Аналіз тенденцій трансформації політичних еліт в Україні

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

ДОДНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСІТЕТ УПРАВЛІННЯ

Реферат на тему:

«Аналіз тенденцій трансформації політичних еліт в Україні»

Виконала:

Студентка гр. МВ-12І-1

Факультет заочного навчання

___________________.

Донецьк 2013р. 

ПЛАН

Вступ

1. Поняття про політичні еліти.
2. Сучасна політична еліта України, її відмінні риси та особливості формування.
3. Етапи становлення і трансформації політичної еліти України.
4. Аналіз тенденцій трансформації.

Висновок

Список використаної літератури 

ВСТУП

Як засвідчили результати останніх виборів (парламентських та місцевих виборів) сучасна політична еліта виявилася  неготовою до захисту соціальних інтересів певної спільноти, неспроможною контролювати процес прийняття політичних рішень й діяти в інтересах  консолідації суспільства. Ще одна проблема - це проблема професіоналізму сучасної політичної еліти. Непоодинокі випадки, коли на важливі посади в державі  обираються чи призначаються особи  без належної освіти та достатнього  досвіду роботи в галузі державно-управлінських відносин.

Метою реферату є дослідження особливостей трансформації політичних еліт в Україні та визначення перспектив формування політичної еліти, здатної на адекватну відповідь викликам часу.

У відповідності з визначеною метою  визначені наступні завдання:

1. здійснити аналіз процесу трансформації політичних еліт в Україні;
2. дослідити основні особливості її сучасного розвитку;
3. розглянути можливі напрями імплементації в Україні позитивного міжнародного досвіду у сфері формування та добору якісної політичної еліти;
4. визначити основні перспективи формування і розвитку політичної еліти в Україні.

1. Поняття про  політичні еліти

Незалежно від характеру  політичного ладу в переважній більшості  країн влада здійснюється певною групою людей - елітою. Термін "еліта" означає "найкращий", "добірний", "обраний". Починаючи з XVII століття цей термін уживався стосовно товарів  підвищеної якості і тільки згодом - стосовно найкращих людей у суспільстві. Понятійного статусу в галузі суспільно-політичних наук термін набуває  лише наприкінці XIX - на початку XX століття.

З цього часу елітою вважаються найвидатніші, найкращі представники суспільства чи будь-якої його частини - верстви, групи людей, які мають  такі особисті людські і професійні якості, котрі виділяють їх з-поміж  оточення, роблять вибраними, що дає  їм право володарювати.  
У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється значною мірою завдяки владі правлячої меншості, тобто політичної еліти. Основний постулат елітизму - це поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (масу). Цей поділ здійснюється на основі різних критеріїв, основними серед яких є теократичний, генократичний та ціннісний.

Очевидно, що людське суспільство  ієрархізоване й упорядковане, що з огляду на природні і соціальні  відмінності між людьми кожен  індивід виконує свою роль в організації  суспільно-політичного життя, зокрема  й у керуванні, управлінні соціальними  процесами. Із зростанням суспільної активності людей, розвитком державної організації  та подальшим зростанням рівня розподілу  праці виділяється певна група людей, які за своїми психобіологічними і соціальними якостями найбільш здатні до керівної, управлінської діяльності, а отже, і до здійснення політичної влади в суспільстві. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється під владою меншості, тобто політичної еліти. Незважаючи на очевидність та раціональну обґрунтованість, елітистська проблематика впродовж тривалого часу розглядалася радянським суспільствознавством як псевдонаукова, буржуазна й антидемократична. Така позиція випливає з марксистсько-ленінського трактування політики як концентрованого виразу економіки і класових інтересів. На відміну від марксизму прихильники теорії еліт заперечують безпосередню детермінованість політики і політичної влади відносинами власності та класовими інтересами.

