Біологічне і соціальне в людині

ВСТУП

Значення терміна «людина» багатогранне, про що свідчить понятійний апарат наук, які вивчають людину.

Філософію цікавить людина з точки зору її становища у  світі передусім як суб'єкта пізнання і творчості.

Психологія шукає стабільні  характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи. Якщо економічна наука припускає, що людина здатна на раціональний вибір, то психологія виходить з того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраціональні і незбагненні.

Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота.

Соціологія досліджує  людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває  механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали зворотного впливу особистості на соціальний стан.

У найзагальнішому розумінні  термін «людина» вказує на належність до людського роду – вищої сходинки живої природи на нашій планеті.

Людина як частина  природи є біологічним суб'єктом. За своєю тілесною будовою й фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу.

Найхарактернішою ознакою  людини є свідомість. Свідомість не тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання навколишньої дійсності, а з погляду здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми зв'язками з ними й з іншими людьми, заглиблюватись в себе, щоб досягти злагоди з собою, з метою усвідомлення сенсу власного буття у світі.

Найголовніша відмінність  між людиною і тваринним світом полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування, людське – суспільним, соціальним, як життєдіяльність. Все що є в суспільстві, як і саме суспільство, – результат людської діяльності.

Біологічне і соціальне  в людині

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв´язок із зовнішнім предметним світом.

Філософська традиція, започаткована  С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенційну основу, якою є людське тіло як частина природного світу.

«Людина створена таким  чином, – писав І. Кант, – що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом, сприймає за допомогою тіла – видимої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою діяльністю відтворювати і пов´язувати ці поняття, одне слово, для того, щоб мислити». Тобто природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині – людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в  собі фізичне і хімічне, найзначущіша його частина. Це сукупність загальних  суттєвих ознак і властивостей людей  як виду.

Особливостями людського організму є:

• пряма хода на двох ногах;
• розмаїття функцій рук;
• бінокулярний (стереоскопічний) зір;
• великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини).

Біологічні особливості  людини передаються від покоління  до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість.

Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам´ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості.

Натомість вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги.

Якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів:

• біологічного (задатків);
• соціального (соціальне середовище і виховання);
• психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.

Розглядаючи проблеми соціального  і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального  фактора – пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора – панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому – абсолютизується біологічна природа людини.

Біологічне і соціальне  в людині нерозривно пов´язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі.

Природно-біологічний  бік існування людини опосередковується  й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення  таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчування тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде – доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною – залежить від якості соціального середовища.

Біологічні та соціальні ознаки людини

Результатом еволюції життя на Землі є людина як частина природи, біологічний суб’єкт. За своєю тілесною будовою і фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що, з погляду біології, принципової різниці між людиною і тваринним світом немає.

Але людина – вища сходинка розвитку живої природи на нашій  планеті. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і характеризує загальні, притаманні всім людям якості й особливості, що знаходять свій вияв у терміні  “Нomo sapiens” – “людина розумна”.

Людина як біологічний  вид має:

• характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки пристосовані до праці);
• високорозвинений мозок, здатний відобразити світ у поняттях і перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів;
• свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи.

Людська здатність самозаглиблення  має діяльний суспільний характер. Про людський характер життєдіяльності  можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме з цього почалася розбудова людиною власного світу – соціального.

Зміст і характер людського  життя визначається способом людської діяльності, головними чинниками  якого є засоби виробництва та спілкування.

Якщо тварина живе в природі, то людина – у соціумі. Соціум – це особливий спосіб життя особливих істот – людей.

Отже, найголовніша відмінність  між людиною і тваринним світом полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське –  суспільним, соціальним, як життєдіяльність.

“Що таке життя, – писав  К. Маркс, – якщо воно не є діяльністю?”  Все, що є у суспільстві, як і саме суспільство, – результат людської діяльної.

Діяльність  людини

Діяльність – це специфічний  спосіб ставлення людини до світу. Вона поєднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини. Діяльність постає як засіб перетворення природи на предмети споживання, творіння культури.

На основі того, що людська  діяльність є системою усвідомлених цілеспрямованих дій, що передбачає зміну або перетворення навколишнього світу, можна сформулювати таке визначення: діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Життєдіяльність – це складна система, що може підтримати і забезпечити в середовищі існування  певні умови життя та всі види діяльності людей.

Потреби – це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існування  і самозабезпечення.

Потреби поділяються на групи:

• фізіологічні й сексуальні (у відтворенні людей, в їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);
• екзистенціальні (існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);
• соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);
• престижні (у повазі з боку інших, визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні та високому статусі у суспільстві);
• духовні (у самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб є первинними і вродженими, три  інші – набутими.

Діяльність людини має  предметний і духовний характер. Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. У цих предметах людина втілює свої розуміння світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Види діяльності забезпечують існування людини та її формування як особистості.

До видів діяльності належать:

• праця;
• гра, навчання;
• спілкування.

До типів діяльності належать такі, що будуються за ознаками суспільних відносин, потреб та предметів:

• перетворювальна (люди – природа, матеріальні цінності);
• соціальна (люди – люди, управління, освіта, лікування);
• духовно-пізнавальна;
• ціннісно-орієнтаційна (мораль, ідеологія);
• комунікативна;
• художньо-творча;
• споживча.

Але жодний тип діяльності не реалізується у чистому вигляді. Наприклад, праця – це і пізнання, і оцінка, і спілкування.

Кожна людина має свою ієрархію видів і типів діяльності. Взагалі, ієрархія видів і типів діяльності – це, певною мірою, програма життя людини.

Праця як форма  діяльності

Однією із специфічних  форм діяльності є праця. К. Маркс  визначає працю як процес, що відбувається між людиною і природою. Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. У процесі праці розвиваються здібності людини, а також мислення, чуттєве сприйняття світу. У цьому розумінні цілком справедливим є твердження Ф. Енгельса, що “праця створила людину”.

Праця – це цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої вона впливає на природу та використовує її з метою вироництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. Але праця – це не тільки процес, у якому люди вступають між собою у певні виробничі відносини. Вона проявляється в кожній суспільно-економічній формації у конкретній історичній формі, має особливий характер і свою організацію. З фізіологічної точки зору праця – це витрати фізичної і розумової енергії людини, але вона необхідна й корисна для людини. І тільки у шкідливих умовах праці або при надмірному напруженні сил людини в тій чи іншій формі можуть проявлятися негативні наслідки праці.

Людська праця докорінно  відрізняється від “праці” тварин. Найголовнішою відмінністю є  те, що людина використовує знаряддя праці, які виготовлені знаряддями праці. Тварина цього не вміє робити.

Друга відмінність полягає  в універсальності людської праці. Тварина “працює” лише за вимогами свого роду (ластівки будують гніздо під дахом будинку, бджоли – соти, бобри – греблю) і не може здійснити  те, що не закладено в неї природою. Людина ж – істота універсальна. Вона може побудувати і житло, і греблю. Вона перетворює природу і сама встановлює собі міру праці й перетворення, що докорінно відрізняє її від тварини, робить суспільною істотою.

Крім того, людина модулює майбутній результат творення в мозку, а потім завдяки праці переносить його в реальність. Вона ставить собі цілі, змінює їх згідно зі своїми новими уявленнями, домагається втілення їх у життя. Цілеспрямованість притаманна лише людині. Жодна тварина не робить мету предметом свого роздуму. І хоч вона мислить, аналізує, робить висновки, все ж цілеспрямованість властива лише людині.

За допомогою праці  людина постійно змінює умови всього існування, перетворюючи їх згідно з  своїми постійно зростаючими потребами, створює світ матеріальної і духовної культури. Праця не можлива в одиночному прояві та з самого початку виступає як колективний, соціальний.

У соціальному відношенні праця призвела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, переконання, цінності орієнтації, світогляду. Змінюється психологія людини, інстинкти перетворюються у двох планах: у плані їх стримування, гальмування (підкорення контролю розуму) і в плані їх перетворення у новий якісний стан пізнавальної діяльності людини – інтуїцію. Все це притаманне людині як соціальному суб’єкту.

Ми підходимо до суті людини за трьома різними вимірами: біологічним, психічним і соціальним. Під психічним розуміється внутрішній духовний світ людини – його воля, переживання, пам’ять, характер, темперамент тощо.

Соціальне й біологічне існує як нерозривна єдність. Біологічне, природне можна спрощено назвати  системою, “що живе”, а соціальне  – “як живе”. Але і “що  живе”, і “як живе” злилися  в єдине ціле, у соціальну істоту на ім’я Людина. Природне функціонування її організму соціально обумовлене, залежить від тих об’єктивних історичних умов, у яких живе і які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища для задоволення своїх різноманітних потреб.

Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня. При цьому людський індивід – це не проста арифметична сума біологічного, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка приводить до виникнення нового якісного ступеня – особистості.

Особистість – це міра цілісності людини, що включає в  себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Мета життя людини проявляється в різноманітних видах  діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому праця – не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти.

Коли ми говоримо про  життя, то необхідно розглянути і протилежне йому поняття – смерть. З усвідомленням кінцевого людського особистого буття можна зрозуміти ціль життя, пізнати людину, зрозуміти те, що природа або творець створили цю конкретну людину, усвідомити цінність і неповторність людського життя, тобто бережливого ставлення до неї.

За Аристотелем (384 – 32 до н. е.), справжня мета людського життя  – блаженство, яке називається  діяльністю. Діяльність душі пізнавальна.

Але пізнання істини є  самою привабливою із усіх діяльностей. Діяльність розуму відрізняється значимістю та цілісністю і містить у собі насолоду, яка підсилює енергію. Саме до такої мети і повинна прагнути людина.

Збалансований розвиток людини можливий тільки тоді, коли вона захищена на біологічному та соціальному рівнях.

Місце людини в суспільстві

Всі ми живемо в суспільстві. Все  життя ми шукаємо своє місце. Але  для того, щоб знайти своє місце, потрібно залишити в спокої самонавіяність, сісти на березі річки, і заглибившись в себе, віднайти саме своє призначення. Якщо це вдається, ти на коні, якщо ні – ти страждаєш, не відчуваєш самореалізації.

Кожна людина живе серед  людей, вона пов'язана з ними тисячами різноманітних зв'язків. Універсальною формою взаємозв'язку між людьми є спілкування. Саме завдяки йому людина стає людиною, може узгоджувати свої дії з діями інших людей, пізнавати їх й саме у цьому вона може найповніше виражати свій внутрішній світ, свою сутність. Разом з тим спілкування – це надзвичайно складна царина людського життя. Тому, щоб воно приносило не тільки користь, а й радість, робило людей більш щасливими, кожна людина повинна вчитися спілкуванню, оволодівати його культурою й мистецтвом.

Серед відносин, що складаються  поміж людьми в процесі їхньої спільної діяльності й спілкування, особливе значення для людини мають міжособистісні стосунки. В них найповніше розкриваються всі аспекти людського єства, можуть бути передані найтонші відтінки людських настроїв, почуттів, думок. Саме вступаючи в них, ми можемо повною мірою відчути магічну силу й тепло людських взаємовідносин, які особливо яскраво виявляються у таких здобутках людської культури, як товаришування, дружба, любов.

Однією з найвищих цінностей у людському житті  є сім'я. Вона є тією ланкою, завдяки  якій здійснюється безпосередній зв'язок генерацій, забезпечуються послідовність та єдність розвитку родини, народу, людства.

Кожне суспільство складається  з великої кількості різноманітних  об'єднань і груп. І кожна людина, завдяки багатогранності своєї  життєдіяльності, включена водночас у  багато з них. Належність до тієї чи тієї групи певною мірою накладає свій відбиток на особистість, її властивості. Але ще більше значення має те, що належно під відносин, які існують у групі, до якої наложить людини, може складатися її життя.

До великих людських груп належать нації. Склавшися на підґрунті етнічних об'єднань, що сягають своїм корінням сивої давнини, вони акумулюють і зберігають у собі найцінніші досягнення багатьох генерацій наших предків.

Живучи в суспільстві, людина завдячує йому всім. Тому її обов'язок як громадянина полягає не тільки в тому, щоб узгоджувати свої дії з існуючими у ньому нормами ті законами, але й у тому, щоб намагатися цими діями принести користь суспільству, зробити його кращим, ніж воно є. Бути справжнім громадянином, займати чітку громадянську позицію – це ще одна важлива грань людської особистості, без якої вона була б неповною.

Й нарешті, кожна людина не може не усвідомлювати сьогодні своєї належності до найбільшої людської спільноти – людства. Бо у наш час, як ніколи раніше, людство стає єдиним. І сприяння зростанню цієї єдності, налагодженню дружніх відносин між усіма народами й людьми є найпершою запорукою успішного розв'язання тих величних проблем і завдань, що стоять перед людством.

Не знайдемо ми зараз  людини, що не жила б у постійних відносинах з суспільством. Ми не можемо забезпечити зараз себе, у техногенну добу усім необхідним не звертаючись до інших з метою забезпечення своїх найнеобхідніших духовних, фізичних потреб.

 Найбільша майстерність  – прожити життя, як можна зменшивши конфлікти, допомагаючи в складну хвилину людям, залишивши своє невеличке, але вкрай значне слово в історії суспільства.

ВИСНОВКИ

Отже, соціальне й біологічне існує як нерозривна єдність.

Біологічне, природне можна  спрощено назвати системою, “що живе”, а соціальне – “як живе”. Але і “що живе”, і “як живе” злилися в єдине ціле, у соціальну істоту на ім’я Людина.

Природне функціонування її організму соціально обумовлене, залежить від тих об’єктивних  історичних умов, у яких живе і які  нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища для задоволення своїх різноманітних потреб.

Людина являє собою  цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня. При цьому  людський індивід – це не проста арифметична сума біологічного, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка приводить до виникнення нового якісного ступеня – особистості. 
Особистість – це міра цілісності людини, що включає в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Головною підсумковою  властивістю особистості виступає світогляд. Особливим компонентом особистості є її моральність.

Мета життя людини проявляється в різноманітних видах  діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом тощо. При цьому праця – не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти.

Такмим чином, збалансований розвиток людини можливий тільки тоді, коли вона захищена на біологічному та соціальному рівнях.

Знання основ безпеки  дозволить людині вирішити цю проблему, розширити аспекти самозахисту  особистості й, зокрема, розвинути  у неї здатність піклуватися  про себе, задовольняти свої потреби  та одержувати задоволення від життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Джигирей В. С. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища : Навч. посібник. / В.С. Джигирей. – Львів, 1999. – 238 с.
2. Бачинський Г.О. Основи соціоекології. Навч. посібник : Навч. посібник. / Г.О. Бачинський. – К. : Вища школа, 1998. – 237 с.
3. Касьян В.І. Філософія : Відповіді на питання езаменаційних білетів: Навч. посібник. / В. І. Касьян. - 5-те вид. - К. : Знання, 2008. - 347 с.
4. Танчин І.З. Соціологія : Навч.посібник. / І.З.Танчин. - 3-тє вид. - К. : Знання, 2008. - 351 с.