Біблія як культурно-історичний пам’ятник

РЕФЕРАТ

з релігієзнавства

на  тему: «Біблія як культурно-історичний пам’ятник»

ЗМІСТ

Вступ 3

Біблія як культурно-історичний пам’ятник 4

Висновок 15

Література 16

Вступ:

Біблія – це стародавня збірка, різних за формою і змістом  релігійних та світських творів, які  писалися від дванадцятого століття до нашої ери аж по друге століття нашої ери, тобто майже півтори  тисячі років. Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина.

Завдання нашої роботи полягають у тому, щоб показати культурно-історичне значення Біблії для людства. У студентському рефераті з основ релігієзнавства Біблія не може бути досліджена і оцінена як священне писання. Біблія буде розглядатися нами як "важливе історико-культурне явище, яке заслуговує уважного й зацікавленого дослідження".

Актуальність теми очевидна і, перш за все, з позицій відродження  моральності та духовної культури в  російському суспільстві, як, в іншому і з пізнавальної точки зору.

Біблія як культурно-історичний пам'ятник

Біблія, як відомо, є Святим Письмом найпоширенішої релігії  сучасності — християнства. Досить тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Біблію дістала Московська Патріархія. За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпошириніша назва — Біблія. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. Автори Біблії, а було їх більше сорока, займали різне соціальне становище.

Створювалися Біблійні книги  на трьох континентах: в Азії, Африці та Європі. І на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, грецькій.

 У книгах Старого  Завіту багато сюжетів, що стали  популярними у світовій літературі, образотворчому мистецтві. Пригадаймо знамениті твори діячів Відродження: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Веласкеса, Мурільйо, Боттічеллі, Тіціана, Тінторетто, Веронезе, Дюрера. Звернімось і до знаменитої серії малюнків Т.Шевченка «Притча про блудного сина», картини «Явлення Христа народу» С. Іванова. Послухаймо музику на церковні псалми Д.Бортнянського, П.Чайковського чи Д.Верді. Подумаймо, чому український Сократ, Григорій Сковорода назвав Біблію своєю «возлюбленою невісткою», підкресливши, що саме в духовному «шлюбі» з Книгою книг і народилися найкращі його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорія Сковороди про те, що Біблія сильна не так історіями, в ній розказаними, як духовним змістом, що ті історії наповнює. Отже, Старий Завіт побудовано за чітко продуманою структурою, що надає йому властивостей універсальної книги.

Новий Завіт є самостійним  художнім явищем, недаремно його часто  видають окремою книжкою. Складається  Новий Завіт з чотирьох Євангелій , з однієї історичної книги «Дії святих апостолів», з 21 послання апостолів та Апокаліпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангеліях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово “євангеліє” означає “добра звістка”.

 Пророк Іоанн Богослов  передрікав майбутню долю світу,  пришестя Христа, Страшний суд,  зображував райське життя, яке  чекало на праведних віруючих.

У таких творах, як «Марія з полином у кінці століття» В.Яворівського, «Чорнобильська мадонна» І.Драча, поетичний цикл Є.Гуцала з промовистою назвою «Крематорій нації», романі В.Барки «Жовтий князь» ми зустрічаємося з алегоричним тлумаченням образів Біблії.

У часи, коли Біблія вперше прийшла  на українську землю, авторитет її був  незаперечним. Біблія стала відразу  однією з найбільш шанованих в  Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу.

Було це ще до Київської  Русі. Відомо, що слов’янський просвітитель Кирило бачив у Криму в одного русина книгу, перекладену руською  мовою. Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Відні. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) — Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов’янській Біблії — із 151) пісень, або псалмів. Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р. І знайдено його в книзі Житомирського міського суду, де він записаний латинськими літерами. А трохи згодом видав свою «Римотворну Псалтирю» Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра «Римотворну Псалтирю» було покладено на ноти. С.Полоцький розповідав про те, як у Росії, в самому граді царському Москві полюбили наше «сладкое й согласное пъніе», тому й запозичили там наші співи, запросили до себе українців-співаків, які й навчали росіян цього «сладкого пънія». Тож українське церковне співання дуже швидко розповсюдилося по всій Росії. Українських співаків часто кличуть до царського та патріаршого хору, до придворних капел, та й просто значні люди московські запрошують до себе на службу українців-музикантів, щоб вони навчали їх музиці та співам. Співаком при дворі в Петрограді був і юний Григорій Сковорода. Пісні ж бо наші — це «тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними». Всьому світові відомі й українські “старі думи козачі”, як називає їх І.Огієнко, вказуючи, що вони справили й справляють величезне враження на чужинців: “Не дурно ж ними зацікавилась навіть церква і спів старих дум перенесла й до свого співу”. На жаль, ми небагато знаємо сьогодні про тих багатьох освічених українців, які щиро віддавали сусідам свої знання та вміння.

Сьогодні, після тривалої неуваги до Біблії, негативного до неї ставлення, якими позначався ще вчора атеїстичний напрям нашої  освіти, пильніше, уважніше маємо вчитатися  в Книгу Книг і ми з вами. Адже у долі нашого народу, в історії його культури, літератури, освіти Біблія займає особливе місце. Недарма ж «зоряною, біблійною й пишною» величав землю рідну поет Богдан-Ігор Антонич. Від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу. З давніх-давен біблійна міфологія зрослася з міфологією слов’янською: легенди та міфи про перших людей, про мудрого Соломона, про євангелійних героїв (у першу чергу про Ісуса Христа та Богородицю, про апостолів Петра та Павла) увійшли в народну свідомість.

У різні віки ставлення  митців до Святого Письма змінювалось. Так, в середні віки Біблія була непорушним каноном, у творах літератури використовувалась  як джерело не лише образів, а й  історичних відомостей. Особливого значення для християнської міфології набуває культ святих, виникає житійна література, яка розповідає про життя святих, їх подвижництво, аскетизм і поширюється у формі окремих біографічних оповідань або у складі спеціальних збірників, таких, як «Четьї Мінеї», «Прологи», «Патерики». За хрестоматією або збірником «Дерево пам’яті» (К., 1990. — Т. 1) ви ознайомитесь із анонімними «Житієм Ольги» та «Оповіданням про святих князів Бориса та Гліба», з «Житієм Володимира» Димитрія Туптала. Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько-проповідницької прози. Українські письменники-полемісти спиралися на Біблію, відстоюючи переваги віри православної. Так, знайомлячись на наступних заняттях із посланнями Івана Вишенського — першого «публіциста у великім стилі», за словами Івана Франка, — ми знайдемо сотні цитувань Святого Письма, зокрема Нового Завіту і послань апостола Павла. Та й самі послання Вишенського за стилем нагадують послання апостола Павла. Біблія була для Вишенського непорушним, незаперечним авторитетом, він ставив Її вище за праці мислителів античності Арістотеля та Платона, в той час як сучасники Вишенського зверталися до їх філософських трактатів все частіше й частіше.

Григорій Сковорода, в  творчості якого Біблія посідає  найповажніше місце, першим розмірковує  про символічне, а не буквальне  розуміння її образів, мотивів, тлумачень. Український мислитель вважав, що в Біблії є чимало суперечностей, тому недоцільно сприймати її догматично. Глибше знайомлячись із творчістю Сковороди, звернімо увагу на його неоднозначний  погляд на Книгу Книг, яка для  нього є плоттю і духом, божевіллям і мудрістю, морем і гаванню. Висміюючи  «історіальний вздор» її, український Сократ разом з тим спонукає бачити у Біблії багатющий світ символів, за допомогою вдумливого осмислення яких людина спроможна глибше пізнати і навколишній світ, і саму себе в цьому світі. На біблійній символіці побудована переважна більшість прозових, драматичних і поетичних творів давнього письменства. В останніх традиція цитування біблійного тексту отримала назву «візерунки». Сьогодні завдяки ряду нових видань давньої української поезії маємо змогу простежити багатство і розмаїття переосмислення мотивів Святого Письма у віршах Г.Сковороди, І.Величковського, Л.Барановича, І.Максимовича, С.Климовського та багатьох інших.

Важливим естетичним, моральним, етичним стимулом стало Святе  Письмо й у розвитку літератури наступних  періодів. У літературі XIX–XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем  та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з  якими ви ознайомитесь, вивчаючи творчий  доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним, але плідним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, «Авірон» Г.Хоткевича), драматичних («Ціна крові» С.Черкасенка) чи художньо-публіцистичних («Перебудова Вавилонської вежі» Є.Сверстюка, «Молитва до мови» К.Мотрич або ж «Вавилонська вежа і змішання мов» М.Трубецького).

Зауважимо життєствердний, притаманний народному світобаченню гумор, яким відзначається цей діалогічний  каламбур. Та й ім’я Єва означає  життя, жива. Звучить він і в  цілому ряді апокрифічних творів про  те, як Бог створив Адама та Єву, про їхні пригоди. Так, в одному із фольклоризованих апокрифів розповідалось про те, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамові дерев’яну лопату і звелів йому копати землю і сіяти хліб, а Єві дав кужіль і веретено, щоб пряла. Давньоукраїнські автори, творці гумористичних та пародійних віршів зводять поважне, канонізоване церквою до рівня буденного, комічного. Так, у бурлескному творі XVIII ст. — «Вірші, говорені гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года» про Єву та Адама говориться так:

 Бідна Єва

 Одну з древа

 Вирвала кисличку, —

 Збула власті,

 Сіла прясти

 На гребені мичку. За нею ж там

 Бідний Адам

 Щось, кажуть, прокудив,

 Землю копать,

 Ціпом махать

 Біг з раю пропудив...

 Тут ми бачимо сміливе,  іронічно-приземлене трактування  канонізованого церквою сюжету  із Книги Книг, яке було абсолютно  неможливим раніше, скажімо, в  часи появи знаменитого твору  XII ст. — “Слова Данила Заточника”, писаного до князя Ярослава Володимировича. Ви, певно, вже ознайомились із незвичайною історією народження цього твору, читаючи “Дванадцять місяців”. 1993. Це був відомий на Русі твір. Данило Заточник звертався до біблійних сюжетів як до джерела духовної істини, а відштовхуючись від слів апостола Павла (“Хрест — голова церкві, а муж — жоні своїй”), розвинув думку про згубний вплив злих жінок, серед них і Єви, з вини якої “прадід наш Адам з раю вигнаний був”. Загалом же цей мотив виведення родоводу жіночого зла від першої грішниці Єви не став традицією. Вже у XII ст. в “Поученні” дітям своїм Володимир Мономах мудро зауважив: власті жінці над собою не давайте, але любіть її і шануйте. Ця двоєдина позиція афористично звучить у вірші І.Франка, де поет назвав Єву першою вчителькою, бо ж «в доброму порівно, як і в злому, жона для мужа вчителька була». Кожна епоха народжує свій мотив, і пройдуть віки, перш ніж пролунає утвердження радощів, «народжених з проклять», — через заперечення біблійних істин, як то ми бачимо у вірші В.Симоненка «Покара»:

 Адам ходив насуплений, мов хмара,

 У розпачі кривила  Єва рот.

 Бо ще не зжала  ця наївна пара,

 Що та жорстока помста  і покара

 Дорожча всіх утрачених  щедрот.

 У поемі «Казка про  любов» у шкільному театрі І.Драч мовби розвиває основну думку поезії В.Симоненка, в деталях розробляючи конфлікт Адама та Єви з Богом. Як і В.Симоненко, І.Драч інтерпретує покару перших людей на землі як несподіване, непередбачене Богом щастя — давати життя, вирощувати урожай, радіти красі земній. Бог не просто карає людей вигнанням із раю, а й мстить їм за те, що вони не хочуть навчити Всемогутнього любові: відбирає в людей молодість, силу, а потім і життя. Та сила Божа, образно розвиває цю думку в поемі І.Драч, мізерніє перед красою людини в її натхненній любові, вірності і пам’яті серця. Тричі відвідує Бог Адама та Єву, аби переконатись у слабкості людській, у скороминущості любові, не підозрюючи, що «ще могутніша і вже неосягненна краса людська» в любові помножується, стає непідвладною навіть Йому:

 Найбільше диво світу  — це Любов!

 Схопився Бог за  голову руками

 І геть пішов з  землі на небо.

 З тих пір людина стала Богом на землі.

 Як бачимо, біблійний  сюжет у поезії 60–70-х рр. трактується  крізь призму актуальних гуманістичних  проблем того часу, коли підкорений  атом, освоєний космос вселяли  віру в неперевершені людські  можливості. Діалогічне відштовхування  від Біблії ми знаходимо і  в поезії наступних періодів, але помічаємо, що сили в  ній набирають уже драматичні  та трагічні оберти, особливо  ж у творах так званого чорнобильського  циклу. Ось як докорінно переосмислюється  поняття раю, що став від  смертоносної чорнобильської радіації  пеклом, у вірші О.Пахльовської «Сучасне дерево пізнання»:

...Тут по траві не  пройдеш босоніж.

 І Єва плаче —  яблука достигли ж!

 А Змій стурбований  шипить:—

 Не їж-ж-ж!

 Бо істину пізнати вже не встигиеш-ш-ш...

 Навіть побіжний погляд  на еволюцію найпоширенішого  біблійного сюжету засвідчує  багатство і неоднозначність  різних інтерпретацій, у світлі  яких виразніше проступає суспільна оцінка ролі жінки, матері на різних етапах історичного розвитку, за якою можна судити про духовний статус, моральне здоров’я і рівень культури суспільства. Біблійні мотиви, як ми можемо пересвідчитись, звернувшись і до інших сюжетів та їх художніх трактувань, не лише збагачують образність, поглиблюють підтекст творів, а й постають морально-етичним стимулом для осмислення найболючіших проблем. Значної еволюції зазнав і образ райського саду, який віддавна став поетичною алегорією. Смислове навантаження цього образу теж неоднозначне. Щоб переконатись у цьому, звернімось до поетичної збірки Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» та вчитаймось у сторінки роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Побачимо багатство і глибину відмінних від первісного значення переосмислень поняття раю, яке в перекладі з грецької означає «Закритий сад». Розміщувався він на землі, в країні Едем. Едем — означає: приємний, ніжний, делікатний.

 Біблійний сюжет про  блудного сина користувався величезною  популярністю і серед художників  голландської школи живопису. Прикладом  може бути репродукція картини  Рембрандта “Повернення блудного  сина”, представлена на нашій  виставці.

 А якщо уважніше  придивитися і до робіт італійського  художника Сальвадора Роза, і  до праці Рембрандта, і до серії  картин Т.Шевченка, помітимо відступ  від первісного змісту притчі про блудного сина. Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русі у складі Євангелія від Луки у рукописних списках. Протягом ряду століть відбувалася складна трансформація канонічного сюжету. Це простежив письменник Валерій Шевчук, виявивши у ряді творів чимало глибоко індивідуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись із дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рідним краєм, повертається до батька і старшого брата. Традиційною була подача незмінного тексту цієї притчі, а нового змісту художньому творові надавало оригінальне авторське тлумачення. Образи притчі уже тоді сприймалися символічно: батьком вважалася церква, а блудним сином — відщепенець від неї. Поети та письменники XVI–XVII ст. не тільки по-новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основі нові твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму «Позорищі мисленному» зображує блудного сина позитивним героєм, а брата-домочадця — негативним. Письменник-полеміст, сам вигнанець, не приховує свого співчуття до блудного сина. Він наділяє його місією заступника рідної землі перед Богом — тут ми угадуємо автобіографічний мотив, який пов’язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рідної домівки Вишенський взагалі опускає. Тільки один мотив з притчі розробляє і письменник-проповідник Антоній Ради-виловський у творі «Огородок Марії-Богородиці», створюючи історію, відмінну від канонічної. Від імені блудного сина веде розповідь поет XVII ст. Ілля Бачинський у «Пісні світовій». На основі притчі про блудного сина в ній народжується сирітська тема, надзвичайно популярна у давній поезії, згодом — у творах Т.Шевченка.

 Історією про блудного  сина цікавився і Г.Сковорода,  який сам провів своє життя  в мандрах. Звернімося хоча  б до його байки «Про безногого і сліпого» із «Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т.Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення — одна з наскрізних у поезії. Мотиви життя людини, що силою різних обставин була викинута з рідного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певній залежності від поворотів його власної долі. Так, вони стають домінуючими у ранній творчості поета, посідають значне місце і в час важкої для Шевченка осені 1845 р., і в час ув’язнення та роки заслання. З гіркотою і болем говорить поет про свою самотність у вірші «Вітре буйний, вітре буйний», у творі «На вічну пам’ять Котляревському», у відомій поезії, яку ви знаєте з дитинства як пісню «Думи мої, думи мої», у заспіві до «Мар’яничерниці», що вражає образом перекотиполя, з яким асоціюється доля вигнанця:

 Коли нема щастя,  нема талану,

 Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

 Не скаже хоть на  сміх: «Нехай спочиває,

 Тілько його й долі, що рано заснув».

Особливо своєрідно тема блукальця розвинута в поемі  «Тризна», написаній російською мовою. Ця притча користується великою популярністю в українських письменників, що пояснюється просвітительським призначенням красного письменства, прагненням митців слова показати своєму народові його життя в усій повноті й протиріччях, пробудити свідомість народу. Ремінісценцію притчі про сіяча знаходимо й у творах Лесі Українки, зокрема в її драмі «Адвокат Мартіан». Ставлення Лесі Українки до Біблії було неоднозначним, та поетеса (за свідченням її чоловіка) ніколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить більше п’ятдесяти творів, у яких вона звертається до Старого і Нового Завітів, трансформуючи біблійні сюжети у зв’язку з болючими національними та загальнолюдськими проблемами. «Вавилонський полон» Лесі Українки вважають вершиною художнього переосмислення біблійних мотивів, ставлячи його поряд із поемою «Мойсей» І.Франка, творами «Марія», «Давидові псалми», «Пророк», «Неофіти», «Саул» Т.Шевченка.

 На всіх етапах розвитку  літератури митці слова постійно  зверталися до Книги Книг. До XIX ст. біблійна фразеологія була  обов’язковим елементом розвитку  художнього образу, сама ж Біблія  — джерелом істини, авторитетним  суддею, духовним Всесвітом.

Висновок:

Священне писання кожної релігії, у тому числі і християнській  Біблії, має трояке значення. По-перше, у ньому зафіксовані вірування  племен і народів часів складання  і написання їхніх священних  книг. Таким чином, священне писання  є надійним документом, що дає нам  можливість вивчати історію і  культуру народів тих або інших  конкретних народів. По-друге, своїм  змістом священі книги вплинули на формування усього духовного світу  народів, у яких функціонувала дана релігія. Моральні погляди і поводження; свята, обряди і звичаї народу; їхнього  уявлення про навколишній світ і  оцінки його з погляду Істини, Добра, Краси і Справедливості; характер і зміст матеріального і духовного  виробництва, - всі або улаштовувалося текстами священного писання або  виникало з його прямих указівок. Без  знання священного писання того або  іншого народу ми не можемо ні зрозуміти, ні сприйняти, ні включитися у творчий  характер його культури. По-третє, священне писання всіх релігій зафіксувало  минулі тією чи іншою мірою, суперечливі  релігійні погляди. Їхня суперечливість порозумівається тим, що релігійні  погляди - це погляди світоглядні, котрі  ніколи не можуть бути довершені, систематизовані  в єдине ціле, не можуть дати остаточні  відповіді на питання життєвих проблем.

Отже, Біблія – це книга яку читали й брали собі в душу мільйони людей із різних кінців світу, планети нашої, в теперішньому і минулому. Вона впродовж віків справила великий вплив на духовне життя, літературу, культуру, образотворче мистецтво українського народу.

Література:

 Брайчевський М. Ю.  Утвердження християнства на  Русі. — К., 1989.

 Губаржевський І. Основи  українського православ'я. — Чи-каго, 1970.

 Дорошенко Д. Короткий  нарис історії християнської  церк-ви. — Вінніпег, 1970.

 Історія православної  церкви в Україні: Збірка наукових  праць. — К., 1997.

 Історія релігії в  Україні: Навчальний посібник / За  ред. А. М. Колодного, П. Л.  Яроцького. — К., 1999.

 Сулима В. Біблія  і українська література. — К., 1998.

 Фрезер Д. Фольклор  в Ветхом Завете. — М., 1986.

 Библейские легенды.  — М., 1992.

 Бетко І. Біблія  як джерело ідей у творчості  Лесі Українки //Слово і час.  —

1991. — 3.

 Бетко І. Біблійні  сюжети і мотиви в українській  поезії ХІХ — початку ХХ  століття. — Зелена Гура —  Київ, 1999.