Асиміляція за дзвінкістю

Асиміляція за дзвінкістю 
Дзвінкий шумний приголосний, впливаючи на попередній глухий, що стоїть з ним поряд, перетворює його на відповідний дзвінкий: боротьба - [б о р о д´ б á]. 
 
Асиміляція за глухістю 
Дзвінкі приголосні звуки перед глухими в середині слова не уподібнюються до глухих. Лише звук г перед глухими звуками вимовляється так, як парний йому глухий х у п’яти словах: легко – [л é х к о], вогко – [в ó х к о], нігті – [н' í х т 'і], кігті – [к’ í х т' і], дьогтю – [д'ó х т' у]. 
Асиміляція приголосних за глухістю найсильніше виступає на межі префікса й кореня. 
Префікс і прийменник [з] повнюстю знеголошується, змінюючись на глухий [с], наприклад: [с п]ечі, [с т]обою, [с:]обою, [с´ц´]ідити. 
Кінцевий приголосний [з], що закінчує префікси та прийменники, також здебільшого переходить у глухий: ро[с х]итати, бе[с п]еречний, крі[с´:]тіну. 
Кінцевий приголосний [ж] у префіксі й прийменнику між та частці аж зберігає дзвінку вимову:  
мі[ж п]ланетний, а[ж п]оки. 
Приголосні [д], [б] на кінці префіксів від-, над-, перед-, під-, об- і тих же прийменників найбільше з усіх приголосних здатні зберігати дзвінкість у позиції перед наступними глухими, наприклад:  
ві[д п]устка, пі[д п]ерезати, о[б т]рушувати, о[б ш]ивати. 
 
Асиміляція за місцем і способом творення приголосних 
За місцем і способом творення найбільш поширена асиміляція при збігові приголосних свистячих і шиплячих. 
Свистячі повністю уподібнюються наступними шиплячими, наприклад: безжурний - бе[ж:]урний, через жито - чере[ж:]ито, безшумний - бе[ш:]умний, без шапки - бе[ш:]апки, з шухляди - [ш:]ухляди, принісши - прині[ш:]и. 
Ряд орфоепічних норм випливає із змін у групах приголосних: 
-жц-і (запоріжці) – [з'ц']; 
-шц-і (комашці) – [с'ц']; 
-чц-і (в обручці) – [ц':]; 
-тц-і (на нитці) – [ц':]; 
-зч- (розчистити) – [жч]; 
-зж- (розжився) – [ж:]; 
-зш- (злитий) – [жш]; 
-ться (бореться) – [ц':]; 
-шся (смієшся) – [с':]; 
-жся (намажся) – [з'с']; 
-чся (морочся) – [ц':]; 
-здж- (їзджу) - [ждж]; 
-сч- (пісчаний) - [шч]; 
-зч- (зчистити) - [шч]. 
 
Звуки с, ц, з перед ш, ч, ж, дж переходять у відповідні шиплячі: с – ш, ц – ч, з – ж: брязк – бряжчати, пісок – піщаний, козацький – козаччина; сч – щ, цч – чч, зч – жч, здж – ждж: батьківський – батьківщина, їздити – їжджу. 
 
Виняток на письмі становлять прикметники: Параска – Парасчин, Васька – Васчин, Мотузка – Мотузчин. За морфологічним принципом пишуться префікси: розжувати (вимовляєморожжувати), безшумний (вимовляємо бежшумний), розписка (вимовляємо росписка), розсада (вимовляємо росада), розчистити (вимовляємо рошчистити), безхмарний (вимовляємобесхмарний). 
 
Змінюються також ж, ч, ш перед з, с, дз та д, т перед ж, ч, ш, дж, з, с, дз. Але на письмі ці зміни не позначаються: дошка – на дошці [д ó с'ц'і], книжка – у книжці [к н ú з'ц'і], дочка – дочці [д о ц':í], вчиш – вчишся [в ч ú с':a], вчить – вчиться [в ч ú ц':а], морочитися – не морочся [м о р ó ц'с'а], сусідка – сусідці [с у с'í дз'ц'і] – сусідчин [с у с'í д͡ж ч и н], тітка – тітці [т'í ц':і] – тітчин  
[т'í ч:и^е н]. 
 
Асиміляція за м'якістю 
Перед наступними м’якими або пом’якшеними приголосними у вимові виступають м’які [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [н']: [р á д' і с'т']. 
Але перед приголосними  [р’], [к’], [г’], [м’], [б’], [в’], [ф’], [ш’], [ч’], [ш’], що стоять на початку кореня, приголосні [д], [з] в кінці префікса звичайно не помякшуються: відвіку - [в’ і д в’í к у], звідкіля[з в’ і д к’ і л´ á]. 
 
Асиміляція щодо участі носового резонатора 
Асиміляція за носовим резонатором не властива сучасній українській літературній мові, але вона відома багатьом українським діалектам. Така асиміляція проявляється у впливі носового приголосного [н] на попередні губні [б], [в] та пердньоязиковий [д], наприклад: рівний - рі[м н]ий, давно - да[м н]о, бідний - бі[н:]ий, спідниця - спі[н:]иця. 

Українська фонетика

Матеріал з Вікіпедії  — вільної енциклопедії.

Неперевірена версія

У цій статті описується фонетична  система сучасної української мови, включаючи літературні норми й деякі діалектні особливості. В українській мові 38 основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних, додатково визначають 13 приголосних фонем у периферійній підсистемі, але існують інші погляди на фонемний склад української мови. У поданих нижче таблицях у скісних дужках подані основні фонеми, а у квадратових — їх алофони засобами міжнародного фонетичного алфавіту, також подані символи, якими ці звуки звичайно позначаються засобами кирилиці в україномовній літературі, зокрема орфоепічних словниках (у круглих дужках у таблицях, і курсивом у квадратних у прикладах). Милозвучність української мови створюється багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови. Серед необмеженої кількості звуків, які існують у природі, невелику групу становлять звуки людської мови. У їх творенні беруть участь органи мовлення, дія яких характеризується цілеспрямованістю, а отже, осмисленістю. Кожен звук має свої акустично-артикуляційні особливості, що залежать від мовленнєвого апарату людини. Місце фонетики та орфоепії в національно-мовному просторі особистості. Звук мовлення і фонема. Рух і положення мовних органів при вимові певних звуків. Правила фонетичного та орфографічного складоподілу. Основні фонетичні одиниці української мови. Будь-яке слово, фраза, розмова складаються із звуків. В процесі їхнього утворення задіяні ряд органів нашого тіла, починаючи від легень і закінчуючи язиком і зубами. В кожної мови свій набір звуків, які часто не співпадають. Наприклад в японській мові не розрізняються українські «р» та «л», а в російській — «г» та «ґ». (Маленька підказка для тих, хто в побуті користується російською — український «ґ» ближчий до російського «г» за вимовою, однаково звучать російське «говорить» і українське «ґанок». Щодо вимови українського «г» — то цей звук м'якший) Певні складнощі з цими явищами виникають лише при вивченні іноземної мови, адже вимову звуків своєї рідної ми засвоюємо не усвідомлено починаючи від кількамісячного віку. Однак правильна вимова звуків (розділ мовознавства, що займається вивченням цієї теми називається орфоепією) — це одна із вимог літературності мови. Адже не слід забувати про певну відмінність у вимові однакових слів в різних регіонах України.

Звук — це найменша одиниця мовлення, це та цеглинка, з якої складаються усе багатство мови. Однак самостійного значення звуки не мають. Лише у поєднанні одне з одним вони допомагають нам розрізняти і створювати слова.

[ред.]Голосні

Діаграма основних проявів  українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені  основні прояви (коли вони під наголосом  та не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв  з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних  з проявами після м'яких приголосних.

Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно в два рази коротше, і, як наслідок, у якості, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.

