Антимонопольна політика: суть та завдання, український та зарубіжний досвід

ХАРКIВСЬКИЙ РЕГIОНАЛЬНИЙ IНСТИТУТ  ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛIННЯ 

НАЦIОНАЛЬНОЇ АКАДЕМIЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛIННЯ 

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВI УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

Дисципліна:  „ Сучасна економічна теорія і проблеми її застосування”

Тема: «Антимонопольна політика: суть та завдання, український та зарубіжний досвід»

Виконав:

Слухач І курсу  групи З-11

КРОТОВ  Вадим Дмитрович

Перевірив:

Професор кафедри

економічної політики

МАЙСТРО Сергій Вікторович

ХАРКІВ 

2011

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність антимонопольного законодавства сьогодні є безперечним, оскільки про порушення його постійно проводяться справи, деякі з яких набувають неабиякого розмаху.

Діяльність органів, покликаних наглядати за дотриманням антимонопольного законодавства показує, що дані порушення  надають шкоди суспільству у  величезних розмірах.

Необхідність постійного вдосконалення даного законодавства  пояснюється тим, що фірми-порушники  постійно знаходять шляхи того, як зробити свої антиконкурентні дії, або  зловживання монопольним  становищем законними.

Метою роботи є дослідження  існуючого антимонопольного законодавства  в Україні та іноземних державах.

Щоб досягти даної мети у дослідженні ставляться такі завдання:

• розкрити суть монополій, причини та особливості їх виникнення;
• дослідити негативний вплив монополій та необхідність проведення антимонопольної політики;
• аналіз антимонопольного законодавства України та деяких інших країн;

висвітлити деякі елементи іноземного законодавства, які Україна  може використати для покращення діяльності у сфері недобросовісної  конкуренції та зловживання монопольним  становищем.

Предметом даного дослідження  є антимонопольне законодавство  України та інших країн.

Об’єктом дослідження  є монополії, як один з типів будови ринку.

Методи, які застосовуються для проведення даної роботи є: дедуктивний, аналітичний і монографічний.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНТИМОНОПОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

1. Монополії та їх види

Монополією в економічній  теорії називають такий тип будови ринку, в якому існує один і  тільки один продавець певного товару. Будучи єдиним постачальником, підприємство монополіст (його також називають  монополією) стикається із сукупним попитом  всіх потенційних покупців товару в  межах даного (національного чи місцевого) ринку, і в цьому значенні воно тотожне галузі.

В “Оксфордському словнику для ділового світу” зазначено, що монополія ¾ це “володіння торгівлею товарами чи послугами, або контроль над нею, який здійснює продавець чи продуцент”. У перекладі з грецької “монополія” ¾ “один продаж”. Монополії бувають різні. Економічні, політичні і технологічні. Глобальні і локальні. Державні і приватні. Абсолютні і відносні. Природні та штучні. Внутрішні та зовнішні. Національні та міжнародні. Монополії влади, управління та власності. Але всі їх можна звести до трьох основних: природної, адміністративної та економічної. Природна монополія ¾ це такий ринок, на якому одна фірма спроможна обслуговувати цей ринок краще і дешевше ніж будь-яка сукупність двох чи більшої кількості фірм [1].

В “Оксфордському словнику для ділового світу” зазначається: “Природна монополія ¾ монополія, за якої мінімально ефективний масштаб виробництва більший чи дорівнює загальному попиту, як наприклад, у розподілі електроенергії. Більше того, монополії можуть існувати в результаті наявності бар’єру до вступу на ринок, урядових привілеїв чи обмеженої інформації. Природні монополії вважаються найпристосованішими до служби суспільству за допомогою регулювання, оподаткування чи націоналізації”[1].

В основі природної монополії  лежать особливості технології виробництва  та обслуговування споживачів. Тут  конкуренція неможлива, та вона й  небажана. Прикладом природних монополій  можуть слугувати енергозабезпечення, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний транспорт і т. д. Заборона або розукрупнення таких монополій є справою економічно недоцільною.

Адміністративна монополія  виникає внаслідок дії державних  органів. З одного боку, це надання  одній або кільком фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так, англійській Ост-індійській та голландській Вест-Індійській компаніям  на початку XVII ст. держава надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з  Індією. З іншого боку, це організаційні  структури для державних підприємств, коли вони підпорядковуються різним підприємствам, асоціаціям. В цьому  випадку, як правило, групуються підприємства однієї галузі. Вони виступають на ринку  як єдиний господарський суб’єкт  і між ними немає конкуренції. Так, економіка колишнього СРСР була однією з найбільш монополізованих  у світі. Провідну роль відігравала  саме адміністративна монополія, де основна влада знаходилась в  руках всесильних міністерств і  відомств. Таким чином, адміністративна  монополія, що виникає в неринковому  середовищі має набагато більше монопольної  влади, аніж економічна.

Економічна монополія  є найпоширенішою. Саме її при розгляді проблем монополізму найбільше  торкаються в економічній літературі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона настає на базі закономірностей  господарського розвитку. Сучасна економічна теорія розрізняє декілька видів  монополістичних станів: проста або  повна (чиста) монополія, олігополія, монопсонія, олігопсонія. Повна або чиста  монополія означає ситуацію коли існує єдиний виробник або продавець  якогось виду продукції. Це означає, що виняткове право на володіння  й розпорядження певним матеріальним чи нематеріальним благом зосереджується в одних руках. В умовах чистої монополії галузь складається з  однієї фірми, тобто поняття “фірма”  та “галузь” співпадають. На перший погляд така ситуація малоймовірна і, дійсно, в масштабах країни зустрічається  дуже рідко. Проте, якщо вибрати менший масштаб, наприклад, маленьке містечко, то ситуація, де спостерігається чиста  монополія, буде досить типовою.

Слово “монополія” має  грецьке походження й означає  одну покупку. Монополія - це ринок, на якому діє один покупець. Якщо покупців кілька, то відповідний ринок має назву “Олігополія”. За наявності лише одного або декількох покупців деякі з них можуть користуватись монополістичною владою, яка означає спроможність покупця впливати на ціну товару. Вона дає можливість покупцеві придбати товар за ціною, нижчою від тієї, яка б переважала на ринку з конкуренцією.

Олігополія - це ринок, який визначається невеликою кількістю  фірм, що беруть у ньому участь. Кожна  фірма олігополістичного  ринку  є незалежною у встановленні й  обсягів виробництва. Від монополії  олігополія відрізняється тим, що кожна  фірма олігополістичного ринку  стурбована діями конкурентів. Монополісту  ж нічого остерігатись, адже у нього  немає конкурентів. Економічна наука  розглядає кілька видів олігополій. Якщо частки фірм на ринку різні, то така олігополія ¾ “асиметрична”. Часто об’єктом аналізу є так звана “дуополія”, тобто ринкова ситуація, у якій існують два продавці. Дуополія розглядається як спрощена форма олігополії.

Існує і така форма досягнення монопольного становища, як “утаємнена дуополія”. За “оксфордським словником  для ділового світу” ¾ це “форма дуополії, за якої виробники укладають між собою таємні змови щодо фіксації цін, формулюючи таким чином фактичну монополію, і проводять переговори щодо поділу прибутків” [1].

Ринок із лише одним продавцем  і одним покупцем називають двосторонньою  монополією. В цьому разі важко  передбачити якими будуть ціна та кількість. Двостороння монополія  зустрічається рідко. Частіше зустрічаються  ринки на яких декількох виробників мають певну монопольну владу  і продають товар декільком покупцям, що користуються деякою монопсолічною  владою. В цьому випадку монопсолічна влада покупців скорочуватиме діючу  монопольну владу продавців і  навпаки. Проте, загалом, монопсолічна влада наближуватиме ціну впритул  до граничних затрат, а монопольна влада наближуватиме ціну до граничної  цінності.

Є певні види монополій, усунення яких лише зашкодить прогресу суспільства, тому держава не лише не усуває їх , а, навпаки, сприяє їм. Це монополія на результати винахідництва, іншу творчу діяльність, а також на використання товарних знаків. Тут основну роль відіграють такі поняття, як патент, копірайт, товарний знак.

Патент - це монополія, яка  надається від імені уряду  і на чітко встановлених законом  підставах. Патентна монополія на винахід - це монополія на технічне рішення, яке до даного винаходу не було відоме суспільству. Патент надає виняткове  право його власнику виготовляти, використовувати  і продавати об’єкт, у якому  втілено винахід, протягом певного  періоду.

Копірайт ¾ це право виготовлення (тиражування) якогось твору. Американський “Правничий словник Блека” пояснює, що копірайт ¾ це право на літературну власність, яке законодавством надається автору певної літературної чи мистецької роботи як єдиний і винятковий привілей на розповсюдження цієї роботи”. В Україні ця гілка права називається “Авторське право та суміжні права”. Копірайт ¾ це ще одна з форм монополії, але вона є неминучою і необхідною для існування суспільства, як здорового організму. Суспільство тому запроваджує копірайтну монополію, бо вважає, що шкода від неї для економічної конкуренції буде меншою, ніж втрати суспільства в інших галузях за відсутності копірайтної системи [1].

Товарний знак ¾ один із найпоширеніших видів монополій. Товарний знак ¾ це плоский чи об’ємний символ для відрізнення товарів чи послуг одного підприємства від аналогічних товарів чи послуг іншого суб’єкта підприємницької діяльності у процесі торгівлі. Конкретний товарний знак - це монополія конкретного суб’єкта підприємницької діяльності. У будь-якій сфері між інтересами конкретних осіб і загальносуспільними інтересами є суперечності. Чужий товарний знак завжди комусь заважатиме, і його намагатимуться чи підробити (виконати контрафакцію), чи розмити його розрізнювальні властивості. Чужа монополія обмежує чиюсь економічну свободу, але така монополія є необхідною із загальносуспільної точки зору.

1.2 Умови й особливості  виникнення монополій.

До завоювання підприємцями монопольного становища на ринку  ведуть два основні шляхи. Перший з них полягає в концентрації виробництва, тобто зосередженні засобів  виробництва, працівників та обсягів  виробництва на великих підприємствах.

Існує також інший шлях, внаслідок якого монополії виникають  набагато швидше, ніж внаслідок концентрації. Мається на увазі централізація  виробництва і капіталу, тобто  добровільне об’єднання компаній, або поглинання фірмами-переможцями  банкрутів. Централізація капіталу - це збільшення розмірів капіталу внаслідок  об’єднання або зменшення самостійних  капіталів. Типовим прикладом такого об’єднання можуть слугувати акціонерні компанії.

Прихильники першої точки  зору щодо причин виникнення та подальшого розвитку монополістичних тенденцій  звинувачують державу, яка, з одного боку, сама організовує монополії (адміністративні) і провокує до цього підприємців, а з другого ¾ своєю бездіяльністю дозволяє їм створити й використовувати монопольне становище. Монополізм тут розуміється не як притаманний ринковому господарству, а як випадковий процес.

Більш реалістичною виглядає інша точка зору, за якою монополістичні утворення є закономірними, а  монопольна влада є логічним завершенням  ринкової стратегії підприємства. Монополії  можуть існувати в такому ринковому  середовищі, в якому існують якісь  перепони для вступу на ринок нових  суб’єктів господарювання. Якщо з’являється  якийсь монопольний ринок (наприклад, хтось починає виробляти якийсь вид товару, що користується підвищеним попитом), то, як правило, інші підприємства починають виробляти такий само товар і монополія автоматично  зникає.

Умови й особливості виникнення монополій безпосередньо пов’язані  з рядом умов, за яких монополія  існує:

Відсутність досконалих замінників. Підприємство-монополіст може випускати  однорідну продукцію, але в будь-якому  випадку ця продукція не повинна  мати досконалих замінників;

Відсутність вільного входу  на ринок (в галузь). Монополія може існувати лише тому, що вхід на ринок  є для інших підприємств невигідним чи неможливим. Якщо іншим фірмам вдалось  увійти в галузь, монополія, відповідно, зникне. Тому наявність вхідних бар’єрів є обов’язковою умовою виникнення та існування монополій. Вхідні бар’єри  є різноманітні, серед них:

• наявність у підприємств-монополістів патентів на продукцію чи застосовувану при її виробництві технологію;
• існування державних ліцензій, квот чи високих зборів на імпорт товарів;
• контроль монополістом джерел необхідної сировини чи інших спеціальних товарів;
• наявність значної економії на масштабі, що допускає на ринку лише одного постачальника, що отримує позитивний прибуток;
• високі транспортні витрати, що обумовлюють формування ізольованих місцевих ринків, так, що єдина в технологічному плані галузь може являти собою велику кількість локальних монополістів.

Чиста монополія виникає, звичайно, там, де відсутні реальні  альтернативи, немає близьких замінників (субститутів), товар, що випускається, є в деякій мірі унікальним. Це в  повній мірі можна віднести до природних  монополій, типовим прикладом яких є комунальні служби. В цих умовах монополіст володіє реальною владою з точки зору реалізації продукту, в деякій мірі контролює ціну і  може впливати на неї змінюючи кількість  товару.

Поряд із чистою монополією в антимонопольній теорії розрізняють  таке поняття, як домінуюча фірма. Домінуюча  фірма – фірма, яка має частину  відповідного ринку, що значно перевищує  частину її найближчого конкурента. У конкурентній практиці країн світу  домінуючою фірмою вважається така, що контролює не менше 40% конкретного ринку. Не виключена ситуація, за якої домінуюча фірма у минулому була монополістом, але на ринок стали проникати конкуренти, що почали завойовувати певні частини ринку, який раніше повністю належав монополісту[1].

В українському законодавстві  замість терміну “домінуюче становище” вживається поняття “монопольне  становище”. Причому наводяться кількісні  параметри: монопольним називається  таке становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. Рішенням АМКУ може визначати монопольним становище підприємця, частина якого на ринку відповідного товару менша, ніж 35%.

Домінуюча фірма може досягти  становища чистого монополіста, так само як і фірма олігополіст  може досягти становища домінуючої фірми за допомогою деяких методів  анти конкурентної політики та недобросовісної  конкуренції, серед них:

• “бійцівська марка” - це марка вже існуючого чи схожого за природою товару. На цей товар призначається дуже низька ціна (інколи нижче собівартості). Відповідний товар постачається на певну територію в певний час. Його завдання полягає в придушенні конкуренції з боку інших фірм. Як правило вони за розміром поступаються компанії, що поставляє на ринок товар “бійцівської марки”;
• “грабіжницьке ціноутворення”. Таку політику застосовує домінуюча компанія. Вона означає встановлення дуже низьких цін, часто нижчих, ніж затрати на виробництво, на продукцію домінуючої компанії для того, щоб витіснити конкурента з ринку. Досягнувши поставленої мети, та одночасно відлякавши від вступу в галузь інших конкурентів, домінуюча фірма знову піднімає ціни, одержує великі прибутки та компенсує попередні витрати. “Оксфордський словник для ділового світу” пояснює, що грабіжницьке ціноутворення ¾ це “… ціноутворення на товар і послуги на такому низькому рівні, що інші фірми не можуть конкурувати і змушені покинути ринок”.
• “неціновий грабіж” ¾ форма конкурентної боротьби, яка передбачає підвищення витрат конкурентів, в результаті чого погіршується їх економічне становище. Для завдання конкурентам збитків використовуються державні органи. Наприклад, конкурента змушують нести значні витрати матеріальних та інтелектуальних ресурсів на ведення судових та адміністративних справ.

Для досягнення монопольного становища використовуються такі методи недобросовісної конкуренції, як диспережмент та дилюція.

Диспережмент - це заява про  товари і послуги конкурента, яка  не відповідає дійсності, чи є оманливою  і здійснює тиск на споживачів із метою  дискредитації товарів та послуг певного виробника. Судова практика знає і випадки “відкритого прямого  диспережменту”, коли підприємці надсилали  листи споживачам рекомендуючи їм не купувати товари і послуги конкурентів.

Дилюція має місце тоді, коли певний підприємець без дозволу  використовує товарний знак і/або фірмове  найменування іншого підприємця, причому  щодо конкурентних товарів та послуг. Це є використання товарного знака  з метою, яка шкодить іміджу чи розмиває відмінності згаданого  знака.

Поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова  між кількома великими фірмами. Змова ¾ письмова чи усна угода між конкурентами, яка спрямована на отримання вищих прибутків за допомогою встановлення (фіксування) цін та обмежень щодо випуску та реалізації продукції.

1.3 Суть та значення  антимонопольної політики.