У сучасній політології політична  еліта зазвичай визначається як достатньо  самостійна відносно привілейована  група або сукупність груп, які  складають меншість суспільства  й члени яких володіють непересічними  психологічними, соціальними і політичними якостями та безпосередньо беруть участь у прийнятті і реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

Це не тільки ті люди, які  формально наділені владою, але й  ті, хто відіграє істотну роль у  підготовці і реалізації політичних рішень. 
Окрім дослідження правлячої еліти об'єктами вивчення політичної науки є опозиційна еліта, або контреліта, комунікаційна та ідеологічна еліти й інші активні суб'єкти політичної діяльності. Концепції елітизму, як і лідерства, досить різноманітні. Вони ґрунтуються на соціально-політичних уявленнях, сформованих у глибоку давнину. Ще в період розпаду родового ладу виникають ідеї про поділ суспільства на вищих і нижчих, благородних і ницих, аристократів і простий люд. Найбільш системний розвиток ці ідеї дістали в ученнях Конфуція, Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Ніцше та інших мислителів.

2. Сучасна політична  еліта України, її відмінні  риси та особливості формування

Слід віддати політичній еліті України належне: за 12 років  незалежності зроблено чимало. Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах: незалежність, суверенітет  і недоторканість кордонів України  визнані світовою спільнотою; країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об'єднань та організацій, укладені угоди про співробітництво  з ЄС і НАТО. Вдалося врегулювати  конфліктні ситуації, що виникали навколо  питань статусу Криму, проблеми Чорноморського флоту РФ, набуття Україною без'ядерного статусу.

Конституція України проголосила  нашу державу правовою, соціальною, демократичною. Є здобутки в трансформації  економіки та впровадженні її ринкових засад: завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені  основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта.

Але високою виявилася  соціальна ціна здобутого. За даними опитувань Центру Разумкова, переважна  більшість громадян засвідчують, що в Україні не дотримуються права, гарантовані Конституцією - право  на достатній життєвий рівень для  себе і своєї сім'ї (90% опитаних); на охорону здоров'я (81%); на повагу гідності людини (79%); на працю та можливість цією працею заробляти на життя (79%); право  на соціальний захист (78%) та інші фундаментальні права. За підсумками 2002 р., до категорії  бідних офіційно віднесено 28% населення, до злиденних - майже кожного шостого  громадянина країни.

Політичні еліти після  проголошення незалежності не змогли знайти консенсусу стосовно шляхів досягнення стратегічної мети. Націонал-патріотично  налаштована еліта в переважній більшості не мала досвіду державного управління і зрештою зосередилася на ствердженні формальних ознак  державності, включаючи топоніміку. Головним її гаслом було: "спочатку побудуємо незалежну Україну, а  потім - займемося економікою, демократією, правами людини."

Значна частина лівої  політичної еліти, на відміну від  своїх колег із реформованих комуністичних  партій країн Центральної Європи та Балтії, не сприйняла ідеї незалежності України, побудови демократичної держави  та ринкової економіки, орієнтуючись на відновлення СРСР та соціалістичного  ладу.

Час був втрачений переважно  на боротьбу різних політичних сил  за владу, яка диктувалася переважно  економічними інтересами та точилася навколо питання про те, яка  група політичної еліти контролюватиме доступ до розподілу економічних  і фінансових ресурсів країни і здійснюватиме  приватизацію національного надбання.

В Україні не відбулася  зміна "критичної маси" політичної еліти. Серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської і комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%, а серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій - майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52% та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.

Ті ж дані НІСД свідчать - дві третини української еліти (в т.ч. політичної) становлять особи, старші 50 років. Майже 87% походять із сільської  місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються  від сіл. Будучи вихідцями із сіл  і невеликих міст, еліта є носієм традиційної культури, яка, поряд  із позитивними для сучасного  урбанізованого суспільства рисами, містить і трайбалізм - "схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості", тобто  містечковості, клановості та кумівства. Ця еліта потребує компенсації суспільного  невизнання (і власних комплексів) через набуття зовнішніх, формальних ознак елітарності: відзнак, нагород, наукових ступенів і звань, купівлю "шляхетних" титулів. Ознакою респектабельності  сучасної політичної еліти стала  також її показова релігійність, яка  не призводить до піднесення моралі.

Ще однією складовою політичної еліти України стали представники "нової буржуазії". Для неї  українська державність була винятково  бізнес-проектом, можливістю участі в  приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним  був у формуванні нової еліти  і кримінальний чинник.

У результаті склалася "гримуча  суміш", симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі "нової буржуазії" з її зневагою до закону.

Така політична еліта  виявила себе надзвичайно ефективною в досягненні власної мети. Про  це виразно свідчить реалізований в  Україні механізм приватизації. За експертними оцінками, за приватизаційні сертифікати було продано 47% великих  і середніх підприємств, власниками яких на папері стали 18 млн. громадян. Вартість одного сертифікату коливалася в  межах 2-10 долл. Реально сьогодні підприємства належать невеликій купці олігархів. Тобто майже половина промислового потенціалу п'ятдесятимільйонної європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, була через посередників продана "своїм людям" за вартість одного, правда, великого літака (до 180 млн. дол.).

Нова еліта відмінно виробляє стратегію для власного бізнесу, про що свідчить розрив у доходах  невеликої групи наближених до влади  олігархів, що контролює найбільш прибуткові підприємства, і більшості громадян. За офіційними даними, співвідношення рівнів добробуту 10% найбагатших і 10% найменш забезпечених громадян становить 7,1, тоді як прийнятним з точки зору суспільної стабільності є розрив у  два з половиною рази менший.

Своєю поведінкою - проголошуючи високоморальні цінності і одночасно  їх порушуючи - правляча політична еліта  України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти "елітарних" позицій  в суспільстві можна, лише не обмежуючи  себе нормами моралі. За даними опитувань, вже зараз 11% молоді визнають, що на них норми моралі не поширюються, 21% - ігнорують закон, 25% - вважають, що рівень і якість освіти в житті  не має значення, головне - мати багатих  батьків, родичів чи "своїх людей" у владі чи комерційних структурах. Отже, серед молоді існує стійка тенденція до зниження морального порогу, і якщо вона збережеться, то жити в  аморальній державі - може стати нормою.

Нинішня політична еліта  України не користується суспільним визнанням, авторитетом та відчутною  підтримкою з боку суспільства. Рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8-11%; лише 6% громадян засвідчують позитивне ставлення до нинішньої правлячої еліти України, більшість (53%) дотримуються протилежної думки, а майже кожен третій (30%) до правлячої еліти абсолютно байдужий.

Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти - не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби  брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або  моральними засадами еліти, або механізмами  її політичної відповідальності, або  тиском громадянського суспільства. Мораль колишньої номенклатури та нової  буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає, а двох останніх чинників в Україні поки що немає.

Наступна еліта може бути благородною ("ми не такі, як вони"), а може не бути. Українська пострадянська  еліта обрала друге. Вже з кінця 1990-х років у діяльності частини  політичної еліти, яка групується навколо  Президента Л. Кучми, стали посилюватися авторитарні тенденції. Парламентські  вибори 1998 р. і 2002 р. та президентські 1999 р. мали щоразу більш недемократичний  характер внаслідок застосування владою адміністративного ресурсу та "брудних" політичних технологій. Метою цих  дій було поповнення чи часткове "оновлення" правлячої еліти за рахунок лояльних до неї осіб і запобігання посиленню  політичної ваги контреліти - опозиції.

Політична еліта, яка представляє  інтереси фінансово-промислових груп, насамперед, крупних, поставлена перед  питанням: як гарантувати недоторканність  бізнесу і власності як від  переділу, так і надмірного втручання  влади? Частина бізнес-еліти розуміє  переваги правових гарантій над силовими і готова "грати за правилами", а політичної еліти - готова встановити ці правила.

Спостерігається також, хоч  і слабка, але постійна тенденція  до омолодження політичної еліти. До неї поступово інтегрується молодь, яка отримала освіту за кордоном, поділяє  демократичні цінності, готова і здатна сприяти їх утвердженню в Україні.

Водночас влада дедалі меншою мірою гарантує досягнення винятково  власних цілей політичної еліти. Про це свідчить та обставина, що правлячій  еліті доводиться дедалі більших (у  т.ч. фінансових) зусиль докладати для  забезпечення потрібних результатів  виборів - і певного разу може з'ясуватися, що результати не варті понесених  витрат. Окремі представники політичної еліти, як правлячої, так і опозиційної, починають розуміти, що перегравати  опонента у певному сенсі вигідніше  не за рахунок підкупу колег і  електорату та купівлі "брудних технологій", а за рахунок підвищення добробуту  громадян.

Еволюції влади у напрямі  врахування суспільних інтересів сприяє, хоч і повільна, але активізація  опозиційних сил, діяльності неурядових організацій, незалежних та опозиційних  ЗМІ.

3. Етапи становлення  і трансформації політичної еліти  України

Етапи становлення і трансформації  політичної еліти України чітко  збігаються з виборчими циклами. Це показує, що вибори стали основним механізмом селекції політичної еліти. Причому на тенденції трансформації  українського істеблішменту головним чином впливають парламентські  вибори, оскільки саме вони формують більшу частину складу політичної еліти. Президент  формує верхівку адміністративної еліти (керівники центральних органів  виконавчої влади, обласних держадміністрацій), що також входить до складу політичної еліти, але становить відносно невеликий  її сегмент. До того ж, глава держави  як свій кадровий резерв найчастіше використовує парламентський корпус.

Загалом, тейзисно, етапи розвитку політичної еліти України можна оцінити у такий спосіб:

1990–1994 рр.

Це етап становлення політичної еліти України. Обраний у 1990 р. склад  Верховної Ради став, по суті, політичною «переделітою», саме він проголосив спершу суверенітет, а потім і  незалежність України. Верховна Рада була школою нової політики для партійно-господарської номенклатури, що і стало соціальною основою для формування політичної еліти незалежної України. У період президентства Л. Кравчука до складу правлячої еліти була інкорпорована значна частина націонал-демократичної контреліти, що зняло конфлікт між екс-комуністичною номенклатурою і її опонентами. Однак і кількісно, і якісно у складі політичної еліти на цьому етапі домінувала номенклатура, що відмовилася від комуністичної ідеології і взяла на озброєння ідею національно-державного будівництва.

1994–1998 рр.

На цьому етапі почалася трансформація політичної еліти  України. З господарсько-бюрократичної  верхівки, змушеної паралельно займатися  і політичними функціями, вона поступово  перетворювалася у професійну політичну  еліту. У 1994 р. склад Верховної Ради обновився на 84%. Причому близько  половини депутатського корпусу  парламенту склали члени політичних партій. Для абсолютної більшості  народних депутатів політика стала  основним фахом. На цьому етапі чітко  виявилася тенденція регіоналізації політичної еліти. З одного боку, почали формуватися регіональні політично-економічні клани, насамперед у Дніпропетровській  і Донецькій областях. Дніпропетровський  десант у Київ у 1994-1995 р. показав, що регіональні еліти не проти зайняти  домінуючі позиції й у середовищі загальнодержавної еліти. З іншого боку, регіональний фактор помітно  вплинув на фракційну структуру  Верховної Ради. Проявив себе на цьому етапі і клієнт-елістський тип формування і відтворення політичної еліти. Особисті зв’язки, залежність від «патрона» і відданість йому стали одними з головних факторів, що сприяють просуванню до вершини владної піраміди. Ще одна характерна тенденція цього етапу – відновлення покоління політичної еліти, її омолодження. Ця тенденція була характерна і для парламенту, 70% якого склали народні депутати віком до 50 років, і для центральних органів виконавчої влади.

1998–2003 рр.

Головна тенденція цього  етапу – олігархізація політичної еліти, зрощування бізнесу і влади. Великий бізнес прийшов у політику. За інформацією різних джерел, серед  парламентаріїв дві третини складають  легальні мільйонери. У Верховній  Раді, у виконавчій владі різко  зросла кількість підприємців. Серед  керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади усе  частіше почали з’являтися великі підприємці. Ще частіше вищі адміністратори ставали якщо не лідерами, то повноважними представниками окремих бізнес-груп. Бізнес-групи почали створювати власні політичні партії.

Прихід великого бізнесу  у політику мав дуже суперечливі  наслідки. З одного боку, посилилася увага до економічної проблематики, почали проявлятися нові управлінські підходи, більш відповідні ринковим умовам. Але при цьому владні повноваження усе частіше почали використовувати  для лобіювання певних бізнес-інтересів. Напівлегальна політична корупція стала поширеним явищем. Верховна Рада усе більшою мірою перетворюється в елітний бізнес-політичний клуб. Власне законодавча діяльність нерідко  виявляється на периферії інтересів  бізнесмені-парламентарів.

Ще одна помітна тенденція  цього періоду – поглиблення  розколу в політичній еліті, формування нової контреліти, що виступає за зміну  режиму Л. Кучми. Ця тенденція виявила  себе ще на президентських виборах 1999 р., але особливого імпульсу вона набула після касетного скандалу і відставки  уряду В. Ющенка. По суті, від правлячої  еліти відколовся значний сегмент, який почав виконувати функції контреліти.

4. Аналіз тенденцій  трансформації еліт

Якщо класифікувати сучасну  політичну еліту в Україні, то можна визначити три її прошарки: 1) колишня партійно-комсомольська номенклатура; 2) представники кримінальних структур; 3) підприємці (представники великого та середнього бізнесу, які вклали значні ресурси в отримання влади, і намагаються максимально швидко повернути гроші та отримати дивіденди). Така політична еліта об'єктивно не може бути зацікавлена у виконанні покладених на неї статусом зобов'язань. Нинішня ситуація характеризується зіткненням інтересів цих абсолютно різних людей. Це створює ситуацію, коли так звана еліта сама руйнує інституції влади, за допомогою яких вона має сприяти суспільному розвитку. У переважній більшості випадків українська політична еліта не бачить довгострокової перспективи, а має за мету максимальне відстоювання власних або корпоративних інтересів підчас перебування при владі.

Чому так відбувається? Можна  визначити певні закономірності, які супроводжували процес трансформації  політичних еліт в Україні за період її незалежного розвитку.

По-перше, за часи незалежності так  і не вдалося забезпечити реальну  участь громадськості у державотворчих і політичних процесах, хоча на законодавчому  рівні були закріплені принципи, методи роботи, здатні забезпечити відкритість  влади. Тут свою роль зіграла і  пасивність українського населення, як результат недовіри, апатії, розчарування у політиці, відчуття, що все і  так буде вирішено у «потрібному  напрямку» без їх участі та втручання  у процес.

По-друге, для молодої держави - України є характерним одночасне  «революційне» здійснення економічних  і політичних перетворень без  поступового, поетапного процесу демократизації шляхом чесної та рівноправної боротьби політичних сил та еліт за владу. Крім цього, важливе значення має складність відносин президентських, урядових структур і представницьких органів влади, через часте внесення змін до законодавства, що їх регулює, наявна постійна нестабільність.

По-третє, слід згадати про особливості, зумовлені історичним досвідом, традиціями, політичною «культурою» представників  влади в Україні, що призводить до песимізму соціальних очікувань, зниження довіри до владних структур з боку громадян , розчарування народу результатами реформ, політикою в цілому.

По-четверте, не зважаючи на запровадження  економічних реформ, в Україні  ще й досі відсутні дієво сформований  ринок й розвинений інститут приватної  власності, які б забезпечили  потужний середній клас, натомість  наявні: зрощення владних структур із бізнесом, слабкість фінансової системи, економічна залежність регіонів.

По-п'яте, розвитку незалежної української  держави сприяли недостатньо  оформлені групи інтересів і  політичні партії вождистського  типу без чітких ідеологій. Цей процес характеризувався наростанням протиборства політичних сил, зростанням впливу різних екстремістських організацій націоналістичного  характеру.

По-шосте, не зважаючи на намагання  державно-управлінської еліти запровадити  європейський досвід розвитку дієвого  та впливового громадянського суспільства, в Україні воно й досі нерозвинене. Тут функціонують залежні від  держави-влади засоби масової інформації, без імунітету стосовно державного втручання і контролю.

По-сьоме, ще й досі в Україні  відсутні прозорі і ефективні  методи та процедури добору еліт, звичайним  явищем є «закриті» для громадськості  особові справи претендентів на виборні  посади, на посади керівників центральних  і регіональних органів виконавчої влади, це стосується навіть відомостей про освіту і досвід роботи.

Враховуючи вищезазначене, можна  стверджувати про існування в  Україні формальної, або фасадної демократії, в якій і політична  еліта має відповідні якості. Сьогодні, мабуть, справедливіше казати про  еліту, в якій знайшли місце обрані демократи у коаліції з колишніми  аутсайдерами партійно-державного апарату, «перебіжчиками», які змінюють свої політичні уподобання з кожним приходом нової влади. Невипадково, часто  представники цієї еліти недовго  залишаються у великій політиці, не здатні по-справжньому оволодіти  її правилами, стилем і методами державного управління, пізнати їх особливості  й закономірності.

