Бідність в Україні та способи подолання білності

Зміст

Вступ          3

1. Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем 4
2. Проблеми бідності в Україні. Оцінка бідності в Україні 9
3. Шляхи подолання бідності      18

Висновок          26

Використана література       27

Вступ

Українське суспільство  хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми; соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країні бідності, як не було сексу в СРСР?

Звісно ж, є. Хоча б тому, що немає жодної країни — навіть найбагатшої та найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.

Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:

1) низький рівень життя  населення в цілому;

2) психологічне неприйняття економічної нерівності;

3) украй висока питома  вага людей, котрі вважають  себе бідними;

4) поширеність бідності  серед працюючого населення.

У даній  роботі спробуємо  визначити і окреслити причини  та можливі шляхи подолання бідності в нашій державі.

1. Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем

Не дивлячись, що надворі  ХХІ століття, проблема бідності залишається  сьогодні досить актуальною в світі.

Щодня населення Землі  збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлася, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу - країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість ї життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн - добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного по ступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний приріст був досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшості регіонів вже пішов на спад. Основними чинниками, що стримали темпи зростання населення світу, стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово охопили всі регіони планети. В цілому, оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на такі особливості.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країни мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості.

В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості використання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.

По-друге, закономірності процесу сучасного світового  демографічного переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію у відтворенні населення в XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять досягнення достатніх середніх світових показників забезпечення землян продовольством та іншими засобами для життя. Для цього є всі підстави.

Важливими умовами подолання  бідності є можливості збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Шляхи до цього відомі і цілком досяжні. Це:

• підвищення родючості ґрунтів, що пов'язано з успіхами агро меліорації та агрохімії;
• підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур шляхом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики і селекції;
• виведення продуктивніших порід свійської худоби;
• ефективніше використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси па впровадження генної інженерії;
• підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке впровадження аквакультури.

Людство має величезні  ще не використані можливості в галузі енергетики. Вже тепер багато країн світу стали на шлях переходу   від енергетики, що базується на застосуванні обмежених паливних   ресурсів (нафта, газ, вугілля) до енергетики, що орієнтована на використання практично невичерпних енергоносіїв - ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води, тепла Землі. З огляду на це, вже в першій половині XXI ст. стримуючим чинником розвитку енергетики стане не нестача енергоносіїв, а загроза ще більшого теплового забруднення атмосфери надпотужними електростанціями. То ж проблема  впровадження енергозберігаючих технологій нині й надалі залишається актуальною.

Економічне зростання  супроводжуватиметься спорудженням нового житла та нарощуванням технічних потужностей виробництва. І тут наука і техніка готові забезпечити людство сучасними індустріальними технологіями, які застосовуються у містобудівництві; сучасними транспортними засобами, які у всіх сферах природного середовища - на суходолі, на воді, в повітрі, а з часом і в космосі «звужують» світ і роблять ближчими і доступнішими всі куточки планети; комп'ютерами та новими інформаційними та комунікаційними системами, які активно впроваджуються в усі сфери виробництва і побуту, фактично вже ліквідували бар'єр просторового розриву в комунікаціях і передачі інформації.

Чи можливе подолання  диспропорцій у рівнях розвитку світового  господарства? Економічний розвиток країн світу впродовж останніх двох століть доводить, що ефективна перебудова господарства окремої країни, швидкий його розвиток є можливими.

 Безумовно, першою  з них є вибір шляху соціально-економічних перетворень, на якому держава має визначити свою стратегію економічної політики і створити різні механізми її реалізації. Досвід свідчить, що першою передумовою розвитку є затрат на освіту та підготовку кадрів. Однак головним питанням економічної політики від Держава, яка вибирає ринкові відносини основою розвитку своєї економіки, формує певну модель системи власності в країні (вибір співвідношення державної та приватної власності, проведення приватизації тощо), створює ефективну законодавчу базу господарської діяльності та систему управління, дбає про забезпечення соціальних потреб та охорону довкілля. Отже, створюються умови, за яких продуктивні сили мають змогу нарощувати продуктивність праці, капіталу, землі тощо.

Другою передумовою є реалізація досягнень науково-технічного прогресу, на який, в свою чергу, впливають історія, культура, освіта, наука. Через суспільний поділ праці та механізми інвестування здобутки науково-технічного прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини, устаткування тощо) та людський інтелект або інтелектуальний капітал. У XXст. залучення нових і найновіших технологій дало змогу багатьом країнам використовувати свої економічні ресурси набагато продуктивніше,  ніж будь-коли в історії і досягти різкого збільшення виробництва за порівняно короткі періоди. Так, якщо в період  першої промислової революції (XIX ст.) подвоєння обсягу виробництва на душу населення у Великобританії було досягнуто більш як за півстоліття, а в США — за 46 років, то в другій половині XX ст. такого самого результату Японія, Республіка Корея і Китай досягли за 10-12 років економічного розвитку.

Третьою передумовою  є інтеграція в світове господарство. Ефективний екс немічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів, капіталу, наукове технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн світу. Так, під час промислової революції XIX ст. у процесі взаємодії «піднялось» господарство країн Європи, а в наш час такі країни, як Японія, США, «далекосхідні тигри» завдяки обміну товарами, технологіями і капіталом стали головними дійовими особами на світових ринках.

Отже, проблема забезпечення поступального і пропорційного  розвитку господарства світу, окремих його країн має глобальний характер, оскільки її неможливо розв'язати без взаємодії всіх учасників світової спільноти і використання механізмів міжнародного поділу праці.

2. Проблеми бідності в Україні. Оцінка бідності в Україні.

Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:

1) низький  рівень життя населення в цілому;

2) психологічне  неприйняття економічної нерівності;

3) украй  висока питома вага людей, котрі  вважають себе бідними;

4) поширеність  бідності серед працюючого населення.

Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Це засвідчують найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи на те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини виросла за 1991—2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505 ккал, вміст білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з 1362 до 848 г Але, можливо, це закономірність, характерна для нового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?

Узагалі-то, коли бачиш  традиції багатого застілля в Україні, здається, що люди не голодують, але... Неупереджена статистика свідчить: якість харчування населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах. До того ж у 10 млн. чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична цінність харчування — нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців Всесвітньої організації охорони здоров’я, є межею бідності.

Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням  медичного обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз — більш як у півтора рази; кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.

Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя  є міграційний відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки негативне сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.

Одним з найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий сплеск. 2000 року до країн з більш привабливими для наукової праці умовами виїхав 151 доктор і кандидат наук (на 11% більше, ніж 1999-го). Загалом за 1995—2000 роки Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть котрих — фахівці молодші 40 років, а третина — у віці 41—50 років.

Ще одна дуже важлива  ознака зубожіння — вельми низька народжуваність. Звісно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах не погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в Україні сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, ще в 1960-х роках. Унаслідок цього змінилася віково-статева структура населення. Зокрема, низькою стала питома вага осіб активного репродуктивного віку (16—29 років), що безпосередньо позначається нині на кількості не лише народжених, а й померлих.

Останніми роками процес зниження народжуваності стрімко прискорився. І це — вже  результат випереджаючого падіння рівня життя родин з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності в майбутньому. Молоді сім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише третьої чи другої, а й єдиної дитини. 2000 року народжуваність була вдвічі нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так, зниження народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, однак саме в Україні населення пояснює своє небажання мати дітей (останнім часом це стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.

Психологічне  неприйняття економічної нерівності. Хай там які важливі середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується в руках відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.

Взагалі, відсутність економічної  нерівності так само небезпечна для  суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови, звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту — є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.

            І в цьому контексті проблема  майнового розшарування в Україні набуває особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні (принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому, згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше, проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.

Впадає в око й відсутність  у країні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.

Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з  реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

Взагалі, визначення межі бідності —  питання не стільки економічне, скільки  політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

То скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Відповідно до прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини. Причому використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

Проте річ не тільки в тому, скільки  людей бідує, хоч і це, звісно, дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки  ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?

Дуже негативним симптомом варто  визнати формування в Україні  так званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.

Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

Бідність працюючих. Можна зрозуміти  й виправдати бідність людей, котрі  мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим заробляти собі на життя.

В Україні ж бідність дуже часто  стає супутником не просто досить освічених  і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Відповідно до результатів обстеження умов життя 9,2 тис. домогосподарств, проведених у 1999 році Держкомстатом, близько 78% бідних родин — ті, де хоча б один із членів сім’ї працює.

Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства  процес знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошових доходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999 роках реальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та продуктивність праці, і навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні спостерігалося економічне зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а не встановленою офіційно. Дуже значними залишаються борги з виплати заробітної плати: за станом на 10 січня ц.р., вони становили 4,9 млрд. грн., причому 40% цієї суми припадає на промисловість (тут працюють 26% усіх зайнятих в економіці) і 31% — на сільське господарство (16% усіх зайнятих).

Регіональний зріз бідності в Україні, оціненій по показнику  середнє душового доходу (скоректована величина реального ВВП з розрахунку на душу населення), показує, що до регіонів з високим рівнем добробуту відносяться тільки промислово розвинені центри (Київ, а також Київська, Полтавська, Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області). У теж час такі адміністративно-територіальні одиниці як р. Севастополь і більшість західних областей (Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька) відносяться до розряду бідних, що пояснюється незначною величиною їх накопиченого економічного потенціалу і низьким рівнем зовнішньоекономічної активності цих регіонів.

Окрім економічної оцінки бідності, що відображає виробництво  і споживання валової продукції з розрахунку на душу населення, застосовуються її різні соціальні характеристики, що стосуються доходів, споживання, зайнятості населення. Найбільш показовими серед них є такі індикатори соціального розвитку як:

• відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;
• рівень достатності живлення;
• ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів.

Згідно першому критерію, бідними вважаються сім'ї, чия величина сукупних витрат менше трьох чвертей середньої величини витрат домогосподарств. Відповідно, до категорій потенційне середньо доходних, середньо доходних і заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат. Диференціація соціальних страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третини населення знаходиться на межі бідності і приблизно половина сімей може бути віднесена до групи середньо доходних.

За даними вибіркового  обстеження умов життя домогосподарств, в 2001 році нижче за прожитковий мінімум (311,3 грн.) знаходилися середньо доходних грошові витрати 89% всіх українських сімей і більше 95% сімей, що проживають в сільській місцевості. Якщо ж враховувати не грошові, а сукупні витрати, то лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними, оскільки рівень їх сукупних витрат з розрахунку на одну людину в місяць (222,4 грн.) був нижче середнього. І, безумовно, до числа безумовно бідних слід віднести шосту частину (15,4%) опитаних сімей, в яких середньо душові доходи не перевищували 111,2 грн. в місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.

Апріорі бідними в  Україні слід рахувати таку соціальну категорію населення, як пенсіонери. Статистика свідчить, що рівень реальної середньомісячної пенсії по віку складає біля третини аналогічного показника 1990 року. При цьому переважна більшість пенсіонерів (81% в 1998 р., 96% в 1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001 р.) одержує пенсію, розмір якої знаходиться нижче за межу малозабезпеченості, що дозволяє ідентифікувати таке специфічне вітчизняне явище як "пенсіонерська бідність"(Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України. - ДО., 2002. - С.17. ).

Оцінюючи бідність населення  по критерію достатності живлення, доцільно привести певні дані, що стосуються доходів і витрат домогосподарств  України. Вони свідчать, що питома вага сімей, які споживають менше 2100 Ккал в добу з розрахунку на 1 людину (тобто що не мають достатнього рівня живлення) в 2000 році склав 25,6 %. При цьому десята частина найбільш потребуючих громадян споживала в середньому 1746 Ккал в добу, фактично балансуючи на межі виживання.

Згідно даним про  самооцінку українських сімей, що стосується рівня їх матеріальної забезпеченості в 2001 р., чверті опитаних домогосподарств доходів вистачало тільки на споживання (на прийнятному рівні) і лише 1,9% з них мали достатній дохід і могли робити заощадження. Фактично це означає, що людьми, що мають нагоду зберігати частину доходу, тобто небідними, в нашій країні в минулому році була лише п'ятдесята (!) частина населення.

Про Україну як країні тотальної бідності можна говорити, враховуючи, що в минулому році унаслідок  відсутності грошей приблизно три чверті сімей, що проживають в Дніпропетровській, Кіровоградській, Луганській, Тернопільській, Херсонській, Черкаській і Чернівецькій областях, не мали нагоди купити одяг і взуття. А в Миколаївській, Сумській, Харківській областях таких сімей налічувалося більше 80%

Приведені факти свідчать про стійке і масштабне розповсюдження бідності в Україні, вимагаю чому її розгляду як вагомої загрози людського розвитку і чинника, що ініціює постійну соціальну напругу в суспільстві.

3.Шляхи подолання бідності

Як було позначено  вище, бідність в Україні перетворилася  на один з найістотніших чинників, який постійно ініціює зростання соціальної напруги в суспільстві і сприяє соціальному регресу. Тому як ніколи актуальною стає задача розробки комплексного підходу до рішення проблеми бідності і визначення конкретних кроків соціально-економічної політики, направленої на подолання цього негативного явища.

 Державна соціальна  політика, орієнтована на підвищення  рівня життя всіх верств населення (незалежно від їх майнового положення), повинна бути пов'язана з такими задачами стабільного економічного розвитку як забезпечення реального зростання виробництва, поліпшення ситуації на національному ринку праці, заборона інфляційних процесів, ефективне використовування бюджетних коштів і засобів спеціальних позабюджетних фондів. Саме ефективний економічний розвиток на макрорівні закладає фундамент соціального розвитку країни і зрештою визначає рівень добробуту її населення.

З урахуванням специфіки  процесів, пов'язаних з трансформацією вітчизняної економіки, необхідним також представляється вживання першочергових заходів в таких напрямах:

• скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової політики,
• стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу,
• упровадження системи раціональних соціальних трансфертів,
• легалізація тіньової економіки і незареєстрованих доходів.

Особливістю прояву проблеми бідності в Україні є той факт, що не тільки перебування у складі соціально уразливих груп населення (сім'ї з дітьми, пенсіонери, інваліди), але навіть зайнятість не гарантує від попадання в групу бідних.  Саме тому необхідною умовою подолання бідності стає надання працездатному населенню країни можливостей для самостійного вирішення проблем трудовлаштування. Досягнення цієї мети сприятиме збалансованості попиту і пропозиції на ринку праці, а також запобіганню різкому збільшенню рівня безробіття унаслідок структурних перетворень в економіці. Однієї з таких можливостей, свого часу успішно реалізованої західними країнами, є створення нових ефективних робочих місць на базі розвитку малого і середнього бізнесу.

Не менш важливим представляється  також створення умов для зростання  доходів, одержуваних від трудової діяльності. При розробці відповідних заходів політики доходів і зайнятості слід врахувати, що збільшення реальних трудових доходів населення може бути слідством: по-перше, стабілізації макроекономічної динаміки, що забезпечує зростання реальної заробітної платні; по-друге, встановлення економічно і соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної платні з поетапним наближенням її розміру до рівня прожиткового мінімуму і, по-третє, забезпечення оптимальної між професійної і міжгалузевої диференціації заробітної платні всіх категорій працюючих.