Асиміляційна модель національної інтеграції

    МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

    Львівський  національний університет імені  І.Франка  
 
 

    Кафедра соціології 
 
 

    Асиміляційна  модель національної інтеграції 

                                                                    Виконала:                                                    

                                                               студентка Ексм-51

                                                    Бойко О.Я

                                                                    Перевірила:

                                                        Щерба Г.І.  
 
 

    ЛЬВІВ – 2009

     План

1.Етнічність  як модель соціологічного  аналізу.

2.Сучасний  стан міжетнічних  відносин в Україні:  фактори інтеграції  й диференціації

3.Асиміляційна  модель національної  інтеграції.

Висновки

Словник

Список  використаноъ лытератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Етнічність  як модель соціологічного  аналізу.

   Потужний  імпульс, що йде з боку практики, обумовив всі зростаючий інтерес  як закордонних, так і вітчизняних  дослідників до проблеми этничности. Стало очевидним, що без розуміння специфіки даного феномена, його ролі й значимості в житті особистості й соціальних груп, механізму формування й інших, не менш значимих теоретико-методологічних проблем, важко пояснити повсюдно спостережувану в сучасному світі активізацію етнічного фактора.

   дискусія, Що Розгорнулася в останні роки, зробила очевидним той факт, що саме этничность є тією базовою категорією, інтерпретація якої визначає трактування  таких взаємозалежних з нею понять, як етнос, этнонация, етнічне свідомість (самосвідомість) і т.п. Саме в трактуванні этничности закладені найбільш принципові розходження між примордиализмом, конструктивізмом й инструменталистской теоріями, що є в цей час тими основними напрямками, що полемізують між собою, этниологической думки, які по-різному представляють природу й механізми формування більшості етнічних утворень, у тому числі й феномена этничности.

   З позицій примордиалистской концепції  этничность з'являється як така властивість  особистості, що вона споконвічно здобуває як у результаті спадкування антропологічних, психо-физиологических й інших природно-біологічних особливостей своїх предків, так й у результаті первинної соціалізації в певнім етнічному середовищі. При такому поданні про природу этничности вона виступає як аскриптивный, тобто запропонований статус особистості, визначник її місця розташування в этнонациональной структурі суспільства.

   Принципово  інша точка зору на природу этничности характерна для конструктивізму. Наріжним каменем цієї теорії є заперечення об'єктивності існування всіх етнічних утворень, подання про їх як про продукти індивідуальної й групової свідомості, як про особливу форму дискурсивної практики, що розділяє мир на “нас” й “їх”, що конструює в такий спосіб соціальний простір. Відповідно до даної концепції этничность - це не властивість особистості, а характеристика стану її свідомості. Усвідомлення й відчуття своєї приналежності до якоїсь етнічної спільності (яка є не реально існуючої, а міфологічної, “уявлюваної”) конструюється як зовнішніми, соціальними обставинами, у тому числі, і шляхом цілеспрямованого впливу в процесі утворення, виховання, ідеологічного впливу, так й індивідуально-особистісними установками.

   Близька до конструктивістського инструменталистская  концепція акцентує свою увагу, насамперед, на ролі й значимості этничности як інструмента (звідси й назва даної теорії) у рішенні соціальних, політичних, особистісних проблем. Представниками даного напрямку этничность розглядається як ситуативна ідентифікація, залежна від відносин, сприйняттів, почуттів, які завжди нестійкі, тому що залежать від ситуації, у якій виявляється індивід.

   На  наш погляд, що триває вже досить тривалий час полеміка між представниками різних наукових шкіл багато в чому порозумівається тим, що кожна з них зосереджує свою увагу на різних аспектах формування й функціонування этничности, що відбивають різноманіття форм і способів взаємозв'язку етносу й особистості. Цей зв'язок, як і зв'язок з будь-яким типом соціальної спільності, може бути трьох типів: об'єктивної, суб'єктивної й об'єктивно-суб'єктивної. І кожний із цих видів зв'язків породжує різні форми буття этничности, припускає різні механізми її формування.

   Примордиалисты  зробили предметом свого дослідження  етнічну приналежність як об'єктивно  властивої особистості властивість, що виявляє себе через зовні фиксируемые риси й особливості поводження. При всій спірності питання про те, які ознаки можуть виступати “маркерами” етнічної приналежності, саме заперечення об'єктивності існування народів миру як особливих, що відрізняються друг від друга общностей людей, навряд чи може бути переконливо аргументовано.

   Разом з тим, не можна погодитися з поданням про этничности як характеристику постійним  і незмінної, споконвічно заданої  самим фактом походження індивіда, його родовими коріннями. Этничность - це не тільки культурно-генетична приналежність до того або іншого етносу, але й форма суб'єктивного зв'язку з ним, міра включенности особистості в етнічну систему. У цьому аспекті поняття “этничность” стає тотожним поняттю “етнічна ідентичність” й означає усвідомлення й сприйняття себе як член тієї або інший этнонациональной групи, “, щовиражається в почутті спільності зі членами цієї групи й сприйнятті як цінності основних її характеристик” [1, с.100].

   Формуванню етнічної ідентичності передує складний і суперечливий процес етнічної ідентифікації. У його структурі, як й у структурі більше загального процесу соціальної ідентифікації, виділяють два основних компоненти: когнітивну й афективну складові. У перший блок входять елементи, які можна позначити як етнічна поінформованість. Це знання про існуючу диференціацію людей на етнічні групи (етноси), про критерії їхнього виділення, про особливості “своєї” й інших этногрупп і т.д. Раціонально-пізнавальний аспект ідентифікації спрямований на усвідомлення себе як члена етнічної спільності, на з'ясування своєї позиції в системі міжетнічних відносин. У цьому когнітивному процесі особистістю усвідомлюються деякі її власні риси, властивості і якості, які повторюються в людях відповідної групи. Це може бути мова, особливості поводження, риси способу життя, антропологічний тип, іноді - релігійні вірування [2, с.79-80].

   Однак поінформованість про принципи етнічної категоризації й самокатегоризації  не приводить автоматично до готовності індивіда ототожнити себе з тією або іншою етнічною групою, тому що цей процес включає й афективні компоненти: оцінки, почуття, емоції. Вони можуть бути або позитивними, або негативними, або нейтральними. Ступінь суб'єктивної включенности в етнічну спільність може коливатися від високого ступеня особистісної значимості такий включенности (“для мене дуже важливо почувати себе представником своєї національності”) до повного відторгнення даної цінності (“для мене це не має значення”); може викликати як почуття самоповаги, так і почуття сорому.

   Таким чином, у самому процесі етнічної ідентифікації закладена внутрішня  конфликтность. Тому про етнічну  ідентичність особистості, цілісності цього аспекту її “Я-концепції” можна говорити лише в тому випадку, коли сформоване почуття приналежності до етнічної групи, а основні її характеристики сприймаються як цінність.

   Саме  механізми процесу етнічної ідентифікації  виявилися в центрі уваги конструктивістської  й инструменталистской наукових шкіл. Їм удалося показати, що этничность, що ототожнює ними з етнічною ідентичністю, є таким утворенням, що не виникає споконвічно, а привноситься у свідомість індивідів і груп у процесі цілеспрямованого впливу, що носить найчастіше манипулятивный характер.

   Представляється важливим висновок, до якого приходить автор одного з деяких навчальних допомога із проблеми національних відносин З.Н.Сикевич: “Здається, що етнічне в кожній людині дійсно первинно, і в цьому “примордиалисты” праві, однак затребуваність, ступінь виразності цієї ознаки найчастіше конструюється як зовнішніми, соціальними обставинами, так і певною індивідуально-особистісною установкою [3, с.17]”. Нам представляється, що при такому підході не тільки знімається тверда опозиція між основними науковими напрямками, але й стає очевидної об'єктивно-суб'єктивна природа этничности. Будучи, з одного боку, об'єктивно заданою характеристикою культурно-генетичної приналежності особистості, вона, з іншого боку, відбиває ступінь готовності особистості ідентифікувати себе із групою своєї приналежності. Звідси - і різні рівні, типи этничности, різний ступінь її суб'єктивної значимості й прийняття свого етнічного статусу.

   Фіксація  міри виразності этничности як приналежності  є найбільш дискусійною проблемою  в сучасній науці.

   На  наш погляд, перспективний шлях її рішення запропонований Н.А.Шульгой. Використовуваний ним індивідуально-типологічний підхід полягає в тім, що етнос розглядається через характеристики, які проявляються в особистості, і ґрунтується на тім, що приналежність до етнічної спільності, включеность у її життєдіяльність формує в особистості стійкі, повторювані риси, властивості, спрямованість, що є типовими для всіх або більшості членів спільності [2, с.8].

   Трактуючи этничность як узагальнену характеристику етнічних якостей особистості, як єдність її етнічних властивостей [2, с.27], Н.А.Шульга вважає за можливе їхній опис як на абстрактно-теоретичному рівні у формі своєрідної етнічної моделі особистості так, і на конкретно-типовому рівні, що дозволяє виявити реально існуючий етнічний тип особистості. По суті мова йде про так званих базовий і модальний типи особистості - поняттях, виведених і широко використовуваних у рамках існуючої в США в 30-50-і роки XX сторіччя наукової школи “Культура й особистість”, пов'язаної з іменами відомих антропологів Р.Липтона, А.Кардинера, К.Дюбуа, Ф.Боаса, М.Мида й ін.

   Головна ідея цієї школи полягала в тому, що кожне суспільство може бытьохарактеризовано через “типову особистість” і ці характеристики можуть бути порівнянні. Структура базової особистості, як уважали прихильники цього напрямку культурної антропології, містить елементи, загальні для всіх або ж більшої частини представників певної культури. Будучи оптимальним для життєдіяльності в певних умовах, формуючись на етапі первинної соціалізації, вони передаються з покоління в покоління.

   Одним з інваріантів базової особистості  в науках этонологического циклу  стало поняття “этнофор”. Ця така модель особистості, у якій найбільше  повно втілюються антропологічні, психо-физиологические  особливості етнічної групи, її культурна специфіка, а також той комплекс соціально-психологічних якостей, які позначається як національний характер.

   Взявши  за крапку відліку модель этнофора, ми одержуємо можливість визначити  міру типовості реальних особистостей залежно від ступеня їхнього наближення до сконструйованої абстрактно-теоретичної моделі, можемо говорити про высокотипичных і малотипичных представників даної етнічної групи.

   Сформульована в такий спосіб завдання, будучи цілком коректної й обґрунтованої  в теоретичному плані, важко реалізована на емпіричному рівні.

   Говорячи  про этнофоре як базовий тип особистості, варто враховувати, що всі основні  характеристики, використовувані для  його опису, носять переважно міфологізований  характер, являють собою скоріше  стереотипизированный образ етнічної групи й особистості, її що представляє.

   Візьмемо, наприклад, такий визначник етнічної приналежності, як зовнішність. Хоча сучасні  наукові дослідження переконливо  спростовують можливість виділення  таких рис зовнішності, які б  характеризували “типового українця”, “типового француза”, “типового німця”, такі образи, безсумнівно, існують, що підтверджується численними дослідженнями авто- і гетеростереотипов. Саме вони є підставою для класифікації людей по їхній етнічній приналежності в ситуаціях міжнаціональної взаємодії. Цікавий приклад полеміки серед самих татар щодо того, яка зовнішність є “типово татарської”, приводиться в монографії “Конструювання этничности”[4, с. 49-50]¹ .

   Настільки ж складно вловити на індивідуальному  рівні специфіку національного характеру навіть у тому випадку, якщо він розуміється як сукупність більш-менш стійких психологічних рис і властивостей, властивій більшості представників нації, або як специфіка поводження людей, що представляють собою більшість націй. Чисто кількісний підхід приводить до простого арифметичного перерахування рис і властивостей. При цьому закономірно виникає питання: наскільки справедливе наділення того або іншого народу рисами, лише йому властивими, абсолютизація цих рис? Відповідаючи на це питання, И. Кін зауважує: “Говорять, що відмітна риса росіян терплячість. Але ця якість характерно також китайцям. Говорять, що грузини запальні. Але це типово також для іспанців...Яка би якість, будь те темперамент або ціннісні орієнтації, ми б не взяли, воно ніколи не буде унікальним. Унікальна структура характерологических особливостей націй. Але всі елементи, що входять у цю структуру, є загальними” [5, с.147].

   Даний висновок И.Кону, поділюваний сьогодні багатьма вітчизняними й закордонними фахівцями, все-таки не підбиває остаточний підсумок багаторічної дискусії про те, чи є національний характер міфом або реальністю. З одного боку, безсумнівним є факт, що під впливом цілого комплексу специфічних умов: природного середовища, історії розвитку, соціально-економічних, політичних, культурних факторів і т.д. у кожного народу формуються, закріплюються, передаються наступним поколінням такі риси, які дозволяють говорити про характерний для нього этнотипе. З іншого боку, настільки ж безсумнівним є той факт, що всі спроби зафіксувати прояву етнічної специфіки у свідомості індивіда, формах його діяльності є не тільки складно реалізованими, але, головне, майже у всіх випадках не безперечними.

   Труднощі, з якими зустрічаються вчені  при аналізі національної психології, породили подання, що це завдання не може бути вирішена раціональним шляхом. Характерне висловлення Н.Бердяєва: “національність таємнича, містична, ірраціональна”.

   Проте, спроби виявити характерні риси різних народів, що сходять ще до часів античності, не припиняються й донині. Порозумівається це не тільки прагненням пізнати, але й необхідністю зрозуміти, чому саме так, а не інакше складається історична доля окремих народів, чому саме такий, а не інший шлях розвитку ними обраний і т.п.

   Сьогодні  багато авторитетних фахівців дійдуть висновку, що уникнути суб'єктивізму в описі національного характеру й національного типу особистості можна лише опираючись на емпіричні методи дослідження. Якщо базова модель етнічного типу особистості (“этнофора”) може бути сконструйована шляхом теоретичної абстракції, то виявлення реально існуючих і досить широко розповсюджених “модальних” типів, вимагає масштабних, організованих на високому науковому рівні емпіричних досліджень із використанням усього арсеналу методів, накопичених этнологией, психологією, соціологією й багатьох інших наук. Навіть якщо допустити, що таке завдання буде не тільки поставлена, але й вирішена, виникає проблема інтерпретації отриманих даних, у тому числі й з позицій соціологічного підходу.

   Що  може нам дати інформація про ступінь виразності этничности як приналежності? Очевидно, вона може доповнити якісними характеристиками аналіз этнонациональной структури суспільства, його складу по етнічній ознаці, що опирається головним чином на результати переписів населення. Ми можемо одержати подання про те, наскільки ті, хто називає себе українцями, росіянами, поляками й т.д., реально є носіями етнічної специфіки, наскільки вона зберігається в умовах розвитку процесів інтернаціоналізації й глобалізації.

   Якщо  проблема этничности як приналежності, міри її виразності, тільки поставлена, то вимір этничности як стану свідомості має досить устояну методологію й методику дослідження в рамках наук психологічного циклу. Нагадаємо, що, як правило, предметом дослідження є етнічна ідентичність, трактуемая багатьма як синонім этничности.

   При вивченні етнічної ідентичності, її якісних  характеристик використаються наступні параметри: “опуклість”, тобто значимість для індивіда його етнічної приналежності, її актуальність; “центральность”, т. е місце, займане етнічною ідентичністю в загальній структурі соціальної ідентичності особистості; “валентність”. Вона може бути позитивної, нейтральної або негативної [1, с.114-120]. Використання цих й інших критеріїв дозволяє виділити різні типи этничности й диференціювати індивідів за цією ознакою.

   Так, у дослідженні О.А.Болдецкой, проведеному  в Харківській області серед  старшокласників й їхніх батьків, виділялися як приналежні до протилежних  полюсів дві групи індивідів: этноориентированные й этноиндифферентные [6, с.264]. До перших минулому віднесені ті, для яких характерна глибока включенность в етнічну проблематику, висока значимість своєї етнічної приналежності й свого етнічного статусу. До групи этноиндифферентных були віднесені ті, для кого власна національна приналежність і національність оточуючих людей не мають значення, для кого етнічний статус не має особистісну цінність. Між позначеними крайніми полюсами етнічної ідентичності в реальності може розташовуватися безліч їхніх різновидів, що тяжіють в одну або іншу сторону.

   Л.М.Дробижева, узагальнюючи результати ряду досліджень, проведених в останні роки серед  представників цілого ряду етнічних груп населення Російської федерації, виділяє сім типів етнічної ідентичності. За крапку відліку взятий тип, названий “нормальна ідентичність”. Люди, що належать до цього типу, позитивно сприймають образ свого народу. Має місце сприятливе відношення до його культури, історії, природний патріотизм, що не переходить у фаворитизм, толерантні установки на спілкування з іншими народами, розуміння їхнього внеску в історію. Відхилення від норми можуть іти й у напрямку наростання этничности, і в напрямку її вгасання й навіть заперечення [7, с.177-180].

   Виявлення різних типів этничности дає подання  про мерю її виразності на особистісному рівні. На рівні групи предметом аналізу, на наш погляд, повинне бути стан этничности.

   Можна виділити три основні його різновиди (рівня): етнічний спокій, актуалізована  й политизированная этничность.

   У стані спокою в більшості представників етнічної групи проблеми, пов'язані з її статусом у системі етнічної стратифікації даного суспільства, політичним, економічним становищем, можливостями культурного розвитку, перебувають або на периферії інтересів групи, або взагалі не хвилюють більшість її представників.

   При наявності елементів соціальної нерівності, обумовленого етнічною приналежністю, нерозв'язаності багатьох важливих проблем, що забезпечують нормальне функціонування етнічної спільності, її життєздатність і подальший розвиток, відбувається актуалізація этничности. Зростає її значимість у загальній структурі групових цінностей. Этничность починає виконувати роль механізму інтеграції групи, формування її як “ми - спільності”, що усвідомлює свою зв'язаність загальною історією, культурою, спільними нтерес і потребами.

   У більшості республік колишнього СРСР, у тому числі й в Україні, актуалізації этничности сприяв сам  факт утворення незалежних держав, зміна статусу багатьох етнічних груп, одні йз яких стали государствообразующими, інші перейшли в положення національних меншостей. Немаловажний внесок в актуалізацію этничности вносить весь сучасний політичний дискурс, насичений етнічними термінами й фразеологією, діяльність национальноориентированных, а іноді й відверто націоналістичних партій і рухів. Усе більше помітну роль у цьому процесі починають грати культурні, релігійні об'єднання громадян, що формуються на основі етнічної приналежності.

   У цілому, актуалізація этничности, свідчачи про пробудження етнічної самосвідомості групи, ще не означає її готовності до спільних дій. Передумовою такої є политизированная этничность. Це такий стан групи, коли вона охоплена прагненням досягти політичних цілей, домогтися для себе певної частини влади або таких змін у державному механізмі, які б забезпечували її інтереси [8, с.30-31].

   Політизація этничности є, як правило, результатом  цілеспрямованої “мобілізації”  групи. Вона починається з механічного  “збирання” носіїв етнічної ідентичності, тобто об'єднання тих, хто не втратив  своєї мови, культури, традицій, релігії, знаходить продовження у висуванні кола певних ідей, гасел, цілей і т.п., у формуванні організаційних форм об'єднання представників даної національності, створення засобів комунікації, агітації й пропаганди й завершується виходом етнічної групи на політичну арену.

   Істотну роль у процесі політизації этничности, поряд з об'єктивними факторами, що визначають реальне положення  етнічної групи в суспільстві, грає національна еліта й етнічні  лідери, які властиво й здійснюють “мобілізаційні” функції.

   Аналіз  стану этничности в сучасній Україні  дозволяє зробити висновок, що для  більшості етнічних груп, що входять  у її склад, характерний стан актуалізованої этничности. Воно проявляється все  в більшому усвідомленні свого національного  “Я”, своєї культурної специфіки, інтересів свого етносу. Разом з тим, можна говорити про деякі симптоми політизації этничности. Це виражається в тім, що прийняті державою і його органами рішення усе більше починають сприйматися через крізь оцінки їхнього впливу на статус, положення, перспективи розвитку груп, що утворять этнонациональную структуру населення України [9, с.249-260].

   Проблема  этничности є міждисциплінарною  проблемою, досліджується в рамках цілого ряду социогуманитарных наук. Чітко провести розмежувальну лінію між багатьма з них досить складно, особливо на емпіричному рівні дослідження. Так, розмежування предметного поля соціології й соціальної психології при вивченні етнічної ідентичності особистості, типів ідентичності носить лише умовний характер, тому що при вимірі інтенсивності прояву этничности, як правило, застосовується арсенал і соціологічних, і соціально-психологічних методів і методик. Частково накладаються один на одного предметні поля соціології й політології при вивченні стану этничности в групових суб'єктів, особливо в политизированном її прояві. Проте, для кожної з названих наук характерний свій специфічний підхід до дослідження розглянутого феномена. Найбільше він проявляється в методології дослідження, його цілях і завданнях, а також в інтерпретації отриманих результатів.

   Специфіка соціологічного аналізу проблеми этничности може бути показана й обґрунтована на прикладі дослідження її проявів  у формі етнічної ідентичності. Ставлячись безпосередньо до проблематики психологічної  науки, вона, безсумнівно, повинна вивчатися й у соціологічному ракурсі. Який же цей ракурс?

1) Якщо  психологів этничность цікавить  насамперед як структурний елемент  самосвідомості особистості, її  Я-концепції, те этносоциология  розглядає названий феномен у  контексті форм і способів взаємозв'язку особистості й соціальної групи як один з механізмів группообразования. Вивчення этничности саме із цих позицій саме й характеризує специфіку соціологічного аналізу.

2) Вивчення  этничности в рамках этносоциологии  може бути також підлегло мети аналізу стану міжнаціональних відносин, этнонациональной ситуації в країні в цілому або в окремих регіонах. У цьому випадку поширеність різних типів этничности виступає в якості одного з найважливіших їхніх характеристик. При цьому висока поширеність гиперэтничности є безумовним симптомом неблагополуччя, а перевага серед представників етнічної групи осіб, у яких відсутня етнічна ідентичність або вона слабко виражена, може утруднити консолідацію на этническойоснове (якщо таке завдання, як політична програма, ставиться).

3) Розходження  соціологічного й психологічного  підходів до дослідження феномена  этничности найбільше виявляє  себе при аналізі механізмів  її формування. Предметом психологічних  досліджень є переважно когнітивні, афективні й комунікативні механізми формування этничности, тобто ті процеси, які перебувають у центрі уваги психологічної науки в цілому. Этносоциология ж досліджує насамперед соціальні механізми формування этничности, детермінованість її соціальними факторами.

   До  їхнього числа насамперед ставиться положення й статус етнічної групи і її представників у системі соціальної стратифікації: чи займають вони привілейоване положення або ж є об'єктами дискримінації; чи ставляться по найбільш важливих соціальних характеристиках (економічним, освітнім, професійно-кваліфікаційним, поселенческим і т.п.) до найбільше “просунутих” або ж до нижчих шарів соціальної ієрархії.

   Важливим  фактором, що впливає на стан этничности, є політико-ідеологічна обстановка в країні. Говорячи про проблему “конструювання этничности”, ми вже відзначали значиму роль усього суспільно-політичного дискурса в країні, проведеної державою національної політики, діяльності політичних партій й об'єднань, формованих по етнічному принципі, і т.п.

   Зрозуміти механізми формування этничности не можна, не звертаючись до аналізу ролі в цьому процесі культурних факторів. Саме від ступеня включенности особистості у свою этнокультурную середовище найбільше залежить міра виразності этничности і її ціннісна значимість для індивіда.

   Таким чином, орієнтація на пояснення процесу формування этничности, форм її прояву дією соціальних факторів, виявлення ролі й значимості кожного з них, інтерпретація результатів виміру этничности з позицій характеристики стану этнонациональных процесів у країні й окремих її регіонах визначає головні особливості соціологічного підходу до дослідження даного феномена.