Запозичена лексика української мови

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КРИВОРІЗЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 

«Допущено до захисту»

Завідувач кафедри

______________ Колоїз Ж. В.                             Реєстраційний №_______

«____»______________2011р.                             «____»_____________2011р. 
 
 
 
 

ЗАПОЗИЧЕНА  ЛЕКСИКА У ТВОРІ ЛІНИ КОСТЕНКО

«ЗАПИСКИ  УКРАЇНСКОГО САМОШЕДШОГО» 
 
 
 

Курсова робота студентки

денної форми навчання спеціальності „Українська  мова та література, редагування освітніх видань”,

групи УФР-08, освітнього рівня „бакалавр”

Базаренко Ірини Валеріївни 

                               Науковий керівник:

                               доктор філологічних наук,

                               професор  Колоїз Ж. В.  
 

              Кривий  Ріг – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАПОЗИЧЕНИХ СЛІВ У МОВОЗНАВСТВІ………………………………………………………………..6

1.1. Поняття запозичення в українській мові………………………..…...6

1.2. Класифікація запозичених слів у науковій літературі………...…...10

РОЗДІЛ 2. ЗАПОЗИЧЕНА ЛЕКСИКА У ТВОРІ ЛІНИ КОСТЕНКО «ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМОШЕДШОГО»…..…………………15

2.1. Лексико-семантична група латинських запозичень………….…….15

2.2 Лексико-семантична група грецьких запозичень ……………….….18

2.3. Лексико-семантична група французьких запозичень ………….….19

2.4. Лексико-семантична група англійських запозичень ………………22

2.5. Лексико-семантична група німецьких запозичень ………………..24

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..26

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………28 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     Українська  мова, як і будь-яка інша, складається зі слів, які протягом багатьох століть складали її словниковий склад. Крім історично успадкованих шарів корінної лексики, словниковий склад української мови  ввібрав у себе й значну кількість іншомовних слів. У зв’язку з різними політичними, економічними, науково-технічними, культурними процесами запозичення іншомовної лексики відбувається безперервно, але ступінь її засвоєння неоднаковий: одні іншомовні слова цілком засвоєні, так що важко відрізнити їх від корінних українських слів, інші – менш засвоєні, їх іншомовне походження виразно відчутне [35, с.121].

     Питання про іншомовні слова досліджувалося українськими та зарубіжними мовознавцями, зокрема Б. Ажнюком, В. Задорожним,                О. Микитюк, З. Сікорською, О. Стишовим, І. Фаріон, Д. Дроздовським,         П. Селігем, О. Потебнею, Ю. Шевельовим, З. Клеменсевичем та багатьма іншими. У науковій літературі широкого значення набуло питання про доцільність використання запозичень відповідно до стильової диференціації. Позиції вчених тут розходяться і єдиної відповіді на сьогодні немає. Проте мовознавці ґрунтовно пояснили причини виникнення запозичень та етапи їх засвоєння українською мовою, розробили класифікацію іншомовних слів, беручи за основу їх генетичну належність,  висвітлили можливі наслідки нераціонального перенасичення мови словами іншомовного походження, а також намітили оптимальні шляхи, які сприяли б розвиткові лексичного фонду української мови без загрози йому. Але, але у зв’язку із постійним розвитком суспільства, запозичення відбувається безперевно і досліджувати його треба систематично. Тому обрана тема дослідження є актуальною.

     Поетична  мова Ліни Костенко неодноразово ставала предметом дослідження. Роман «Записки українського самошедшого» став першою прозовою спробою зображення дійсності письменницею. Твір цікавий за своїм жанром, композицією та сюжетом, але велику увагу привертають виражально-зображальні фігури. Мова твору рясніє словами іншомовного походження, які відкривають широкі стилістичні можливості.

     Мета курсової роботи полягає в тому, аби дослідити іншомовну лексику в романі Ліни Костенко «Записки українського самошедшого», з’ясувати її семантичні та стилістичні особливості.

     Успішній  реалізації окресленої мети сприяло  роз’язання таких завдань:

• з’ясувати теоретичні засади функціонування іншомовних слів у лексичній системі української мови (причини виникнення, етапи засвоєння мовою, класифікації, наслідки для розвитку мови);
• визначити доцільність використання запозичень у художньому стилі української мови;
• проаналізувати семантику слів іншомовного походження;
• пояснити стилістичні особливості вживання іншомовних лексем у романі Ліни Костенко «Записки українського самошедшого».

     Об’єктом дослідження стала лексика художнього мовлення. Предметом – структурно-семантичні та функціонально-стилістичні особливості іншомовної лексики в романі Ліни Костенко «Записки українського самошедшого».

     Джерельною  базою є роман Ліни Костенко «Записки Українського самошедшого». – К. ХХІ ст. : А-БА-БА-ГАЛА-МА-ГА, 2011. – 413 [1] с., зокрема картотека іншомовних лексем, яка нароховує понад сто одиниць.

     Методи  дослідження: специфіка об’єкта дослідження зумовили вибір як основного описового методу. На різних етапах роботи застосовано методи теоретичного аналізу (з’ясування основних теоретичних понять іншомовної лексики); теоретичного синтезу (узагальнення теоретичних відомостей про іншомовну лексику та вживання її в художньому творі); системний та структурно-семантичний аналіз (добір фактичного матеріалу та його групування). 

     Практична цінність наукової праці полягає в тому, що результатами дослідження можуть скористатися у практиці навчання української мови вчителі та учні загальноосвітніх закладів під час вивчення лексикології з погляду її походження, викладачі та студенти педагогічних інститутів, університетів на практичних чи лабораторних заняттях із сучасної української літературної мови.

     Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури (39 позицій). Загальний обсяг  32 сторінки, з яких 28 сторінок основного тексту. 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАПОЗИЧЕНИХ СЛІВ У

МОВОЗНАВСТВІ 

1.   Поняття запозичення в науковій літературі

     Необхідною  складовою народу є його специфічна мова, яку складає лексичний склад, у якому окреме місце займають слова іншомовного походження. Пояснюється це тим, що жоден народ не може нормально жити і розвиватися, відсторонившись, замкнувшись від інших, що, як показує історія, призводить  до відсутності політичних, торгово-економічних та інших контактів, – це шлях в нікуди. А розвиток таких контактів сприяє і мовним контактам.

     Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. У словнику лінгвістичних термінів, авторами якого є Д. Ганич та І. Олійник подано таке визначення запозичення – це «1. Звернення до лексичного фонду інших мов для визначення нових понять і предметів, причому часто самі ці поняття і предмети разом з їх назвами засвоюються від інших народів. 2. Слова, словотворчі афікси, конструкції, що ввійшли в мову внаслідок запозичення» [11, с. 82]. Для нашої подальшої роботи мають значення терміни запозичення лексичне, яке пояснюємо як «слово, що з’явилося в мові внаслідок засвоєння його з іншої мови» [11, с. 82]. Цікавим є те, що в цьому ж таки словнику знаходимо визначення іншомовних слів, значення яких автори витлумачують подібно до першого. Так, іншомовні слова – це «слова, запозичені з інших мов» [11, с. 99]. Автори словника ототожнюють такі поняття, як «запозичене слово» та «іншомовне слово», залишаючи поза увагою відмінні особливості, які дають підстави для розмежування цих понять.

     В енциклопедії «Українська мова» О. Ткаченко, розробник статей присвячених іншомовним словам та лексичним запозиченням, звернув увагу на їх відмінні риси досліджуваних термінів. Так, запозичені слова – це «іншомовні слова, цілком засвоєні мовою, що їх запозичила» [33, с. 194], а іншомовні слова – це «слова з інших мов, які, на відміну від запозичених слів, не засвоєні повністю мовою, що їх запозичила, усвідомлюються мовцями як чужорідні й зберігають ознаки свого походження» [33, с. 230].

     Як  розуміємо з наведених визначень, основна різниця між цими поняттями полягає в мірі адаптації іншомовного слова: пристосовуючись належним чином  до мови, у яку прийшла іншомовна лексема, вона поступово переходить до запозичених. Тому правомірно можна використовувати і те, й інше поняття, але необхідно розуміти різницю між ними.

     Тепер вважаємо за необхідне пояснити, які ж чинники спричинили запозичення чужих лексем до української мови. На думку О. Микитюк, їх слід диференціювати як мовні та позамовні. До позамовних чинників належать такі:

1. українська мова утвердилася як державна;
2. демократизація суспільного життя;
3. політичні, економічні та культурні зміни в українському суспільстві;
4. швидкий розвиток науки і техніки;
5. відкритість до всього іноземного, що спричинило появу низки чужих слів [20, с. 54].

     Радикальні  зміни у формах і видах державного правління, вихід України на світову арену, орієнтація на Європу зумовили запозичення в галузі суспільно-політичної, економічної та наукової галузей людської діяльності.

До мовних чинників належать:

1. потреба в певний історичний період у якійсь лексемі, наприклад, музична термінологія прийшла переважно з італійської мови, кораблебудівна – з голландської;
2. заміна описової назви одним словом, що дає змогу компактніше висловитись. Особливо відчутна ця тенденція в публіцистичному стилі, оскільки фахівці названої галузі, мають змогу компактно подати велику кількість інформації.
3. вищій ступінь термінологічної визначеності, що спостерігаємо в науковому стилі, для якого характерна велика кількість термінів, більшість з яких є запозиченими, оскільки назви запозичуються разом з предметами чи явищами в науковій галузі;
4. мода на певні слова, що пояснюється прагненням бути неординарною особистістю, за якою часто приховується нерозуміння того, про що говориться [20, с. 54 – 55].

     Зрозуміло, багато як мовних, так і позамовних причин необ’єктивні. Практично немає гострої потреби замінювати питоме українське слово іншомовним, це дає підстави приймати пуристичну думку.

     З огляду на те, що мова – це передусім динамічна знакова система, яка постійно розвивається і поповнює свій лексичний склад, зокрема й через запозичення з інших мов, останнім часом спостерігається перенасичення української мови іншомовними лексемами. Це явище призвело до розділення поглядів мовознавців. Деякі науковці обстоюють позицію щодо негативного вживання слів іншомовного походження, сповідуючи пуризм мови, зокрема П. Селігей, вважає, що орієнтація мови на власні сили зміцнює її внутрішню будову, посилює і гармонізує взаємодію лексичного та словотвірного рівнів, а головне творчо розвиває її [24, с. 21]. До його поглядів приєднуються такі мовознавці, як М. Каранська, О. Микитюк, З. Сікорська, Б. Степанишин.

     Інші  ж притримуються радикально протилежних  поглядів, виправдовуючи поповнення словникового складу іншомовними словами. О. Стишов вважає: «Нерідко іншомовні й українські слова, що є синонімами відповідниками, паралельно використовують талановиті письменники, журналісти, мовознавці, для того, щоб уникнути повтору, структурно урізноманітнити виклад матеріалу, змінити ритм мовлення, відтінки образності і таким чином досягти більшої дохідливості та стилістичної виразності» [31, с.74]. Крім того, зазначає: «Новизна і своєрідність деяких запозичень сприяє більшій виразності й емоційності повідомлення (досягненню певного стилістичного ефекту), свіжості на фоні стандарту і нудних затертих слів і фраз» [31, с. 75].

     Отже, на сучасному етапі розвитку лексичної системи української мови навколо запозиченої лексики точиться дискусія, коріння якої сягає ще початку ХІХ століття, коли почалося активне запозичення з німецької, французької, італійської та англійської мов.

     Ми  згодні з тим, що вилучати вже наявні іншомовні слова процес зайвий, оскільки, як зазначалося, є запозичення-інтернаціоналізми, до яких часто немає еквівалентного відповідника або запозичення-екзотизми, що заповнюють семантичні лакуни, які виникають під час викладання думки в письмовій формі чи використовуються в усному мовленні. До того ж вважаємо доцільним використання іншомовних слів у художньому стилі, адже нерідко, реалізовуючись у контексті, іномовне слово відкриває перед письменниками широкі зображально-виражальні можливості, служить засобом створення образності та допомагає виконати призначення художнього стилю, а саме впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

     Не  може бути сумніву, що будь-який безоглядний  пуризм, крім збіднення лексичного складу мови, обмеження її виражальних засобів, нічого іншого не дає; отже, він завжди шкідливий, як і прагнення будь-що вживати іншомовне слово замість власного, національного [35, с. 149].

     Більшість слів іншомовного походження, проникаючи в українську мову, передусім обслуговують науковий стиль, але згодом поширюються в інших, зокрема публіцистичному, художньому, розмовно-побутовому, оскільки останні перебувають у тісних зв’язках. А відтак, чимало чужих слів від вузького офіційно-термінологічного значення прямують до широкого загальновживаного. Але, незалежно від активності вживання, запозичені лексеми в кожному зі стилів використовуються з певною стилістичною метою. Звідси, відповідно, пуризм мови не завжди виправданий. 

2.   Класифікації іншомовних слів у науковій літературі

     Оскільки  будь-який народ, як і його мова, не існує ізольовано, взаємопроникнення чужомовних елементів – нормальний і цілком закономірний процес, що засвідчує відкритість і динамічність словникового складу української мови. Запозичена лексика в українській мові становить приблизно 10 – 12% усього її словникового складу.

     Аналіз  української лексики з погляду  походження передбачає насамперед з’ясування тих основних шляхів формування, які зумовлюють її генетичний склад від першоджерел до сучасності функціонування [32, с.158].

     Будь-яке  іншомовне слово, перш ніж використовуватися мовою, якою воно запозичене, проходить кілька етапів засвоєння слова, подані Д. Шмельовим, а саме:

1. передача його фонетичними і графічними засобами мови-сприймача;
2. залучення до категорій певних частин мови;
3. пристосування до фонетичної системи;
4. словотвірна активність;
5. семантичне засвоєння, тобто перерозподіл певної сфери змісту між суміжними з ним і близькими до нього за значенням словами, що вже наявні в мові, і певним неологізмом;
6. регулярність уживання в мові [38, с. 37].

     У науковій літературі, відповідно до того, якою мірою іншомовне слово пройшло кожен з етапів, виокремлюють:

• засвоєння – слова вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови;
• іншомовні слова – слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився;
• кальки – поморфемні переклади слів;
• запозичення значень – українське слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник;
• словотвірні запозичення – використання іншомовних морфем;
• варваризми – слова, які мають особливо виразні ознаки іншомовності;
• екзотизми – слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв;
• інтернаціоналізми –  слова, що засвоєні більшістю мов світу з мови народу, що створив або ввів у загальний ужиток позначені ними предмети [39, с.197].

     Автор статті про запозичення О. Ткаченко в енциклопедії «Українська мова»  спробував класифікувати їх таким  чином: «за характером розрізняють  варваризми, вкраплення, екзотизми, запозичені слова, інтернаціоналізми, іншомовні слова, кальку» [33, с. 195]. Названа класифікація дублює попередню, розроблену І. Ющуком. Різниця між ними полягає, головним чином, у термінах на позначення одного і того ж поняття.

     І. Колєснікова  лексичну систему української мови представляє як сукупність універсальних (інтернаціональних), питомих (національних), чужорідних (іншомовних), унікальних (безеквівалентних), та екзотичних лінгвістичних одиниць [16, с. 24].

     Такий підхід до класифікації української лексики з погляду її походження вважаємо не дуже вдалим, бо він не дає змоги чітко усвідомити її впорядкованість: не доцільно подавати як рівнозначні і незалежні клас інтернаціоналізмів та екзотизмів, адже вони правомірно належать до чужорідних (іншомовних) лінгвістичних одиниць.

     Згідно  з позицією А. Грищенка, словниковий склад української мови поділяють у дві генетично різнопланові групи лексичних одиниць:

1. споконвічно українські слова;
2. слова, запозичені з інших мов [32, с.159], які у свою чергу, залежно від того, якими шляхами запозичаються, бувають: прямі (з мови в мову) та опосередковані (через інші мови), а залежно від способу запозичення – усні та книжні [39, с.197].

     Із  запропонованої класифікації для нас буде цікавим другий пласт української лексики з погляду її походження, тобто запозичення з інших мов, який можна поділити на дві підгрупи:

1. запозичення зі слов’янських мов;
2. запозичення з неслов’янських мов.

     Такий підхід до впорядкування іншомовних слів вважається традиційним, загальноприйнятим і зручним з погляду використання.

     У межах генеалогічної класифікації, якою послуговується більшість мовознавців, розміщено класифікацію за тематичними  полями, в основу якої покладено  характер семантичних відношень. Згідно з цією класифікацією усі слова запозичені з інших мов можна диференціювати відповідно до сфери використання:

1. фінансово-економічної (назви грошових одиниць, економічних процесів, явищ, фінансових установ та органів, тощо);
2. архітектурно-будівничої (назви будівельних матеріалів, інструментів, самих будівель тощо);
3. суспільно-побутової (назви предметів ужитку, назви рослин і дерев, тварин і птахів, людських імен та ін.);
4. політичної (назви розпорядчих документів, органів влади, політичних професій і т. ін.);
5. виробничо-технічної (номени продуктів виробничої діяльності, інвентар, назви техніки тощо);
6. військової (номени на позначення військової техніки, військових подій, військових звань та об’єктів тощо);
7. мистецько-культурологічної (назви культурних та мистецьких процесів і явищ, предметів, людських професій у цій галузі і т. ін);
8. наукової (назви наукових текстів, наукових ступенів, професій, специфічних предметів із наукової сфери тощо).

     Важливо зазначити, що дехто з мовознавців оминає увагою морфологічний аспект при систематизації іншомовних лексем. Оскільки переважна частина слів запозичувалася задля називання певного поняття, часто нового, то більшість їх використовувалася скоріше як терміни, тобто виконували номінативну функцію, відповідно були іменниками, хоч досить часто зустрічалися і прикметники, і дієслова. Запозичувалися також окремі афікси, які стали продуктивними для творення нових слів, поєднуючись із питомою українською лексемою. Від запозиченої лексеми, яка належала до тієї чи тієї частини мови, часто утворювалися похідні, що переходили до іншого лексико-граматичного розряду. Таке явище будемо спостерігати в мові досліджуваного роману Ліни Костенко.

     Розглянувши кілька класифікацій, варто зазначити, що проблема створення зручної, довершеної класифікації залишається актуальною, і під час характеристики іншомовного слова та визначення його місця у лексичній системі не слід обмежуватися лише традиційною, тобто генетичною класифікацією, а намагатися розглядати іншомовне слово в синтезі з його належністю до певної країни, ступенем адаптації, семантикою, місцем у системі частин мови. Тому в подальшій роботі ми застосовуватимемо кілька із наведених класифікацій у їх взаємодоповненні одна одною.

     Як ми мали змогу переконатися, запозичення, які представлені на цей час в українській лексиці прийшли в різний час із різних мов і продовжують проникати в лексику української мови. У загальній лексичній системі мови лише невелика їхня частина виступає як міжстильова загальновживана лексика; більшість їх має стилістично закріплене вживання в книжковій мові й характеризується, у зв’язку із цим вузькою сферою застосування (виступаючи як терміни, професіоналізми, варваризми, специфічно книжні слова й т. ін.).

     У романі Ліни Костенко «Записки українського самошедшого» на тлі міжстильових емоційно-нейтральних засобів української мови дуже виразними є іншомовні слова, які характеризуються незвичайністю та чужорідністю.

     Мова  твору привертає увагу читача численними запозиченнями передусім із неслов’янських мов, які належать до недавнього періоду запозичення, тому в них ще яскраво вирізняються фонетичні, граматичні, стилістичні особливості чужої мови. Тому, більшу увагу звернемо на запозичення з неслов’янських мов, зокрема на латинізми, грецизми, англізми, германізми, французькі запозичення.

     Припускаємо, що своєрідне зловживання вказаними лексемами пояснюється стилістичними особливостями, які наближають твір до публіцистичного і допомагають відтворити сучасну дійсність, як вона є. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2

ЗАПОЗИЧЕНА  ЛЕКСИКА У ТВОРІ  ЛІНИ КОСТЕНКО «ЗАПИСКИ

УКРАЇНСЬКОГО САМОШЕДШОГО» 

     Мова  художніх творів Ліни Костенко не перестає бути об’єктом уваги лінгвістів і досліджується як акумулятор колективного досвіду, контекстуальний простір для семантичних перетворень лексики різних змістових полів, джерело й результат метафоричних трансформацій. Одним із нових здобутків Ліни Костенко є роман «Записки українського самошедшого». Це перша спроба прозаїчного зображення дійсності, яка характеризується специфічним мовленням. Здається, що письменниця зібрала у цьому творі весь колорит мовностилістичних засобів, серед яких найбільшу кількість складають запозичення з різних мов, але більшою мірою з неслов’янських. Важливо сказати, що використання іншомовних слів у такій кількості наскільки зближує читача з подіями сучасного світу, що під час прочитання твору складається враження незрозумілості відмінностей між реальним світом і світом художнім. Ми звернемося до з неслов’янських мов, оскільки вони переважають кількісно. До них належать такі: латинські, грецькі, французькі, англійські та німецькі. 

          2.1. Лексико-семантична група латинських запозичень 

     Латинські запозичення дуже яскраво представлені у творі. Вони об’єднують різноманітні тематичні групи. Найчисельнішою є група на позначення суспільно-політичної діяльності. Це підтверджують такі контексти: Україна – це резервація для українців (с. 23), де резервація – «місце відокремленого поселення корінного населення» [26]; Це ж тільки прокуратура не знає, де та голова (с.14), де прокуратура – «державний орган, що здійснює нагляд за виконанням законів» [26]; 1 грудня, дев’ята річниця референдуму, коли на руїнах імперії постала наша Незалежність (с. 10), де референдум – «всенародне голосування для виявлення суспільної думки» [27]; Потім виявляється, що у нас не президент, а директор заводу, що він не може матюкатися, бо не звик (с. 8), де президент – «вибраний голова держави» [27]; або Одні (люди) хочуть «Боже, царя храни», інші ностальгують за гімном Радянського Союзу (с. 17), де гімн – «урочиста пісня, прийнята як символ державної єдності» [26]. Наведені приклади демонструють вживання іменникових латинізмів. Однак письменниця використовувала і прикметникові. Наприклад: Та ще й (наговорено) якоюсь мовою нелюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленгом… (с. 6), де плебейський походить від плебей – «широкі маси людської бідноти» [26], утворено за допомогою додавання власне українського суфіксу -ськ.

     Мова  письменниці наскільки перенасичена латинізмами, що трапляються вони кілька разів у межах одного речення. Звернімося до попереднього речення, де сурогат походить теж з латинської, але окреслює таку тематичну групу,  як хімічні та фізіологічні номени, оскільки сурогат – «1. це створений штучно замінник натурального продукту, що має лише деякі його властивості (напр, сурогат кави); 2. перен. Підробка, фальсифікація чого-небудь (напр., сурогат алмазу)» [26]. Більше того, з контексту розуміємо, що вжите воно в переносному значенні, означає «замінник» [26]. Звертаємо увагу на те, що значення названої лексеми вказує на матеріальність продукту, який можна відчути принаймні на дотик. Не важко простежити, що лексема сурогат співзвучна у фонетичному складі з лексемою субстрат, яка теж є  генетично латинізмом. Одним із значень останньої лексеми є «у лінгвістиці – сліди переможеної мови у складі мови-переможця при схрещуваності двох мов» [26]. Звідси, відповідно, можна допустити, що іншомовні слова вжито невідповідно до його значення зі стилістичною метою, а саме: щоб показати зверхність російської мови над українською.