Голосний /i/ — переднього ряду високого піднесення. Куточки губ розтягнуті, утворюючи вузьку щілину. Цей звук напружений, що надає йому більшої чіткості й виразності. Під час вимови ненаголошеного /i/ губи розтягнуті трохи менше, він стає нижчим, заднішим, та менш напруженим. Звук /i/ вимовляється без помітного наближення до /ɪ/ у більшості як наголошених, так і ненаголошених позицій. У словах інде, іноді, інколи, інший і подібних початковий наголошений /i/ може частково або повністю набувати ознак звука /ɪ/ і вимовлятися як [ ı̽ ], або [ɪ]. Також звук /i/ вимовляється як [ ı̽ ] після /j/ у багатьох суфіксах, основна форма яких зі звуком /ɪ/, а також після /nʲ/ та /j/у закінченнях форм називного й орудного відмінків однини й усіх непрямих відмінків множини присвійних прийменників, числівника третій, та прикметників м'якої групи, тобто відповідно до морфонем з |ɪ|.

Голосний /ɪ/ — переднього ряду високого піднесення, але трохи нижчий і задніший за /i/, ненапружений, куточки губ розтягнуті трохи менше. Під час вимови ненаголошеного /ɪ/ він стає дещо нижчим, його вимова наближається до вимови звука /ɛ/. Ці зміни більші й помітніші коли в наступному складі йде голосний відносно низького підняття /ɛ ɑ/, і менш помітні коли в наступному складі йде голосний відносно високого підняття /i ɪ ɔ u/, особливо коли цей голосний наголошений.

Голосний /ɛ/ — переднього ряду низько-середнього піднесення, ненапружений, куточки губ трохи розтягнуті, але ще менше ніж при вимові /ɪ/. Під час вимови ненаголошеного /ɛ/ він стає вищим, його вимова наближається до вимови звука /ɪ/. Ці зміни більші й помітніші коли в наступному складі йде голосний вищого підняття /i ɪ u/, і менш помітні коли в наступному складі йде голосний нижчого підняття /ɑ/, особливо коли цей голосний наголошений. Також на вимову ненаголошеного /ɛ/ впливає сусідство м'яких приголосних, в цьому випадку звук ще переднішає й вищає. Але ненаголошений /ɛ/ майже не втрачає своєї якості коли він стоїть на початку слова, є сполучним у складному слові, або ж є закінченням слова.

Голосний /ɑ/ — заднього ряду низького піднесення, ненапружений, губи в його творенні участі не беруть. Під час вимови ненаголошеного /ɑ/ він трохи вищає та переднішає.

Голосний /ɔ/ — заднього ряду середнього піднесення, ненапружений, губи заокруглюються й трохи випинаються наперед. Під час вимови ненаголошеного /ɔ/ він трохи вищає. За винятком іншомовних слів та коли звук /ɔ/ сполучний у складних словах, у ненаголошеній позиції він ще вищає перед складом з /i u/, а особливо перед складом з наголошеним /u/.

Голосний /u/ — заднього ряду високого піднесення, ненапружений, губи заокруглюються й випинаються наперед значно більше ніж при вимові /ɔ/. Під час вимови ненаголошеного /u/він частково знегублюється, незначною мірою переднішає та нижчає.

Голосні заднього ряду /ɑ ɔ u/ після м'яких приголосних отримують додатковий і-подібний сегмент у початковій фазі, а перед м'якими приголосними — у кінцевій фазі. При цьому як правило зберігається довжина основної фази, і відповідно зростає довжина звучання всього голосного. При швидшому темпі мовлення цей сегмент поширюється й на основну фазу голосного, особливо ненаголошеного, через що голосний стає переднішим і вищим. Найбільш чуттєвим до таких змін є /ɑ/, а найменш чуттєвим — /ɔ/.

