Біблійні сюжети й мотиви в українській та світовій літературі

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФІНАНСІВ  ТА МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

Кафедра міжнародного менеджменту та маркетингу

Реферат

за темою:

«Біблійні сюжети й мотиви в українській та світовій літературі»

Київ 2013

Зміст

1. Вступ………………………………………………………………………...3
2. Біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників 19-20 століть……………………………………………………………………....4
3. Біблійні мотиви в романі «Майстер і Маргарита» М. Булгакова……....8
4. Висновок…………………………………………………………………..17
5. Список використаної літератури………………………………………...18

Вступ

Біблія — найвеличніша книга людства, яка містить заповіти Бога людям для усвідомлення їхньої гріховності та спасіння душі.

До біблійних образів, мотивів  і сюжетів в усі часи зверталися письменники різних країн. У XIII—XVIII століттях не було митця, який би у своїх творах не звертався до Біблії. Не втратила ця Книга книг свого значення і в пізніший період. Біблійні образи й мотиви живили творчість і надихали на нові твори Г. Сковороду і Т. Шевченка, Данте і Шекспіра, П. Куліша і О. Пушкіна, Лесю Українку і Ч. Айтматова.

Філософ і просвітитель Григорій Сковорода  називав Біблію своєю «возлюбленою невісток» і зазначав, що саме в  духовному шлюбі з Книгою книг народилися найкращі його твори.

До Біблії звертався і Тарас  Шевченко. З неї він брав вислови (як епіграфи до творів «Сон», «Єретик», «Великий льох»), мотиви, які по-своєму переробляв. Такої переробки зазнали  десять псалмів Давидових. У сорок  третьому псалмі читаємо:

Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах! Встань же,

Боже, поможи нам

Встать на ката знову.

У сто тридцять другому  псалмі митець лине думкою в далеке майбутнє, в якому всі люди будуть рівними, житимуть, як брати. Найповніше Т. Шевченко сказав про те, яким уявляє нове суспільство, у поезії «Ісаія. Глава 35», використавши пророцтва Ісаія, автора однієї з книг Біблії.За переспіви біблійних псалмів бралися П. Гулак-Артемовський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко. Біблійні сюжети розвивалися Іваном Франком у поемі «Мойсей», Лесею Українкою у драмах «В катакомбах» та «Одержима».

До невичерпного джерела Біблії, до її вічних тем і образів зверталися Б. Пастернак у романі «Доктор Живаго» і Бальзак у творі «Ісус Христос у Фландрії». Зачаровує нас яскравими картинами втілення вічного сюжету «Майстер і Маргарита» М. Булгакова. Майже сорок років працював польський письменник Г. Панас над романом «Євангеліє від Іуди», у якому Христос змальований людиною, але найвищої породи і природи, носієм особливих здібностей. Далекі від ідеальних християнських стосунків події зображено в романі «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго. У творі тісно поєднані краса і потворність, добро і зло. Рівноправним героєм твору є собор, який втілює ідею добра, справедливості, любові, який є німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.

2. Біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників 19-20 століть

Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського  типу, і, як така, вписується у той  процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у  тому числі й слов’янських) літератур  цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах  розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи  критичного реалізму.

В історії української літератури  кінець ХІХ – початок ХХ ст. –  період, позначений активним протистоянням  і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Бiблiя (книга) - визначна пам'ятка свiтової  лiтератури. На сторiнках Бiблiї багато прекрасних, поетичних легенд. Цi легенди  давним-давно iснували в народi i передавались з уст в уста. Потiм, через багато столiть, мудрецi i поети почали в  рiзний час записувати їх, потiм цi записи були зiбранi в "Бiблiю". Ця книга  включає в ритуальнi i юридичнi кодекси, iсторичнi хронiки, мiфи, народнi пiснi (переможнi, величальнi, поховальнi, сатиричнi, любовну  лiрику тощо).

Iз часiв середньовiччя i до  наших днiв лiтература черпає  з Бiблiї теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи  їх вiдповiдно до вимог та iдей  свого часу.

Найбiльшою популярнiстю серед  українських письменникiв користувалася  притча про сiяча, що пояснюється  просвiтительською функцiєю лiтератури, прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз звертався  Тарас Шевченко ("Чигирине, Чигирине...", поеми "Сон" i "Кавказ", "Саул", "Не нарiкаю я на Бога") i Пантелеймон  Кулiш ("Дума", "Старець", "Неньчина пiсня"). Цю притчу у демократично-просвiтительському дусi перетлумачують Юрiй Федькович ("Нива", "Дикi думи", "Думи мої, дiти мої") Михайло Старицький ("На новий рiк", "Нива").

Молоде покоління українських  письменників, розквіт творчості  яких припадає на цей період, під  впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду  європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу  від традиційних проблем і  форм їх зображення. Визрівали протест  проти натуралізму, вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось  наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і  нормативи реалістичного побутописання.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство  творчості молодих українських  письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері” [1, 108]. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему.

Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ - початку  ХХ ст. – це час народження нової  формації реалізму, для якої не знайшли  ще вдалої назви, хоч для кожного  ясно, що реалізм М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється  від реалізму їхніх попередників: “Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і “чистого мистецтва”” [2, 70].

Сучасні літературознавці, зокрема  В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що “антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму”, що “то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом” [3, 54-63].

Сьогодні літературознавці намагаються  осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження  критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Значну популярнiсть в українських  письменників мали притчi про таланти, блудного сина, любов, багача i бiдного  Лазаря, про терен. Наприклад, Тарас  Шевченко ("Притча про блудного сина"), Iван Франко ("Дума про Наума  Везумовича", "Притча про терен"), Леся Українка ("У пущi"), Павло  Грабовський ("До сестри").

Крiм притчових сюжетiв i мотивiв  та використання оповiдей про дiяння пророкiв-праведникiв, апостольських  проповiдей, українська лiтература осмислює морально-етичний змiст християнського вчення в цiлому, звертається до образу Христа, Богоматерi, їх загальнолюдсько  го подвигу. "Марiя" Т.  Шевченка, де син Божий виступає як син людський, сонети XXXVI-XXXVIII I.  Франка, якi порушують проблему вiдповiдальностi людини за свої вчинки, "На полi кровi" Лесi Українки. Загалом творiв у Лесi Українки, в яких переосмислюються бiблiйнi сюжети, бiльше п'ятнадцяти.

Вершинами художнього переосмислення євангельських сюжетiв в українськiй  поезiї є "Марiя", "Давидовi псалми", "Пророк", "Неофiти", "Саул" Т.  Шевченка, "Мойсей" у I.  Франка, "Вавiлонський полон" Лесi Українки.

Використовували бiблiйнi сюжети в  українськiй поезiї i письменни ки нашої доби. Павло Тичина в поезiї "Весна" використовує сюжет з  бiблiйної легенди про всесвiтнiй  потоп, переосмислюючи його, як катастрофу , стихiйне лихо. Максим Рильський  у вiршi "Рукам трудящим слава" використовує бiблiйний мiф про маслинову  гiлку, що в переносному значеннi означає емблему миру i спокою.

У Миколи Сингаївського зустрiчаємо  поезiї, написанi за бiблiйними переказами:

Переможцям щедро-любо  
Пахнуть солодом тростини...  
Хто з мечем iде на Кубу -  
Вiд меча i сам загине.  
      ("Мечi та струни")

Iдейне спрямування вислову,  взятого з Бiблiї в сучаснiй  лiтературнiй мовi означає як  пересторогу проти насильства i агресiї. 

Отже, використовуючи бiблiйнi сюжети в українськiй поезiї, нашi письменники викривали свiт  насильства i пророкували народовi свiтле  майбутнє.

3. Біблійні мотиви в романі «Майстер і Маргарита» М. Булгакова.

М. А. Булгаков - син професора  Київської Духовної академії. Його сім'я була наскрізь інтелігентної і побожною.

 У 1928 році Булгаковим  замишляє «роман про диявола». І, хоча в першому редакції  роману ще немає Майстра і  Маргарити, вже в ній письменник  зображає апокаліптичне поява  сатани в Москві, в уста якого  вкладає історію Христа і Понтія  Пілата 

  У «Майстра і Маргарити»  Булгаков зображує добро і  зло - сатану і Христа  у всій їх повноті, маючи на меті викрити зло реальне, і показати можливість існування добра. Для цього письменник і використовує складну структуру побудови твору. «Майстер і

Маргарита », - як слушно зауважив критик Лесскіс, - подвійний роман. Він складається з роману Майстра про Понтія Пілата і роману про долю Майстра.

Головною дійовою особою першого роману є Ієшуа, прообраз якого 

- Біблійний Христос - втілення  добра, а особою другого - Воланд, чиїм прообразом є сатана - втілення  зла. 

 Над «ершалаімскімі»  главами Булгаков працював дуже  ретельно. Осьзапис у його щоденнику  від 30 травня 1938 року: «Вечером Пилат.  Малоплідно ... є один провал у  матеріалі. Добре, що не у  другій чолі ... »

З цих рядків видно, що для  Булгакова було надзвичайно важливо  відтворити картину подій, що відбувалися  в Ершалаима, зробити роман великим, нібито що належить Майстра. Практично  всі «творіння Майстра» відтворюється,але  кожен раз Булгаков має особливий  спосіб включення цих голів в  тканину розповіді. Перший раз ми дізнаємося про історію допиту і  вироку від 

Воланда, причому розповідь  його наводиться як доказ існування  Ісуса Христа. Вдруге сторінки роману Майстра як би оживають у сні Івана. І лише в третій раз ми разом  з Маргаритою читаємо роман.

 Не знають Біблії може здатися, що ершалаїмскіе голови - перифраз євангельської історії суду римського намісника в Іудеї Понтія Пілата над

Ісусом Христом і що послідкувала за цим страти Ісуса, що сталася на початку нової історії  людства. Але просте зіставлення  євангельської основи з булгалковскім текстом виявляє чимало суттєвих відмінностей.

 Маса історичних термінів, розкиданих у тексті роману, таких,наприклад,  як «прокуратор», «Кентура», «ала»,  «легіон» та інших, опис палацу  Ірода Великого від «мозаїчної  підлоги біля фонтану» до «запахів  шкіри іконвою »і багато чого  іншого - все це ніяк не суперечить  Євангелії, а лишедеталізує його. Вся друга глава пронизана  євангельськими ремінісценціями,завдання  яких не лише змусити читача  співвіднести персонажів і події  роману з дійовими особами  та подіями Євангелій, а й  створити певні розбіжності між ними.

 Розбіжності починаються  з опису учасників біблійних  подій і,перш за все, самого  Христа. Тут Булгаков відверто  відходить від 

Євангелія, причому робить це поступово: спочатку ми дізнаємося ім'я і прізвисько арештованого - Ієшуа Га-Ноцрі, так іменували  Ісуса Христа в іудейських книгах. Але анкетні дані розходяться  з першоджерелом (Ісус народився  в 

Віфлеємі, володів арамейською  мовою, читав давньоєврейською і, можливо,говорив  грецькою, постав перед судом у 33 роки, а Ієшуа народився в Гамаль, не пам'ятав батьків, не знав староєврейського, але володів ще й латинською, він постає перед нами у віці двадцяти семи років). А його слова: «Я взагалі починаю побоюватися, що ця плутанина буде продовжуватись дуже довгий час, і все через те, що він (Левій Матвій) невірно записує за мною », остаточно встановлюють« правила гри »: викладається «Справжня» історія євангельських подій, тим більше що нічого з того, що написано в Євангеліях, - як стверджує «свідок» Воланд, - не відбувалося насправді ». Це не полеміка зі Святим Письмом, а скоріше художній прийом, за допомогою якого автор допомагає читачеві поглянути на події, давно і добре відомі, як би попереджаючи його: це розповідь,де можливі нові сюжетні повороти та оцінки.

 Носієм чесноти Булгаков  робить Ієшуа Га-Ноцрі. Ієшуа  буквально означає Спаситель; Га-Ноцрі означає «з Назарету», Назарет - місто в Галілеї, в якому жив святий Йосип і де відбулося Благовіщення Пресвятої Діві Марії про народження у неї Сина Божого. Сюди ж повернулися після свогоперебування в Єгипті Ісус, Марія і Йосип. Тут пройшло все дитинство іотроцтво Ісуса. Таким чином, Булгаков глибоко забирається в біблійнінетрі.

 Біблійної книги «Вихід»,  де мова йде про те, як Бог,  вказуючи шлях євреям на виході з єгипетського полону, ішов перед ними у вигляді стовпа:

«А Господь ішов перед  ними вдень у стовпі хмари, щоб  провадити їх дорогою, авночі в стовпі огню, щоб світити їм, щоб ішли вдень, і вночі. Чи невідступав удень  стовп хмари а стовп огню вночі  від імені народу ». Тоді це місце в романі є єдиним вказівкою на божественну суть Ієшуа.

 У романі є лише  єдиний епізод - відгомін чудес, здійснених Ісусом і описаних в Євангеліях. «Що таке істина?» - Це питання Пілата ставиться до діалогу Ісуса і Пілата в Євангелії від Івана: «Пілат сказав йому: "Отож, Ти цар?» Ісус відповів: «Ти кажеш, що я цар. Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду, кожен, хто від істини, слухає голосу мого ». Ієшуа ж на це питання відповідає так:

«Істина перш за все в  тому, що в тебе болить голова ... Але  муки твої зараз скінчаться, голова пройде ... »

 Ісус мав учнів.  За Ієшуа ж ішов лише один  Левій Матвій. Схоже,що прообразом  Левія Матвія служить апостол  Матвій, автор першого Євангелія. Ієшуа зустрівся з ним вперше на дорозі в Вітфагії. А Вітфагії - невелике поселення у Оливній гори поблизу Єрусалиму. Звідсипочалося, згідно з Євангеліям, урочисту ходу Ісуса в Єрусалим.

До речі з цим біблійним  фактом теж є відмінності: Ісус в  супроводі своїх учнів в'їжджає на віслюку до Єрусалиму: «І коли він їхав, стелили одежу свою по дорозі. А коли він наблизився до спуску з гори Елернской,ввесь натовп учнів, в радості велемовно славити Бога за всі чудеса, що бачили, кажучи: Благословенний Цар, що йде Господнє! Світна небесах, і слава на висоті! »(Євангеліє від Луки). Коли Пілат запитує

Ієшуа чи правда те, що він  «через Сузскіе ворота верхи на віслюку» в'їхав в місто, той відповідає, що у нього «і осла-то никакого нет». Прийшов він у Ершалаім точно через Сузскіе ворота, але пішки, у супроводі одного Леві Матвія, і ніхто йому нічого не кричав, тому що ніхто його тоді в Ершалаима не знав.

 Ієшуа з людиною,  що зрадили його - Іудою з Кір'ят, був знайомий трохи,а Юда був  учнем Ісуса. Мабуть, Булгаков  не хотів загострювати своє і увагу читачів на цьому зраді, а розібратися у відносинах Ієшуа Га-Ноцрі і Понтія Пілата.

 У Єрусалимі на суді  над Ісусом лжесвідки в синедріоні розповідали: «... ми чули, як він говорив:« Я зруйную цей храм рукотворний, і за три дні збудую інший, нерукотворний ». Булгаков намагається зробити зі свого героя пророка. Ієшуа говорить: «Я, Ігемон,говорив, що впаде храм старої віри і створиться новий храм істини ... »

 Істотною відмінністю  булгаковського героя від Ісуса  Христа є і те, що Ісус не  уникає конфліктів. «Суть і тон його речей, - вважає С. С. Аверинцев, - виняткові: Хто слухає повинен або увірувати, або стати ворогом ... Звідси неминучість трагічного кінця ». А Ієшуа Га-Ноцрі? Його слова та вчинки цілком позбавлені агресивності. Кредо його життя полягає в таких словах: «Правду говорити легко і приємно». Правда для нього полягає в тому, що злих людей не буває, є нещасні. Він --людина, що проповідує Любов, у той час як Ісус - Месія, який стверджує Істину.

 У романі «Майстер  і Маргарита» Булгаков дає нам своє тлумачення заповіді Ісуса Христа. Чи можемо ми сказати, що слова апостола Павла застосовні до Ієшуа Га-Ноцрі, булгаковським Христу? Безумовно, тому що протягомвсього свого життя він ні на крок не відступає від свого добра. Воно вразливе, алеНЕ упосліджене, можливо, і від того, що важко зневажати тих, хто не знаючитебе, вірить у твою доброту, розташований до тебе, незалежно ні від чого. Ми неможемо дорікнути його в бездіяльності: він шукає зустрічей з людьми, готовий говоритиз кожним. Але він абсолютно беззахисний перед жорстокістю, цинізмом,зрадою, тому що сам абсолютно добрий.

 І тим не менше  неконфліктного Ієшуа Га-Ноцрі  чекає та ж доля, що й 

«Конфліктної» Ісуса Христа. Чому? Не виключено, що тут М. Булгаковпідказує нам: розп'яття Христа - зовсім не наслідок Його нетерпимості,як можна припустити, читаючи Євангеліє. Справа в іншому, більш суттєве.

Якщо не торкатися релігійного  боку питання, причина загибелі героя  «Майстраі Маргарити », як і його прообразу полягає в їх відношенні до влади, аточніше, до того життєвого  устрою, який ця влада уособлює іпідтримує.

 Загальновідомо, що Христос  рішуче поділяв «кесареве» і  «богове». ТимОднак саме земна  влада, світська (намісник Риму) і  церковна 

(Синедріон), засуджують його до смерті за земні злочини: Пілат засуджує Христа як державного злочинця, нібито претендує на царський престол, хоча сам в цьому сумнівається; Синедріон - як лжепророк або що називає себе Сином Божим, хоча, як уточнює Євангеліє, насправді первосвященики бажали йому смерті «через заздрощі» (Євангеліє від Матвія 27, 18). Ієшуа Га-Ноцрі не претендує на владу. Щоправда, він оцінює її прилюдно як «насильство над людьми» і навіть упевнений, що коли-небудь її, влади, може і не бути зовсім. Але така оцінка сама по собі не так вже небезпечна: коли ще це буде, щоб люди могли зовсім обходитися без насильства? Проте саме слова про «не вічно» існуючої влади стають формальним приводом загибелі Ієшуа (як і у випадку з Ісусом Христом).

 Справжня ж причина  загибелі Ісуса і Ієшуа в  тому, що вони внутрішньо вільні і живуть за законами любові до людей - законам, не властивим і неможливим для влади, причому не римської або якийсь інший, а влада взагалі. У романі М. А. Булгакова Ієшуа Га-Ноцрі не просто вільний чоловік. Він випромінює свободу, самостійний у своїх судженнях, щирий у вираженні своїх почуттів так, як може бути щирий тільки абсолютно чистий і добра людина. Навіть перед лицем смертельної небезпеки він зауважує Понтія

Пілата: «Правду говорити легко і приємно». А правда Пілата як раз і непотрібна.

 Ще одна істотна  відмінність сюжету Євангелій від булгаковськго роману полягає в тому, що перша визначається подіями життя Ісуса, а у

Булгакова головною особистістю, скріплюючою ершалаімскіе голови, стаєпрокуратор Понтій Пілат. (Прокуратором називався  римський чиновник,мав вищої адміністративної та судовою владою в якій-небудь провінції. Понтій Пілат був призначений прокуратором юдеї в 29 році. Назва

Пілат походить від латинського pilatus, що означає «копьеносец»). У романі «Майстер і Маргарита» дається глибокий психологічно точний аналіз поведінки героя, що переростає в моральний суд над Пілатом. Це складна,драматична фігура. Він розумний, не чужий роздумів, людських почуттів,живого співчуття. Поки Ієшуа проповідує, що всі люди добрі, покуратор схильний поблажливо дивитися на це нешкідливе дивацтво. Але от мова зайшла про верховної влади, і Пілата пронизує гострий страх. Він ще намагається вести торг зі своєю совістю, пробує схилити Ієшуа на компроміс,намагається непомітно підказати рятівні відповіді, але Ієшуа не може злукавити. Охоплений страхом, всесильний прокуратор втрачає залишки гордого гідності і вигукує: «Ти вважаєш, нещасний, що римський прокуратор відпустить людини говорив те, що ти сказав? ... Або ти думаєш, що я готовий зайняти твоє місце? Я твоїх думок не поділяю ». Все ж таки як і в Біблії Пілат не знаходить серйозних підстав для страти булгаковського

Ісуса, але верховні священнослужителі  продовжують наполягати на смертному вироку. Пілат піддається ганебному легкодухість розумного і майже всесильного правителя: через острах доносу, який міг погубити кар'єру, Пілат йде проти своїх переконань, голоси проти людяності, проти совісті. Відробить останні жалюгідні спроби врятувати нещасного, а коли це не вдається,намагається хоча б пом'якшити докори сумління. Але немає і не може бути морального викупу за зраду. А в основі зради, як це майже завжди буває, лежить боягузтво. «Труднощі - крайнє вираження внутрішньої підпорядкованості »,« несвободи духу », головна причина соціальних підлот на землі. «... Руки потер, як би миючи їх ...» - Тут Булгаков має на увазі наступне місце з Євангелія від Матвія: «Пілат, бачачи, що ніщо не допомагає, а неспокій ще більший, взяв води й умив руки перед народом,і сказав: Я невинний у крові Його! ... »Таким чином, цей жест символізує в романі муки совісті Пілата, свідомість що здійснюється ним гріха і символічне очищення від нього. Згодом Булгаков змусить свого героя повторити цей жест у розмові з Афраніем, коли Пілат буде організовувати вбивство Іуди з Кір'ят.

 Все же Пілат покараний страшними муками совісті. «Дванадцять тисяч лун за одну місяць колись », безсонних ночей крається Пілат тим, що« він чогось не доказав тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця ні сана »,що він не пішов «на все, щоб врятувати від страти рішуче ні в чому невинного божевільного мрійника і лікаря ». « Христу немає місця на землі », - писав О. М. Горький. І історія Ієшуа Га-Ноцрі та інших схожих літературних героїв лише ілюструє цю думку.

 Отже, образ Ієшуа Га-Ноцрі  багато в чому близький до поширеного на рубежі XIX - XX ст. тлумачення Ісуса Христа передусім як ідеального людини. М. А. Булгаков не протиставляє  свого героя Христу, а як би «Конкретизує» євангельську легенду (як він її розуміє), допомагаючи нам краще її осмислити. Його Христос позбавлений ореолу божественної величі, і тим не менш він викликає повагу і любов - така приваблива сила його особистості та суджень. Його смерть на хресті виглядає в романі не випадково, а цілком закономірною: він дуже добрий, дуже вільний, щоб жити в нашому гріховному світі. А, значить, йому немає «місця на землі». Як і його прообразу ..

 Булгаков відверто  відходить від євангельської трактування всемогутності Бога. За Булгакову, «править балом» на цій землі абсолютно небожественна сила. Хто «князь світу цього»? Епіграф роману адресує нас до Мефістофеля з «Фауста» Гете: ... так хто ж ти, нарешті? - Я - частина тієї сили, що вічно хоче зла І вічно чинить благо.

 Отже, булгаковський Воланд - це Мефістофель. А Мефістофель  - це 

Сатана, не випадково ж  його діалог з Творцем ( «Пролог на небесах») майже повністю співпадає з аналогічним місцем в старозавітній Книзі Іова .

 Проте всі тут не  так просто, як здається на  перший погляд. Сатана (від грец. «Протидіючий», «противник») або диявол (від грец. «Наклепник»)постає як у Старому, так і в Новому Завіті, по-перше, як «начальник злих духів, ворог Божий і спокусив, і грабіжник душ людських », як скептик і цинік, підбурювач і навушник, обвинувач роду людського перед Вищим суддею. По-друге, що для нас особливо важливо, і в Біблії і в «Фауста» Гете Сатана (Мефістофель) хоча протистоїть Богу, але не на рівних підставах, не тому що божество або анті божество лихого, але як занепалі творіння

Бога і бунтівний підданий його держави, який тільки й може що звертати проти Бога силу, отриману від нього ж, й проти власної волі зрештою сприяти виконанню Божого задуму - «творити добро,бажаючи людям зла ».

 Булгаков ж поступово,  невпевнено відходить саме від  такого тлумачення образу Сатани в бік дуалістичних єресей, які визнавали рівність добра і зла у світі, здавна існували в історії християнства і знайшли відображення в «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі. Причина такого відступу полягає в тому, що Булгаков віддаляє Воланда від Мефістофеля

(Сатани) в пошуках більш  точного осмислення природи добра  і зла і їх співвідношення між собою в реальному земному житті. «Кожне відомство повинне займатися своїми справами», - пояснює Воланд Маргариті розподіл обов'язків в цьому світі. Є «відомство» Ієшуа Га-Ноцрі, і є «відомство» його, Воланда. А співвідношення їх між собою цілком відповідає Євангелія і віковий християнської традиції: Воланд --це «князь світу цього» (Ін. 12, 31 та інші), тоді як Ієшуа Га-Ноцрі може повторити слідом за своїм біблійним Прообразом: «Моє Царство не від світу цього »(Ін. 18, 36).

« Світ цей »- це його, Воланда, територія. Він і його свита з'являються в Москві не з метою довести, подібно гетевський Мефістофеля, що людина по своєю природою поганий. Висміюючи дії органів, громадську та літературну життя країни, вони вершать суд і над державним устроєм, тобто нечиста сила, борючись зі злом реальним, виконує функцію «іншого відомства», при цьому не боячись відповідальності за відновлений роман Майстра і нагородження закоханих «спокоєм». Захищаючи добро, вона грає нову для неї роль. Але нетрадиційної є не тільки роль нечистої сили в творі: вона теж не відповідає усталеним християнським уявленням. І це природно, адже, створюючи образи Бегемота,

Азазелло, Коров'єва - Фагота, Булгаков звертався до різних джерел. Так,

Лесскіс вказує, що на думку  зробити Бегемота котом могли  вплинутинародні повір'я, в яких кішки числяться супутниками  нечистої сили, а самепрізвисько Бегемот  письменник, мабуть, взяв з драми  Гете, в якій Фаустпорівнює пуделя, а в його зовнішності з'явився Мефістофель, з Бегемотом.

Доказом звернення Булгакова  до «Фауста» в даному випадку слугує пристрасть письменника до цього філософського твору. У трьох своїх романах він згадує або оперу «Фауст», або саму драму. Булгаков мігтакож прочитати в Енциклопедичному словнику Блокгауза, що «араби вважають бегемота дитям пекла втілився дияволом ».

 Булгаковський Азазалло, Коров'єв - Фагот, як і Бегемот,  не відповідають біблійним канонам: вони всього лише члени почту сатани, а не ототожнюються за християнською традицією з сатаною, якій після Страшного Суду буде кинутий у вогонь.

 Отже, «Майстер і Маргарита» - подвійний роман. Обидва «роману протиставлені »один одному, і поява головного діючої особи романа Майстра про Понтія Пілата - Ієшуа - у романі про Майстра неможливо, тому як він оповідає нам про час самого письменника, епосі, символом якої був Воланд - сатана. Добро ж у реальному житті могло бути тільки відносним, частковим. В іншому випадку існування його ставало неможливим. Тому-то Майстер і Маргарита, утілення добра в романі про