Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Дипломатія Давнього Сходу

ЗМІСТ

Вступ

Міжнародні відносини та дипломатія в давньому Межиріччі.
Хетська держава в міжнародних відносинах
Зовнішня політика Ассирійської держави в II ст. до н.е. та дипломатія VII ст. до н.е.
Дипломатичні зв’язки країн далекого Сходу

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Витоки міжнародних відносин сягають тривалої взаємодії між племенами та союзами племен, які воювали, вели переговори та укладали союзи. З виникненням перших держав у долинах Нілу, Тигру та Єфрату, на берегах Інду та Хуанхе почали складатися й відносини між ними. Але через далекі відстані культурні і політичні взаємозв’язки між цими двома великими осередками цивілізації були ще дуже слабкі. Примітивність засобів транспорту і зв’язку створювала перешкоди для становлення регулярних взаємовідносин між ними. Але не дивлячись на це, все ж таки встановлюються відносини між державами, спочатку епізодичні, а пізніше – систематичні; з часом вони набувають форм міждержавних договорів. Договори про союз і взаємодопомогу, про нейтралітет та обмін спірними територіями, про порядок поділу воєнної здобичі, про видачу втікачів, про правила торгівлі свідчать про розширення сфер міжнародної взаємодії та міжнародно-правове регулювання.

В історії стародавніх країн Далекий Схід займає дуже важливе місце. Історія стародавніх країн, які існували на території Східної Азії в II-I ст. до н.е., свідчить про дію закону єдності та різноманітті шляхів складення та розвитку ранньокласових суспільств.

Важливою особливістю соціально-економічного розвитку Давнього Китаю є складний характер регулювання русла ріки Хуанхе, відкритість кордонів землеробських районів Китаю, які сприяли хорошому розвитку як політичних так і культурних відносин.

Метою мого реферату є розкриття міжнародних взаємозв’язків між країнами Давнього Сходу.

Об’єктом даної теми являються країни Давнього Сходу.

Предметом реферату є дипломатичні та міжнародні відносини з плином часу на Давньому Сході.

Міждержавні відносини та дипломатія в давньому Межиріччі

У нижній Месопотамії наприкінці IV тис. до н. е. існували численні незалежні держави-громади, які прагнули до гегемонії над сусідами та жили в постійних сутичках одна з одною. Вони воювали за родючі смуги землі, за канали, за накопичені багатства, за можливість розпоряджатися людськими ресурсами. Серед держав, правителі яких претендували на панування, найважливішими були Ном Кіш на півночі Нижньої Месопотамії та Ур, Урук, Умма й Лагаш на півдні.

Найдавнішими з донині відомих міждержавних документів Давнього Межиріччя є договір між правителями міст Лагаша й Умми, укладений близько 2500 р. до н. е. Текст договору було написано шумерською мовою та вирізьблено на кам’яній стелі. Договір підтверджував кордон, що існував між містами-державами, встановлював недоторканість прикордонних знаків. Обидві сторони зобов’язувалися вирішувати спори мирним шляхом на основі арбітражу. Виконання договорів гарантувалося присягами за зверненням до богів.

Правитель Умми Лугальзагесі близько 2312 р. зумів завдати відчутної поразки Лагашу й Кішу. Він домігся того, що північні правителі стали пропускати його торговців на північ – до Середземного моря, Сирії та Малої Азії, звідки доправлялися цінні сорти лісу, мідь, срібло. Торговий шлях Перською затокою до Індії для них був відкритий ще раніше.

Лугальзагесі довелося зіткнутися з володарем міста Аккаде з північної частини Нижньої Месопотамії, відомим під ім’ям Саргон Старий. Саргон підніс значення майже невідомого містечка Аккаде, яке відіграло в історії Месопотамії значну роль. Згодом уся область північної частини Нижньої Месопотамії почала називатися Аккадом. Саргон почав з того, що поширив свою владу на Верхню Месопотамію. Потім він запропонував Лугальзагесі поріднитися з ним шляхом дипломатичного шлюбу. Лугальзагесі відмовився. Саргон перейшов до воєнних дій і швидко розгромив супротивника. Лугальзагесі було взято в полон і в мідних кайданах проведено в урочистій процесії через «ворота бога Енліля» в Ніппурі, а потім, імовірно, страчено. За короткий час Саргон завоював усі найважливіші міста Нижньої Месопотамії аж до Перської затоки. Згодом його війська здійснили й інші походи - до Малої Азії (до «Срібних гір») та до Еламу.

