Загальна характеристика Законів Хаммурапі: історія, структура, принципи

 

Міністерство освіти і науки України

Національний  авіаційний університет

Інститут міжнародних  відносин

 

Кафедра міжнародного права

 

Курсова робота зі спеціальності 7.030201

З дисципліни: «Загальна  історія держави і права зарубіжних країн»

 

«Загальна характеристика Законів Хаммурапі: історія, структура, принципи»

 

 

Виконала:

студентка першого  курсу

факультету  міжнародної інформації і права

групи МП – 106

Паразінська Анастасія  Василівна

 

Науковий  керівник:

кандидат історичних наук

Широкова-Мурараш  Ольга Геннадіївна

 

 

 

 

Київ  2008

План

Вступ                                                                                                                      3

Розділ  I: Закони Хаммурапі як джерело права Стародавнього Вавилону      5

1. Загальна характеристика законів Хаммурапі                                             5
2. Історія та причини появи                                                                              7
3. Правове становище населення                                                                     8

Розділ II: Структура законів Хаммурапі                                                              12

1. Право власності                                                                                            12
2. Зобов’язальне право                                                                                      15
3. Шлюбно-сімейне                                                                                           18
4. Спадкове право                                                                                              19
5. Кримінальне право                                                                                        20
6. Судовий процес                                                                                             23

Висновок                                                                                                                  25

Список використаної літератури                                                                           27    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

В даній роботі поставлено мету дослідити історію, структуру та принципи Законів Хаммурапі як найдавнішого джерела права Стародавнього Вавилону та особливості введення та застосування їх у сучасному праві. 

Актуальність дослідження даної теми полягає у тому, що фактично в Стародавньому Вавилоні у XVIII ст. не існувало єдиної письмової збірки законів, яка б діяла на території всієї держави, а існували лише різні закони правителя з окремих питань. Отже, потрібно було закріпити суспільний лад держави та згладити гострі соціальні суперечності, які виникали на той час у суспільстві.

Предметом дослідження є Закони Хаммурапі як найдавніше джерело права Стародавнього Вавилону.

Завданням роботи є дослідження сутності змісту Законів Хаммурапі, їх історії , структури та принципів, визначення та аналіз їх позитивних аспектів.

Закони Хаммурапі  являють собою надзвичайно цікавий  законодавчий пам'ятник. Це дуже важливе  джерело в історії держави  і права стародавньої Месопотамії. На противагу від інших збірників правових актів та законів Месопотамії, кодифікація не носить божественної волі. У пролозі Хаммурапі вказує, що бог сонця та справедливості - Шамаш, з'явився цареві уві сні, розпорядився, щоб той встановив в країні "право і справедливість", та вручив йому свої закони. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись всіх цих законів. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих і скривджених.

Держава - складний механізм. На його влаштування впливають  різноманітні фактори: політика панівного стану, господарська система, географічне становище, форми власності, панівна релігія. Суть держави і права насамкінець визначається суспільно-економічною формацією. У Законах Хаммурапі регулюється цілий спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно-сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально-процесуального права. Але чіткого поділу за галузями права в Законах не виділяється. Переважають лише норми цивільного та кримінального права,  хоча і в них виявляється багато недоліків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I: Закони Хаммурапі як джерело права Стародавнього Вавилону.

1. Загальна характеристика законів Хаммурапі.

 

Найвідомішим, найповнішим збірником законів  усієї Месопотамії є кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм в світі.

Хаммурапі склав  свої закони вже на 3 році царювання  – вони були записані на глиняних табличках. Згодом, на 35 році царювання, коли йому вдалося перемогти всіх своїх ворогів "зверху і знизу", за його наказом закони були висічені на чорному базальтовому стовпі. Тоді і, очевидно, складено вступ і закінчення до законів.

Цей базальтовій  стовп знайдено в кінці 1901 року французькою  археологічною експедицією в м. Сузи. Елламський правитель наказав у центрі стовпа очистити місце, очевидно, для свого власного запису, але самого запису він не зробив. На сьогодні цілком невідомі лише 21 статті. Всього ж текст законів Хаммурапі, крім прологу і епілогу, налічує 282 статті.

