Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Біблія – священна книга християн

Зміст

Втуп..........................................................................................................................2

1. Біблія – священна книга християн...................................................................3

2. Старий Заповіт: головна ідея, основні сюжети, структура книг...................7

3. Новий Заповіт...................................................................................................10

Висновок.................................................................................................................13

Список використаної літератури..........................................................................14

Вступ

Біблія, як відомо, є Святим Письмом найпоширенішої релігії сучасності — християнства. Своє Святе Письмо має не лише християнство, а й інші великі світові релігії.

Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина. Досить тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Біблію дістала Московська Патріархія. За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Наприклад, у 1989 році тираж Біблії перевершив 40 мільйонів примірників. Нового Завіту — 60 мільйонів. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпостійніша ж назва — Біблія — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. А його сучасник, перекладач Біблії латинською мовою — Ієронім — вживав вислів “божественна бібліотека”, бо ж складається Біблія з різних за формою та змістом релігійних та світських творів — окремих книг: 50 із них входять до Старого Завіту, а 27 — до Нового. Маємо на увазі канонічну Біблію. У протестантів Старий Завіт складається з 39 книг, у католиків — із 47, у православних — із 50. Книги ці виникли в різний час і відрізняються одна від одної. Творили їх представники шістдесяти поколінь. Автори Біблії, а було їх більше сорока, займали різне соціальне становище. Так, Мойсей був вихований у знатній єгипетській сім’ї. Петро був рибалкою, Соломон — царем, Матвій — митником, Павло — рабином. А нещодавно з’явилась версія, що частина Старого Завіту написана жінкою — 40-літньою аристократкою, що була придворною дамою царя Соломона.

1. Біблія – священна книга християн

Біблія (грец. – книга) є священною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XІІ ст. до н.е. по ІІ ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текстів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали богонатхненними – навіяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Священнописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин – Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї – Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством.

Старий Завіт, який утворюють іудейські священні писання, сформувався в дохристиянські часи (з середини І тис. до н.е. по останні десятиліття І ст. н.е.), а їх виправлення та редагування іудейськими книжниками-масоретами (масора – сукупність норм і правил письма і вимови тексту, що спершу існував усно) тривало до кінця X ст. н.е. Написаний він давньоєврейською (гебрейською) мовою, а окремі фрагменти – арамейською, яка є її діалектом.

Непростим було формування старозавітного канону – корпусу (переліку, складу), послідовності, правильності, чистоти текстів. У зв'язку з цим існує кілька канонів Старого Завіту:

1)Палестинський (яннійський) канон, створений єрусалимськими релігійними вчителями і відредагований іудейськими книжниками-масоретами. Він найбільш ортодоксальний, саме на його основі сформувався Танах.

2)Олександрійський (діаспорний) канон сформувався в процесі викладу іудейських книг загальновживаним серед єврейської діаспори грецьким діалектом кайне. До нього входили і популярні в діаспорі, але не визнані в Палестині 11 книг.

У ІІІ–ІІ ст. до н.е. на основі діаспорної версії було зроблено переклад Старого Завіту грецькою мовою, він отримав назву Септуагінта (лат. – сімдесят). За легендою, його здійснили 72 перекладачі протягом 72 днів. Саме Септуалінта стала основою християнського Старого Завіту. В руслі її традицій, але з деякими скороченнями, канонізовано латиномовний варіант Старого Завіту, що має назву Вульгата. Неканонічні книги Старого Завіту вважають «душекорисними» (православ'я), богонатхненними (католицизм).

1. Тора (в іудеїв – Закон або книги Закону, у християнській традиції – П'ятикнижжя Мойсееве). До неї належать книги: Буття, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). їх автором вважають Мойсея.

2. Пророки (іноді їх називають історичними книгами). До них належать: книга Суддів, чотири книги Царств, дві книги Хронік, книга Ездри, книга Неємії, книга ІІ Ездри, Тавіт і Юдиф, книги пророків.

3. Писання. Це Псалми (збірка релігійних гімнів), Книга притч Соломонових, Екклізіаст (Проповідник) – книги афоризмів, Пісня Пісень – збірка лірики, книга Йова – філософські роздуми про сенс життя.

У книгах Старого Завіту, який ще називають Законом суворої правди, йдеться про створення світу, перших людей, початок історії людства, про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії, релігію єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю.

Людина розглядається як сфера боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичені з мітраїзму). Рай – вічне пристановище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закритим садом країни Едем. Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), володар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.

Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонічних текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Немало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблії не визнає.

Новий Завіт, який вважають Законом Божественної любові й благодаті, написаний ідеологами християнства давньогрецькою мовою. Він об'єднує 27 книг, святенність і канонічність яких визнана всіма християнськими конфесіями: чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Іоанна), в яких ідеться про непорочне зачаття, прихід Спасителя – Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, Одкровенні Іоанна Богослова – Апокаліпсисі) описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу.

Християнське богослов'я на основі змісту і спрямованості книг Нового Завіту поділяє їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророцькі (Апокаліпсис).

Склад Нового Завіту (канон) формувався поступово. Офіційне визнання 26 книг відбулося в 363 р. н.е. на Лаодикійському соборі. У 419 р. Карфагенський собор включив до новозавітного канону двадцять сьому книгу – Апокаліпсис.

Поза каноном перебуває кілька десятків творів, які називають апокрифічними – не визнаними священними у зв'язку з їх сумнівною вірогідністю або невстановленим походженням. Хоч жодного тексту мовою оригіналу не збереглося, вважають, що всі новозавітні тексти були написані арамейською мовою. Уся термінологія грецька. Грецькою мовою й записано новозавітний канон. У 1205 р. кентерберійський єпископ С. Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. текст Біблії було поділено на вірші. Усього їх 31173. Саме в такому вигляді дійшла вона до наших днів.

Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування світоглядних засад, спроб заглянути в майбутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреальне, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони є закріпленою в легендах справжньою історією. Попри те, що немало сюжетів вступають між собою в логічну суперечність, вони об'єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг.

Біблія багата своєю жанровою розмаїтістю, яку формують космогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи, а також легенди, байки, казки. Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа простежуються композиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, наближеній до новели. Досить колоритні есе (художньо-публіцистичні твори), представлені у книзі Екклезіастовій. Міцно вкоренилися у свідомість людства приповідки, афоризми. Є в Біблії історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, інтимна лірика.

Біблія перекладена майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінку, а книгу, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2,5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. У Київській Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в ІX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XІІ ст. було завершено переклад інших її частин.

Попри те, що в Україні було розвинуте книгодрукування, Біблію переписували до XІX ст. Таких книг існує кілька тисяч. Серед найвідоміших – Остромирове Євангеліє, а також Реймське Євангеліє, привезене дочкою Ярослава Мудрого Анною в м. Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І. З друкованих перекладів першим в Україні було видано

стараннями Івана Федорова «Львівський апостол» (1574). А «Острозьку Біблію» (1581) вважають першим церковнослов’янським перекладом.

Переклад Біблії українською мовою вперше був здійснений у другій половині XІX ст., що є заслугою Кирило-Мефодіївського братства. Над перекладом Біблії працювали Маркіян Шашкевич, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Максимович. Помітний доробок у цій царині Пантелеймона Куліша, якого І. Франко критикував за перекладацьку неточність, спричинену слабким знанням давньоєврейської мови, й Івана Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло «Святе Письмо Нового Завіту», у 1903 р. – Старий Завіт, а роком пізніше – вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взявся Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940 р. завершив її. Повністю Біблію українською мовою було надруковано у 1962 р.

2. Старий Заповіт: головна ідея, основні сюжети, структура книг

«Біблія» – термін, який почали вживати еллінізовані євреї, є калькою з єврейської «хасфарим» (книги) Згодом іудейську Біблію стали позначати словом-абревіатурою Танах, за першими буквами назви трьох її головних розділів Тора (Вчення), Небиш (Пророки), Кетубим (Писання) Всього у Бібли, яка у християнській традиції складається із Старого і Нового Заповітів, 66 книг канонічного змісту 39 – у Старому Заповіті, 27 – у Новому Заповіті У православних і католицьких перекладах Біблії інколи додаються ще 11 книг до Старого Заповіту, які не вважаються повністю канонічними (тобто правильними з точки зору їх завершеної і абсолютної канонічності), а «канонічними другого порядку» (у католицькій Біблії) і «корисними для читання», але не канонічними (у православній Біблії), і цілком відкидаються як «неканонічні», «фальшиві», «додані» до канонічних книг Старого Заповіту, у протестантських перекладах Біблії. Таким чином, до 39 канонічних книг Старого Заповіту додаються 11 апокрифічних (грец. – таємний, фальшивий) книг.

Авторство і датування більшості книг Біблії не має точного визначення Установлено, що найдавніші тексти єврейської Бібли Танах вносяться до ХІІІ–ХІІ ст. до н. е. , а найпізніші–до ІІІ–ІІ ст. до н. е. Мова більшості книг Старого Заповіту – давньоєврейська, що була загальновживаною, розмовною у Палестині до вавилонського полону (VІ ст. до н. е.).

У ІІ–ІІІ ст. до н е. в Єгипті за розпорядження царя Птоломея був здійснений переклад єврейської Бібли грецькою мовою. Його виконали, за переданням, 72 перекладачі (по шість від кожного «коліна», тобто племені, яких в Ізраїлі було 12) Тому цей грецький переклад отримав назву «Септуапнта» (сімдесят) Найдавніші манускрипти (рукописи) Септуапнти датуються ІV ст. не Саме у грецькій Септуапнті з'явилися 11 апокрифічних книг Старого Заповіту, яких не знає єврейська Біблія – Танах Це такі апокрифи книги Премудрості Соломона й Ісуса, сина Сірахового, друга і третя книги Ездри, Послання Єремп і книга пророка Баруха (особистого писаря Єремп), книги Юдиф і Товіта, три книги Маковейські.

На основі Септуапнти здійснено ранній латинський переклад у ІІ–ІІІ ст., з якого на сьогодні збереглися окремі уривки Новий переклад латинською мовою зроблено в кінці ІV – на початку V ст. Блаженним Ієронімом Цей переклад відомий під назвою Вульгата (лат – народна), оскільки на той час латинська мова була загальновживаною, народною мовою У середині XVІ ст. Триденський собор (1545-1563) Католицької церкви визнав Вульгату богонатхненною, канонічною версією Біблії.

Старий Заповіт християнської Біблії ґрунтований на єврейській Танахі, але відрізняється від неї найменуванням і порядком розташування низки книг, заміною імені Бога Яхве загальним іменем Господь, а також особливим християнським прочитанням єврейських текстів. Головна ідея Старого Заповіту – договір Бога Яхве з обраним єврейським народом. Умови цього договору зводяться до двох положень.

1) «Я – Бог Яхве, нехай не буде інших богів переді мною», тобто йшлося про те, щоб обраний єврейський народ не зраджував своєму національному Богові Яхве, не визнав інших язичницьких богів, релігійний культ яких був надто принадливим, орпастичним, сексуальним, театральним.

2) не змішуватися з іншими народами, тобто дотримуватися «етнічної чистоти», «чистоти крові», щоб протидіяти асиміляційним тенденціям, впливу язичницьких релігійних культів.

Першими особами, з якими Яхве уклав цей договір, були патріархи, родоначальники євреїв – Авраам, Ісаак, Яків Згодом цей договір був підтверджений Мойсеєм, який вивів євреїв (ізраїльський народ) з єгипетського рабства і на горі Сінай отримав від Яхве 10 заповідей та інші закони й установлення (Вихід, 20–22 розділи) Давид і Соломон – царі Ізраїля – також були у договірних стосунках з Яхве Суть договору Яхве з «обраним народом» Ізраїля полягав у тому, що цей народ мав отримати «обітовану землю», обіцяну Аврааму і наступним спадкоємцям договору землю, яка «тече молоком і медом», – родючу, високоврожайну, щедру землю Суть договору Яхве з «обраним народом» Ізраїля, умови договору і відповідні до нього застереження викладені і повторені в багатьох текстах Старого Заповіту, зокрема у книзі Повторення Закону (П'ята книга Мойсея), 7 1–26.

Отже, всі 39 книг Старого Заповіту глобально трактують проблему договору Яхве з обраним єврейським народом факти про порушення з боку «обраного народу» договору посідають домінуюче місце, масові акції божественного покарання за недотримання тих чи інших положень договору продовжувались протягом усієї біблейської історії Ізраїля, зрештою, знищення Ізраїльської держави в 722 р до н.е. Ассирією і зруйнування в 586 р. до н.е. Іудейського царства, його столиці і храму вавилонським царем.

Усі 39 книг Старого Заповіту можна структурувати на 4 головні групи:

1) доісторичні книги (П'ятикнижжя Мойсея і книга Ісуса Навина,

2) історичні книги (книга Суддів Ізраїльських, Перша і Друга книги пророка Самуїла, Перша і Друга книга Царів, Перша і Друга книга Паралипоменон (Хронік), книга Ездри і книга Нееми,

3) повчальні (Притчі Соломона), поетичні (Псалми і Пісня Пісень), філософські книги (Йова, Еклезіаста, або Проповідника),

4) пророчі книги (Ісайя, Єремія, Єзекиля та 13 «малих пророків»).

3. Новий Заповіт

У Новому Заповіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа) від Бога, Сина Божого, щоби він помер за людей і таким чином відкупив їх (від успадкованого ними від першого чоловіка Адама, та його дружини, Єви) гріха (про що розповідається і у Старому Заповіті). Будучи на землі, і проповідуючи про Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів (один з яких зрадив його) і доручив їм поширювати його вчення по цілому (знаному в той час) світі.

Окрім самої Євангелії у Новому Заповіті, є і інші книги, де розповідається і стає відомо про виникнення та існування перших общини християнства. Апостоли у своїх посланнях (листах) до церков навчають то́му, що́ саме необхідно для спасіння, а також надають поради для повсякденного життя.

Остання книга Нового Заповіту: Об'явлення — символічною мовою розповідає про другий прихід Христа на землю в якості Царя Божого Небесного Царства; про кару для тих, хто не повірив у Христа і не виконував його волю; про вибір співцарів у його царстві, правлячих над підданими на землі; про небесне місто збудоване Богом; про знищення роспустниці, названою «Вавилон Великий», символічним звіром; про війну Бога з земними царями — Армагеддон, провокуємі Божим ворогом — Дияволом.

Процес формування Новозавітнього канону полягав в об'єднанні книг, які Християни знайшли Богонатхненними для поклоніння й повчання в тій історичній ситуації, в якій вони жили, а також такими, що не суперечать Старому Заповіту.

Всупереч поширеній хибній думці Новозавітній канон не був швидкоруч створений на великому бюрократичному Церковному соборі, а швидше розвинувся протягом кількох століть, хоча це не говорить, що офіційні Собори і рішення взагалі не торкалися даного питання.

У той же час думка про існування повного і чіткого Новозавітнього канону із самого початку, тобто з часів Апостолів, не має історичного підґрунтя. Канон Нового Заповіту, як і Старого є результатом розвитку в процесі, що підсилювався полемікою зі скептиками, як всередині Церкви, так і за її межами.

У перші три століття Християнської Церкви, християни, схоже, не мали загальновизнаного Новозавітнього канону.

Новозавітній канон в сучасному вигляді вперше був викладений Афанасієм, єпископом Александрії, в 367 році в листі написаному церквам в Єгипті. До того часу канон став більш-менш сталим.

Таким чином затвердження канону Вселенським Собором стало лише формальним його визнанням, а не створенням чи відбором книг, які можна було б до нього включити, бо сам Бог діяв через вірних йому людей, скеровуючи їх на всіх стадіях процесу з визначення священних книг, що в повній мірі викладають Його волю для людей.

Висновок

Біблія є Святим Письмом найпоширенішої релігії сучасності — християнства.

За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Наприклад, у 1989 році тираж Біблії перевершив 40 мільйонів примірників. Нового Завіту — 60 мільйонів. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпостійніша ж назва — Біблія — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. А його сучасник, перекладач Біблії латинською мовою — Ієронім — вживав вислів “божественна бібліотека”, бо ж складається Біблія з різних за формою та змістом релігійних та світських творів — окремих книг: 50 із них входять до Старого Завіту, а 27 — до Нового. Маємо на увазі канонічну Біблію. У протестантів Старий Завіт складається з 39 книг, у католиків — із 47, у православних — із 50.

Список використаної літератури

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.
Губаржевський І. Основи українського православ'я. — Чикаго, 1970.
Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церкви. — Вінніпег, 1970.
Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. — К., 1997.
Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К., 1999.
Сулима В. Біблія і українська література. — К., 1998.
Фрезер Д. Фольклор в Ветхом Завете. — М., 1986.
Библейские легенды. — М., 1992.
Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки //Слово і час. — 1991. — 3.
Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ — початку ХХ століття. — Зелена Гура — Київ, 1999.

Біблія – священна книга християн 📙 Реферат → 🆔 40158