Англо-російські протиріччя і Афганістан (II пол. ХІХ – поч. ХХ ст.)

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Чорноморський державний університет

імені Петра Могили

 

 

кафедра всесвітньої історії

 

 

 

Реферат

на тему

«Англо-російські протиріччя і Афганістан (II пол. ХІХ – поч. ХХ ст.)»

 

 

 

 

 

 

 

            Виконав: студент 434 групи                           

Ковальчук Андрій Миколайович

               _________________________

       Перевірила: к. і. н.

                Підберезних Інна Євгеніївна

          _________________________

 

 

 

 

Миколаїв – 2014

ЗМІСТ

 
            ВСТУП………………………………………………………………………… 3

            РОЗДІЛ I. ЕКОНОМІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ АФГАНІСТАНУ НА ПОЧАТКУ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ……………………………………………….. 5

  РОЗДІЛ II. АНГЛО-РОСІЙСЬКЕ СУПЕРНИЦТВО НА БЛИЖНЬОМУ І СЕРЕДНЬОМУ СХОДІ У КІНЦІ XIX - ПОЧАТКУ ХХ СТ……………………… 10

  ВИСНОВКИ………………………………………………………………….. 16

  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………. 17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Історія Афганістану ХІХ - XX століття являє собою складний, суперечливий і драматичний процес, в якому мали місце війни, державні перевороти, повстання, революція, міжусобні збройні конфлікти.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період ХІХ - початку ХX століття по 1919 рік, який є одним з найбільш складних і суперечливих в історії Афганістану: з одного боку – завоювання незалежності, період бурхливих реформ, з іншого – регрес, викликаний поваленням молодоафганського уряду і широкою хвилею народних виступів. Враховуючи, що причини модернізації були викликані певними історичними умовами більш раннього періоду, виникає необхідність ретроспективного аналізу попередніх подій. До приходу до влади молодоафганського уряду Афганістан перебував у надзвичайно скрутному становищі. Країна була придушена політичним і економічним гнітом британського імперіалізму, який утримував Афганістан в змозі ізоляції від зовнішнього світу. У результаті другої англо-афганської війни (1878-1880 рр.). Незважаючи на визнання англійськими властями Аддуррахман-хана еміром, Афганістан залишався зв'язаним умовами Гандамакського договору, такими як втрата права на самостійні дипломатичні відносини з іншими державами (крім Британської Індії); відторгнення ряду афганських регіонів (Курам, Пішін і Сібі); встановлення англійського контролю над Хайбарським і Мічнійським гірськими перевалами.

Після свого сходження на престол в 1901 році Хабибулла-хан, син Абдуррахмана, продовжив політику помірних відносин з англійцями, взявши на себе зобов'язання свого батька. Разом з тим, зростання національно-визвольних настроїв в народі і демократично-просвітнього руху в середовищі придворних і афганської інтелігенції робили політику нейтралітету по відношенню до Великобританії вкрай непопулярною в народі. Застій в економіці, низький рівень торгівлі, ввезення промислових товарів з-за кордону, привілеї іноземним купцям, і інші фактори, які гальмували розвиток господарства країни, викликали в суспільстві невдоволення консервативною внутрішньою політикою Хабібулли-хана. На цьому грунті в 1919 році був здійснений палацовий переворот, в результаті якого до влади прийшов Аманулла-хан і почалася третя англо-афганська війна за незалежність Афганістану. Без урахування цих подій важко пояснити цілі, завдання, зміст і спрямованість політики молодоафганського уряду на чолі з Амануллу-ханом.