У цей час в Еламі процвітала цивілізація, досить подібна до шумеро-аккадської. Еламська мова була спорідненою з дравідійськими мовами сучасної Південної Індії. Область еламської цивілізації охоплювала не лише західну мулову рівнину річок Карун та Керхе, а й гористі місцевості аж до кордонів нинішніх Афганістану й Пакистану. Через Елам ішов один із шляхів до Індії.

Царям Аккаде, незважаючи на низку походів, не вдалося цілком підкорити Елам. Аккадський цар На- рам-Суен (2236-2200) нарешті уклав з еламітами письмовий договір, за яким Елам зобов’язувався узгоджувати свою зовнішню політику з Аккадським царством, але зберігав внутрішню незалежність. Договір написаний еламською мовою, але аккадським клинописом, який від того часу став поширюватися і в Еламі. За Нарам-Суена були доведені до кінця зміни в державному устрої, розпочаті ще його дідом Саргоном. Він відкинув усі старі титули й став називатися «царем чотирьох країн світу».

Однак, відмовившись від жрецького освячення нових титулів та проголосивши себе богом, Нарам-Суен посварився зі жрецтвом. Соціальна опора Аккадської династії звузилася. Общинники були розорені війнами та каральними походами проти міст власної країни. На боці царя залишилася лише створена Саргонідами бюрократична знать. За таких обставин почалося вторгнення з Іранського нагір’я кутіїв. З цього часу починається поступовий занепад династії Аккаде. Спочатку боротьба з горянами йшла зі змінним успіхом. Але вже син Нарам-Суена повинен був поступитися титулом «царя чотирьох країн світу» цареві Еламу в обмін на допомогу, надану проти кутіїв (гугіїв). Проте невдовзі влада в Месопотамії цілком перейшла до рук ку- тійських вождів.

Однак згодом влада кутіїв була зметена загальним повстанням проти них. Політичним центром Месопотамії стає місто Ур, а нова держава набуває назви «царства Шумера й Аккаде».

У 1900-1850-х роках у Месопотамії утворився ряд держав на чолі з аморейськими династіями. Укладалися численні союзи, правителі яких поборювали один одного. В цій боротьбі утворювалися значніші державні об’єднання, центрами яких були Іссін, Урук, Ешнунна, Марі, Ларса, Вавилон. Між найзначнішими царствами Месопотамії - Марі, Лшшуром, Ешнунною, Вавилоном та Ларсою велася активна боротьба за гегемонію, в ході якої укладалися союзи, створювалися коаліції, велися війни.

Найзнаменитішим царем Вавилонської династії став Хаммурапі (1792-1750). Вавилонська держава за його правління охоплювала всю Месопотамію.

1595 р. хети на чолі з Мурсілі І вторгайся до Месопотамії й скинули останнього царя вавилонської династії - Самсудитану. Царську владу у Вавилонії захопили касити. їхнє правління тривало понад 400 років.

Вавилонські царі зав’язують дружні відносини з Єгиптом, хоча дещо запобігають перед ним. Відносини з Ашшуром складаються досить складно: правителі Ашшура були то ворогами каситів, то союзниками чи навіть родичами, то платили їм данину.

Близько 1158 р. еламський цар Шутрук-Наххунге переправився через Тигр і захопив низку міст у Месопотамії. Каситського царя було скинуто, а Вавилонію віддано під владу еламського намісника. Міста Месопотамії були піддані жахливому пограбуванню та обкладені даниною. Опір вавилонян було нещадно придушено.

Але згодом, скориставшись внутрішніми звадами в Еламі, вавилоияни скинули панування еламітів. За нової династії, найвидатнішим представником якої був Навуходоносор (1126-1105), почалося нове, хоча й короткочасне піднесення Вавилонії. їй навіть вдалося підкорити Ассирію й розгромити Елам, надовго вивівши його з політичної гри. Цим успіхам вавилонян поклали край спочатку поразка від ассирійців, а потім масове вторгнення південно-арамейських кочовиків (халдеїв).

Хетська держава в міжнародних відносинах

На території східної частини Малої Азії ще в III тисячолітті до н.е. виникло кілька політичних утворень типу міст-держав: Каніш (Неса), Хаттуса, Бурушхатум, Куссар, ІДаль- на, Амкува та ін. Між містами-державами гонилася боротьба за політичну гегемонію.

На перших порах гору взяв Бурушхатум, правитель якого став «великим царем». З часом ситуація змінилася на користь міст-держав Каніша (Неси), Хаттуси та особливо Куссара.

У III тисячолітті через Балкани або через східні райони, з Передньої Азії, до Малої Азії переселяються індоєвропейські племена. На початок II тисячолітті до н.е. індоєвропейські зайняли територію біля Каніша(Неси) та Куссара. Звідси вони розселялися на північ і північний схід Малої Азії, де вступали в контакт з хаттами, та на південний схід Анатолії.

У цьому зіткненні, яке тривало кілька століть, прибулі індоєвропейці зливалися з аборигенним корінним населенням. У результаті цього утворився хетський етнос, який створив у середині XVII ст. до н. е. могутню Хетську державу, або Хатті.

За правління царя Лабарни хети силою зброї підкорили сусідні країни, розширивши територію царства «від моря до моря». За царя Хаттусілі І (він же Лабарна II) було підпорядковано ряд областей у Малій Азії та здійснено похід у Північну Сирію. Столицею держави стає Хаттуса. Від цього часу сирійське питання стає одним із найголовніших у зовнішній політиці Хетської держави.

Після підкорення Халеба наступник Хаттусілі Мурсілі І рушив на далекий Вавилон, де правив Самеудітана з династії Хаммурапі. 1595 р. місто було взяте й зруйноване. Під час цього походу були підкорені також хурити, що жили на лівому березі Євфрату. Ці перемоги поставили Хетську державу в ряд значних держав Близького Сходу.

Наприкінці XV ст. до н. е. за Тутхалії III Хетська держава розгортає завойовницьку політику, яка успішно тривала до середини XIII ст. до н.е. Хети здійснювали походи в південно-західні райони Малої Азії, в країни, що об’єднувалися під спільною назвою Арцава, атакож на південь. Уся південна територія була населена спорідненими з хетами лувійцями і називалася загалом Лувією. Після військових операцій сина Тутхалії, Суппілуліуми І і сина останнього, Мурсілі II, країни Арцави були завойовані, а з більшістю з них було укладено мирні договори.

Правителі арцавських країн зобов’язувалися: регулярно відправляти до Хатті військові допоміжні загони разом із бойовими колісницями; систематично надсилати данину хетському правителеві; вчасно повертати втікачів з Хатті тощо. Хети ж обіцяли допомагати Арцаві в разі нападу ворога. Мирні договори скріплювалися присягою на вірність. Ця присяга, проте, була ненадійною, бо правителі країн Арцави за найменшої нагоди поривали з хетами.

Хетські історичні документи сповнені описів боротьби хетів з племенами касків, що мешкали на північ і північний схід від Хатті, в горах уздовж південного узбережжя Чорного моря. Боротьба з касками набула систематичного характеру ще за часів Тутхалії III. Вона зумовлювалася як частими набігами касків на територію хетів, так і загарбницькими прагненнями хетських правителів. Каскське питання не зміг остаточно врегулювати жоден із хетських правителів, хоча з касками іноді укладалися мирні договори. Воєнні походи проти касків лише тимчасово припиняли їхні руйнівні набіги.

У період Новохетського царства (бл. 1400-1200 рр. до н.е.) держава Хатті розглядалася як рівна з Єгиптом, Вавилонією та Ассирією.

Значних результатів хети домоглися в боротьбі за Північну Сирію. Скориставшись тимчасовим ослабленням Хатті після падіння Давнього царства, великих успіхів на захід від Євфрату домоглися мітаннійці: Халеб, Алалах, Каркемиш та інші царства перебували у сфері їхньої політичної гегемонії. Хетський цар Суппілуліума І поклав край могутности Мітанні (60-ті роки XIV ст. до н.е.). Переправившись через верхній Євфрат, хетські війська вийшли з півночі до Вашшукканне - столиці Мітанні. Хети розгромили столицю. На престол Мітанні Суппілуліума І посадив свого прибічника Шаттіваззу, видавши за нього заміж свою дочку. Згодом Мітанні не змогла відбити удари ассирійців і до кінця XIII ст. до н. е. стала складовою частиною Ассирійської держави.

Суппілуліума І встановив тривале панування хеттів у північній Сирії. Після завоювання Халеба й Каркемиша, важливого міста біля переправи через Євфрат, Суппілуліума І посадив па трон у цих містах своїх синів - Піяссілі та Телепіну, поклавши цим основу хетських династій в Халебі й Каркемиші. Вся долина річки Оропту підпорядкувалася хетському цареві. Хетська держава стає суперницею Єгипту в Фінікії.

Одним із найважливіших джерел для вивчення суспільства й культури Східного Середземномор’я того часу е архіви міста Угарита з XIV ст. В міжнародних відносинах державу представляв або персонально цар, або рада міського самоврядування, що включала, найімовірніше, торгову еліту міста. Акти про міжнародні відносини Угарита налічують 127 документів. Серед них - листування з хетськими царями, договори з ними.

Хетські царі оформляли свої відносини з підлеглими державами у вигляді договорів, скріплених страшною присягою - іменами хетських та місцевих богів. Типовим щодо цього є договір Нікм-Адцу II, царя Угарита, з Суппілуліумою І, який зберігся в двох примірниках - в угаритському й хетському архівах аккадською й хетською мовами. У ньому йдеться про необхідність послаблення сусідніх царств, тісно пов’язаних з попереднім гегемоном-Єгиптом. Хетські царі виступають посередниками в суперечках між сирійськими цар- ками та здійснюють перерозподіл їхніх володії іь. За цим договором цар Угарита одержав 15 нових поселень у долині Оронта та на узбережжі.

Нікм-Адцу зобов’язувався вважати ворогів або союзників хетського царя, якщо їхні володіння розташовані недалеко від Угарита, своїми ворогами чи союзниками. Він мусив виставляти на вимогу хетів допоміжний контингент воїнів та платити порівняно помірну данину.

На той час фараон Аменхотеп IV (Ехнатон), зайнятий релігійно-політичними реформами в Єгипті, не хотів чи не міг виділити збройні сили, необхідні для втримання Сирії, Фінікії й Палестини. Прохання місцевих царів до фараона про допомогу були марними. Допомоги з Єгипту вони не одержали.

Після краху єгипетського владарювання в Сирії і відходу зі сцени Мітанні як великої держави Хетське царство стало неподільним гегемоном у північній частині Східного Середземномор’я.

Проте, за фараона Сеті 1 розгортається новий єгипетський наступ на Палестину (бл. 1300р. дон. е.). Його було продовжено за Рамсеса II. Відомою є битва єгипетського та хетського військ при Кінзі (Кадеші). Хоча Рамсесу вдалося з боєм вирватися із, здавалося б, безнадійного становища й розбити своїх ворогів, але змінити розстановку сил у Східному Середземномор’ї він не зміг, незважаючи на подальші походи.

У цей час на перший план і для Хетського царства, і для Єгипту висувається загроза з боку Ассирії, яка помітно зміцніла за царя Салмансара I. Перед цією загрозою Єгипет і Хетське царство відсунули на другий план свою боротьбу в Сирії та Палестині. Справа завершилася укладенням мирного договору між Хаттусілі III та Рамсесом II (бл. 1296 - 1270 р. до н.є.).

Південна Фінікія до Бібла, Дамаська оаза, Палестина й Зайордання залишилися за Єгиптом. Амурру й Нухашше належалидо хетської зони впливу.

Наприкінці XIII ст. Хетське царство вступило в період кризи: безперервні походи значно ослабили економіку країни, розоривши різні галузі господарства. Хетська держава зазнає нестачі продовольства. До цього додалося вторгнення до Малої Азії племен егейського світу, названих у єгипетських джерелах «народами моря». «Жодна країна, починаючи з Хатті, не встояла перед їхніми військами»,- зазначається в одному з єгипетських написів.

Валка племен, що переселялися, рухалася на південь сушею, а ударна сила - вздовж узбережжя кораблями. Лише близько 1180 р. до н.е. фараону Рамсесу III вдалося затримати наступ грізного ворога на рубежах Єгипту.

Близько 1200 р. до н.е. колись грізне царство Хатті впало разом зі своєю столицею Хатгусою.

У ці ж таки роки у війні з ахейцями загинула й знаменита Троя, що зв’язувала цивілізації Малої Азії та Балканського півострова.

Зовнішня політика Ассирійської держави в II ст. до н.е. та дипломатія VII ст. до н.е.

Данвньоассирійська держава сформувалася як потужна військова сила. На перших порах її існування, в часи Староассирійського царства (ХУПІ-ХУ ст. до и. е.) головною метою зовнішньої політики були завоювання, і вона досягалася передовсім військовими методами, засоби дипломатії були на другому плані. Першим володарем Ашшуру, який прийняв царський титул, був Шамшиадад І (1813-1781). Він навіть називав себе царем всесвіту. Близько 1800 р. Шамшиадад завоював всю Північну Месопотамію, підкорив частину Каппадокії і в своїх походах дійшов до берегів Середземного моря. Спираючись на масу вільних ассирійців, він надав ассирійській державі військового характеру.

Після Шамшиадада Вавилонія звела нанівець ассирійські завоювання. Зміцнення царства хеттів (XVII ст. до н. е.) та сильного царства Мітанні спричинило послаблення Ассирії; її занепад тривав до кінця ХV ст. до н.е.

Наприкінці XV ст. царство Мітанні, ослаблене тривалою боротьбою з хеттами, втрачає свої позиції в Передній Азії. Натомість в період Середньоассирійського царства (кінець XV до IX ст. до н.е.) починається нове піднесення Ассирії. Ассирійський цар Ашшурубалліт І (бл. 1365-1360), сучасник єгипетського фараона Ехнатона (Аменхотепа IV) встановив дипломатичні відносини з Єгиптом, розраховуючи знайти там підтримку в боротьбі проти Мітанні. Про це свідчать два листи Ашшурубалліта І до Аменхотепа IV, які збереглися в Ель-Амарнському архіві. Він послав подарунки фараонові - камінь лазурит, коней із колісницями й наполегливо просив золота, необхідного йому для побудови палацу. Особливий посол ассирійського царя доставив до Єгипту іншого листа, в якому Ашшурубапліт повідомляє Ехнатонові: «Посилаю цього посла, щоб тебе бачити й твою країну бачити. Нехай він дізнається про твою волю й волю твоєї країни, й нехай він тоді повернеться».

Укладення союзу Ассирії з Єгиптом викликало невдоволення не лише в Мітанні, але й у Вавилонії, яка зберігала свої претензії на верховну владу над Ассирією. Вавилонський цар Бурнабуріаш II заявив в одному зі своїх листів протест фараонові: «Навіщо вони приїхали до твоєї країни? Якщо ти прихильний до мене, не вступай з ними в зносини. Нехай вони від’їжджають, нічого не домігшись. Зі свого боку шлю тобі в подарунок 5 мін лазуриту, 5 кінних упряжок і 5 колісниць». Незважаючи на це, фараон, імовірно, не задовольнив прохання свого союзника й не відмовив у прийомі послам ассирійського царя.

Наступники Ашшурубапліта продовжували успішну завойовницьку політику. За правління Салмансара І (1274-1245) експансія Ассирії спрямовується проти племен Урарту та Мітанні. Син і наступник Салмансара Тукультінінурта І вів ще ширшу завойовницьку політику: він здійснив походи проти Еламу на сході. Марі й Північної Сирії на заході. Давній суперник Ассирії - Вавилон - було вперше завойовано силою ассирійської зброї. Ассирійці розграбували храм бога Мардука й вивезли як трофей знамениту статую цього вавилонського бога.

За правління Тиглатпаласара I (1115-1077) було здійснено нові ассирійські походи. Під час розкопок давнього Ашшуру було виявлено камені з описом діянь і походів цього царя. Кожен уривок написів ассирійського царя закінчується похваляннями щодо багатої здобичі, захопленої в походах: «Я вивіз їхнє майно, спалив їхні селища вогнем, зажадав від них заручників і данини» або «Я наклав на них важке ярмо мого владарювання й змусив їх щороку мені приносит и данину до мого міста Ашшура», чи «Я приєднав їхні землі до своєї рідної землі». «Я не мав суперників у бою», - проголошував Тиглатпаласар I. Воєнні походи та завоювання ассирійського царя зміцнили його авторитет. Його змушений був визнати навіть фараон Єгипту: він прислав в дар Тиглатпаласару крокодила й бегемота, очевидно, з метою поповнення звіринця в столиці Ассирійського царства.

Однак за наступників Тиглатпаласара Ассирія слабшає, й незважаючи на епізодичні зовнішньополітичні успіхи, царям IX ст. доводиться відвойовувати втрачене. Особливо небезпечними супротивниками в цей час були арамеї. Хетської держави на цей час вже не існувало, а Єгипет переживав занепад. За цих обставин в Сирії й Палестині виникають нові держави, які прагнуть відігравати самостійну роль. Так у Палестині підноситься Ізраїльсько-Іудейське царство. На кінець X ст. видатну роль тут починає відігравати Дамаське царство, створене арамеями. Асархаддон, улюблений син Єинаххериба, був, як і йото батько, войовничим царем, але продовжити його політику він не наважився. На противагу батькові він змінив своє ставлення до Вавилону, не схвалюючи дій Синахериба, що зруйнував «священне місто». Новий цар був спритним політиком і дипломатом. Відновлюючи Вавилон, Асархаддон уникав усього, що могло б хоч якоюсь мірою кинути тінь на пам’ять його батька. Руйнування Вавилона він дипломатично приписував гніву бога Мардука, який начебто погубив місто за провини його мешканців. Таким чином, виходило, що Синаххериб був лише зброєю в руках могутніх богів і виконував їхню вищу волю. Такою мотивацією Асархаддон досягав двох цілей: по-перше, виправдовував дії свого батька, а по-друге, неначе попереджав вавилонян про необхідність виконувати волю Асархаддона, щоб знову не накликати на себе страшний гнів Мардука. Він узяв собі за дружину уродженку Вавилона, підкреслюючи свою любов і прив’язаність до столиці, яку, можна сказати, воскресив із мертвих, і в якій жив частіше всього. Загалом Асархаддон усвідомлював, що надмірна жорстокість, яку виявляли його батько й дід, давала лише протилежні результати.

671 р. цар Асархаддон здійснив важкий похід до Єгипту. Подолавши Синайський півострів, ассирійське військо приступило до столиці Єгипту - Мемфісу. Фараон врятувався втечею, місто спустошено, а всю країну, аж до міста Теб, підкорено й перетворено на ассирійську провінцію. Проте ассирійцям довелося здійснювати неодноразові походи для упокорення Єгипту. Під час одного з них Асархаддон і помер.

Вже в перші роки царювання Ашшурбанапал (668-627) був змушений упокорювати повстання в Єгипті. Під час походу 661 р. були захоплені й зруйновані Теби. Варварське руйнування ассирійцями “стоворотих Теб”, як їх називали греки, визначного політичного й культурного центру Єгипту, нагадувало сучасникам трагічну долю Вавилону.

У складній обстановці, якою характеризувалося правління Ашшурбанапала, він виявив себе як людина твердої волі, вмілий державний діяч, військовий стратег і талановитий дипломат. У боротьбі зі своїми ворогами він використовував дипломатичні канали й численних шпигунів. Урарту, Елам та інші сусідні країни були наводнені ассирійськими розвідниками. Вивідувачі стежили за кожним кроком царя Урарту та його союзників.