Сплутування ненаголошених /ɪ/ та /ɛ/ — одна з найхарактерніших рис українського вокалізму. Деякі слова можуть вимовлятись абсолютно однаково: мине́—мене́ [mɛ̝ˈnɛ] [ме^ине́], наведу́—на виду́ [nɑ̽wɪ̞ˈdu] [нави^еду́]. Загалом українському вокалізму властива регресивна дистантна гармонійна асиміляція голосних, у якій голосні в деякій мірі уподібнюються до голосних наступного складу за рядом, піднесенням і огубленістю.

[ред.]Приголосні

[ред.]Фонетичні особливості

Звуки [mʲ bʲ pʲ wʲ fʲ d͡ʒʲ t͡ʃʲ ʒʲ ʃʲ ɡʲ kʲ xʲ ɦʲ] трапляються переважно перед голосним /i/. Проте деякі з них трапляються в таких українських словах, як свято, тьмяний тощо перед голосним /ɑ/, а /w/—/wʲ/ навіть розрізнює пару слів сват—свят ([swɑt] — [sʲwʲɑt]), а [t͡ʃʲː ʒʲː ʃʲː] є в таких іменниках як обличчя, збіжжя, затишшя. Також ці приголосні можуть траплятися перед іншими голосними в таких запозичених словах, як бюро, кювет, пюре тощо. Тому, з огляду на характер поширення цих приголосних в українській мові для них вводиться поняттяфонеми периферійної підсистеми, а в основній системі вони зараз класифікуються як алофони відповідних твердих фонем^[1].

У рядку зімкнених та зімкнено-щілинних ясенні та піднебінно-ясенні звуки — зімкнено-щілинні, а всі інші — зімкнені.

Дзвінкі й глухі звуки  утворюють надгрупу шумних приголосних. Однакові за місцем і способом творення дзвінкі й глухі звуки утворюють  фонологічні пари дзвінкий—глухий, таку саму пару утворюють і /ɦ/—/x/, винятком є глухий /f/, що такої пари не має. Сонорні звуки також подібних пар не мають, і в літературній вимові окрім деяких рідких випадків не знеголошуються.

Ясенні зімкнено-щілинні  та щілинні звуки відповідно до характеру  шуму називаються свистячими, а піднебінно-ясенні зімкнено-щілинні та щілинні звуки  відповідно до характеру шуму називаються  шиплячими.

• Фонема /j/ твориться як приголосний [j] у позиції перед голосними. У позиції перед приголосними та в кінці слова вона набуває більшої звучності й твориться як нескладотворчий голосний [i̯].
• Фонема /w/ твориться як губно-губний [w] перед огубленими голосними /u ɔ/, часто й перед /ɑ/, а інколи й перед /ɛ ɪ/. Перед /i/, часто перед перед /ɪ ɛ/, а інколи й перед /ɑ/твориться як губно-зубний [ʋ]. А перед приголосними на початку слова, та після голосного в середині та кінці слова вона набуває більшої звучності й твориться як нескладотворчий голосний [u̯].
• Твердий /l/ може артикулюватися в будь-якому місці, властивому для передньоязикових приголосних. Перед /ɪ/ та /ɛ/, і в багатьох випадках перед м'якими, пом'якшеними, і шиплячими приголосними вимовляється як злегка пом'якшений заясенний боковий апроксимант [l̠].
• У лемківських діалектах шиплячі /ʃ/ і /ʒ/ стверділи сильніше ніж у літературній мові ([ʂ] і [ʐ]), через що впливають на наступний голосний /ɪ/, перетворюючи його на [ɨ].
• М'які /tʲ dʲ nʲ lʲ/ відзначається дуже високою м'якістю, і можуть вимовлятись по-різному: ламінальні ясенно-піднебінні [c̻ ɟ̻ ɲ̻ ʎ̻], апікально-альвеолярні [t̺ʲ d̺ʲ n̺ʲ l̺ʲ], дорсально-зубні [t̪ʲ d̪ʲ n̪ʲ l̪ʲ].
• Пом'якшені /d͡zʲ t͡sʲ zʲ sʲ/ як правило повністю зберігають основну артикуляцію, властиву їх твердим відповідникам. У південно-західній діалектній групі трапляється значно м'якіша, трохи шепелювата вимова цих звуків [d͡ʑ t͡ɕ ʑ ɕ]^[2].
• Усі інші приголосні можуть бути напівпом'якшеними, при цьому ступінь палаталізації незначний. Серед них як окрему фонему основної системи виділяють лише /rʲ/.

Напівпом'якшені приголосні (крім /rʲ/) виступають здебільшого лише перед /i/ і /j/, і зрідка перед іншими голосними. /rʲ/ поширений перед усіма голосними. В інших позиціях напівпом'якшені приголосні не трапляються, окрім псевдоніма Горький /ˈɦɔrʲkɪj/.

Приголосний /ɦ/ деякі вчені описують як глотковий (фарингальний — /ʕ/)^[3][4]. Для його артикуляції є характерним звуження глотки та відтягування кореня язика назад.

[ред.]Довгі приголосні

В українській є довгі  приголосні звуки, що є реалізаторами  двох однакових приголосних фонем  і мають різне походження.

М'які подовжені приголосні в деяких формах іменників, прислівників і дієслова лити утворилися внаслідок асиміляції ними наступного /j/ після занепаду редукованого голосного ь. Така асиміляція відбулася для /nʲ dʲ tʲ lʲ t͡sʲ zʲ sʲ t͡ʃ ʒ ʃ/ між голосними, які на той момент мали високий ступінь палаталізації і були артикуляційно наближені до /j/. Коли поряд був іще один приголосний, та в деяких інших випадках асиміляція відбулася без подовження.

У непрямих відмінках перед /ɛ/ вони депалаталізувались: статтею [stɑ.ˈtːɛ.ju] [стат: е́йу], суддею [su.ˈdːɛ.ju] [суд: е́йу].

Губні й /rʲ/ не були сильно палаталізовані, і тому не асимілювали звук /j/. Однак у деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р´:а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].

Також подовжені приголосні утворилися внаслідок випадіння  слабкого зредукованого між двома  однаковими приголосними, і можуть утворюватись при збігу однакових  приголосних на межі морфем і слів, у тому числі внаслідок асимілятивних  змін.

[ред.]Уподібнення приголосних

У мовному потоці звуки  виступають не відокремлено, а разом, тому вони взаємодіють один з одним  і уподібнюються. При цьому в  деяких випадках звукові прояви однієї фонеми можуть повністю заступати звукові прояви іншої, завдяки чому усуваються деякі збіги важкі для вимови. Українській мові властиві уподібнення за дзвінкістю, м'якістю, місцем і способом творення в групах приголосних.

[ред.]Уподібнення за голосом

При збігах шумних приголосних  відбувається їх регресивна асиміляція за дзвінкістю, тобто попередній глухий приголосний під впливом наступного дзвінкого і сам перетворюється на відповідний парний дзвінкий звук, при цьому /x/ може вимовлятись як [ɣ]. Це явище відбувається переважно в середині слів, але в повільному мовленні може й не відбуватися зовсім. Трохи рідше це явище відбувається на межі частин складних слів та в сталих словосполученнях, а в інших випадках на межах слів відбувається переважно у швидкому мовленні.

Зворотний процес в усній  мові відбувається за певними закономірностями. Згідно з літературною нормою має  відбуватися лише в окремих випадках: у словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр і подібних звук /ɦ/ як правило знеголошується до [h], а нерідко й перетворюється на [x], наприклад [ˈlɛɦkɔ], [ˈlɛhkɔ] і [ˈlɛxkɔ]. Також перед глухими шумними як правило оглушуються префікс і прийменник |z|, при цьому дзвінкість прийменника може зберігатись якщо попереднє слово закінчується на голосний і вимовляється без паузи, а також префікс|roz| у швидкому та нормальному темпі мовлення, і префікс |bɛz| у швидкому мовленні. Також часто знеголошуються сонорні звуки поряд із глухими приголосними: театр [tɛ̝ˈɑtr̥], при цьому звук /w/ не перетворюється на [f]: лісництв [lʲiˈsnɪt͡stʍ]. У говорах південно-західного наріччя в кінці складу й слова дзвінкі приголосні оглушуються.

[ред.]Уподібнення за м'якістю

У середині слів перед м'якими  і пом'якшеними приголосними /dʲ tʲ d͡zʲ t͡sʲ zʲ sʲ lʲ nʲ/ тверді приголосні /d͡z t͡s z s nʲ/ пом'якшують, /d t/ вимовляють і твердо і м'яко. Звук /l/ асимілятивно пом'якшувано лише перед /t͡sʲ/ у скупченні /lt͡sʲ/, що постало з /lk/, в інших випадках зберігається історична м'якість (що її позначувано м'яким знаком) або твердість. Свистячі також пом'якшуються перед напівпом'якшеними. Приголосні зберігають твердість якщо наступний приголосний пом'якшується під дією /i/, що походить з o чи yjě.

[ред.]Уподібнення за місцем і способом творення

Серед передньоязикових шумних приголосних поширене явище регресивного уподібнення за місцем творення. Свистячі в позиції перед шиплячими  самі перетворюються на відповідні шиплячі, у більшості випадків така зміна  позначається на письмі. Шиплячі в  середині слів перед пом'якшеними свистячими також перетворюються на відповідні пом'якшені свистячі, така зміна на письмі звичайно не позначається. Проривні /d t/ перетворюються на відповідні африкати.

[ред.]Спрощення в групах приголосних

Після занепаду редукованих  голосних ъ, ь в українській мові деякі групи приголосних, які втрачають у вимові (і здебільшого на письмі) частину своїх елементів.

[ред.]Сполучення приголосних з голосними

Перед /i/ приголосні в середині слів зазвичай м'якшаться (ступінь м'якшення підпорядкований здатності приголосного до м'якшення). Але на межі слів, між частинами складних слів, а при повільній вимові й у кінці префіксів приголосні перед /i/ вимовляють твердо. Таксамо перед /i/, що постала з o та yjě, приголосні можуть вимовляти твердо, але таку вимову поволі витискає м'яка через постановлену за СРСР літературну норму.

Перед /ɪ/ приголосні в літературній мові завжди тверді, а морфонему |ɪ| після м'яких приголосних реалізовано фонемою /i/ з широкою вимовою [ı̽].

Перед /ɛ/ в середині слів більшість приголосних тверді. Серед м'яких у цій позиції трапляються лише /nʲ/ у прикметниках м'якої групи, /tʲ/ у числівнику третє, подовжені /lʲlʲ/ і /tʲtʲ/ та /j/.

Перед голосними заднього ряду поширені як тверді так і м'які  приголосні. В особливих фонетичних умовах у власнеукраїнських словах перед /ɑ/ трапляються пом'якшені губні [wʲ] і [mʲ], перед /ɑ/ і /u/ поширені подовжені пом'якшені шиплячі [ʃʲː], [ʒʲː], [t͡ʃʲː], хоча в цих позиціях їх можуть вимовляти й твердо. В іншомовних словах перед /ɑ/ і /u/ можуть м'якшитися губні [mʲ wʲ bʲ pʲ fʲ] і задньоротові [ɦʲ ɡʲ kʲ xʲ] після будь-якого звука. Орфоепічна норма — їхня напівпом'якшена вимова в такій позиції, але вимовляють їх здебільшого як м'які. Перед /ɔ/напівпом'якшені відміни твердих фонем не поширені.

Асиміляція за місцем і способом творення

Асиміляція за місцем і способом творення приголосних  звуків також частіше 
відбувається при швидкому темпі мовлення, здебільшого в межах слова-такту і (рід. 
ше) на межі тактів чи слів у такті. 
Прикладами асиміляції за місцем і способом творення приголосних у давньо 
українській мові є уподібнення м’яким приголосним дальшого Ц] (повна прогресивна 
асиміляція за способом творення): окитиЦе] —> жи[т'іе] -> ж и[т'т'е] —> [жит'.а]; ночью 
(фон. [ноч*ь]у]) -> [ноч’іу] -> [н'іч’ч ’у] -> [н 'і'ч ’іу] і под. Подовження приголосних у 
результаті названої асимілятивної зміни є однією з фонетичних особливостей укра 
їнської мови. 
До асиміляцій такого типу сучасного періоду, що спостерігаються в усному мов 
ленні, належать: 
а) зміни груп «свистячий і шиплячий» у групи «шиплячий і шиплячий» (регре 
сивна асиміляція): безшумно [беиш:у'мно], принісши [прин'і'ш:ис], через жито 
[че'ре"ж:ито], а також перехід свистячих у шиплячі перед африкатами [дж], [ч]: пісок 
- пісчаний -» [п’ішча'ниГ], ізджу —> Ці’жджу] тощо; 
б) зміни звукосполучень «шиплячий і свистячий» у сполучення «свистячий і 
свистячий» (регресивна асиміляція): б’єшся ^ е ‘с ‘:а ], зваж ся [зва’з'с'а], а також: 
книжці [кни'з’цуі], чашці [ча'с'ц'і]; 
в) перехід в африкати приголосних [д] і [т] у звукосполученнях «приголосний [т], 
М » [д]> М і свистячий (шиплячий, африката)», наприклад: Віт чизна [в’іч:и'зна], 
коритце [кори'ц:еи], коротший [коро'ч.иі], йдеться [іде'ц':а], радься [ра'дз'ц'а] і 
под.; 
г) переходи африкат у свистячі, шиплячі чи інші африкати перед свистячим, 
шиплячим або іншою африкатою: р ічці [р'і'ц':і], не морочся [неиморо‘ц':а]. 
Українською орфографією передаються тільки поодинокі наслідки асиміляції за 
місцем і способом творення: пишеться щ (фон. [шч]) на місці [сч] (щастя, ліщина, 
піщаний, дощаний), а також щ (фон. [шч]) і чч на місці [с'ч] і [ц'ч'] у словах типу 
Одещина, Вінниччина.

§ 13. Уподібнення  приголосних за місцем творення

 
Іноді при творенні або змінюванні слів виникає збіг двох приголосних, який важко вимовляється. Тоді, як правило, попередній приголосний уподібнюється  до наступного. Ці зміни іноді позначаються, а іноді не позначаються на письмі. 
 
1. Свистячі перед шиплячими переходять у відповідні шиплячі: сч — щ [шч], цч — чч, зч — жч, здж — ждж. Це відбивається і на письмі: козацький — козаччина (козацьк+ина), батьківський — батьківщина (батьківськ+ина), брязкати — бряжчати(брязк+ати), їздити — їжджу (їзд+у). 
 
Виняток на письмі становлять присвійні прикметники: Параска— Парасчин (хоч вимовляємо [парашчин]), Васька — Васьчин,Мотузка — Мотузчин [мотужчин]. За морфологічним принципом пишуться префікси: розжувати (хоч вимовляємо [рожжувати]), безшумний [бежшумний] (див. § 10, п. 1),— а також слово мисчина [мишчина] (від миска). 
 
1. Звенигородщина [звенигородськ+ина] — співучий куток України. (С.Васильченко.) 2. Дівчатка аж верещали [вереск+ати] від захоплення, стрибали навколо сосни. (Ю.Збанацький.) 3. На хмарах горбатих громи роз'їжджають [роз'їзд+ають] возами. (Є.Гуцало.) 4. Лежать по всьому світу вздовж і вшир дороги биті і неїжджені [неїзд+ені] шляхи. (Н.Забіла.) 5. Люди внесли в хату запах пасіки, старої вощини [воск+ина], меду. (В.Гжицький.) 6. Повз Мотузчин [присвійний прикметник] двір як проходив — і не глянув. (А. Головко.) 7. Із піщин [піск+ина] зростають гори, із краплин — могутнє море. (Н. Забіла.) 
 
2. Змінюються також шиплячі перед свистячими та зубні д, т перед свистячими і шиплячими. Але на письмі ці зміни не позначаються — такі слова пишемо за морфологічним принципом: дошка — на дошці [дос'ц'і], книжка — у книжці [книз'ц'і],дочка — дочці [доц'ц'і], вчиш — вчишся [учис'с'а], вчить — вчиться [учиц'ц'а], морочитися — не морочся [мороц'с'а], сусідка — сусідці [сус'ід͡з'ц'і] — сусідчин [сус'ід͡жчин], тітка — тітці [т'іц'ц'і] — тітчин [т'іччин]. 
 
1. Щасливі дні, щасливі ночі, коли при свічці [свічка] лойовій, хоч мерзли пальці, сліпли очі, я так над книжкою сидів. (І.Франко.) 2. У кімнатці [кімнатка] стривожена стоїть Оксана біля вікна. (А.Головко.) 3. На помості набито, мов оселедців [оселедець] у бочці [бочка], якихось людських [люд] істот. (І.Франко.) 4. Лице взялося смагою,— темне, як головешка, а на тій головешці [головешка] білий чуб, як льон. (С.Васильченко.) 5. На грядці [грядка] огірочки і кавуни в рябій сорочці [сорочка]. (М.Стельмах.) 6. Заєць сидів перед ними на стежці [стежка], виставивши вуха вгору, як свічки. (О.Гончар.) 7. Була колись шляхетчина [шляхта], вельможная пані... (Т.Шевченко.) 
 
38. Слова запишіть повністю буквами в дві колонки: 1) ті, у яких транскрибовані звуки позначаються за принципом «пиши, як чуєш»; 2) ті, у яких ці звуки позначаються за морфологічним принципом. 
 
Турецький — Туре [ч] чина, доріжка — (на) дорі[з']ці, очевидець— очеви[д͡з]ця, літає — льо[ч]чик, юшка — (в) ю[с']ці, дудка — ду[д͡ж]частий, оснастити — осна[шч]ений, ляск — ля[шч]ати, юнак+ський — юна[ц']кий, електричка— (в) електри[ц']ці, брязк — бря[ж]чати, об'їзд — об'ї[ж]джати, йдуть — йде[ц']ся, вереск — вере[шч]ати. 
 
Ключ. З перших букв прочитаєте до кінця вислів В.Сухомлинського «Найпрекрасніше почуття —...». 
 
39.  Чому подані тут у транскрипції слова можна розшифровувати двояко [кас'ц'і] — (в) касці і (в) кашці; [мис'ц'і] — (в) мисці і мишці; [кіс'ц'і] — (на) кісці і кішці? 
 
40. Перепишіть, замінюючи транскрибовані звуки відповідними буквами. 
 
1. Вечірнє небо закві[ч]чалось весняними хмарками. (С.Васильченко.) 2. Море забли[шч]ало, і вже виразно було видно під місяцем блискучу воду. (І.Нечуй-Левицький.) 3. Серцю ввижаю[ц']ся ті вечори, де я по сте[з']ці збігав із гори, босий, по першім моро[з']цю і глині. (Т.Масенко.) 4. Хвиля за хвилею накочується на низький пі[шч]аний берег. (О.Донченко.) 5. Я бачив на рі[ц']ці в прозорім льоду зернину пшениці. (Д.Павличко.) 6. В клі[ц']ці є пити, їсти і хороше сісти, та немає волі. (Народна творчість.) 7. Червона калино, чого в лузі гне[с']ся? (І.Франко.) 8. Козак од’ї[ж]джає, дівчинонька плаче. (Народна творчість.)