Диференціальна психологія

У вивченні індивідуальних відмінностей між людьми історично окреслилося два підходи. Змістово-смисловий підхід, представлений у диференціальній психології, спрямований на пізнання і вимірювання індивідуальних варіацій характеру, знань, умінь, здібностей, значень, переживань, мотивів, цілей та інших імовірно стійких внутрішніх змістово-смислових, або особистісних, структур індивідуальної психіки людини. Поведінковий підхід пов'язаний з аналізом об'єктивно реєстрованих психофізіологічних форм індивідуальної поведінки - від біохімічних, вегетативних та електрофізіологічних до найскладніших моторних проявів. Він представлений у диференціальній психофізіології. Психологів цікавили індивідуальні відмінності у сфері інтелекту, характеру, мислення і сприйняття. Слід було створити наукові методи і процедури для оцінювання цих індивідуально-психологічних відмінностей, знайти методи об'єктивної реєстрації психофізіологічних проявів поведінки, щоб до індивідуально-психологічних відмінностей зарахувати лише ті, які мають стійкий поведінковий психофізіологічний прояв і не залежать (або залежать мінімально) від умов спостереження і ситуації.

Диференціальна психофізіологія, яка вивчає психофізіологічні та біологічні основи виникнення стійких індивідуальних структур психіки, здатна виконати цю функцію. Вона також покликана з'ясувати закономірності, взаємозв'язки і взаємовпливи біологічних і соціальних властивостей у конкретної людини.

Диференціальна психофізіологія -дисципліна, яка вивчає роль усієї сукупності біологічних властивостей, а насамперед нервової системи, в детермінації стійких індивідуально-психологічних відмінностей між людьми.

У природній організації Я людини закладені потенційні можливості її універсального соціально-діяльного функціонального розвитку. Пізнання рівнів, структури біологічної організації людини, особливостей фізіологічних процесів, функцій і станів, закономірностей їх функціонування тощо - важлива ланка в розкритті механізмів розвитку індивідуально-психологічних властивостей людини. Отже, щоб пізнати індивідуально-психологічні особистості людини, необхідно виявити об'єктивні біологічні основи її індивідуальності.

Сучасний російський психолог Володимир Русалов у розвитку диференціальної психофізіології виокремлює чотири основні етапи: допавловський, павловський (з 1927), тепловсько-небилицинський (з 1956), сучасний (з 1972).

Ще в донауковий період були спроби пояснити індивідуальні відмінності в поведінці людей різним співвідношенням рідин організму, наприклад крові, жовчі, чорної жовчі і слизу. Гіппократ, а згодом лікарі Давніх Греції і Риму вважали, що психологічні особливості залежать від того, у якій пропорції змішані основні рідини в організмі. На цьому ґрунтувалися гуморальні (лат. humor - сік, вода) теорії, які підтримували Гіппократ, Арістотель, а згодом І. Кант та ін. Деякі положення гуморальних теорій підтвердили сучасні ендокринні дослідження, які довели, що індивідуальні відмінності у функціонуванні ендокринної системи впливають на чутливість, емоції, динаміку реактивності тощо.

На початку XX ст. сформувалася соматична (конституційна) теорія, за якою індивідуальні відмінності обумовлені будовою тіла (К. Ciro, В. Вундт, Е. Кречмер, В. Шелдон та ін.). Уже тоді дослідники передбачали зв'язок між властивостями організму і психіки.

Другий етап у вивченні біологічних основ індивідуально-психологічних відмінностей пов'язаний із дослідженнями російського фізіолога І. Павлова, який розробив вчення про типи вищої нервової системи, довів, що індивідуально-психологічні відмінності зумовлені особливостями функціонування нервової системи. Пав-лов однозначно пов'язав властивості нервової системи - комбінацію сили, врівноваженості й рухливості - не тільки з типом темпераменту, а й зі схильністю людини до певних психічних захворювань.

Також Павлов стверджував, що основою індивідуальних відмінностей є збудження і гальмування нервових процесів. У своїх дослідах на собаках він визначив такі властивості нервових процесів: силу, рухливість, рівновагу. Ці якості забезпечують пристосування особини до змін середовища. Комбінуючи їх, теоретично можна отримати 24 типи нервової системи (тип розуміють як узагальнену картину поведінки). Чотири з них можна співвіднести з певним типом темпераменту (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік). І. Павлов наголошував, що закономірності, виявлені завдяки експериментам на тваринах, не можна прямо пов'язати з поведінкою людини.

У 1956 р. під керівництвом Б. Теплова була організована спеціальна лабораторія для вивчення типологічних особливостей вищої нервової діяльності людини, на основі якої пізніше виникло кілька самостійних наукових колективів, які вивчали різні теоретичні і прикладні аспекти природних основ індивідуально-психологічних відмінностей.

Термін "диференціальна психофізіологія" уперше використав В. Небилицин у 1963 р. на позначення мультидисциплінарної галузі психології, яка утворилася на перетині фізіології вищої нервової діяльності, нейрофізіології та диференціальної психології (психології індивідуальних відмінностей). Вона сфокусована на вивченні механізмів детермінації індивідуально-психологічних відмінностей, зокрема в темпераменті та здібностях, особливостях нейродинамічної організації індивідуальності. Представники цієї школи - Є. Климов, Є. Голубєва, В. Білоус, К. Гуревич.

Принципи, на яких будували дослідження представники школи Теплова - Небилицина, дотепер є основою диференціально-фізіологічних досліджень.

1. Вивчення властивостей, а не типів. Якщо І. Павлов дотримувався  синтетичного (типологічного підходу), то Б. Теплов уважав, що спочатку потрібно виділити окремі властивості нервової системи, а вже потім вивчати їх можливі поєднання.

2. Застосування кількісного  аналізу, а не опис окремих  випадків. Цей принцип орієнтує  на чітке дотримання наукової  об'єктивної парадигми дослідження.

3. Використання лабораторного  експерименту, а не опис повсякденних  проявів властивостей нервової  системи.

4. Вивчення тільки мимовільних  реакцій організму, зведення до  мінімуму елементів регулювання.

5. Відмова від оцінного  підходу до індивідуальних відмінностей у психофізіологічних характеристиках (тобто не буває властивостей гарних і поганих, кожна з них може бути корисною).

Б. Теплов і В. Небилицин виокремили властивості, що належать до процесів збудження і гальмування:

1) сила (витривалість) нервової  системи до збудження - здатність  витримувати тривале часто повторюване  збудження. Із силою корелює опірність  до гальмівної дії сторонніх  подразників, особливості концентрації, величина абсолютних порогів зору і слуху (чутливість). Сила нервової системи до гальмування - це здатність витримувати часто повторювану дію гальмівного подразника, що необхідно для створення диференціювань - здатності розрізнення. Отже, сила свідчить про працездатність і витривалість нервової системи;

2) динамічність - швидкість  утворення умовних реакцій;

3) рухливість нервових  процесів - швидкість зміни збудження  гальмуванням і гальмування збудженням. Ця властивість є основою научуваності;

4) лабільність - швидкість виникнення і припинення нервових процесів.

Для валідизації (англ. valid - придатний) цих властивостей необхідно було виділити властивості активо-ваності мозку, які мали б узагальнений характер і могли б розглядатися як кореляти ВНС (властивостей нервової системи). За допомогою ЕБГ (електроенцефалограм) було виділено чотири інтеграційні властивості, які можна співвіднести з ВНС: загальна потужність активованості (сила), просторово-часова синхронізація і когерентність ЕЕГ-процесів, швидкість досягнення мінімальної межі активованості і швидкість досягнення максимальної межі активованості, що свідчить про лабільність мозку загалом. Вважають, що ці властивості можуть пояснити індивідуальні відмінності всіх значущих ділянок психіки: особливості темпераменту, характеру, когнітивні стилі, швидкість інтелектуальних та інших процесів.

В. Небилицин дослідив зв'язки між ВНС і психологічними проявами - наприклад, люди зі слабкою нервовою системою легше виконують монотонну роботу, а в екстремальних ситуаціях краще проявляють себе люди, що володіють силою і динамічністю.

Три "унітарні властивості" нервової системи (сила, врівноваженість і рухливість, за Павловим) поступово були "розщеплені" і перетворені на складне "дерево" властивостей з 15-мірною структурою: 10 первинних і 5 вторинних властивостей - сила, лабільність, рухливість, динамічність, сконцентрованість за збудженням і відповідно за гальмуванням, а далі - врівноваженість за кожною з указаних первинних властивостей (врівноваженість за силою, врівноваженість за лабільністю і т. д.).

Диференціально-психологічний і диференціально-психофізіологічний підходи до вивчення індивідуальних відмінностей між людьми тривалий час розвивалися незалежно. Тому на початку 70-х років XX ст. лабораторії психології і психофізіології індивідуальності Інституту психології імені В. Небилицина АН СРСР, якою керував В. Русалов, було поставлено завдання їх зблизити шляхом розроблення об'єднавчої концептуальної моделі.

У найзагальнішому вигляді співвідношення біологічних особливостей людини і формальних властивостей її психіки можна представити так: біологічні особливості - елементи нижчої системи, що включаються в систему вищого порядку, а саме в систему формальних властивостей людської психіки.

На відміну від формальних, змістові властивості психіки виявляються через смислові психологічні структури, конкретні мотиви, знання, стосунки, цілі тощо і утворюються внаслідок взаємодії людини з предметним світом, соціальним середовищем. Вивчення індивідуальних варіацій змістових характеристик психіки виходить за межі диференціальної психофізіології і е предметом диференціальної психології.

У лабораторії В. Русалова сформувалися два підходи до зближення диференціальної психофізіології і диференціальної психології. За першим підходом об'єктами для поєднання було взято характеристики, які вважали традиційними в диференціальній психології - особливості темпераменту, характеру, інтелекту, когнітивні стилі. Другий підхід спрямований на дослідження психофізіологічних основ індивідуальних відмінностей у раніше практично не вивченій довільній сфері психіки людини на моделі антиципації як однієї з форм випереджального відображення людиною зовнішнього світу.

Перші результати зіставлення деяких диференціально-психологічних і диференціально-психофізіологічних характеристик дали підстави для тверджень, що багато інтелектуальних і темпераментальних характеристик тісно пов'язані з інтегральними характеристиками біоелектричної активності мозку людини. Наприклад, швидкість психічних процесів, що відіграє важливу роль у загальному рівні інтелекту, позитивно пов'язана з рівнем просторово-часової синхронізації ЕЕГ-процесів (або загальномозковою лабільністю); рухливість психічних процесів (пластичність), що входить до структури креативності, позитивно пов'язана з варіабельністю викликаних потенціалів (або стохастичністю нейронних сіток мозку); характеристики розумової і психомоторної витривалості, що визначають загальну працездатність людини, негативно пов'язані із загальною "потужністю" активованості (за показниками енергії повільних ритмів ЕЕГ).

Було виявлено інтегральні електрофізіологічні характеристики (також належать до загальних властивостей нервової системи), які є основою динаміки довільних дій і відображають різні індивідуальні особливості антиципації.

Теоретичною основою цих досліджень, здійснених у межах єдиної методології, яка інтегрувала уявлення про основні рівні організації індивідуальності, була концепція властивостей нервової системи, розроблена І. Павловим.

І. Боєв, С. Золотарьов розрізняють такі основні підходи у дослідженні індивідуально-психологічних відмінностей залежно від орієнтації на певні моделі:

1) зорієнтований на моделі  мозку чи нервової системи (підхід Б. Теплова і В. Небилицина);

2) зорієнтований на моделі  поведінки (дослідження П, Симонова, В. Русалова);

3) зосереджений на моделях  людини (дослідження В. Мерліна).

Дослідження, що мають у своїй основі ці підходи, тісно взаємодіють.

В. Русалов запропонував концепцію трирівневої структури властивостей нервової системи. На додаток до рівнів, запропонованих В. Небилициним (рівень нейронів і рівень комплексів структур мозку), Русалов запровадив третій рівень - властивості цілого мозку, що відображають функціональні параметри інтеграції нервових процесів у мозку. Він відзначав, що цей рівень - найважливіший для аналізу фізіологічних основ індивідуальних відмінностей у формально-динамічних параметрах поведінки (включаючи особливості темпераменту і загальних здібностей).

В. Мерлін розглядав темперамент як структуру, що належить до формально-динамічного аспекту індивідуальної поведінки, відносно незалежного від змістового аспекту. Дослідник зосередився не на окремих вимірюваннях темпераменту, а на комплексах його властивостей. Порівнюючи свою концепцію з ідіографічним підходом до вивчення особистості, Мерлін визначав її як "інтегральну теорію індивідуальності", наголошуючи, що поняття "індивідуальність" охоплює всю сукупність властивостей людини. За принципом системного аналізу він розрізняв такі рівні у структурі індивідуальності: біохімічний, соматичний, нейродинамічний (властивості нервової системи), психодинамічний (темперамент), властивості особистості, соціальні ролі. Мерлін та його колеги також вивчали успадковуваність загальних властивостей нервової системи. Дослідження на близнятах довели, що внутріпарна подібність показників ЕБГ у них надзвичайно висока, причому це стосується і дітей, і літніх осіб. Також було виявлено існування стійких в онтогенезі ВНС (динамічності й сили), однак надійних даних про їх успадковуваність немає. Можна зробити висновок про стійкість ВНС, але не можна пояснити природу їх походження. Отже, біологічне, визначаючи поведінку людини та її індивідуальні варіації, не завжди успадковується.

Спеціальна теорія індивідуальності

На розшифрування конкретної дії біологічних чинників спрямована спеціальна теорія індивідуальності (В. Русалов). Вона ґрунтується на таких положеннях:

1. Біологічні чинники індивідуальності - це не тільки тілесна, морфофункціональна  організація людини, а й програми  поведінки, що сформувалися в  процесі еволюції живого світу. Програми починають діяти з моменту зачаття, і вже на третьому місяці життя ембріона виявляються стійкі форми індивідуальної поведінки. Підтверджено наявність таких програм:

- К/к-стратегія, загальнобіологічна  програма, яка характеризує переважання  репродуктивних механізмів поведінки  над соціокультурними (Б. Вільсон і Дж. Раштон);

- програма зростання, або  граціалізації, що визначає співвідношення дитячого і дорослого у вигляді і поведінці (відкрили радянські дослідники А. Малинов-ський і Я. Рогінський);

- програма енерговитрат, що регламентує переважання механізму  жирового обміну, тобто інтенсивного накопичення енергії і меншої її витрати (асиміляція), або механізму вуглеводного обміну (дисиміляція), що також відображається в поведінці і морфології людини (В. Бунак).

Кількість нововідкритих програм постійно збільшується.

2. Існують два типи законів, які діють одночасно. Внаслідок дії одних формуються предметно-змістові характеристики психіки (мотиви, інтелект, спрямованість), внаслідок дії інших - формально-динамічні особливості індивідуальної поведінки. Структура узагальнення предметно-змістових характеристик задається ззовні середовищем, забезпечуючи мінливість психіки. Формально-динамічні властивості зумовлені дією узагальнених біологічних програм. Отже, формально-динамічні властивості, що характеризують усі види людської діяльності, допомагають зберігати стійкість, а предметно-змістові - змінюватися, пристосовуючись до середовища.

3. Вроджені програми узагальнюються  за трьома напрямами: динамічно-енергетичні  характеристики поведінки (витривалість, пластичність, швидкість); емоційні  характеристики (чутливість, лабільність, домінуючий настрій); надання переваги (стимульному середовищу, когнітивному стилю). Отже, життєстійкість, чутливість, прагнення до різноманітності або монотонності є стійкими, практично незмінними властивостями людини.

4. Формальні властивості (темперамент) не існують ізольовано, а включаються в більш високоорганізовані структури особистості (це положення збігається із запропонованим В. Мерліним визначенням індивідуальності як ієрархічної системи).