Добре розроблена система шпигування сприяла тому, що до Ніневії постійно надходили найрізноманітніші донесення про події, що відбувалися на кордонах величезної держави та у васальних країнах. Цареві повідомлялося про підготовку до війни, пересування військ, про укладення таємних союзів, про прийоми й повернення послів, про будівництво укріплень, про змови й повстання, про врожаї й виведення худоби тощо. Цар був добре обізнаний у планах супротивника й вживав швидких і рішучих заходів, щоб громити їх поодинці, не даючи їм можливосте об’єднати свої сили в боротьбі проти Ассирії. За допомогою тонкої дипломатії, постійно лавіруючи між різними ворожими силами, Ассирії вдавалося зберегти свої величезні володіння, розбивати ворожі коаліції та захищати кордони від вторгнення небезпечних супротивників.

Ассирійці приділяли значну увагу розвідуванню планів тих сусідів, на яких збиралися напасти. Немало сил і часу вони витрачали на поширення сприятливих для планів Ассирії політичних чуток.

Важливе місце в політиці Ашшурбанапала посідали відносини з Еламом. Головним вузлом суперечностей між двома державами була Вавилонія, на яку здавна претендували еламіти. Ассирія також використовувала кожен привід для втручання у внутрішні справи Еламу. Так, під час придворної боротьби, яка розгорілася в столиці Еламу після смерті царя Уртакі, його молодший брат Теумман, що відтіснив законного спадкоємця від престолу, задумав убити свого конкурента та його рідню. Однак ті, дізнавшись про ці наміри, втекли до Ассирії. Ашшурбанапал надав їм притулок і обіцяв захистити від свавілля підступного родича.

Теумман вирішив ужити заходів, щоб повернути втікачів до Еламу. З цією метою до Ніневії було виряджене посольство еламітів, опис якого дійшов до нас. Його очолювали Хумпантахрах та Набудамік. Аш- шурбанапал прийняв їх з почестями.

Сановники й чини нижнього розряду стояли в декілька рядів уздовж стін зали прийомів. Ті, хто посідав нижче становище при дворі, з’являлися до палацу з непокритою головою, сановники пов’язували лоб стрічкою, зав’язаною вузлом на потилиці. Стрічки верховних сановників були ширшими, їх прикрашали золоті розетки. Звичаї мешканців Суз були схожі на вавилонські й ассирійські, тому одяг обох посланників був схожий на одяг сановників Ашшурбанапала. Послів супроводжувала свита. Вони повільно пройшли між двох рядів царедворців, опустивши очі й схрестивши руки на грудях. Наблизившись до трону, вони впали ниць, а потім за поданим знаком піднялися й стояли нерухомо. Звичайно посли іноземних держав залишалися на колінах увесь час, доки тривала аудієнція, але Ашшурбанапал, бажаючи пощадити гордість еламітів, звільнив їх від цього обов’язку й дозволив говорити стоячи.

Після перших взаємних вітань посли принесли цареві подарунки від Теуммана: золоті й срібні чаші, дорогоцінне каміння, багаті тканини. Потім вони приступили до викладу свого прохання. Вони зажадали від Аш-шурбанапала видачі племінників Теуммана й усіх втікачів. В іншому разі вони погрожували війною.

Цю вимогу було відкинуто. Ашшурбанапал прагнув завжди мати слухняних прихильників з царського дому ворожої сторони, яких вигнали звідти і які жадали влади: при нагоді їх можна було посадити на трон.

Елам давно готувався до війни, й епізод з племінниками став лише приводом до її розв’язання. Ашшурбанапал, порушивши норми про недоторканність послів, затримав їх разом зі свитою в Ніневії. Але еламсь- кого писаря й кількох осіб зі свити послали до кордону. Вони мали повідомити Теуммана про результати посольства та вручити йому послання, в якому Ашшурбанапал радив відмовитися від лихих намірів, щоб не накликати на себе гніву богів.

Через десять днів ассирійське військо вже стояло на кордонах Еламу. Тим часом Теумман ще не завершив переговори про союз з арамеями та з халдейськими князьками, які мали підняти повстання в Месопотамії. Армію Еламу було розгромлено, а Теуммана та його сина було захоплено й страчено. Царем Еламу було проголошено прибічника Ассирії Хумпаннікаша. Тим часом посли Теуммана залишалися в Ассирії як заручники. Один із них, побачивши відрубану голову еламського царя, убив себе кинджалом, іншого ассирійці відвели до Арбели й зарізали там «як ягня».

Дипломатія Давнього Сходу 📙 Реферат → 🆔 79734