Наявному поколінню політичної еліти притаманний авторитаризм й конфронтаційність, відсутність  толерантного ставлення і довіри до опонента, невміння дотримуватися  одного для всіх закону та прийнятих  у суспільстві моральних норм, відсутність стратегічного мисленням, мудрості, професіоналізму.

Тому, сьогодні видається дуже важливим поєднання процесів трансформації  політичної еліти з процесами  формування нової якісної еліти  та розвитку політичного лідерства. Формування політичної еліти - лідерів, які здійснюватимуть владу в  суспільстві і братимуть участь у прийнятті та організації виконання  політичних рішень має стати першочерговим  завданням для держави, а особливо для України. Як справедливо зазначає відомий український політолог  В. Фесенко «Представники політичної еліти України добре навчилися  боротися за владу, але не завжди здатні (з різних причин) розпорядитися  цією владою у суспільних інтересах. За право увійти до складу політичної еліти йде тверда, а нерідко  і жорстока конкуренція. Саме здатність  перемагати у боротьбі за владу є  основним критерієм у селекції вітчизняної  еліти» [4, с.1].

Як свідчить суспільно-політична  практика, етапи становлення і  трансформації політичних еліт України  чітко збігаються з виборчими  циклами, при цьому, вибори виступають основним механізмом імплементації  змін у державі, у тому числі й  кадрових.

Так, за результатами позачергових виборів  народних депутатів України 30 вересня 2007 року, до Верховної Ради України  потрапили представники Партії регіонів, "Блоку Юлії Тимошенко" (до якого  входять 3 партії), Блоку "НАША УКРАЇНА - НАРОДНА САМООБОРОНА" (до якого  входять 9 партій), Комуністичної партії України, "Блоку Литвина" (до якого  входять 2 партії) [6, с. 1]. Основною тенденцією цього етапу, на нашу думку можна  вважати об'єднання великого бізнесу (олігархів) і влади з метою  лобіювання власних корисливих інтересів. У Верховній Раді, серед керівників центральних і регіональних органів  виконавчої влади різко зросла кількість  великих підприємців - якщо не лідерів, то уповноважених представників окремих бізнес-груп з власними політичними партіями. Впродовж 2007 - 2010 років так звана «політична арена» поступово перетворилася в елітний бізнес клуб закритого типу. Наслідком цього стала відірваність політичної еліти від суспільства, поглиблення соціально-економічної нерівності між її представниками та простими громадянами. Ще одна помітна тенденція цього етапу - поглиблення розколу в політичній еліті та постійний довготривалий конфлікт, невміння домовлятися і погоджувати інтереси, досягати консенсусу задля вирішення суспільно важливих проблем.

Саме неспроможністю української  політико-управлінської еліти здійснювати  ефективні реформи дослідники пострадянської політики пояснюють віднесення політичного  режиму України до розряду «гібридних», «частково демократичних», «авторитарно-змагальних» [7, с. 197]. На жаль, час минає, а ситуація ще й досі не змінилася.

Інша ситуація проглядається в  Україні за результатами останніх місцевих виборів 2010 року, коли у більшості  випадків, регіональні представники бізнес структур нерідко вирішили купити мандат довіри громадян, застосовуючи при цьому незаконні методи, на кшталт масовий підкуп виборців, адмінресурс. Це призвело до того, що до влади на місцях прийшли не професіонали у  сфері державного управління, а часто  люди з низьким рівнем моральних  якостей і професійної підготовленості, відсутністю стратегічного мислення, інколи навіть з кримінальним минулим, у діях яких переважають особисті і групові інтереси над інтересами суспільними.

У стабільних політичних системах трансформація  політичної еліти відбувається відповідно до чітко розроблених процедур, внаслідок  чого персональний склад еліти, з  більшою чи меншою періодичністю, оновлюється, а сама політична структура залишається  в основному незмінною. При цьому, основний тягар покладається не на вибори, через їх інколи суперечливий і непередбачуваний результат. Особлива увага приділена процедурам добору еліт, їх демократичності, прозорості, підвищеним вимогам до професійних і моральних характеристик претендентів на виборні посади, на посади керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади.