Загальні засади, шляхи формування теорії документа

Міністерство культури і туризму України

Київський Університет Культури

Кафедра документознавства

Загальні засади, шляхи формування теорії документа

КУРСОВА РОБОТА

студентки ІІ курсу

групи ДМ-07

Вельченко Наталії

Віталіївни

____________

Науковий керівник

к. політ. н., документ

Лисенко О.М.

____________

Черкаси-2009

ЗМІСТ

ВСТУП

Поняття "документ" у наш час э найпоширенішим у науках, що вивчають різні способи зберігання та передачі в суспільстві знання (або інформації). Є безліч визначень документа, які зафіксували певні уявлення про нього.

Ми починаємо розкривати тему з історичного розвитку поняття "документ", з того де і коли виникає документ, отже ми дізнаємось , що документ з’являється у IV- III ст. до н. е. в межах Близькосхідної Месопотамської цивілізації, а матеріальною основою перших документів були природні матеріали, більш детально це розповідається у самому тексті.

Зокрема, аналіз змісту і форм комунікаційних процесів, що відбивають зв’язок "писемне джерело-споживач інформації". Далі ми визначаємо походження терміна „документ” і дізнаємось, що слово „документ” від лат. dokumentum- зразок, доказ, свідоцтво походить від дієслова „docere”- вчити, навчати.

Після цього переходимо до змісту поняття "документ" з різних науково-дослідницьких поглядів різних дослідників. Ми розглядаємо не тільки поняття "документ", а й пояснення цього поняття різними вченими, дослідниками.

Актуальність теми розкрити і показати, що багатофункціональність, значимість данної галузі знань є дуже важливою, вагомою в наш час як для суспільства так і для фахівців різних сфер.

Документ являє собою відносно самостійну систему, завдяки наявності власних ознак і властивостей, що обумовлюють його розходження і подібність з іншими матеріальними об'єктами. Ознака відбиває зовнішню прикмету, по якій можна віднести об'єкт, що вивчається до документа. На відміну від нього властивість відбиває якісну, тобто внутрішньо-властиву документну відмінність. Документ характеризується наявністю усіх властивостей одночасно, а набір ознак документа може бути індивідуальним.

Документ, як основний носій інформації необхідний для стабільної діяльності організації чи установи. На основі документів можуть прийматися рішення різного типу, характеру. Документ є підтвердженням, незаперечним аргументом при вирішенні різних питань, суперечностей. Навіть з юридичної точки зору: інформація, яка зафіксована – це документ, який може мати юридичну силу. Тому керівник або людина, яка складала документ, несе персональну відповідальність за правильність оформлення документів та їх подальше зберігання, що відображає діяльність установ чи організацій. При роботі з документами слід правильно оформлювати документацію за всіма стандартами для подальшого їх використання.

Рекомендації з документування діяльності закладу є універсальними і можуть бути засновані  на практиці, на будь-якому підприємстві, незалежно від специфіки та напрямку діяльності.

Аналіз різноманітної літератури, що стосується тлумачення значення поняття "документ" дає можливість зробити висновок про те, що для різних учених у різних контекстах, різних науках поняття "документ" має різне значення і різний обсяг.

 Мета: дослідити та розглянути теорію документа, загальні засади, шляхи документа.

 Завдання роботи  є:

1) розглянути виникнення та розвиток документа;

2) визначити особливості  розвитку поняття "документ";

3) охарактеризувати емпіричне  уявлення про документ;

4) дати характеристику  дослідження поняття "документ";

5) дослідити структуру та складові документа.

Об'єктом дослідження є: різні поняття "документ", структура документа, складові документа.

Предмет дослідження: еволюція, закономірності розвитку документа, сфери його функціонуванння.

Джерельна база роботи: у роботі використано 48 джерел з них: навчальні посібники, науково-методичні книги,  різні наукові, філософські, енциклопедичні словники.

Структука роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 40 сторінок.

РОЗДІЛ 1

Походження поняття документ

1. Історичний розвиток поняття документ

Людське суспільство вподовж своєї багатовікової історії відчувало потребу в фіксуванні своїх думок і дій на будь-яких носіях з метою їх передачі у просторі і часі. В той самий час, розвиваючи навички писемності, людство відшукувало і вдосконалювало матеріали, придатні для використання в ролі таких носіїв – від глиняних, бронзових і воскових табличок, папірусу, пергаменту, бересту до паперу та найсучасніших електронних носіїв. Кожний новий етап цього пошуку супроводжувався докорінними змінами у способах фіксування інформації і технології її опрацювання. Незважаючи на революційні зміни в науково-технічній і технологічній сферах, що відбуваються на наших очах, найбільш адаптованим і ефективним носієм досі залишається папір. Ось чому у всіх країнах світу найбільш поширеною формою документування людської діяльності є документ на паперовій основі. Нові технології значно змінюють наші уявлення про інформаційний простір, хоча вони не скасовують паперовий документ як найбільш традиційний і такий, що відповідає юридичному статусу документа в будь-якому куточку світу і в будь-яких комунікаційних системах.

Точкою відліку в розвитку власне слов'янської писемності стало прийняття християнства, що супроводжувалось інтенсивним надходженням у Київську Русь грецької літератури. Цей потік рухався з Болгарії, яка в X ст. переживала золотий вік своєї писемності. Цим самим шляхом потрапив у Київську Русь слов'янський алфавіт – кирилиця [1]. В цей період у письмовій формі фіксувались різнохарактерні відомості, що були джерелом інформації, розрахованим на суспільного і приватного споживача. В історії документознавства цей період здобув назву письмоводства.

Для початкового періоду документування людської діяльності характерні такі форми документів: духовні грамоти (заповіти, в тому числі культові і політичні); жалувані грамоти, що підтверджували володіння землями; докончальні грамоти (остаточні договори між князями, дипломатичні угоди, контракти на постачання або продаж товарів, рабів тощо); приватноправові (майнові документи: купчі, позики, кабали тощо); облікові документ (дозорні, амбарні книги); листування (ділове і приватне).

З давніх часів південні слов’яни і русичі  писали на спеціально обробленій шкірі – пергаменті. Він ввозився з заморських країн. Вони намагалися налагодити виробництво якісного пергаменту, але так і не вдалося, а ввезення його у великій кількості з інших країн було невигідним. У зв'язку з цим постало питання про заміну цього матеріалу іншим, більш дешевим і зручним у користуванні, яким і став папір. Порівняно з пергаментом він був дешевшим, легшим, більш гнучким, краще піддавався згортанню і полегшував написання тексту. Документ на паперовій основі стійко увійшов у повсякденне життя, став його невід'ємним атрибутом. Виникла велика кількість нових видів документів, число яких постійно і неухильно зростало.

Розширення сфери використання документів стало передумовою їх подальшої спеціалізації. Так, зокрема, започатковується документування з метою обліку фінансових і господарьких операцій. Виникає потреба у спеціально навчених людях, які здійснюють виробництво документів на професійній основі, і, як наслідок, з'являється необхідність у створенні спеціальних установ з налагодженою системою управління виробництвом ділових паперів.

У різних країнах у різні історичні періоди державне регулювання всіх процесів у роботі з документами здійснювалося шляхом закріплення певних правил і норм спеціальними законодавчими і нормативно-правовими актами. Такі правила не тільки відображали національні особливості, а й використовували досвід інших країн, переважно більш розвинутих в економічному відношенні.

Реформа системи державного управління в Росії в першій чверті XVIII ст. привела до створення ряду нових установ: Сенату, Синоду, колегій і місцевих канцелярій. Це вимагало відповідного регулювання діловодства. Численні законодавчі акти цього періоду містять вимоги і правила підготовки та оформлення окремих видів документів. І тільки Генеральний регламент від 28 лютого 1720 р. остаточно впорядкував систему документування економічної і соціально-політичної сфери. Колезьке діловодство, як воно тепер стало називатись, відрізнялось від приказного дорадчим порядком обговорення і врегулювання справ, чіткою організацією діяльності відповідних служб, уніфікацією найбільш поширених видів документів. Так, у документаційний обіг поступово входять спеціальні службові аркуші бланки; впроваджується спеціальна форма обліку і контролю за виконанням документованих рішень – журнал; використовуються спеціальні атрибути для засвідчення документів – печатки, штампи тощо. Від колезького діловодства бере початок значна кількість видів документів, що існують і сьогодні.

До Генерального регламенту додавався спеціальний список іншомовних слів із їх тлумаченням та визначень основних понять. Документ у ньому трактувався як "писаний доказ", а такі види документів, як грамоти, накази мали назву указів, регламентів, інструкцій. Хід обговорення різних питань фіксувався в таких документах, як протокол та резолюція. Основними термінами у сфері листування були "лист" і "кореспонденція". Доповідні записки і реляції називались "відписками", повідомлення про виконання указів – "екзекуціями". Жалувані грамоти були перейменовані на дипломи, а чолобитні – на прохання [2 с.224].

Ще в ході визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. склалась українська державність, визначився місцевий адміністративно-територіальний устрій, в основу якого був покладений поділ козацького війська за територіальною ознакою на полки і сотні. Вищим військово-адміністративним козацьким органом, через який гетьманом реалізувались його військові і цивільні владні повноваження, була Генеральна військова канцелярія. Нею готувалась документація з різних питань державного і суспільного життя. Кожний вид документа мав свою назву і чітко визначену форму. Найбільш вживаними були універсали, накази, привілеї, листи, договори, статті, інструкції тощо. З 1721 р. Генеральна військова канцелярія набула статусу особливого адміністративного колегіального органу з правом розгляду і розв'язання важливих питань поточного державного управління, видання указів і розпоряджень на рівні з гетьманом.

Найбільш поширеними органами виконавчої влади на місцях були полкові канцелярії. Очолював канцелярію полковий писар, а до її штату входили старші канцеляристи і канцеляристи. Полковими канцеляріями складались кампути – списки козаків, супроводжувані відомостями про їх майнове становище, проходження ними військової служби. Цими установами видавались також універсали, накази, листи полковників тощо.

Для внутрішнього діловодства існувало кілька книг. "Книга декретова" включала вхідні та вихідні папери, різні ухвали. У "Книзі протестів" фіксувались позови та протести. До "Книги справ поточних" вносились відомості про розслідування і рішення щодо завершення цих справ. Матеріали про карні злочини фіксувались у "Карній книзі".

Порядок і спосіб ведення діловодства в адміністративних установах Галичини був однаковим для всіх. Найбільш типовою адміністративною установою було Галицьке губернаторство, в якому велось звичайне (просте) і таємне діловодство. Згідно з інструкцією 1773 р. діловодство в губернаторстві вела канцелярія, що поділялась на 4 секції: бюро реєстрації (інакше – подавчий протокол); бюро референтів, експедиція, реєстратура (інакше – архів). Із введенням нової маніпуляції (1 січня 1784 р.) впроваджено журнали реєстрації вхідної документації (ексгібітів). Для реєстрації документів секретного змісту використовувалися спеціальні журнали. Зареєстрована вхідна документація надходила в бюро референтів, а потім передавалась на розгляд відповідним референтам чи департаментам. Документ, що вимагає відповіді, надсилався в експедицію, а призначений для зберігання – в реєстратуру (архів). Тут документи  складалися в так звані стоси строго за вхідними реєстраційними номерами і датою надходження. Документи, одержані протягом одного року, зв'язувались у в'язки – фасцикули. Особливістю австрійського діловодства було його ведення на аркушах великого формату, що називались конволютами. Це по суті документальні додатки, які через свій формат не могли бути приєднані до документів, зібраних у фасцикулах [3 c.15 –16].

З огляду на зміст документів цього періоду їх можна поділити на такі групи: адміністративно-розпорядчі; фінансові; документи збирання контрибуцій; торговельні документи; воєнні і судові документи; документи приватного характеру. Ці документальні джерела відображають особливості ділової мови того часу. Для неї характерні специфічні слова і звороти, а також канцеляризми, що формувались при створенні офіційних документів. У процесі розвитку діловодства виникли такі види документів, як універсали, укази, постанови, рішення, директиви, циркуляри, донесення, звернення, рескрипти, ноти, дипломи, патенти, протоколи, протести, присяги, купчі, закладні, векселі, мемуари тощо.

Указом 1811 р. "Заснування міністерств" петровські колегії було скасовано і замість них створено міністерства, які мали таку структуру: департаменти, рада міністрів, загальні присутні департаментів, канцелярія міністра. Департаменти і канцелярія міністра поділялись відповідно на відділення і столи. Периферійні райони управлялись намісництвом, якому підпорядковувались генерал-губернаторства, а цим останнім – області, далі – круги і т. ін. Указом був уніфікований регламент документування для центрального апарату управління і для місцевих органів [4 с.57].

Особлива увага у виконавчому діловодстві приділялась листуванню і відносинам між центральними та місцевими установами. З цією метою в XIX ст. широко використовувалися бланки, що виготовлялися друкарським способом (набирались або гравірувались). На бланку зазначались назва установи – відправника, її структурного підрозділу (департамент, відділення, стіл). Після тексту вказувались дата складання листа і його реєстраційний номер. Листування велось переважно між такими інстанціями: вищими присутніми органами і властями; присутніми місцями однакового ієрархічного рівня управління; низовими і вищими ланками управління.

Вищими присутніми органами влади надсилались у нижчі укази, накази, записки, подання. Царю належала прерогатива видання маніфестів, рескриптів, повелінь, іменних указів. Різні за своїм ієрархічним рівнем управлінські інстанції підтримували між собою документаційні відносини за допомогою листів, повідомлень, відношень. Відповіді низових ланок виконавчої влади вищим органам оформлялись у вигляді рапортів і донесень.

До письмових актів присутствених місць належали судові журнали, протоколи, настільні реєстри, доповідні книги, вхідні і вихідні документи, судові визначення, межові книги тощо [2 с.37].

Розвиток промисловості, вдосконалення їх технічного оснащення супроводжувались докорінними змінами в галузі проектної і технічної документації. Ці процеси активізувались також під впливом винайдення у другій половині XIX ст. нових способів документування (фотографування, звукозапису, стенографії), засобів передачі інформації (телеграфу, телефону), а також створення, копіювання і розмноження документів (друкарських машинок, гектографа, шапірографа, ротатора і т. ін.).

У другій половині XIX – а початку XX ст. відбувалася швидка зміна і вдосконалення засобів створення і обробки документів, розширювалася сфера їх використання. Офіційний документ виконував конкретні функції і в державному управлінні, і у приватному бізнесі. В цей період документ перетворюється із звичайного носія інформації на матеріальний об'єкт, який обумовлює різноманітні дії і регулює процеси в середовищі суб'єктів цих дій. Таке призначення документа диктувало потребу у спеціально навчених фахівцях і наявності мережі освітніх закладів для їх підготовки.  В 1868 р. у Харкові почали діяти перші в Росії секретарські курси (для порівняння: в США подібні навчальні заклади з'явились тільки в 1879 р., в Англії і Франції – у 1900 – 1907 рр.). Починаючи з 1884 р. в Росії виходило вісім спеціалізованих журналів з питань конторської і секретарської праці – "Вестник контор и канцелярий", "Бюлетень конторщика", "Машинопись", "Стенография" та ін. [5 с.116].

Тенденції оптимізації процесів документування протягом XX ст. залишались незмінними і були спрямовані на спрощення технології підготовки та оформлення документів, розмежування існуючих документних форм за змістовою ознакою, тобто їх систематизацію на основі функціонального призначення. Ще одним напрямом був пошук шляхів удосконалених технічних засобів і пристроїв для створення, передачі, обробки і зберігання документів.

Таким чином, у широкому розумінні поняття "документ" можна визначити як матеріальний об'єкт з відбиттям на ньому одним із відомих людству способів інформації, що існує в певному просторі і часі.

Отже, виходячи з цього визначення, документи можна класифікувати за такими основними ознаками:

• за матеріальними носіями (унікальні, паперові, кінофотофоно-, електронні);
• за способом запису інформації (рукописні, зображувальні, друковані, кодовані);
• за сприйняттям інформації (візуально зрозумілі, ті, що вимагають технічних пристроїв, дешифрування);
• за походженням (особисті – приватні, приватно-офіційні; офіційні – законодавчі, нормативні, науково-технічні, управлінські);
• за достовірністю (оригінали, копії, дублікати).

Феномен документа починає вивчатись лише у XX ст. Різноаспектний науковий аналіз його складових – інформації та матеріального носія – є прерогативою ряду наукових дисциплін, що визначили об'єктом свого дослідження документ [6 с.231]. У сфері ж менеджменту документ, відбиваючи зміст процесу управління, виконує ще й роль міжгалузевого засобу зв'язку, за допомогою якого кожна із сторін намагається досягти своєї мети.

1.2 Емпіричні уявлення  про документ

Емпіричні уявлення – це уявлення, що виникли як наслідок або як підсумок спостережень, як узагальнення багатьох реальних явищ, але не як наслідок теоретичного пізнання, для якого потрібні повні методологічні засади, теорія, яка б пояснювала смисл та походження явища.

Перш за все документ уявляється як певна річ, як "матеріальний об'єкт", або "субстанціальний" (речовинний, на відміну від енергетичного) носій інформації. Тобто документ – це річ, яку можна побачити, до якої можна доторкнутися чи відчути іншими органами чуття.

По-друге, документ – це річ, яка має в собі яку-небудь інформацію, тобто документ може щось (певне знання) передати тому, хто буде знайомитися з ним, вивчати його, читати чи іншим чином "споживати інформацію". Документ потрібний людині саме для того, щоб ознайомитися з цією інформацією. З іншого боку, документ створюється людиною (точніше суспільством) для того, щоб зберегти повне знання в часі та передати його іншим людям (споживачам інформації).

Для того, щоб передати інформацію за допомогою документа, людина використовує різні засоби. По-перше, обирає ті матеріальні об'єкти, речі, що можуть бути "речовинним носієм" інформації. По-друге, встановлює, яким способом можна "закріпити інформацію" на даному носії. По-третє, розробляє способи видобування інформації з цього носія.

Усі ці властивості документа відображаються в його визначеннях. Наприклад, у таких: "документ – матеріальний об'єкт, що містить інформацію в закріпленому вигляді"[7 с.103]; "документ – матеріальний об'єкт, що містить закріплену інформацію, спеціально призначений для її передавання в просторі та часі і такий, що використовується в суспільній практиці"[8 с.46]; "документ – матеріальний об'єкт, що містить інформацію в заданому вигляді і спеціально призначений для її розповсюдження в просторі та часі"[9 с.1196]; "документ – матеріальний об'єкт, що містить закріплену інформацію і спеціально призначений для її передавання та використання"[10 с.122]; "документалістика тлумачить документ у широкому плані як інформацію, що зафіксована на матеріальному носії..."[11 с.428]; документ – це інформація, закріплена на носії, який дає змогу здійснювати її передавання... Документ – це втілена у фізичну форму інформація"[12 с.61].

Деякі вчені у визначеннях документа підкреслювали, що він створюється та використовується саме людиною, тобто суспільством, і тому містить не будь-яку інформацію, а саме "соціальну" чи "нооінформацію". Наприклад: "документ" – це будь-який матеріальний носій, на якому людиною зафіксована (закріплена) соціальна інформація"[13 с.15]; "документом вважається будь-яка зафіксована в просторі та часі нооінформаїця (інформація, що створена людським розумом; на відміну від інформації, зафіксованої в явищах природи, біології тощо)"[14 с.69]; "документом вважають будь-яку нооінформацію (інформацію, створену людським розумом, на відміну від інформації, зафіксованої в явищах неживої природи або в біології), зафіксовану на спеціальному речовинному носії з метою її використання, передавання та зберігання. Форма та спосіб фіксації тут припускаються будь-які, тобто на папері, плівці, у вигляді кодексу, стрічки, диска тощо"[15 с. 20 — 21]. До двох останніх визначень є певні зауваження: соціальна або нооінформація, що передається в суспільстві, тобто від людини до людини, може бути зафіксована не тільки "на спеціальному речовинному носії", а й на предметах з царини неживої природи (наприклад, у каміннях у мінералогічному музеї), і навіть на представниках живої природи (в зоопарках). Твердження про те, що "форма та спосіб фіксації тут припускаються будь-які", спростовується наступним переліком, який свідчить про те, що маються на увазі матеріали і форми носія інформації, пристосовані тільки для запису інформації.

Безумовно, такі уточнення правильні, але насправді вони нічого не змінюють у тому, згаданому вище трактуванні документа, бо в будь-якому випадку маються на увазі саме такі матеріальні об'єкти, що використовуються для передавання нооінформації (як інформації, доступної тільки людському розуму) або "соціальної інформації", якщо її розуміти як будь-яку інформацію, що створюється та передається в людському суспільстві.

Отже, поряд із такими визначеннями "документа", що охоплюють дуже широке коло явищ, є інші тлумачення, які пов'язують поняття "документ" із певними обмеженнями щодо його матеріальної або знакової форми чи функцій.

За тлумаченням "Оксфордського словника" "документ" – це текст чи зображення, що має інформаційне значення. В перекладі з латинської мови "документ" – це доказ (інформаційний доказ), підтвердження якогось факту, що мав місце давніше чи має на даний час. Інакше кажучи, документ – це те, що вчить повчальний приклад). Вперше в цьому значенні слово "документ" використали Цезар та Цицерон. Пізніше поняття, пов'язане з документом, набуло юридичного значення і стало означати "письмовий доказ", "доказ, взятий з книг". У значенні ."письмового свідоцтва слово "документ" вживалося від середньовіччя до XIX ст.[16 с.19].

Найбільш глибоко походження терміна "документ" і подальшого розвитку його значень дослідив польський науковець Анджей Сускі [19 с. 17 – 18]. На його думку, корені цього слова сягають індоєвропейської прамови, яка існувала приблизно за 2000 років до н. е. Слово dеk у цій мові означало жест простягнутих рук, пов'язаний із передаванням або прийманням, одержанням чогось.

Близьке до цього пояснення походження терміна "документ", його трактування як засобу підтвердження та свідчення, дав російський дослідник М.Л. Комаров. Він вважав, що при обміні відомостями про певні події люди передавали як підтвердження предмети (речі) із записами про ці події, факти, явища. Такі предмети почали називати документами і вважали, що вони виконують функції підтвердження та свідчення [18 с. 44 – 45].

Надалі, починаючи з середніх віків до кінця XIX ст., слово "документ" використовували для позначення будь-якого "писемного свідчення". Найбільш широко термін "документ" почали застосовувати в юридичних (правових) відносинах у такому значенні: "офіційний (чи державний) писемний акт, який підтверджує встановлення певних відносин, що стосуються виникнення, доказу чи виконання прав". Такий документ (що має юридичне значення) може підтверджувати певне правове становище людини, бути засобом доказу в суді, свідчити про певні зобов'язання юридичних осіб.

Отже, протягом тривалого історичного періоду, з моменту появи слова "документ" до кінця XIX ст., його значення поступово звужувалося: від будь-якої речі, що могла слугувати для повчання та свідчення, до писемного свідоцтва, що підтверджує певні правові відносини.

У XX ст. термін "документ" набуває найрізноманітніших значень. Серед них і відновлене широке значення, у якому термін "документ" почали використовувати засновники "документації" як практичної діяльності, що забезпечує збереження, пошук і використання документів з метою видобування інформації, яка міститься в них, – Поль Отле (1868 – 1944) та Анрі Лафонтен (1854 – 1943). У 1895 р. вони заснували Міжнародний бібліографічний інститут у Брюсселі, який пізніше (1931 р.) був перейменований у Міжнародний інститут документації. За ухвалою Міжнародного конгресу з документації (Париж, 1937 р.) на базі інституту була створена Міжнародна федерація з документації (МФД), що існує з 1938 р. донині (тепер вона називається Міжнародною федерацією з інформації та документації (МФІД)).

У працях П. Отле термін "документ" знову почав використовуватися в широкому значенні, і навіть у більш широкому, ніж у його попередників та послідовників. Його основна праця, присвячена вивченню систематизації та структуризації документа у власному розумінні, називається "Трактат про документацію". Очевидно, що документ виник майже одночасно з появою писемності у тих чи інших народів світу. Потреба у ньому з'явилася з суспільно-історичних причин. З розпадом родового ладу і зародженням державності постала необхідність у фіксації на певних видах матеріалів географічних, побутових, соціальних, культурно-релігійних відомостей, що не тільки могли слугувати людям щодень, а й мали виховне та освітнє значення.

Найширша дефініція "документа", яку дав П. Отле, така: "матеріалізована пам'ять людства, яка день за днем реєструє факти, ідеї, дії, почуття, мрії, що відбилися в свідомості людини" [19 с.42]. П. Отле називав документом будь-який носій соціальної інформації, а не тільки субстанціальний (речовинний) об'єкт, у якому інформація зафіксована. Наприклад, до документів, на думку П. Отле, належали не тільки рукописні твори та друковані видання, а й театральні вистави, радіо- і телепередачі, тобто найрізноманітніші засоби передавання інформації. Пізніше навіть його послідовники відмовилися від такого широкого трактування поняття "документ", але багато думок П. Отле було сприйнято позитивно, в тому числі й розуміння документа як засобу передавання інформації в суспільстві.

У наш час ідеї П. Отле знову приваблюють науковців. Про це свідчить видання перекладів творів П. Отле російською мовою [20 с.87], згадування прізвища П. Отле та його висловлювань у працях багатьох документознавців. Найвірнішим послідовником ідей П. Отле щодо визначення документа став Юрій Миколайович Столяров. Зокрема, він стверджує, що "є документи, які існують синхронно з їх створенням (театральна вистава, радіопередача), вони зникають по закінченні дії, трансляції, відтворення"[21 с.57]. В його трактуванні документа ми бачимо певну непослідовність. Найширшим визначенням документа він вважає "записану інформацію" [22 с.53], але до обсягу поняття "документ" у такому визначенні відносить "величезну кількість об'єктів "другої природи", тобто штучних – тих, у яких матеріалізувалася людська думка. Це і парковий ландшафт, і свійська тварина, і будь-який прилад, інструмент, машина". Очевидно, поняття "запис інформації" трактується тут надто широко. Крім того, на думку Ю.М. Столярова, у цьому переліку немає природних об'єктів, хоча важко погодитися з тим, що ландшафт і тварина – це штучні об'єкти.