Мета дослідження полягає у розкритті причинно-наслідкових зв'язків, історичної обумовленості, сутності та змісту процесів і перетворень в новітній історії Афганістану ХІХ - першої третини XX століття. Виходячи з поставленої мети, визначені наступні завдання дослідження:

• розглянути внутрішню і зовнішню політику Афганістану з кінця XIX століття до приходу до влади еміра Аманулла-хана (1919 р.);
• виявити ідейні витоки руху за демократичні перетворення;

Об'єктом дослідження є історичні процеси економічного та суспільно-політичного розвитку Афганістану, а також питання суспільної свідомості, етнічних, релігійних і культурних традицій афганського народу, а предметом – англо-російські протиріччя в цьому регіоні в ІІ половині ХІХ - початку ХХ століття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. ЕКОНОМІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ                       АФГАНІСТАНУ НА ПОЧАТКУ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

 

Афганістан був відсталою країною з феодально-патріархальними відносинами. Більша частина земель, що оброблялися, знаходилась в руках поміщиків. Селяни орендували їх на кабальних умовах. У глухих гірських районах збереглося патріархально-натуральне господарство. Третину населення країни складали скотарі-кочівники. Хани кочових і напівкочових племен зберігали фактичну незалежність, ухилялись від сплати податків і були постійним джерелом сепаратизму в державі.

В Афганістані взагалі не існувало залізниць, а єдина шосейна дорога вела з Кабула до індійського кордону. Єдиним підприємством у країні був військовий арсенал. Не існувало й національної буржуазії. Афганська торгова буржуазія тільки формувалась. Панівна роль у зовнішній торгівлі належала вихідцям з Індії, а внутрішній ринок держали у своїх руках купці неафганських народностей, в основному таджики.

Величезним впливом користувалось мусульманське духівництво, яке контролювало всю духовну сферу, освіту, вершило суд за законами шаріату. В країні працювало всього два світські училища з дуже обмеженою програмою для підготовки чиновників [1, c. 135].

Після війни з Англією 1878-1880 pp. Афганістан перетворився в напівколоніальну державу. Його зовнішня політика була підпорядкована Англії. Культурні та економічні зв'язки із зовнішнім світом суттєво обмежувались, а європейці взагалі не допускались у країну. У внутрішні справи еміра Англія не втручалась.

Перед Афганістаном гостро стояла необхідність завоювання національної незалежності і проведення ефективних реформ у сфері державного управління, економіки, культури. Передові погляди на розвиток країни виражав рух молоді афганців, до якого входили поміщики, пов'язані з ринком, купці, інтелігенція, офіцери. Молоді афганці були невеликою групою реформаторів, їх соціальна база була дуже слабкою, але вони активно готувалися до рішучих дій. Об'єктивно, вони захищали капіталістичний шлях розвитку.

В лютому 1919 р. в Афганістані стався державний переворот. До влади прийшов емір Амануллахан, один із лідерів молоді афганців. Його підтримала армія і населення Кабула. В країні встановився молоді афганський режим (1919-1929), який ставив своєю метою проведення радикальних перетворень.

28 лютого 1919 р. Амануллахан проголосив незалежність Афганістану від англійських колонізаторів. Його уряд звернувся до британських властей з пропозицією переглянути англо-афганські відносини на основі рівноправності сторін. Англія відповіла відмовою. В цій ситуації молоді афганці шукали підтримку і союзників і знайшли розуміння своїх проблем у більшовицького уряду Росії. В березні 1919 р. Афганістан і Радянська держава взаємно визнали один одного і заявили про співробітництво в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Для обох країн це був перший крок на шляху міжнародного визнання.

Боячись втратити свої геополітичні і стратегічні позиції в Афганістані, Англія розв'язала війну, яка закінчилась перемогою афганського народу. В серпні 1919 р, був підписаний мирний договір, за яким Англія визнавала незалежність і суверенітет Афганістану.

Молодоафганський уряд вів переговори з Радянською Росією про укладення двостороннього договору. Амануллахан надіслав кілька листів лідерам більшовиків, у тому числі В.І. Леніну. В грудні 1919 р. в Кабул після багаторічної міжнародної ізоляції прибула перша іноземна місія - делегація Туркестанської Радянської Республіки. 28 лютого 1921 р. молодоафганський і більшовицький режими підписали договір про дружбу. Радянська Росія добровільно передавала Афганістану частину земель у прикордонних районах Середньої Азії, надавала грошову і військову допомогу, дозволяла транзит вантажів через свою територію на пільгових умовах [2, c. 177].

