Аналіз ідеологічних партій в Україні

Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Біологічний факультет

Кафедра фізіології людини і тварин

Реферат на тему:

Аналіз ідеологічних партій в Україні

Виконала

студентка 41 групи

Медведюк Оксана

Луцьк-2015

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………….3

1. Партійна система незалежної України. Етапи розвитку.……………...4
2. Характеристика ідеологічних партій держави………………………….5

Висновок…………………………………………………………………………15

Список використаних джерел…………………………………………………..17

Вступ

Ідеологія як засіб обґрунтування партіями своєї політичної ідентичнос- ті є предметом уваги не тільки дослідників партій, а й усіх, хто цікавиться політикою чи професійно пов’язаний з нею. Така зацікавленість часто дає підстави для висновку про відсутність ідеологій у сучасних українських партій, оскільки їх практичні дії не відповідають декларованим цінностям і пріоритетам, а в деяких випадках кардинально відрізняються від них. Прикладом служить Комуністична партія України, ідеологічні установки якої та самопрезентація як виразника інтересів «трудового народу» суперечать характеру дій партії та способу життя її лідерів. Тим не менш, як засвідчують пропоновані дослідження, наявність такої суперечності пов’язана з ідеологічною складовою в КПУ. Кожна партія, діяльність  якої є важливою для української політики, має свою ідеологію. У політичному полі ідеологія є важливим маркером ідентичності партій. Результати виборів до парламенту 2012 року демонстрували, що саме сильне ідеологічне позиціонування відіграло значну роль в успіху так званих «нових» партій – ВО «Свобода» та «УДАРу Віталія Кличка» (хоча говорити про першу з них як про «нову» некоректно: партія діє з 2004 року, а свою інституційну основу та ідеологічну ідентичність частково виводить від Соціал - національної партії України та українського національно-визвольного руху першої половини ХХ століття).

1. Партійна система незалежної України.  Етапи розвитку

Залежно від наявної кількості партій, виборчої системи можна охарактеризувати партійну систему. Партійна система – це «сукупність усіх значних партій у країні, їхня взаємодія (і часом) виборча система та прихильності виборців, що формують її» [1].

В Україні політична партія — це зареєстроване згідно з Законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах[7].

За  роки  своєї  державності українська партійна система подолала кілька етапів власного становлення, які можна структурувати наступним чином.

1. 1989–1991 рр. Втрата Комуністичною партією домінуючого становища й виникнення значної кількості політичних сил на основі класичних по-літичних ідеологій.

2. 1992–1998 рр. Подальша атомізація партійної системи. Політичні партії як суб’єкти політичного процесу позбавлені прийняття управлінських рішень, а їхній вплив на формування державної політики зведено до мінімуму.

3. 1998–2004 рр. Посилення  ролі політичних партій на президентських виборах 1999 і 2004 рр.

4. 2005–2008 рр. Подальша інституціоналізація партійної системи, посилення конфліктності у  боротьбі за повноваження між органами державної влади. Особливе зацікавлення викликає останній етап, який розпочався у 2005 р. після Помаранчевої революції. Протягом цього етапу відбувається подальша інституціоналізація партійної системи[5].

2. Характеристика ідеологічних партій держави

Партія регіонів (ПР) починала свою діяльність у жовтні 1997 року як Партія регіонального відродження України. За список цієї партії на вибо- рах 1998 року було подано близько 241 тисячі голосів, що становило 0,9%, і вона посіла 19-е місце з-поміж 30 партій, що брали участь у виборах. У червні 1999 року Партія регіонального відродження України підписала заяву про створення блоку політичних партій на підтримку Л. Кучми на виборах Президента України «Наш вибір – Леонід Кучма!» та рекомендувала Л. Кучмі включити до своєї програми пункт щодо вжиття «заходів з надання в Україні російській мові статусу офіційної». Лише після цього у лютому 2000 року було прийнято програму партії. У жовтні 2000 року було обрано нову назву – Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України», а в листопаді того ж року відбулося приєднання до Партії регіонального відродження України партії «За красиву Україну!», Всеукраїнської партії пенсіонерів, Партії праці, Партії солідарності України. Співголовами новоутвореної партії стали В. Ландик, П. Порошенко та В. Рибак. За словами П. Порошенка, «нова партія прагне об’єднати всі державницькі сили, які не поділяють радикальних лівих і радикальних правих поглядів», а отже, основним критерієм членства в новій партії має стати «політична і кримінальна незаплямованість».

У лютому 2001 року було зареєстровано назву – Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України». Але вже у березні ухвалено нове, простіше найменування – Партія регіонів та було вирішено відмови- тися від інституту співголів на користь моделі «голова – розширений склад заступників». Головою партії було обрано Миколу Азарова (тоді – голову Державної податкової адміністрації України). У квітні 2003 року партію очолив призначений у листопаді 2002 року на посаду прем’єр-міністра Віктор Янукович. Після президентських виборів 2010 року він став Почесним головою, а керівником партії за його пропозицією було обрано знову М. Азарова, на той час прем’єр-міністра України.

Ідеологічна динаміка Партії регіонів. Партія регіонів організаційно та ідеологічно є правонаступницею Партії регіонального відродження України. Протягом існування партії її програма змінювалася тричі (1998, 2001, 2008 роки). Характеризуючи ідеологічні засади партії, В. Семиноженко у 2000 році зазначив її претензії на неоліберальний характер: «Особливістю спільної програмної платформи є те, що її положення виходять за межі класичних ідеологій. Сьогодні у світі ідейний пошук і політичне позиціонування дедалі частіше відбуваються поза рамками традиційного право-лівого партій- но-політичного поділу, що пов’язано з принципово новими політичними, економічними та соціальними умовами. Тому нова об’єднана партія за-пропонує суспільству програму дій, яка відповідатиме новим вимогам і ви-кликам часу, поєднуватиме індивідуальну свободу, соціально відповідальну державу та інноваційне суспільство».

За 12 років партія розвинула свою ідеологію в бік корпоративізму з соціально-популістською електоральною пропозицією. Як пише колишній радник президента Росії В. Путіна Андрій Іларіонов, «ідеологія корпора- тивізму лише на перший погляд видається нечіткою. Вона не виглядає ані комуністичною, ані ліберальною, ані соціалістичною, ані націоналістичною, ані імперською. Але вона є. Це «своїзм» або «нашизм». Це ідеологія надання пільг, кредитів, субсидій, повноважень, влади «своїм», це держав- не лобіювання «наших», це надання всіх видів ресурсів і держави, і країни членам корпорації, дійсним і перспективним». Найбільшою мірою ПР виявляє політичну єдність з КПУ і у період 2006- 2007 років – із СПУ. Ідеологічні основи цієї єдності полягають у збіжності поглядів на провідну роль держави в економічних та соціальних процесах, схильності до соціал-популізму та орієнтованості на задоволення інтересів. Відмінність між ними полягає в тому, що комуністи прагнуть діяти адміністративно-командними неринковими методами, а регіонали – нарощувати грошову масу для розподілу та створювати ексклюзивні умови для своїх підрядчиків. Але тактично ПР намагається забезпечити можливості для посилення свого впливу на політичне середовище.

Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». Партія, заснована Юлією Тимошенко і Олександром Турчиновим у 1999 році, частково на основі лівоцентристської партії «Громада», бази колишнього Прем’єр-міністра України Павла Лазаренка. Перший голова «Батьківщини» – екс-голова Дніпропетровського обкому КПУ Віктор Драченко, але вже з грудня 1999 року і до сьогодні не тільки керівником, а й дійсним політичним лідером партії є Ю. Тимошенко. З 2002 року партія брала участь у парламентських виборах як базова структура об’єднань з лідерством Ю. Тимошенко і завжди мала своє представництво та перебувала у політичному партнерстві з різноманітними політичними групами. У 2002 році ВО «Батьківщина» утворило Блок Юлії Тимошенко спільно з партією «Собор» (Анатолій Матвієнко), Українською республіканською партією (Левко Лук’яненко) та Українською соціал-демократичною партією (Василь Онопенко, згодом, з грудня 2006 і на виборах 2007 року – Євген Корнійчук). Тоді партія отримала четвертий результат (1 млн 882 тис. 87 голосів – 7,26%), подолала виборчий поріг і сформувала фракцію. На позачергових парламентських виборах 2007 року до блоку долучилася партія «Реформи і порядок». На виборах 2012 року ВО «Батьківщина» виступила основою для участі  ще шести партій – «Реформи та порядок», «Фронт змін», «Громадянська позиція», «За Україну!», «Народний Рух», «Народна Самооборона». Неофіційним гаслом кампанії стала ідея «Україна проти Януковича», офіційним – «Справедлива держава, чесна влада, гідне життя». Очолив список «об’єднаної опозиції» лідер «Фронту змін» А. Яценюк.

Ідеологічна динаміка ВО «Батьківщина». Лідери ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко та Олександр Турчинов вийшли з лав партії «Громада», яка позиціонувала себе не просто як силу соціал-демократичної орієнтації, а як спадкоємицю «громадівства» XIX століття – явища зародження «інтелектуального українського політичного руху». Партія спирається на ліво-популістську ідеологію з романтичним відтінком. У багатьох питаннях уникає фіксації й висловлення позиції (слабо артикульована). Свою ідеологію позиціонує як «солідаризм». «Ідеологічні крайності, які були у світі – і соціалізм... і крайній ринковий фундаменталізм... – притаманні юнацтву людства», – стверджує Ю. Тимошенко, яка створила успішний взірець, вживаючи поняття Отто Кірхаймера, «всеосяжної партії». «Батьківщина» – всенародна, патріотична, центристська партія. Це партія нової суспільної ідеології, що органічно поєднує соціальну солідарність із захистом індивідуальних прав i свобод людини. Партія тих, хто виступає за побудову незалежної i суверенної держави, громадянського, економічно i духовно здорового суспільства, за справедливість та соціальний захист громадян «Батьківщина» не сприймає проявів крайнього лібералізму з його пануванням капіталу, що зрісся з владою. Вона відкидає i крайні ліві ідеї, які довели неефективність 70-ма роками свого панування. Партія в своїй політичній діяльності, а також шляхом тео- ретичних i законодавчих напрацювань в економічній, соціальній i духовній сферах пропонує суспільству третій – український шлях до справедливості i добробуту громадян». Загалом передвиборчу програму ВО «Батьківщина» можна охарактеризувати як слабо артикульовану, з незначним домінуванням «лівого» вектора завдяки «лівим» твердженням, що належать до сфери «со- ціальна політика». Ідеологічні вектори партійної і виборчої програми ВО «Батьківщина» майже співпадають якісно, з незначним посиленням «ліберального».

«УДАР Віталія Кличка». «Український демократичний альянс за реформи Віталія Кличка» було утворено у 2010 році, році президентських виборів і виборів до місцевих органів влади. «УДАР» замінив партію «Європейська столиця», зареєстровану в березні 2005 року і перейменовану в 2009 році на партію «Нова країна». Такий організаційний хід дозволив партії відразу взяти участь у виборах рад місцевого рівня і закріпитися в регіонах, адже відповідно до чинного на той час закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10 липня 2010 року участь у перегонах дозволялася партіям, зареєстрованим не менш, ніж за рік до дня голосування. У 2006 році «Європейська столиця» брала участь у виборах до Верховної Ради Україні, але з підтримкою 12 тис. прихильників (0,04%) посіла 43-е місце з-поміж 45 партій і блоків. У позачергових парламентських виборах 2007 року партія участі не брала. Слід зазначити, що остання являє собою приклад «диванної партії», яку її лідер, бізнесмен Лев Парцхаладзе створював з метою політичної репрезентації на місцевому рівні у Києві. Лідер «УДАРу» Віталій Кличко на парламентських виборах 2006 року очолював Громадянський блок «ПОРА–ПРП», який з підтримкою 373 тис. 478 осіб (або 1,47% дійсних голосів виборців) посів 10 місце.

Преамбула партійної програми: «Ми об’єднуємося заради перетворення України. Для цього ми пропонуємо запровадити якісно новий тип відносин між державою та громадянином. Ці відносини повинні базуватися на визнанні самодостатності та незалежності громадянина, а не на домінуванні чи примусі з боку держави. Ми розглядаємо державу як інструмент для примноження суспільних благ, а не як самостійну цінність. Ці блага полягають, насамперед, у забезпеченні гідного і повноцінного життя громадян та гармонійних відносин у суспільстві. Межі державного впливу на суспільство визначаються спільною волею громадян та втілюються у законах. Їхнє виконання ґрунтується на верховенстві права і контролюється активним громадянським суспільством. Держава втілює для нас ідеал справедливого порядку, який виник завдяки суспільній згоді. Він регулюється шляхом вільного волевиявлення громадян у відкритому і демократичному виборчому процесі. Водночас, прогрес держави забезпечується, насамперед, через індивідуальний розвиток її громадян. Тому своє головне завдання ми вбачаємо у створенні умов для максимальної самореалізації кожної особистості». Отже, ідеологічною домінантою партії «УДАР» виступає «лібералізм», тобто програма партії підкреслює незалежність індивідуума від держави, рівноцінність індивідуальних і колективних інтересів, непорушність індивідуальних прав і свобод і необхідність всебічного розвитку громадянського суспільства. Слід зазначити, що «УДАР» являє собою єдину з-поміж релевантних партій політичну силу в Україні, яка чітко дотримується праволіберальної орієнтації.

Комуністична партія України. КПУ, за її власним визначенням, наведеним у статуті партії, виступає спадкоємицею ідей і традицій КПРС. За радянської доби становила її частину як «республіканський загін». Після серпневого путчу 1991 року, ініціатори якого намагалися усунути від влади президента СРСР М. Горбачова, указом Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року була заборонена. Але, на думку Конституційного Суду України, КПУ, що як громадське об’єднання була зареєстрована 22 липня 1991 року, не є правонаступницею КПРС і КПУ як частини КПРС. Це нерядове рішення60, в якому оскаржувалася конституційність ненормативного указу органу влади, виданого за 5 років до ухвалення Конституції України, мало два наслідки. З одного боку, воно дало можливість КПУ стверджувати неконституційність рішення Президії ВР України про заборону і набувати пози несправедливо скривдженої. З іншого – юридично дозволило владі не повертати КПУ майно (будинки, споруди, друкарні, транспортні засоби та «іншу власність»), що їй належало, але за тим же указом, а також відповідно до закону «Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність»61 відійшло радам народних депутатів і Верховній Раді України. «Нова» КПУ була утворена («відновлена», як стверджують самі партійці) на з’їзді у червні 1993 року й у жовтні того ж року зареєстрована. Самі вони тлумачать проведення у травні 2002 року об’єднувального з’їзду з «Компартією УРСР» як підставу не тільки для «законного спадкоємництва ідей і традицій Компартії, утвореної в липні 1918 року і зареєстрованої Міністерством юстиції України в липні 1991 року, але й як її правонаступництва». Від 1993 року незмінним керівником партії – Першим секретарем ЦК КПУ – є Петро Симоненко. Упродовж майже 20 років КПУ вдається утримувати електоральну довіру (хоча її рівень від 1998 до 2007 року знизився на 19%) й мати власну парламентську фракцію. КПУ завжди виходила на парламентські вибори самостійно, що у поєднанні зі спадком організаційної інфраструктури, досвідченими апаратними кадрами та вмінням підтримувати фінансовий ресурс заклало підґрунтя для системного партійного будівництва. Іміджу партії сприяють декілька факторів: по-перше, їй вдалося позиціонувати себе в партійному середовищі як єдину спроможну комуністичну силу. По-друге, ідеї рівності, які досягаються простим і зрозумілим шляхом «відібрати і поділити», та сильної держави, що контролює своїх чиновників (сама себе), залишаються привабливими для раціонально невибагливої частини суспільства. По-третє, в’ялоплинний абсурд, в який занурилася Україна, розбудо- вуючи власну державність, дозволяє КПУ бути активним політичним гравцем.

Ідеологічна динаміка КПУ. Ідеологічно і певною мірою організаційно КПУ можна вважати правонаступницею КПРС. Протягом існування КПУ її програма оновлювалася двічі, у 1995 та 2011 роках. Програма КПУ 2011 року містить класичні ідеологеми «золотої доби» та «образу майбутнього».

«Золота доба». «У складі Союзу РСР Україна, завдяки самовідданій праці народу, керованого Комуністичною партією, в історично короткий термін перетворилася на високорозвинену країну з могутньою індустрією, колективним сільським господарством, передовою наукою, самобутньою культурою. Уже в 60-і роки ХХ століття Українська РСР за більшістю економічних показників входила до десятки найрозвинутіших країн світу. Ще в довоєнні роки з життя радянських людей було викоренено безробіття, злидні, неписьменність, епідемії, масову безпритульність дітей, проституцію, ви- мушену еміграцію. Приклад Радянської України переконливо підтверджує, що соціалізм, як перша фаза нової суспільної формації – комунізму, визво- ляє від принизливої експлуатації людини людиною, створює можливості для розкриття здібностей кожного громадянина і його гармонійного розвитку, реалізації життєвих інтересів, оволодіння висотами науки і культури.

«Образ майбутнього». «Характеристики соціалізму в його новій якості будуть коригуватися й уточнюватися, але суть його залишається незмінною – це лад, що ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва і повновладді трудящих, орієнтований на створення для кожної людини соціально рівних можливостей, формування всебічно і гармонійно розвиненої особи. На подальших етапах соціалістичні перетворення відбуватимуться на власній основі соціалізму і спрямовуватимуться на утвердження комуністичних відносин і духовних цінностей, зміст яких визначатиметься принципом «Кожен – за здібностями, кожному – за потребами». Так соціалізм у процесі природного розвитку поступово переростатиме в комунізм. Побудова комуністичного суспільства як асоціації, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх, – найвища мета Компартії».

Ідеологічна динаміка КПУ. Загалом програмні документи КПУ відзначаються сильною ідеологічною артикуляцією «лівого» спрямування, а обсяг речень, що мають виражені ідеологічні сенси, є надзвичайно високим. При цьому ідеологічна еволюція КПУ є дуже не значною і не впливає на ідеологічне позиціонування партії. Програму КПУ можна вважати сильно позиціонованою лівоконсервативною. «Комуністична партія України – політична організація, яка об’єднує на добровільних засадах відданих ідеям соціальної справедливості людей і ставить собі за мету утвердження в нашій країні влади трудящих, перебудову життя суспільства на комуністичних засадах. Свою стратегію і тактику партія визначає, керуючись марксистсько-ленінським вченням, з урахуванням розстановки політичних сил у країні та обстановки у світі. Основою нашої ідеології є марксистсько-ленінське вчення, його складові частини – матеріалістична філософія, політична економія, науковий комунізм, збагачувані теоретичними працями вчених-марксистів і практикою комуністичних і робітничих партій».

«Фронт змін». Партія «Фронт змін» організаційно виникла на місці Народної трудової партії (зареєстрована в червні 2007 року). Сьогоднішню назву має з 2009 року. Попередня назва – «Демократичний фронт». Декілька місяців цю політичну силу очолювала близька до нинішнього лідера Арсенія Яценюка особа Андрій Іванчук, бізнесмен, нині член ради партії «Фронт змін». А. Яценюк обраний керівником «Фронту змін» у листопаді 2009 року. Балотувався на виборах президента України у 2010 році. Ця партія має досить нетривалу політичну історію. Програмні документи «Фронту змін» характеризуються слабкою ідеологічною артикуляцією. «Ідейна платформа» «Фронту змін» містить експліцитне ідеологічне самовизначення партії як провідника консервативізму: «Ми ставимо за мету об’єднати Громадян країни не на основі котроїсь з ідеологій, а навколо ідеї Спільної Української Справи, справи перетворення України на країну з високим рівнем людського розвитку, країну вільних, освічених, матеріально й духовно багатих Громадян … «Фронт змін» є партією цінностей, для якої влада – інструмент здійснення Спільної Української Справи». Домінуючою ідеологічною складовою «Спільної Української Справи» виступає мінімально артикульований «консерватизм».

Ідеологічна динаміка партії «Фронт змін». Ідеологічну позицію «Фронту змін» загалом можна охарактеризувати як правоконсервативну, слабо позиціоновану.

Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Організаційно та ідеологічно «Свобода» постала з Соціал-національної партії України (СНПУ), установчий з’їзд якої відбувся у 1991 році у Львові (зареєстрована у 1995 році). Нинішню назву партія отримала у 2004 році. СНПУ, яку до 2004 року очолював Я. Андрушків, керувалася принципом справедливості й ставила на меті поборення комуністичної ідеології як руйнівної для душі людини. Після здобуття Україною незалежності СНПУ проголосила зміну гасла із «Самостійної України» на «Велику Україну»: або Україна існуватиме як могутня держава, або не існуватиме ніколи. Порівняно з іншими партіями СНПУ визнавала себе як єдино адекватну тогочасним викликам (всі інші – націонал-колаборанти, зрадники української революції або – націонал-романтики – пустоцвіт національної революції). Партія позиціонувала себе як національно-центрична («дати можливість українцеві бачити світ українськими очима, повернути йому національний характер – одне з основних завдань СНПУ») й водночас ліберально орієнтована («свободи громадян України не будуть обмежуватися у зв’язку з їх поглядами чи діяльністю, крім випадків, в яких вони будуть направлені на знищення Української Держави»; вплив з боку держави на економічні процеси – тільки через податкову систему»), гарант невідчужуваності власності («право приватної власності визнається невід’ємним правом кожного громадянина і ніколи не може бути відмінене»). Формою устрою держави визнавався республіканізм (хоча персональні погляди Я. Андрушківа, які він виразив трохи згодом, вже мали низку суттєвих відмінностей від програми СНПУ). «Свобода» зі зміною назви, символіки («Ідея Нації» на «Тризуб-Воля») і керівництва змінилася також програмно й політично, додавши радикальних інтонацій по кожній із позицій платформи, на що від самого початку існування політичної сили в новому образі звернув увагу її колишній лідер, стверджуючи відмінність фактично нової партії «Свобода» від її попередниці.

Ідеологічна динаміка ВО «Свобода». Політичну партію «Свобода» можна вважати ідеологічним та інституційним наступником Соціал-національної партії України (СНПУ). домінуючою ідеологічною ознакою партійних програм СНПУ – ВО «Свобода» є сильно артикульована націоналістична складова, яку, як зазначалося вище, ми розглядаємо як варіант консервативної ідеології. Ключове розмежування, на якому «Свобода» будує свою ідеологію, подається нею як питання етноідентичності, з якого випливає програмна теза україноцентризму. «Для нас поняття «українець», – говорить О. Тягнибок, – є етнічним поняттям. Тут справа не в мові – тут справа в походженні». Ідеологічну позицію ВО «Свобода» можна охарактеризувати як сильно позиціоновану правоконсервативну[6].

Висновок 

Основними  типами політичної ідеології є консерватизм, лібералізм, соціал - демократія.  Але сучасні політичні партії формуються як об'єднання еліт, що перебувають при владі, або прагнуть здобути владу з метою мобілізації та збільшення власної електоральної підтримки.

В Українській державі і в суспільстві зокрема існує значна поляризація регіональна і вікова в поглядах населення стосовно ключових засад стратегічного розвитку держави. Відтак, в нашій державі не склалася сукупність ціннісно - нормативних засад, що є основою для репрезентації колективних інтересів на які може спиратися ідеологічна артикуляція політичних партій.

В Україні переважають егалітарні настрої і  популістські програми „всеосяжних партій". Ідеологічну належність можна визначити таким чином:  „Народний союз „Наша Україна" — ліберальна, Партія регіонів — лівоцентрична, ВО „Батьківщина" — соціал - демократизм. Найбільш декларативними є політичні програми „молодих" партій, „Сильної України"  та „Фронту змін", їхні програмні документи виконують насамперед функції політичного позиціонування і мобілізації суспільної підтримки. Поміж „старих партій" найбільшим рівнем декларативності вирізняються програми „Народної партії" та ВО „Батьківщина". Поміж програм релевантних партій та партій, що демонструють зростання інституційне, найбільш ідеологічно й ціннісно - змістовними виявляються програми  „Комуністичної партії України", та сил національно - демократичного спрямування - „Свободи", „За Україну". Визначення ідеологічних основ політичних партій в Україні є доволі складним завданням[4].

Політичні партії в демократичних країнах є виразниками суспільних інтересів, настроїв населення, генераторами ідей розвитку держави. Але Україна має свою власну специфіку і політичні партії, партійну система теж. В сучасних країнах західної демократії переважає ідеологія неолібералізму, хоча простежуються процеси розвитку націоналізму і регіоналізму. Жодна країна світу не може дублювати ідеологічні основи, політичну систему інших тому унікальність України, її минулого і майбутнього вимагає пошуку власного варіанту розвитку, проте проблема криється в тому, що на сьогоднішній день не існує консенсусу, а ні  між представниками провідних політичних сил щодо вирішення нагальних політичних проблем і варіанту політико-ідеологічної доктрини, а ні в суспільстві зокрема[2,3]

Список використаних джерел

1. Маклін, І. Партійна система. Короткий оксфордський політичний словник / І. Маклін, А. Макмілан. – К. : Вид–во Соломії Павличко «Основи», 2006. – С. 485.
2. Передвиборна програма виборчого блоку політичних партій ВО  „Батьківщина". „Маніфест справедливості"// Сайт ЦВК [Електронний ресурс].  - Режим доступу : http://www.cvk.gov.ua/.
3. Програма КПУ // „Сайт Комуністична партія України" [Електронний  

          ресурс].  - Режим доступу : http://www.kpu.net.ua/program.

4. Лещенко, В. М. Особливості становлення української багатопартійності в умовах суспільної трансформації / Віктор Лещенко // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 1 (10). – С. 22–28.
5. Миклащук, І. М. Ідеологічні засади політичних партій України (за передвиборними документами 2006–2007 рр.) / Ігор Миклащук //  Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 3 (12). – С. 79- 85.
6. Ідеологічне позиціонування політичних партій в Україні / Укр. незалеж. центр політ. дослідж. : С. Г. Конончук, О. А. Ярош. – К. : Агентство «Україна», 2013. – 52 с.
7. http://uk.wikipedia.org/wiki/Політична партія