Процес монополізації  економіки має як позитивні так  і негативні наслідки. Існує позиція, що у великих підприємств та їх об’єднань більше можливостей розвивати  сучасне виробництво, фінансувати  науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати  новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а також, пристосуватися до розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень  в економіці. Проте ніхто не заперечує, що недоліків у монополій значно більше, і перший ¾ практика встановлення монопольних цін. Такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам, а покупці змушені купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку. Це зростання цін спостерігається головним чином на внутрішньому ринку, і складається ситуація, коли ціни на внутрішньому ринку вищі ніж на зовнішньому. Для закріплення такого становища створюється, хоч і не великий, проте штучний дефіцит на товари чи послуги.

Існує і така точка зору, що монополія веде до гальмування  науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює  тенденцію до стримування запровадження  технологічних новинок, уповільнення нововведень. Монопольне становище  і ті вигоди, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого процесу, до зростання його ефективності.

Монополія, як економічне явище, має результатами своєї діяльності певні наслідки. І негативні, нажаль, набагато переважають позитивні. Одним  із найголовніших таких наслідків  є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування  ринку.

Щоб запобігти деяким із цих негативних наслідків, держава  була змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання  актів, законів, обмеження сфери  впливу монополістичних об’єднань  і, звісно, застосування різних санкцій  до порушників ¾ від економічних (штрафи) до кримінальних (тюремні ув’язнення).

Антимонопольна політика ¾ сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем з однієї сторони (тобто нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства), та з іншої сторони створення нових монополій та монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали анти конкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Ще однією функцією держави  в цьому напрямку є створення  органу або органів, які б слідкували за дотриманням законодавства, а  також вносили пропозиції щодо змін законодавства даного напрямку. 

РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА АНТИМОНОПОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ.

2.1. Шляхи формування  антимонопольної політики в Україні.

Щоб розкрити це питання  потрібно розглянути такі дві складові, як формування Антимонопольного законодавства, та контроль антимонопольного комітету за його дотриманням.

Система антимонопольного законодавства  України включає Закони України  “Про обмеження монополізму та недопущення  недобросовісної конкуренції у  підприємницькій діяльності”, “Про Антимонопольний комітет України”, “Про захист від недобросовісної  конкуренції”, постанову КМУ від 11 листопада 1994 р. №765 «Про запровадження  механізму запобігання монополізації  товарних ринків» у редакції постанови  КМУ від 26 травня 1997 р. №499, Правила  розгляду справ про порушення  антимонопольного законодавства України, затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. №5 у редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 29 червня 1998 р. №169-р, Положення про контроль за економічною концентрацією, затвердженого  розпорядженням АМК України від 25 травня 1998 р. №134-р та ряд інших.

Отже, Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення  недобросовісної конкуренції у  підприємницької діяльності», стосується, в першу чергу, не боротьби з монополізмом та недобросовісною конкуренцією (їм відведено лише 7 статей), а створення  Антимонопольного комітету України (АМКУ). Йому відведено статей з 8-ї по 25-ту. Щодо доцільності існування такого органу, то економічна концентрація не може відбуватись без відповідної  юридичної інфраструктури. Аналогічні АМКУ органи є і в інших державах. У США – Федеральна торговельна  комісія та Антитрестовський підрозділ  Міністерства юстиції. У Великобританії функції аналогічні АМКУ, виконує  Відомство з добросовісної торгівлі, Комісія контролю за злиттям, Міністерство торгівлі і промисловості.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності» від 28 лютого 1995 р. підкоректовано п. 3 ст. 2 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Як і раніше межа між патентною монополією на винаходи, корисні моделі, промислові зразки й антимонопольним законодавством залишається розмитою. Нині названий пункт звучить так: «Закон не поширюється на відносини, що випливають із прав на об’єкти інтелектуальної власності, за винятком випадків передбачених цим законом». Але закон не містить випадків, які б висвітлювали співвідношення патентної монополії й економічної конкуренції.

В законі є третій розділ, який складається лише з однієї статті. І розділ, і стаття мають одну і ту ж назву – «Недобросовісна  конкуренція». Вона (ст. 7) нині має таку редакцію: «Недобросовісною конкуренцією визначається:

• неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів та послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форм, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені;
• умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця;
• отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою завдання шкоди діловій репутації чи майну підприємця».

Верховна  Рада затвердила Закон «Про захист економічної конкуренції». Закон детально регламентує процедуру  отримання дозволів на незаборонені узгоджені дії, концентрацію, процесуальні норми щодо визначення монопольного становища, а також положення  щодо відповідальності за порушення  норм антимонопольного законодавства. Зокрема він дозволяє органам  Антимонопольного комітету давати свою згоду на узгоджені дії підприємців  у разі, якщо це сприятиме поліпшенню і раціоналізації виробництва, експорту чи імпорту товарів, застосуванню уніфікованих технічних умов чи стандартів на товари. За оцінками експертів, цей перелік занадто загальний і дозволяє практично будь-яку економічну концентрацію.

Окрім того, закон надає  право КМУ своїм рішенням дозволяти  узгоджені дії чи концентрацію, які  заборонив АМКУ, якщо позитивний ефект  таких дій чи концентрації переважає  негативні наслідки обмеження конкуренції. У такому разі рішення уряду має  вищу юридичну силу, ніж рішення  АМКУ. Ця норма однак суперечить законові про АМКУ, який закріплює  за цим комітетом спеціальний  статус, підконтрольність його лише Президентові, а підзвітність – ВРУ.

Порівняно з попереднім Законом  – “Про обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності”, запропоновано більш  гнучкі механізми реагування держави  на недобросовісну конкуренцію. Головне, що новий закон захищатиме дрібних  та середніх підприємців від великих, і всіх разом узятих – від держави.

Згідно із законом антиконкурентними  діями державних мужів визначаються ті, що спрямовані на будь-які, не передбачені  законом обмеження, дискримінацію, заборону, примус, безпідставне надання  пільг та переваг іншому підприємству. Відтепер не вважається концентрацією  і не потребує звернення до АМК  придбання акцій страхових компаній за умови їх наступного перепродажу  протягом року. Крім того, не потребують звернення до АМК узгоджені дії  між підприємцями малого та середнього бізнесу, вже пов’язаними між  собою відносинами контролю.

Якщо антиконкурентні  узгоджені дії буде доведено застосовуватимуться  дещо нові види покарання. Якщо це підприємство – йому загрожує штраф, примусовий поділ або ж воно муситиме відшкодувати своєму добросовісному конкурентові завдані  збитки. Штрафи, загалом, збільшилися. Приміром, за зловживання монопольним  становищем чи за невиконання рішення  АМК – з 5% до 10% обороту підприємства. Проте враховуючи, що за законом  підприємство-порушник не віддаватиме  державі весь незаконно отриманий  прибуток, як це відбувалося раніше, то втрати такого підприємства будуть навіть меншими. Цікавим є також  положення, за якого навіть відвертий  монополіст може залишити все як є. Подавши спеціальну заяву і доповівши, що його дії хоч і є антиконкурентними, але сприяють, скажімо, вдосконаленню виробництва, придбанню чи реалізації товару, оптимізації імпорту чи експорту товарів, розвитку малого підприємництва, то АМК як виняток може видати дозвіл на діяльність.

Але все ж, за словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної  політики є надто новим та незвичним. Разом з тим, специфіка економіки  України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську  систему СРСР вона відзначалась одним  із найвищих рівнів концентрації та централізації  виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації  не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава  протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення  умов і підтримки конкуренції.

Про масштаби монополізму  в Україні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними даними. Дані звітності АМК протягом останніх років у сферах діяльності природних  монополій зберігається стійка тенденція  до зловживання монопольним становищем. Домінуючим видом у структурі  зловживань є встановлення дискримінаційних цін, що порушує права окремих  споживачів, та встановлення монопольних  цін, що призводить чи може призвести  до порушення прав споживачів. Такі компанії нерідко включають у  ціни (тарифи) на свою продукцію витрати, що не пов’язані з випуском даної  продукції, або ж стягують зі своїх  споживачів плату за фактично ненадані послуги. Найбільш прогресуючими у  цьому плані є ринки комунальних  послуг, де протягом лише 1999 р. АМКУ було виявлено та припинено 145 випадків порушення  антимонопольного законодавства, завдяки  чому споживачам було повернуто бл. 15 млн. грн. збитків.