Закони Хаммурапі  являють собою надзвичайно цікавий  законодавчий пам'ятник. Це дуже важливе  джерело в історії держави  і права стародавньої Месопотамії. На противагу від інших збірників  правових актів та законів Месопотамії, кодифікація не носить божественної волі. У пролозі Хаммурапі вказує, що бог сонця та справедливості Шамаш, з'явився цареві уві сні, розпорядився, щоб той встановив в країні "право і справедливість", та вручив йому свої закони. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись всіх цих законів. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих і скривджених

У законах Хаммурапі  регулюється цілий спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального  права, шлюбно – сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально – процесуального права. Це типова кодифікація рабовласницької держави, де всі права і привілеї закріплені за рабовласниками, а раб – особа безправна.

Перші 5 статей присвячені судочинству. Вони скеровані проти пануючої системи підкупу суддів і свідків. Суддям загрожують суворі покарання (штраф у 12-ти кратному розмірі суми позову і позбавлення посади за зміну вже винесених судових рішень ( ст. 14)

Розділ другий присвячений врегулюванню проблем власності, володіння, які встановлюють покарання за грабунок, крадіжку чужого майна та ін.

Розділ третій присвячений шлюбу сім'ї, успадкуванню. В ньому розглядаються питання  про форми та умови укладення  шлюбу, про умови допустимості багатожонства, розлучення, про майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей.

Четвертий розділ – це норми, які передбачають злочини  проти особи та відповідальність за них, тобто присвяченні захисту  особи, її життя, честі, здоров'я.

Останній розділ присвячений  праці, умовам праці її оплати, знаряддям праці.

 Таким чином, система Хаммурапі виглядає так:

• Суд і судочинство(5 статей);
• Форми власності (121 стаття);
• Шлюб і сім'я (69 статей);
• Захист особи (19 статей);
• Праця і знаряддя праці (68 статей).

 

 

 

 

 

 

2. Причини появи законів Хаммурапі.

 

Унікальний  історичний звід норм рабовласницького права був складений за вказівкою  і, можливо, з участю давньовавилонського  царя Хаммурапі. Закони написані живою розмовною вавилоно-аккадською мовою. Формулювання чіткі, зрозумілі. До того часу мова давніх шумерів вийшла з ужитку, її мало хто знав, крім жерців та письменників.

Законник відображає багатовіковий досвід юридичної  думки і практики, у ньому помітний вплив давніх законів Шумеру й  Аккади. Дотримуючись традиції, Хаммурапі проголошує себе поборником Справедливості, Істини, Милосердя. В ту епоху ці терміни, ймовірно, означали законність і правопорядок.

Законник –  пам’ятка рабовласницького права, однак він не скасовував дій звичайного права. Його норми закріплюють судову і договірну практику, що склалася. Можна припустити, що звичайне право охоплювало ширшу сферу правових відносин. 

Отже,  можна назвати такі причини появи законів Хаммурапі:

На той час  Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх міст, держав, народів. У зв'язку з цим виникла необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, які б регулювали правові питання і правові відносини.

Стремління  рабовласників, знаті, заможних людей, жерців чітко визначити свої права  і привілеї, забезпечити своє майно від зазіхань інших.

Прагнення самого царя згладити гострі соціальні протиріччя, які виникали в суспільстві на той час.

 

 

 

3. Правове становище населення

 

Законник Хаммурапі  дає можливість уявити суспільну  структуру, класовий характер Стародавної Вавилонської дежави, правове становище населення. Суспільство складається з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками.

До панівного  стану (авілум) належали цар, його наближені, верхівка знаті, жерці воєнначальники, тамкари та інші чиновники, старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у містах.

Авілум ("син  чоловіка") - повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захистові його майнових інтересів присвячена значна частина законника. Общинники землероби були основними виробниками матеріальних благ.

До пригніченого класу відносилися раби, рядові общинники, мушкенуми. Останні - це бідняки, що перебували на службі у царя, держави, від яких вони отримували засоби виробництва і житло.

Мушкенум ("той, хто падає долілиць") - вільна людина - мав деякі права, але тільки доти, доки перебував на державній службі і виконував свої обов’язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з авілумом у питаннях охорони життя, захисту майна тощо. Авілум за тілесні пошкодження, нанесені іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне за рівне). Проте якщо авілум виколов око мушкенуму, ударив його по щоці, зламав йому кістку, вибив зуб, завдав у результаті побоїв викидиш його дочці, то перший піддавався тільки штрафу. Якщо мушкенум загинув у бійці від необережного удару, то штраф був менший, ніж за авілума. Мушкенум платив менше лікареві за лікування.

Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенсацію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Крадіжка і приховування рабів мушкенума каралося смертю і прирівнювалося до крадіжки палацових невільників.

Поле, будинок, сад "платника податку", куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні угоди відмінялися. Трудова повинність мушкенума по догляду за каналами не могла перевищувати 48 днів за рік. Отож, закон, фіксуючи принижене становище мушкенумів, одночасно гарантував захист його майна.

Найпринизливіше становище посідали раби (вардум). Вони поділялися на царських, тих, які належали общині та приватновласницьких. Палацовий раб міг одружитися на вільній, діти від такого шлюбу вважалися вільними.

Раб мав невелике майно, міг ним розпоряжатися, але  після його смерті воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму хазяїну дітей, після його смерті, належало відпустити на свободу разом з дітьми, навіть якщо його не було офіційно визнано батьком. В царстві стародавніх шумерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протистувати проти його продажу чи дарування іншій особі. В законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.

Вільнонароджений  вавилонець не міг бути відданий в рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі. Викупленого з полону чи придбаного на ринку підданого вавилонського царя належало звільнити. Якщо родичі не мали коштів для викупу полоненого, їм мала допомогти община або храм.

Є дані, що до правління Хаммурапі неоплатні боржники потрапляли у боргову кабалу довічно. Законник обмежував її строк до трьох років. Глава сімейства для забезпечення позики міг віддати в кабалу дружину, сина, дочку. Проте якщо від побоїв і жорстокого обходження син гинув, то належало стратити сина лихваря, якщо в такій кабалі гинув раб боржника - кредитор сплачував штраф - третину міни срібла. При цьому кредитор втрачав усе, що давав у борг.

Законник забороняв  рабам виступати у суді як свідкам, чим обмежувалася їхня можливість шукати захисту в суді від свавілля рабовласників.

Рабів віддавали  кредиторам на визначений термін для  забезпечення сплати боргу або для  відробітку процентів займу. Як правило, в такій "відробці" раб швидко перетворювався в каліку, інваліда. Становище палацових рабів було дещо краще, ніж приватновласницьких.

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Якщо їх везли  для продажу на ринок або в  інше місце, господар надівав на них  кайдани, шийну колодку і перевіряв наявність "рабського знаку". Ім’я гоподаря випалювалося на зворотньому боці долоні раба. Такі заходи здійснювалися для того, щоб виключити втечу рабів. Якщо цирульник знімав "рабський знак" в чужого раба, то йому відрубували кісті рук. Особа, яка вмовила цирульника на таку операцію і представляла раба як свого, підлягала страті. Цирульник міг виправдатися, поклявшись, що його обдурили. Дозвіл на зняття "рабського знаку" невільник отримував лише при звільненні. Затримка, повернення невільників господареві винагороджувалося. У цілому становище рабів погіршилося. Не вони, а общинники-землероби становили основну масу оподаткованого населення,  яке експлуатувала деспотична держава [11, с. 276 - 277].

Хаммурапі не зробив докорінних змін в організації управління сільських общин, які самостійно вирішували справи із землекористування, зрошення, збору податків, забезпечення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори (зібрання всіх повноправних громадян), раду старійшин - глав найповажніших сімей. Жителі кварталів також скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження. Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община, поселення, в особі старійшини повинні були відшкодувати потерпілому його пропажу, на випадок його смерті компенсація вручалася його родичам. Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу. Викуп з полону воїна проводився з участю місцевого храму, поселення, общини і навіть палацу, при цьому поле, сад і будинок воїна не могли віддаватися на сплату такого викупу.

Отже, законник забезпечував захист інтересів панівного стану рабовласників. Варто відзначити його значення як видатного джерела права Стародавнього Сходу, який мав вплив на юридичні норми інших народів цього регіону. І через тисячу років законник вважався зразком кодифікації, окремі його статті переписували, їх вплив можна прослідити у ряді пам’яток права Близького і Середнього Сходу. Хаммурапі відзначив у заключенні законника: "Мої слова чудові, мої діяння не мають рівних". Пам’ятка права дійсно зробила цього царя знаменитим. На жаль, нічого не відомо про правника, який був головним упорядником зводу законів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II: Структура законів Хаммурапі.

2.1 Право власності

 

Закони царя Хаммурапі дуже показові у визначенні форм власності. Аналіз правового збірника дає можливість розглянути розвиток форм власності у Стародавньому Вавилоні. Передусім приватна власність виникає на рухоме майно. Досить рано з’являється поряд з державною приватна власність на рабів. Складнішим був розвиток приватної власності на землю. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. За законами розрізняють такі власності на землю:

1. Державна або царська.
2. Храмова.
3. Общинна.
4. Приватна.
5. Земля "Ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або ділянки, які здавали в оренду за платню натурою чи грішми та ін. Прибутки з неї ішли у царську скарбницю. Він міг наділяти цією землею різних осіб – надавати її у власність, на правах користування і т.п.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу, храми часто практикували надання своєї землі в оренду, великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність  зберігалась поряд з самою  общиною, чому сприяла необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокладання по цій землі каналів, проведення осушувальних робіт общинну землю розподіляли між поселеннями де її ділили на дрібні ділянки – парцелли, які надавались для обробітку окремим сім'ям. Власність общини на землю була непорушною, як і на їх урожай [4, с. 194 - 197].

Що до приватної  власності на землю, то вона існувала у Вавилоні, ще задовго до Хаммурапі. З епохи Хаммурапі збереглося багато документів про продаж землі – поля, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі ставили "кудуру", документи – камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони служили підтвердженням прав особи на дану землю. Земля, передана царем згідно з кудуру, ставала приватною спадковою власністю, але на власника покладали виконання певних повинностей на користь царя і общини. Землю можна було купувати один у одного без особливих формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, які ставили свої підписи (кудуру у таких випадках не ставилось).

Земля "ілку" – це різновид державної, царської, землі [ 8, c. 35]. Такі ділянки у вигляді поля , саду, дому цар давав у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась у користування на час служби. Її могли передавати у спадок синові, якщо він виконуватиме таку ж службу. Їх не можна було ні продавати, ні купувати , ні заповідати, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і ніхто не шукав шляхів її обходу, законник забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші. Згідно з Законами царя Хаммурапі, якщо людина купила поле, сад або будинок, що належать редуму, баіруму або несучому податки, то його документ повинний бути розбитий, а своє срібло він утрачає; поле ж, сад або будинок він зобов'язаний повернути їхньому старому власнику (ст. 37). Якщо хтось купить з рук редума волів або овець, яких цар дав редуму, - «він утрачає своє срібло» (ст.35).

 

Особлива увага  приділялась у цих законах  власності на раба. Якщо раб скаже хазяїну: «Ти не мій пан», то йому слід було відрізати вухо. Проте раб мушкенума або палацу мав право оженитися на вільній дівчині, мати дім, рухоме майно.

Власність охоронялась  не лише позовами, а й кримінальними  санкціями. Закони Хаммурапі особливо жорстоко карали тих, хто зазіхав на власність палацу, храму. Винний карався смертю разом із переховувачам краденого. Таке саме покарання загрожувало тому, хто переховував у свому будинку чужого раба. Крадіжка тварин, що належали палацу й храму, каралася штрафом в 30-кратному розмірі їх вартості. Якщо винний не міг сплатити такий штраф, його страчували.

Згідно з  положеннями законника, навіть цар  та його чиновники не могли втручатися в земельні стосунки общини, розпоряджатися його нерухомим майном. У законнику немає статей, які б уповноважували царських чиновників давати общинникам вказівки, коли та що сіяти, коли збирати врожай, скільки тримати худоби, чим її годувати, за якою ціною збувати продукцію сільського господарства.

Отже, відсутність  приватної власності на землю  є характерною рисою країн  Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям. Однак консерватизм общини, з точки зору історичної перспективи, затруднював соціально-економічний розвиток стародавнього східного суспільства,  прогресивний шлях якого передбачав створення і зміцнення приватної власності, але в країнах Стародавнього Сходу для цього тоді ще не склалися умови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Зобов’язальне право

 

Зобов'язання у  Вавилоні виникали з догорів та правопорушень [ 3, с. 266]. Договірне право було досить розвинутим. Існувала ціла система договорів, що свідчить про високий ступінь розвитку обігу товарно-грошових відносин, а також про значну роль лихварства та банків тогочасного суспільства. Для укладення договорів не потрібно було дотримуватись якоїсь обрядовості. Переважала письмова форма угод і обов'язково при свідках. При укладенні деяких договорів вимагали ще й принесення клятви, яка закріплювала непорушність угоди. Наприклад, при купівлі-продажу, обмінні раба повинно було бути 2-3 або навіть більше свідків. Вони не ставили своїх підписів, але їх імена зазначались у тексті угоди.

За невиконання  договорів встановлювали різну  відповідальність. У ранню епоху  боржник, як правило, відповідав своєю особою і у випадку невиконання умов договору втрачав волю, ставав рабом. Така відповідальність в епоху першої Вавилонської династії збереглась тільки стосовно договору позики.

Однак, Закони ліквідували пожиттєве боргове рабство [7, с. 245] і обмежили сваволю кредиторів. Боржник отримав можливість при відсутності грошей віддати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то доводилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім’ї боржника. «Якщо борг здолав людину, - сказано у ст. 117 Законів Хаммурапі, - і він продав за срібло свою дружину, свого сина і свою дочку або віддав їх у кабалу, то три роки вони повинні обслуговувати будинок їхнього покупця або їхнього закабалителя, у четвертому році їм повинна бути надана свобода». Але існувала і пільга для боржників: якщо врожай боржника загине через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік.

Щодо договору купівлі-продажу, то в законнику  Хаммурапі йому присвячено  небагато статей. Угода укладалась в присутності свідків, в письмовій формі. У договорі фіксували волю сторін щодо передачі права власності. Акт передачі супроводжувався символічним дотиком палички, про що зазначено у договорі. Щось подібне з'явилось у стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички – vindicta.

Предметом купівлі – продажу були рухомі та нерухомі речі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали та ін.

Часто трапляються  договори купівлі-продажу рабів. Ціни на рабів були різні – залежно від їх статі, віку, освіченості, професії. В законах передбачені гарантії якості купленого раба, якщо протягом місяця після купівлі у раба виявиться хвороба, названа "бену" (очевидно епілепсія), то покупець може повернути раба і одержати свої гроші. Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Відомі також угоди щодо продажу - купівлі дітей.

Закони Хаммурапі  в окремих випадках передбачали  заборону або обмеження купівлі-продажу, а саме:

• Воїни та чиновники не могли продавати землю та будинки, одержані від царя за службу, як і рабів, робочу худобу та інше отримане від царя майно (ст. 35-36).
• Вдова не могла продати і дарувати майно, що становило її посаг, або дарунок чоловіка (ст. 150. 171).
• Також заборона стосувалася майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці і без дозволу вона не могла його відчужувати.

На кінець рабовласницького періоду набирає поширення договір  найму.

Вавилонське законодавство  передбачало наймання речей та послуг. Договори оренди садів були недовгочасними , лише на один рік. Часто здавали  землі в оренду воїни та біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати. Укладали також договори наймання житлових приміщень. У цивільному праві відомі сервітути (право на користування чужою річчю) [3, с. 384]. Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділянку. Окрім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей.

Отже, зобов’язальне право тогочасного Вавилону було досить розвинутим. Нам відомі різні види договорів.  Це у свою чергу свідчить про високий ступінь розвитку суспільних товарно-грошових відносин та пріоритетності банків і лихварства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Шлюбно-сімейне право

 

Шлюбному обряду передували укладення певної угоди  між нареченим чи його батьком  та батьком нареченої. Це були свого роду заручини. При цьому наречений вручав певну суму грошей - "тірхату", та шлюбний дарунок самій нареченій та її сім'ї – "біблу" (ст. 139, 159). Також допускали шлюб вільного за рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само, як і від шлюбу вільної з рабом.

При одруженні  батько давав своїй дочці придане  – шеріхту. Шерікту видавали дочці  при посвяті її в жриці. Одержавши  придане дочка вже не могла  успадковувати батьківське майно  після його смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, після одруження воно переходило до чоловіка, а після смерті до її дітей. Якщо дітей не було, то шерікту повертали батькові дружини, а він в свою чергу повинен був повернути її чоловікові викупну платню.

Якщо чоловік  хотів розлучитися, то це було дуже простою справою. Дружина ж мала право вимагати його у деяких, чітко визначених випадках: