Взаємодія гілок державної влади як принцип конституційного ладу

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Взаємодія гілок державної влади як принцип конституційного ладу

1.1. Місце та роль парламенту в парламентській республіці

1.2. Законодавча та виконавча влада в системі органів державної влади

1.3. Вплив парламенту на формування уряду

РОЗДІЛ 2. Особливості співпраці парламенту і уряду в законодавчому процесі

2.1. Основні напрями взаємодії парламенту і уряду в межах законодавчого процесу

2.2. Вплив парламенту на процедуру розробки та прийняття Державного бюджету.

РОЗДІЛ 3. Парламентський контроль та політична відповідальність уряду

3.1. Місце та значення парламентського контролю в системі "парламент-уряд"

3.2. Інститут парламентського вотуму довіри уряду

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність  теми роботи. Складна політична ситуація в Україні вимагає від дослідників більш ретельного вивчення політичних процесів з моменту проголошення незалежності України. Аналіз їх перебігу в цей період показує, що процес розбудови держави супроводжувався постійними протистояннями гілок державної влади, спробами посилення однієї гілки влади за рахунок послаблення іншої.

Одним з важливих питань державотворення в Україні є  питання перерозподілу повноважень  в трикутнику “Президент – Парламент  – Уряд ”. Попри закріплення на рівні Конституції України за Кабінетом Міністрів України  статусу вищого органу в системі  органів виконавчої влади, а за Президентом  – статусу глави держави, а  не виконавчої влади, визначальний вплив  на функціонування виконавчої влади  в Україні на сьогодні здійснює не Кабінет Міністрів України, а  Президент. При цьому взаємодію  парламенту з вищим органом виконавчої влади навряд чи можна назвати  ефективною.

Зазначені фактори дозволили окремим політикам та науковцям говорити про необхідність перерозподілу повноважень між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України з метою перетворення України з “президентсько-парламентської” на “парламентсько-президентську” республіку.

Такі зміни мали полягати у розширенні кадрових та установчих повноважень Кабінету Міністрів  України за рахунок відповідного звуження повноважень Президента України, розширенні повноважень Верховної  Ради України у формуванні Уряду  та здійсненні контролю за його діяльністю.

В таких умовах є доцільним  вивчення досвіду держав з парламентською формою правління, зокрема – у  сфері правового регулювання  взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади становить не аби  яку цінність для України, зокрема  – з огляду на неефективність такої  взаємодії в Україні.

Демократичний парламент  повинен забезпечити такі умови  роботи, за яких більшість може приймати рішення, що визначають її пріоритетами, одночасно захищаючи і права  опозиції. Відповідно, сформована більшість  повинна мати можливість реалізувати  свої інтереси, але опозиція також  повинна мати право на голос під  час прийняття рішень. Регламент  має забезпечити досягнення цих  цілей.

Важливість конструктивного  співробітництва уряду та парламенту для системи державного управління засвідчує досвід розвинених європейських країн. Така взаємодія дозволяє країнам  стабільно розвиватися, здійснювати  реформи, адекватно реагувати на зміни міжнародної ситуації тощо. На практиці забезпечити бездоганну урядово-парламентську співпрацю  досить важко, тому країни змушені періодично залучати нові механізми та засоби для її оптимізації.

Проблеми інститутів конституційного  права як складової системи національного  конституційного права на сьогодні залишаються малодослідженими у  вітчизняній та зарубіжній юридичній  науці. На відміну від багатьох інших  проблемних питань загальної теорії

Предмет дослідження: взаємодія парламенту і уряду як принцип конституційного ладу в сучасних парламентських країнах.

Об’єкт  дослідження: парламентська республіка як форма організації державної влади.

Мета  дипломної роботи: дослідити взаємодію парламенту з урядом у країнах з парламентською формою правління.

З поставленої мети роботи випливають наступні завдання дослідження:

1. Надати характеристику взаємодії гілок державної влади як принципу конституційного ладу.
2. Проаналізувати особливості співпраці парламенту і уряду в законодавчому процесі.
3. Вивчити основні аспекти парламентського контролю та політичної відповідальності уряду.
4. Визначити обсяг впливу парламенту на формування уряду.
5. Дослідити роль парламенту в розробці та прийнятті Державного бюджету
6. Проаналізувати сучасний стан інституту довіри уряду.

Методи  дослідження. Методологічну основу дослідження становить система загальнонаукових і спеціальних методів, принципів та підходів, які є засобами наукового пошуку в арсеналі будь – яких гуманітарних, зокрема юридичних наук.

Стан  наукової розробки. Питанню інституційного оформлення парламенту, політичних обєднань, їх ролі, конституційної регламентації та політичних практичних відносин між законодавчою та виконавчою гілками влади в українській та зарубіжній літературі приділяються помітна увага.

Вивченню функцій державного управління в цілому або функцій  окремих органів державної влади, присвячено чимало праць українських  дослідників А.В. Дуди, Х. В. Сушкової, О. О. Майданник, А. Ю. Чернобаєвої, В. Я. Малиновського і російських авторів  І. І. Бринзова, М. А. Бучакової, Н.Ф. Попова, Ю. А. Соколової, М. А. Бучакової.

Питання сутності та значення парламентського контролю вУкраїні розглядали: О. Г. Барабаш, Ю. Фрицький, В. М. Шаповал; Н. Г. Плахотнюк.

Вивченням конституційно-правового  статусу уряду в зарубіжних країнах  займалися: І. І. Дахова, В. В. Марченко.

Особливу увагу питанням взаємодії парламенту і уряду  присвяченні дослідження Євгенівої  А., Шаповала В. М.

В роботах В. А. Ребкало, Л. Є. Шкляр висвітлюються проблеми функціонування політичних інститутів у сучасному світі.

Апробація результатів дослідження. Окремі проблеми та висновки були представлені в тезах на звітній студентській науково-практичній конференції «Проблеми та перспективи розвитку законодавства в Україні» (місто Херсон, 17 квітня 2013 року)

Практичне значення дослідження. Матеріал випускної роботи може бути використано в навчально-методичному процесі при написанні доповідей, курсових робіт і рефератів.

Структура випускної роботи відповідає поставленій меті та завданням; складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ВЗАЄМОДІЯ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ЯК ПРИНЦИП КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ

1. Місце та роль парламенту в парламентській республіці

Термін парламент вперше з’явився у Великобританії, але  походить від французького слова  «parler» (говорити). Парламент – це виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного  представництва, який виражає суверенну  волю народу, покликаний регулювати важливі  суспільні відносини головним чином  шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.

Парламентська республіка –  це одна з форм організації верховної  державної влади, характерною ознакою  якої є верховенство вільно обраного народом представн. органу — парламенту над викон. гілкою влади, політ, відповідальність уряду перед парламентом. [45, c. 5]

Для більшості держав характерною  є саме парламентська форма правління. У сучасному світі Парламентськими республіками є, зокрема, Болгарія, Естонія, Індія, Італія, Конго, Латвія, Македонія, Молдова, Німеччина, Польща, Португалія, Угорщина, Чехія та інші.

Позитивна риса Парламентської республіки — єдність вищих органів  державної влади, оскільки кабінет  міністрів на чолі з прем'єр-міністром  формується і контролюється парламентом, точніше — його парламентською більшістю. Викон. влада є по суті продовженням законодавчої, організує виконання законів. Завдяки цьому зводяться до мінімуму можливі конфлікти між гілками влади. Для уряду створюються досить стабільні умови на весь період підтримки його парламентом. Значно підвищується і конкретизується його політ, відповідальність не тільки перед парламентом, а й перед політ, партіями, фракціями та групами в парламенті, політичну лінію яких він зобов'язаний підтримувати, реалізуючи відповідні закони, розробляючи урядові програми та законопроекти.

У Парламентській республіці парламент відіграє важливу роль у функціонуванні механізму політичної влади. Він здійснює функції форуму, на якому відкрито, гласно і публічно обговорюються питання суспільного, політичного і державного життя  народу, досягаються певна координація  і узгодженість різних інтересів, приймаються  відповідні рішення. Водночас ефективність і стабільність Парламентської республіки залежать від авторитету політичних партій, які борються за місце в  парламенті, від системи парламентських фракцій, від того обираються парламентарії  на основі пропорційної або мажоритарної виборчих систем чи достатньо обгрунтованої  їх комбінації. [8, c. 7]

Наявність значної кількості  фракцій у парламенті вимагає  обов'язкового утворення їх парламентської коаліції, парламентської більшості, необхідної для прийняття законів і формування уряду. За нерозвиненої партії, системи  або великої кількості партій, представлених у парламенті, що притаманно державам і суспільствам перехідного  періоду, крайні праві або крайні ліві партії можуть блокувати роботу парламенту, навіть входячи до парлам. більшості. Одним з наслідків  цього є неефективна діяльність парламенту, тимчасовість, нестабільність уряду, часта його зміна, що може призвести  до паралічу всієї системи влади.

У Парламентських республіках встановлено гарантії конституційні здійснення парламентом усієї повноти його законодавства, контролюючих і установчих повноважень, активної творчої роботи. В основі цих гарантій — визнання принципу поділу влади.

Главою уряду в Парламентських республіках може бути особа, що користується довірою парламенту. Звичайно це лідер більшості в парламенті або особа, яку підтримує коаліція парламентських фракцій. Прем'єр-міністр формує склад уряду, який також повинен одержати підтримку парламенту. В усіх варіантах існуючих у світі Парламентських республік функції президента значно обмежені й він не є центром, фігурою у системі вищих державних органів, не має можливостей для знач, впливу на уряд.

Президент не може бути главою уряду, здійснювати контроль над  ним. Уряд несе політ, відповідальність не перед президентом, а тільки перед  парламентом. Вияв недовіри до уряду  з боку парламенту змушує уряд піти у відставку. Президент обирається, як правило, таким чином, щоб він  не зміг протиставити себе парламенту. Його обирає парламент (Угорщина, Чехія) або спеціальна колегія, до якої входить  і парламент (Індія, Італія, Німеччина). Можливі й винятки з цього  правила. Так, у Болгарії та Македонії  президент обирається безпосередньо  народом, але його конституційний статус як президента Парламентською республікою не змінюється. Президент офіційно призначає уряд після вирішення цього питання парламентом.

Неодмінною ознакою Парламентських республік є наявність конституційного інституту права розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів на вимогу уряду або глави держави. Підстави розпуску парламенту в різних країнах різні: порушення парламентом строків формування уряду, неодноразове висловлювання недовіри уряду або неприйняття державного бюджету у визначений законом строк, факт, припинення діяльності парламенту у зв'язку з неявкою депутатів тощо. Розпуск парламенту не порушує парламентські форми правління. Йдеться тільки про обрання нового складу парламенту, який має працювати ефективніше. [49, c. 174]

У Парламентській республіці парламент відіграє важливу роль у функціонуванні механізму політ влади. Він здійснює функції форуму, на якому відкрито, гласно і публічно обговорюються питання суспільного, політичного і державного життя народу, досягаються певна координація і узгодженість різних інтересів, приймаються відповідні рішення. Водночас ефективність і стабільність Парламентської республіки залежать від авторитету політичних партій, які борються за місце в парламенті, та від системи парламентських фракцій. Наявність значної кількості фракцій у парламенті вимагає обов'язкового утворення їх парламентської коаліції, парламентської більшості, необхідної для прийняття законів і формування уряду. За нерозвиненої партійної системи або великої кількості партій, представлених у парламенті, що притаманно державам і суспільствам перехідного періоду, крайні праві або крайні ліві партії можуть блокувати роботу парламенту, навіть входячи до парламентської більшості. Одним з наслідків цього є неефективна діяльність парламенту, тимчасовість, нестабільність уряду, часта його зміна, що може призвести до паралічу всієї системи влади. [27, c. 87]

Неодмінною ознакою Парламентської республіки є наявність конституційного  інституту права розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів на вимогу уряду або глави  держави. Підстави розпуску парламенту в різних країнах різні: порушення парламентом строків формування уряду, неодноразове висловлювання недовіри уряду або неприйняття держ. бюджету у визначений законом строк, факт, припинення діяльності парламенту у зв'язку з неявкою депутатів тощо. Розпуск парламенту не порушує парлам. форми правління. Йдеться тільки про обрання нового складу парламенту, який має працювати ефективніше.

2. Законодавча та виконавча влада в системі органів державної влади

Під державною владою розуміється  реальна здатність державних  органів, що організовані та функціонують на основі демократичних принципів  та взаємодіють між собою, забезпечувати  стабільність існуючих суспільних відносин, а при потребі змінювати ці суспільні відносини та приводити  їх у новий, попередньо визначений стан. В умовах демократії органи державної влади формуються безпосередньо або через своїх представників народом, підконтрольні і підзвітні йому, виражають його інтереси та діють на основі правових приписів. При розкритті сутності державної влади з'ясовується: джерело її легітимності; зміст цієї влади; основоположні конституційні принципи її організації та функціонування; мета здійснення державної влади. [6, c. 11]

Державна влада є особливим  різновидом соціальної влади. Якщо у  первісному суспільстві соціальна  влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо  справу з політичною владою. В аналізі  політичних систем суспільства влада  посідає таке саме місце, як гроші  в економічних системах: вона має  міцні корені в суспільному і  приватному житті громадян.

Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між державним  апаратом і суб'єктами політичної системи  суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату. [43, c 35]

Керуючись принципом розподілу  влади, кожна із трьох гілок влади  – законодавча, виконавча і судова – діють незалежно, самостійно в  межах визначеної законом компетенції  і наділені певними засобами та способами  впливу одна на одну (організаційно-функціональні  обмеження), що має забезпечити ефективне  виконання державних функцій  та утримати органи влади від її узурпації.

Форми і методи взаємовідносин органів державної влади, і перш за все – законодавчих та виконавчих органів, органічно пов'язані з  типом політичного режиму, як відповідної  сукупності прийомів і способів здійснення владної діяльності.

Законодавча влада – це галузь (гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам  у парламенті, що надає їм виключне право приймати закони. Органи законодавчої влади, як правило (але не завжди), є  виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес, Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США, Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль, Нова Зеландія, Україна).

Законодавча влада є виокремленою в умовах поділу державної влади  гілкою влади, яка має виключні повноваження на ухвалення законів. Органами законодавчої влади виступають парламенти, які  в різних країнах називаються по-різному: у Великій Британії — Парламент, США — Конгрес, Російській Федерації — Федеральні Збори, Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція та ін.) або двопалатним (у федеративних державах — РФ, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франція, Польща).

Виконавча влада – галузь (гілка) державної влади, що володіє  правом безпосередньо управляти  країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою.

Викона́вча вла́да — одна з трьох гілок державної влади відповідно до принципу поділу влади. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та керує сферами суспільного життя. Має можливість самостійно приймати рішення, необхідні для виконання цих завдань, проте є підзвітною законодавчій гілці влади. За дотриманням чинного законодавства, в тому числі і органами виконавчої влади, слідкує судова влада. [7, c. 127]

Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і  його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво  і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу  однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому  випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави – президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен, за загальними правилами, користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.

Уряд покликаний забезпечити  охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних та інших функцій  у сфері державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі військові  і цивільні посади, у його веденні  знаходиться адміністративний апарат. [17, c. 10]

Найбільш значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і  відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім, власне, регламентарної влади, уряд може мати право на видання актів  делегованого законодавства. Уряд більшості  країн має право законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчий процес.

За проведений курс і здійснювану  управлінську діяльність, уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається  в суворій юридичній формі  і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і, за загальним  правилом, до його заміни новим. Проте  уряд (з метою зрівноважування  влади) може, не виходячи у відставку, вдатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів.

В усіх країнах передбачається можливість притягнення голови уряду  або його члена до судової відповідальності за вчинення злочинних діянь. При  цьому обвинувачення подається  парламентом або нижньою палатою, а розгляд і рішення справи віднесене до юрисдикції або конституційного  суду, або верхньої палати парламенту. Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначених  центром місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого  самоврядування. Звичайно, керівництво  місцевими справами доручається  призначеному представнику центральної  влади - губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складає  частину апарату державного керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади...

Основні функції органів  виконавчої влади:

• виконавська – безпосереднє виконання нормативних приписів правових актів, прийнятих органами законодавчої влади. Особливим видом виконавської діяльності є адміністративні послуги – публічно-правова виконавчо-зобов'язальна діяльність органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, спрямована на юридичне оформлення умов, встановлених законодавством, які є необхідними для належної реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, котрі звертаються до них з цією метою;
• розпорядча – здійснення управління шляхом видання підзаконних (управлінських) актів і виконання організаційних дій (відповідних розпоряджень). [46, c. 12]

3. Вплив парламенту на формування уряду

Спосіб формування уряду  безпосередньо залежить від форми  правління, яка притаманна певній державі. Існує два ключових способи формування уряду: парламентський та позапарламентський.

Позапарламентський спосіб притаманний президентським і змішаним республікам, де виконавча гілка  влади, як правило, очолюється президентом, який відіграє ключову роль у його діяльності та формуванні. Наприклад, у США призначення керівників виконавчих департаментів здійснюється президентом «за порадою та згодою»  Сенату. Проте, фактично, це власне рішення  глави держави й Сенат, який відповідно до Конституції схвалює призначення  Президента 2/3 голосів, рідко його не підтримує.

Одним із найтиповіших прикладів  використання позапарламентського  способу формування уряду у змішаних республіках є Франція. У Конституції  зазначено, що «Президент Республіки призначає  Прем’єр-міністра. Він припиняє виконання обов’язків Прем’єр-міністра після внесення заяви про відставку уряду. За пропозицією Прем’єр-міністра Президент призначає інших членів уряду і припиняє виконання ними їх службових обов’язків». Поруч із цим Конституція 1958 року говорить про відповідальність уряду перед парламентом. [35, c. 101]

Характерною особливістю  держав із парламентською формою правління  є суто номінальна участь глави держави  у формуванні уряду. Саме за цим критерієм  парламентські республіки можна  чітко відмежувати від республік  зі змішаною формою правління. У республіці зі змішаною формою правління формування уряду залежно від політичної структурованості парламенту може здійснюватись  або главою держави, або парламентом.

Як правило, право на висунення  кандидатури на посаду Прем’єр-міністра має політична партія (або коаліція), яка має більшість у парламенті (нижній палаті). Така практика отримала назву «позитивний парламентаризм», хоча, як правило, ця норма доволі некоректно закріплена у Конституції. Наприклад, в Італії Конституцією передбачено, що уряд складається з Голови Ради Міністрів і самих міністрів. Якщо трактувати цю норму буквально, то може скластися хибне уявлення про те, що саме Президент має визначальний вплив на формування уряду. Проте у даному випадку буква закону не зовсім відповідає практиці. В Італії використовується поширений у багатьох державах механізм, який передбачає, що глава уряду призначається Президентом, але після призначення він повинен у встановлений законом строк (як правило, термін коливається від 14 до 30 днів) подати парламенту кандидатури до складу уряду та його програму для того, щоб отримати довіру. Рішення, яке приймається абсолютною більшістю голосів, називається процедурою інвеститури уряду. Згідно ст.. 94 Конституції Італійської республіки, уряд повинен отримати довіру обох палат. Передбачається, що кожна із палат висловлює довіру ухваленням найменшим голосуванням мотивованої резолюції. [34, c. 105]

Конституцією Чеської Республіки передбачено, що уряд складається з керівника уряду, його заступників і міністрів. Президент призначає керівника уряду і, за його пропозицією, інших членів уряду. Не пізніше 30 днів після свого призначення уряд повинен просити у палати депутатів виразити йому довіру (процедура інвеститури). Якщо Палата депутатів (нижня палата парламенту) не виразить йому довіри, то процедура повторюються. Якщо і в цьому випадку уряд не отримає необхідної кількості голосів, то Президент призначає керівником уряду особу, яку запропонує керівник Палати депутатів.

У Словакії керівник уряду призначається та відкликається Президентом. За пропозицією керівника уряду Президент призначає та відкликає членів уряду. Протягом 30 днів  після свого  призначення пропонує  на  розгляд  Національних  зборів  програму  і  просить  його  про вираження довіри.

Проте є й інша практика. Наприклад, Конституція Угорської Республіки від 18.08.1949 року  передбачає, що уряд складається із Прем’єр-міністра та міністрів. Прем’єр-міністр призначається Державними зборами за пропозицією Президента більшістю його членів. Державні збори одночасно приймають рішення про призначення Прем’єр-міністра та схвалення його програми. Міністрів за пропозицією Прем’єр-міністра призначає та звільняє з посади Президент. Заступником Прем’єр-міністра виступає той міністр, якого він сам призначить. [15, c. 142]

В Ірландії, уряд повинен складатися із не менше і не більше 15 членів, які призначаються Президентом. Звичайно Президент прислуховується до думки Палати представників, яка попередньо схвалює усі кандидатури. Власне Прем’єр-міністр призначається за вказівкою Палати представників, а усі інші члени Уряду за згодою Прем’єр-міністра. Заступник Прем’єр-міністра призначається главою Уряду з числа його членів. Прем’єр-міністр, заступник Прем’єр-міністра та міністр фінансів повинні бути членами Палати представників. Усі інші міністри можуть бути членами Палати представників, а не більше 2 осіб – Сенату. [36, c. 215]

Дещо інший варіант  використовується у Німеччині: відразу ж після виборів Бундестагу починаються переговори щодо складу Федерального уряду. Федеральний президент зобов'язаний прислухатись до результатів цих зустрічей, оскільки саме він має запропонувати кандидатуру на посаду Федерального канцлера. Для обрання на посаду кандидату необхідно отримати більшість голосів членів Бундестагу. Після цього відбувається формальне його призначення Федеральним президентом. Хоча юридично Бундестаг може не затвердити кандидатуру, запропоновану Президентом, але на практиці він цим правом не користується. Адже якщо особа, запропонована Федеральним президентом не підтримується Бундестагом, то протягом 14 днів у нижній палаті має бути затверджена інша кандидатура абсолютною більшістю голосів. Якщо ж протягом цього терміну обрання не відбулось, то проводиться новий тур голосування, після якого обраним вважається кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів. У тому випадку, якщо кандидатура набирає кількість голосів, яка не є більшістю нижньої палати парламенту, то Федеральний президент повинен протягом семи днів або призначити його, або розпустити Бундестаг. Отже, у ФРН закріплена можливість утворення уряду меншості на основі презумпції довіри. Діяльність парламенту спланована дуже ефективно: оскільки фракції вже вели переговори щодо складу Уряду, то Канцлер, найчастіше вже в день свого обрання, пропонує Федеральному президенту кандидатури федеральних міністрів. На наступному пленарному засіданні він виступає з урядовою заявою, яка відображає основні положення програми нового уряду.

В Естонії використовується схожа процедура: право висування кандидата у Прем’єр-міністри також належить Президенту Республіки. Його призначення також залежить від парламенту, оскільки протягом 14 днів після висування, кандидат зачитує перед Державними зборами доповідь про основи формування майбутнього уряду. Парламент без обговорення відкритим голосуванням приймає рішення про надання йому довіри на формування уряду. Кандидат, якого парламент наділив довірою в семиденний строк представляє склад уряду Президенту, який у триденний строк призначає склад уряду. Якщо кандидат у Прем’єр-міністри не отримує довіри парламенту, то процедура повторюється. У випадку чергової невдачі право пропонувати кандидатуру переходить до Державних зборів. Протягом 14 днів парламент висуває власного кандидата, який повинен сформувати склад уряду та представити його Президенту. Якщо цього не станеться, то Президент оголошує позачергові вибори до парламенту.