Здобувши незалежність, новий уряд Афганістану розпочав проведення реформ. В 1923 р. була прийнята перша конституція Афганістану. Вона підтвердила суверенітет країни, оголосила еміра носієм верховної влади, декларувала деякі демократичні свободи. Створювалась система дорадчих органів при емірі: Державна рада, Зібрання вождів і мусульманських богословів, Рада державних чиновників. Конституція ліквідувала рабство, численні феодальні повинності, релігійну нерівність. В Афганістані встановилась конституційна монархія.

Важливою складовою частиною реформ стали економічні перетворення. Була проведена земельно-податкова реформа. Натуральний податок змінювався грошовим, вводилась приватна власність на землю, землі духівництва переходили у власність держави. В 1921 р. був прийнятий закон «Про розвиток промисловості», почалося створення національних державних і змішаних державно-приватних акціонерних товариств і підприємств. Інвестиції в них зробила нова правляча еліта й емір. Іноземні вклади в економіку Афганістану допускались лише під контролем держави. Створювалися сприятливі умови для зміцнення ринкових відносин.

Ряд заходів спрямовувався проти всесилля мусульманського духівництва. Створювалися світські суди. Всі мулли мали пройти переатестацію. Розширювалась кількість світських шкіл, частина молоді направлялась на навчання за кордон [3, c. 329].

Формування нової політико-економічної структури Афганістану вимагало розширення зовнішніх зв'язків. В 1927-1928 pp. Аманулла-хан здійснив велику зарубіжну поїздку і відвідав Індію, Єгипет, Італію, Францію, Німеччину, Англію, Радянський Союз, Туреччину, Іран. Він зустрівся з багатьма політичними діячами, підписав серію договорів і угод про співробітництво. В європейських країнах Аманул-ла-хан з великим інтересом оглянув передові промислові підприємства, домовився про надання концесій ряду фірм, запросив на роботу інженерно-технічний персонал. Повернувшись додому, він був готовий продовжувати перетворення.

Однак на цей час в Афганістані склався блок сил, який ставив своєю метою ліквідувати молодоафганський режим. Реформи проводились надто швидкими темпами без урахування специфіки країни, менталітету народу. Широкі верстви населення теж не бачили змін на краще і не розуміли суті подій. Свою роль відіграло втручання Англії, яка шукала способу знову утвердитися в Афганістані. Виникло безліч збройних загонів, що воювали проти молодоафганського режиму під лозунгами ісламу, звинувачуючи еміра Амануллу в проведенні заходів, які суперечили нормам шаріату і традиціям народу. Один з них очолив колишній молодший офіцер афганського війська Бача-і-Сакао (Син водоноса). Він швидко здобув популярність на півночі країни і розпочав успішний наступ на Кабул. У січні 1929 р. Бача-і-Сакао був проголошений еміром Афганістану під іменем Хабібулла Газі. Молодоафганський режим був повалений. Ама-нулла-хан зрікся престолу і залишив країну.

Навесні 1929 р. в боротьбу за владу включився колишній військовий міністр Аманулли-хана Мохаммад Надір-хан. Йому активно допомагала Англія. В жовтні 1929 р. він розбив загони Бача-і-Сакао і оволодів Кабулом. Емір-самозванець був страчений. Надір-хан як правитель влаштовував і стару верхівку суспільства, і нову еліту. За їх підтримки він зійшов на трон і став новим шахом Афганістану (1929) [4, c. 215].

В 1931 р. була прийнята друга конституція, яка враховувала зміни в суспільстві. З одного боку, зміцнювалась центральна влада, створювались умови для участі в управлінні державою нових суспільних сил. З іншого боку, відновлювались права і привілеї духівництва і племінної знаті. В країні створювався двопалатний парламент. Більшість членів верхньої палати - Ради знаті - призначались шахом із числа традиційної аристократії, ханів племен, вищого духівництва. Депутатами нижньої палати - Національної ради - обирались грамотні піддані віком від ЗО до 70 років з репутацією «чесних і справедливих людей». За конституцією, права підданих визначались не лише світськими законами, але й положеннями шаріату. Оголошувалась свобода торгової, промислової, сільськогосподарської діяльності і недоторканість приватної власності.