5. Формально-динамічні характеристики  не тільки є передумовами та  умовами діяльності, а й впливають  на її динаміку, своєрідність і стиль, тобто можуть визначати кінцеві результати діяльності.

Отже, спеціальна теорія індивідуальності - це теорія про походження, структуру і місце біологічних факторів (темпераменту) у загальній структурі індивідуальних властивостей людини.

4.Психофизиологические особливості  обдарованості

Оскільки обдарованість міцно пов'язана зі здібностями, спочатку розглянуть зв'язок здібностей з типологічними проявами властивостей нервової системи, та був є такі деякі психофізіологічні особливості організму обдарованих людей.

Взаємозв'язок пізнавальних здібностей і типологічних особливостей. Будь-яка діяльність пред'являє високі вимоги до пізнавальним здібностям: сприйняттю, увазі, пам'яті, мисленню. Встановлено, що концентрація і стійкість краще в на осіб із сильної нервової системою, а переключення уваги – люди зі слабкою нервової системою. Концентрація уваги залежить від балансу нервових процесів, а переключення уваги – від своїх рухливості. Відповідно, що в осіб із сильною нервової системою відзначається спроможність до концентрації уваги, а й у осіб із слабкої нервової системою – до розподілу уваги.

>Произвольная пам'ять  на числа, геометричні фігури, малюнки, слова краще в тих, хто відрізняється інертністю нервових процесів і низькоїлабильностью, а мимовільна пам'ять краще в на осіб із високоїлабильностью нервової системи. Текст краще запам'ятовують власники слабкої нервової системи, а наочні об'єкти – власники сильної нервової системи. Але ефект запам'ятовування залежить від рівня мотивації. Обсяг ж запам'ятовування більше в на осіб із переважанням порушення по «зовнішньому» балансу, інертністю гальмування і низькоїлабильностью, а швидкість більше в наосіб із сильної нервової системою, інертністю порушення та низькоюлабильностью.

Швидкість ж формування зорового образу обумовлена такими проявами властивостей нервової системи: слабкість нервової системи, середня виразність рухливості порушення та гальмування, переважанням «зовнішнього» гальмування (чоловіки) й врівноваженості по «внутрішньому» балансу (в жінок). Від тих самих властивостей залежить обсяг зорового сприйняття.

Швидкість реагування вище що в осіб зі слабкою нервової системою, ніж в на осіб із сильної нервової системою.

>Виносливость до динамічної роботі більше в на осіб із сильної нервової системою, а витривалість до утримування статичних зусиль – у мають слабку нервову систему, [5].

Для артистами цирку, як-отакробати-темповики, жонглери і ілюзіоністи, характерна слабка нервова система, висока рухливість нервових процесів, переважання порушення над гальмуванням по «зовнішньому» балансу. Для силових акробатів, гімнастів іджигитов характерні слабка нервова система, інертність порушення та врівноваженість нервових процесів по «зовнішньому» балансу. У канатохідців іеквилибристов слабка нервова система, рухливість нервових процесів, врівноваженість по «зовнішньому» балансу і переважання гальмування по «внутрішньому». У клоунів визначено наявність великий і середній сили нервової системи, а як і інертність нервових процесів. Встановлено, слабка нервова система сприяє прояву артистизму.

У артистів балету було встановлено, що емоційність, артистичність і «танцювальність» пов'язані з рухливістю нервових процесів і переважанням порушення по «зовнішньому» балансу.

Музикантам само притаманна слабка йвисоколабильная нервова система, [5].

Вчений В.П.Эфроимсон досліджував фізіологічні особливості обдарованих покупців, безліч геніїв. Внаслідок цього він виділив 5 «>стигм» геніальності.

1.Подагра.Мочевая кислота зі своєї хімічної природі дуже близька до таких відомим стимуляторам розумової діяльності, як кофеїн ітеобромин (міститься у чаї і кави) і сечова кислота немає у крові майже всіх ссавців, оскільки розщеплюється специфічним ферментом -уриказой. Нагромадження сечовий кислоти у крові служило стимуляцією мозковий діяльності.

2.Передающийся у спадок  синдромМарфана, чи «синдром Авраама  Лінкольна». При синдроміМарфана  кількість катехоламінів у крові  підвищити постійно. І талановиті, обдаровані власники синдромуМарфана відрізняються величезної енергією та здібністю до напруженого, тривалогоинеллектуальному праці.

3. Синдром Морріса - який  викликаний чоловічим набором  хромосом, які ведуть освіті сім'яників, зазвичай добрепрощупивающихся як легкої пахової грижі в жінок. Фізіологічно надзвичайно високий інтелектуальний і тяжка фізична рівень спричинена тим, що соматичні тканини не реагують на чоловічої гормон, надміру продукований власними насінниками, і він є хоч як мене пов'язаним, вільним, циркулюючи у крові, тонізуючи і розумову, і фізичну енергію.

4.Гипоманиакальная депресія, іноді яка доходила до психічної патології.

5. Великий і навіть величезної  висоті чола, [12].

Як написав поет Володимир Фрунзе:

>Видающихся відрізняє п'ять хвороб,

>Поражающих, звісно, і найпростіших  людей.

Так, подагра веде до відкладенню солей

У тому суглобах, чого страждали Галілей,

Колумб, Лоренцо Медічі й Македонський,

>ПетрI,Карл Великий, Томас Мор, Пушкін і Кромвель,

Людовік XI, Мартін Лютер, Еразм Роттердамський,

Блок, Бориса Годунова, Дарвін,Дизель і Монтень.

І інша напасти -Марфана синдром, не біль,

Інакше -гігантизм, - не Аполлон класичний.

Відзначений Ганс Християн Андерсен, Шарль Де Голь,

ЕрнстАббе, Ейбрегем Лінкольн, Корній Чуковський.

А синдром Моррісона стосується жінок.

Винуватцем єтестерона "парк" –

Олена Блаватська, (АврораДодеван),

Жорж Санд,ЕлизаветаI, звісно, Жанна Д'Арк.

Хвороба, що викликає андрогенів,

Їх йде невтримна сексуальність,

Але підвищує і розумову активність,

>Создающая люди геніальність.

Гете, Рафаель, Ейнштейн ->секс-гиганти,

Чоловік всіх дружин - ЮлійЦезарь,войн послідовник

>Превращали свою енергію  в "таланти".

Зв'язок довів нашгенетик-исследователь.

Помер психлікарні Ніцше і Гліб Успенський,

Потерпали на епілепсію і Наполеон,

І наше письменник Федір Достоєвський,

Від болючої психіки - Шуман, Сен-Сімон.

Отже: земні генії -шизофренники!

Каже генетик ВолодимирЭфроимсон.

Усі вони у свого життя хворі бранці.

Може звичайним бути завершений і мати хороший сон?

Висновки і

Різні автори, у різний час по - різного трактували поняттяодаренность. Узагальнюючи усі ці визначення, можна говорити, щоодаренность - це уроджена здатність людини до успішному освоєнні деякою, досить складною діяльності.

>Одаренними називають  людей, мають хороші задатки до розвитку здібностей, необхідні відповідного виду. Але бути обдарованим означає бути здатним, оскільки людини легко може освоїти будь-який вид роботи і домогтися у ньому успіхів. Є різні за своїм спрямуванням, за змістом діяльності чи умовам розвитку, види розумовоїодаренности. Усі вони має власну специфіку та динаміку розвитку.

Відомий психологБ.Г.Ананьев сказав: ''Людське розвиток зумовлено взаємодією багатьох чинників: спадковості, середовища (соціальної,биогенной,абиогенной), виховання (вірніше, багатьох видів спрямованого впливу суспільства до формування особистості), власної практичної діяльності. Ці чинники діють не порізно, а разом на складну структуру розвитку'', [1].

Отже, хоч питання обдарованості залишається відкритим у багатьох своїх напрямах, дуже важливо вміти вчасно її знайти й дати можливість розкритися повною мірою, і тоді світ отримає набагато більше великих учених, дослідників, акторів, письменників та просто по-різному талановитих людей.