В господарській сфері дотримувались курсу на створення національної промисловості й торгівлі. В 1931 р. в Кабулі відкрито перший національний банк. Йому було надано право монопольної заготівлі й експорту головного стратегічного товару Афганістану - каракулю. Приватні підприємці прагнули, як правило, займатися прибутковою торгівлею і уникали виробництва. Держава виділила кошти на будівництво доріг і зрошувальних систем. Стали до дії такі підприємства, як бавовняна фабрика в Джабаль ус-Сераджі і вовнопрядильна фабрика в Кандагарі, обладнання для яких закупив ще Аманулла-хан. За допомогою СРСР були споруджені бавовноочисні підприємства на півночі країни. В 30-х роках XX ст. СРСР належало перше місце в експорті Афганістану і друге місце в його імпорті.

В 1933 р. Надір-шах був убитий одним із учасників молодо-афганського руху на знак помсти за розправу над соратниками еміра Аманулли. Влада перейшла до рук Мухаммада Захір-шаха, який у загальних рисах продовжував попередню політику [5, c. 343].

У 20-30-х роках внаслідок проведення реформ Афганістан зробив помітний крок уперед у своєму розвитку. Водночас там залишились сильні пережитки феодалізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II. АНГЛО-РОСІЙСЬКЕ СУПЕРНИЦТВО НА БЛИЖНЬОМУ   І СЕРЕДНЬОМУ СХОДІ У КІНЦІ XIX - ПОЧАТКУ ХХ СТ.

 

До 1870-х рр. просування росіян в Середній Азії стало серйозним чинником, що ускладнював англо-російські стосунки. У цьому регіоні зіткнулися колоніальні інтереси Петербургу і Лондона; обидві держави вважали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.з. "висунених вперед рубежів" і "буферних зон". При цьому і англійці, і росіяни на усі лади звинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, коханих, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

Остання теза представляється вкрай спірною. Той відносний прогрес, який прийшов в російський Туркестан і в Британську Індію разом з їх колонізацією, багаторазово перекривається іншими чинниками: колоніальним грабежом, нав'язуванням чужих порядків і звичаїв і монокультурної економіки, орієнтованої виключно на промисловість метрополії. З іншого боку, колоніальні авантюри Англії і Росії не лише вели до ризику "великої" війни з іншою великою державою, але і до консервації найреакційніших і архаїчних сторін суспільно-політичного життя [6, c. 265].

Як відомо, захоплення Туркестану почалося одночасно з епохою ліберальних реформ, і можна з великою часткою упевненості сказати, що територіальні захоплення, що проводяться Росією на Далекому Сході і в Середній Азії, стали однією з причин невдачі цих реформ. У 1865 р. був узятий Ташкент; у 1868 р. васальну залежність від Росії визнали Кокандское ханство і Бухарський емірат; у 1873 р. в залежність від Росії потрапило Хивинское ханство. У 1876 р. Кокандское ханство стало частиною Росії, а в 1881-1884 р. були приєднані туркменські племена.

Втім, в Петербурзі і Лондоні усвідомлювали, що пряме військове зіткнення між двома державами в Центральній Азії абсолютно небажано і відгукнеться самими непередбачуваними наслідками. Важкі природно-кліматичні умови, відсутність комунікацій, віддаленість від життєвих центрів як Англії, так і Росії, нарешті, недружньо налагоджене населення усе це робило великомасштабний англо-російський конфлікт в регіоні украй маловірогідним. Ось чому цей конфлікт залишався, так би мовити, "конфліктом низької інтенсивності" : Англія і Росія посилено інтригували один проти одного, нацьковували один на одного місцеві племена, наповнювали регіон своїми розвідниками і диверсантами.

Ось чому в 1869 р. в Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією і Великобританією, Англія була зобов'язана утримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Али, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію [7, c. 173].

Але ось питання а що вважати "розширенням володінь" афганського еміра? Петербург пропонував дотримуватися того, що склався в Середній Азії територіального status quo. З цим, проте, не був згоден британський кабінет: там всіляко намагалися просунути афганську межу на північ, вважаючи убити цим трьох зайців: 1) зміцнити свій вплив в Афганістані (у той час ще думали, що іноземна держава може впливати на афганців); 2) зупинити російське просування на південь; 3) зміцнити свій вплив в Індії.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона змінив на посту прем'єра Дизраэли, прибічник нестримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією і російським Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургу розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданою Лондоном свободою рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

У свою чергу англійці вже в 1874 р. почали підготовку до війни з Афганістаном. Віце-король Індії лорд Норсбрук, супротивник інтервенції в Афганістан, був замінений лордом Литтоном, прибічником Дизраелі і т.з. «forward policy», тобто політики колоніальної експансії. Була захоплена Кветта, були побудовані мости через Інд, в районі афгано-индийской межі почалося зосередження англійських військ. Зрозуміло, англійці вважали за краще б добитися своїх цілей без війни; у зв'язку з цим в 1877 р., під час російсько-турецької війни вони посилили свій натиск на Кабул, щоб змусити Шер-Али пустити свої війська на афганську територію і спільно з ними провести диверсію проти російського Туркестану, щоб змусити Росію воювати на 2 фронти.

Проте спроба Лондона встановити свій контроль над Афганістаном закінчилася повним провалом. В ході другої афганської війни (1878-1880) Англія потерпіла невдачу [8, c. 170-177].

Власне, з англійцями сталося те ж, що і з "шурави" через 100 років : їх війська були заблоковані в укріплених таборах, а країна ними не контролювалася вона була під контролем афганського опору. Англійцям довелося йти з Афганістану, погодившись із запануванням Абдуррахман-хана і з тим, що він об'єднав під своєю владою увесь Афганістан.

Петербург скористався цією невдачею до своєї вигоди, розповсюдивши свій контроль над Туркменією, поки Лондон шукав шляхів виходу з афганської авантюри. Щоб зупинити просування Росії, англійці (на основі англо-афганского договору 1880 р.) втрутилися в питання про розмежування між Афганістаном і Росією. У 1884 р. при підбурюванні англійців афганці направили свої війська під командуванням англійських офіцерів в населений туркменами оазис Пенджде. У березні 1885 р. ці війська переправилися на лівий берег Кушки, але були розбиті росіянами. При цьому (якщо вірити афганському емірові Абдуррахману) англійці першими бігли з поля бою як зайці, з усіма своїми військами і свитою. Це був серйозний удар як по престижу Англії в Афганістані, так і по англо-російських стосунках.

""1885: Росія на волосок  від війни з Англією", - пише  Ленін у своїх "Зошитах по  імперіалізму", і це суща правда. У Лондоні серйозно планували  нову війну проти Росії. Головного  удару англійці планували завдати  в районі Чорного моря, як це  і було в Кримську війну. Намічався  англійський десант на кавказькому  узбережжі і диверсія з моря  проти Одеси. Небезпека полягала  для Росії в тому, що вона була практично беззбройною на Чорному морі. Правда, в 1881 р. на Особливій нараді було постановлено приступити до спорудження чорноморського флоту (через 10 років після відміни положень Паризького трактату). Але до 1885 р., коли вибухнув англо-російський конфлікт, перші росіяни чорноморські броненосці були тільки спущені на воду, і до їх вступу в лад було ще далеко. Що стосується англійських планів удару по Кавказу, то вони були тим більше небезпечні, що російські комунікації з Туркменією йшли по Кавказу, по лінії Баку-Красноводськ. Залізниця Оренбург-Ташкент ще не була побудована. На жаль, колоніальна лихоманка не залишала ні часу, ні сил для підготовки країни до оборони, і в 1885 р. південь Росії був, мабуть, ще більше уразимо для удару з боку Чорного моря, чим в 1855 р.

У Петербургу залишалася одна можливість дипломатичне маневрування, і нею він скористався сповна. У 1884 р. був продовжений "Союз трьох імператорів" на нове триріччя, а згідно ст. 3 договори три імператори повинні спільно домагатися закриття чорноморських проток у разі війни. І Берлін зробив усе від нього залежне, щоб викрутити Стамбулу руки і змусити його закрити протоки. У чинення тиску на Туреччину Берлін і Петербург залучили також Австро-Угорщину, Італію і Францію. Крім того, російський уряд зробив також кроки до забезпечення нейтралітету Швеції і Данії і закриття данських проток. Нарешті, вдалося налагодити контакт з еміром Абдуррахманом, який вирішив не починати війну через пограничний конфлікт. В результаті вдалося улагодити конфлікт шляхом переговорів, обмінявши Пенджде, який відходив до Росії, на Зульфагар, що відходив до Афганістану [9, c. 155-163].

Таким чином, вдалося здолати найнебезпечнішу фазу англо-російської "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, упродовж останньої третини XIX ст. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив в Персії.

У 1872 м. Лондон зробив рішучу спробу встановити свій контроль над економікою країни. Англійський банкір Ю. Рейтер (при офіційній підтримці британського кабінету) уклав з персидським урядом безпрецедентний договір, який фактично надавав Рейтеру на 70 років виняткові права на залізничне будівництво, видобуток корисних копалин, іригаційні роботи і навіть виняткове право на експлуатацію державних лісів Персії. Нарешті, в якості гарантії отримання Рейтером доходу на вкладений їм капітал йому надавалася оренда на управління усіма персидськими митницями строком на 25 років. Але і це ще не усе - Рейтеру надавалося переважне право на установу банків, міський благоустрій, пристрій пошти і телеграфів і навіть установу фабрик і заводів.

Фактично Рейтер ставав необмеженим хазяїном усієї персидської економіки; так би мовити, "другим персидським шахом". В ході відвідування Наср Эд-Дином Петербургу (весна 1873 р.) йому було прямо сказано, що цей договір компрометує його авторитет і гідність. Горчаков прямо сказав шаху, які наслідки цей договір може мати для російсько-персидських стосунків.Шах був "приголомшений" і явно зляканий.

Зірвавши концесію Рейтера, росіяни спробували узяти будівництво залізниць в Персії у свої руки. 1 січня 1874 р. (н.ст.) відбулася під головуванням Горчакова Особлива нарада, на якій було визнано "дуже бажаним і корисним в усіх відношеннях" провести залізницю від Тифліса до Тавризу. Проте осінню 1874 р. шах відхилив цю пропозицію, побоюючись посилення російського впливу в Азербайджані [10, c. 186-190].

Проте, незважаючи на невдачу цієї затії з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив в Персії. Свідоцтвом цього впливу стало створення т.з. "персидської козачої бригади". У 1878 р. в Тегерані сталося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург з проханням допомогти в створенні надійної військової частини, яка зуміла б захистити його особу від власного народу.

У 1879 р. в Тегеран прибув полковник Домантович, якого супроводжували три офіцери і шість козачих урядників. Під їх керівництвом і була створена "персидська козача бригада", командиром якої став Домантович, що підкорявся особисто шаху. Ця військова частина повинна була охороняти шаха, а також готувати офіцерські кадри з персів. Бригада була єдиним боєздатним і сучасно навченим і озброєним з'єднанням персидської армії.

Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Проте зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між росіянином і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, разом з традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі.

Так, вже в 1880-і рр. російські товари почали інтенсивно витісняти англійські в Північній Персії. У 1890 р. великий російський капіталіст Поляків заснував Обліково-позичковий банк Персії, що мав право карбування монети. У кінці 1890-х рр. росіянами була побудована шосейна дорога від порту Энзели на Каспійському узбережжі до Тегерана, що сприяло подальшому збільшенню російської торгівлі в Персії. А в 1890 р. російська дипломатія навіть добилася від шахського уряду не надавати впродовж 10 років яких-небудь залізничних концесій інакше, як з відома уряду Росії. Такому великому впливу Росії в Персії сприяли і російські урядові позики.

Проте в південних районах Персії панував англійський капітал, що спирався на Шахиншахский банк. Вже в 1890-і рр. в англійських кругах була широко поширена думка про бажаність розмежування російської і англійської сфер впливу в Персії, так щоб на півночі панувала б Росія, а на Півдні - Великобританія. У той час, проте, в Петербурзі були упевнені, що цей розділ не вигідний Росії, бо розраховували підпорядкувати собі усю Персію [11, c. 185-188].

Проте незабаром царський уряд був все-таки вимушений погодитися з цією ідеєю. І причиною тому була поява нового могутнього учасника "Великої гри" - Німеччині.

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

На рубежі XIX і XX століть, особливо в перші десятиліття XX століття, в Афганістані став формуватися шар великих землевласників, так званих нових поміщиків, з числа афганців, пов'язаних з виробництвом товарів на зовнішній ринок. Їх інтереси все більш відчутно стикалися з багатьма пануючими в країні середньовічними інститутами, гальмували розвиток товарно-грошових відносин і розширення приватного поміщицького землеволодіння. Нові поміщики вимагали юридичного оформлення інституту приватної власності на землю і тим самим законного визнання зроблених ними земельних захоплень. Їх інтереси, а також інтереси формувався національного купецтва були ущемлені пануванням у країні іноземного торгового капіталу, втратою Афганістаном зовнішньополітичного суверенітету. Вся політика еміра Хабібулли-хана (1901-1919 рр..) була спрямована на збереження в країні панування середньовічних інститутів. Вона абсолютно не враховувала інтереси і вимоги нових соціальних верств. Серед освіченої частини суспільства в період правління Хабібулли-хана виник демократичний рух, що одержав назву молодоафганського. Демократи першої хвилі виступили за введення конституційного ладу в Афганістані, демократизацію суспільно-політичного життя, за економічні та культурні перетворення, завоювання повної державної незалежності від Великобританії. В умовах існуючого режиму вони змушені були діяти у підпіллі, готуючи державний переворот. У 1909 році змова конституціоналістів була розкрита, його активні учасники страчені. Однак ідеї економічної та політичної модернізації країни проникли і в придворні кола еміра, де готувалась нова змова. У 1919 році Хабибулла-хан був убитий, і трон перейшов до Аманулле-хана, прибічнику модернізації країни, тісно пов'язаному з молодоафганцями.

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 

1. Ганковський Ю. В. Історія Афганістану з найдавніших часів до наших днів / Ю. В. Ганковський. – М.: Думка, 1982. - 368 с.
2. Родрігес А. М. Новітня історія країн Азії та Африки ХХ століття / А. М. Родрігес. – М.: Гуманит. Вид. Центр ВЛАДОС, 2001. – Ч 1: 1900-1945. – 368 с.
3. Коргун В. Г. Історія Афганістану ХХ століття / В. Г. Коргун. – М.: ІВ РАН: Крафт, 2004. - 529 с.
4. Назаров Х. Народні та просвітницько-антифеодальні рухи в Афганістані (кінець XIX - початок ХХ століть) / Х. Назаров // "Ірфан" Душаном, 1976. - 260 с.
5. Массон В. М., Ромодін В. А. Історія Афганістану / В. М. Массон. – М.: "Наука", 1965. - Том 2 Афганістан в Новий час. - 550 с. 
6. Губар М.Г. Афганістан на шляху історії / М. Г. Губар. – М.: "Наука", 1987. - 206 с.
7. Енгельс Ф. Зовнішня політика російського царату: // [зібрання творів Ф. Енгельса з питань зовнішньої політики] . -Т.22. – с.173.
8. Виникнення та розвиток нафтових монополій у Російській імперії у 1870-90 рр. // Вісник ЛНПУ імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – Луганськ, 2002. – №5(49). – С. 170-177.
9. Политика Великобритании в Средней Азии в 1918-1921 гг. // Вісник ЛНПУ імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – Луганськ, 2003. – №6(62). – С. 155-163.
10. Середня Азія в радянсько-афганських відносинах у 1919-1922 рр. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія „Історія”. – Тернопіль, 2006. – №1. – С. 186-190.
11. Російсько-афганські відносини під час Першої світової війни та позиція Великої Британії // Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин: Статті та матеріали. Випуск 2. – Луганськ: Альма-матер, 2006 р. – С. 185-188.