Духовна культура українського народу. 2

ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 

ТРАДИЦІЙНА  ОБРЯДОВІСТЬ 

Сімейні обряди та звичаї

 Спосіб  внутрішнього життя людини традиційного суспільства містив у своїй основі ємке поняття ладу, тобто порядку, гармонії в усьому. Його дійовість досягалася за допомогою регламентації усіх сфер життя, котре проходило у певній циклічності: або за річним календарем, або за стадіями розвитку людини та її сім'ї. Кожна важлива подія у системі такої циклічності акцентувалася певними символічними діями: обрядами, ритуалами та святами — найважливішими складовими народної духовної культури. Обряд — це сукупність традиційних умовних дій, котрі в образно-симврлічній формі виражають усталені зв'язки людей з природою та поміж собою; сукупність обрядів, пов'язаних з відзначенням найважливіших життєвих подій переважно культового змісту, становить ритуал; урочисте ж відзначення знаменних подій, яке включає розважальні елементи та деякі обрядові дії, — це свято.

 Відповідно  до циклічності процесу життєдіяльності  людей склалися окремі типи свят та обрядів. Основних з них два: сімейні й календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, календарна ж — у житті природи або трудовій діяльності людей, котра, як правило, підпорядковувалася сільськогосподарському трудовому календарю. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.

 Сімейна обрядовість становить систему  свят, обрядів та ритуалів, якими  відзначаються всі найважливіші життєві події людини від її народження до смерті; крім того, вони закріплюють про неї пам'ять і після смерті. У цьому плані сімейна обрядовість глибоко філософічна, оскільки, встановлюючи духовний зв'язок між поколіннями, вона наповнює життя оптимістичним змістом.

 У сімейній обрядовості сплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких сягає різних історичних епох із притаманними кожній з них соціальними, правовими, морально-етичними, релігійними нормами і уявленнями. Витоки формування сімейних обрядів нерідко були пов'язані з магічними актами, що мали різне функціональне призначення. Умовно їх можна поділити на спонукальні — призначені забезпечити щастя сім'ї, багатство, плодючість і здоров'я людині — та запобіжні — спрямовані на захист людини або родини від злих сил. Із розвитком раціональних знань магічний аспект цих обрядів поступово втрачався, а ритуальні дії перетворювалися на традиційні розваги. Разом із появою нових обрядових дій та символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак їхній зміст певним чином змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.

 Найбільш  рельєфно зазначена закономірність виявляється в основних обрядах  сімейного циклу: родильних, весільних та поховально-поминальних.

 Родильні  обряди, що супроводжують народження дитини та її прилучення до свого роду, поділяються на чотири основних моменти: власне народження; очищення матері та повивальної бабки; прийняття новонародженого до роду і громади; соціалізація дитини. Це проявляється через послідовний ряд взаємопов'язаних обрядів: народин, очищення, ім'янаречення, обрання 'кумів, провідок, зливок, хрестин, похрестин, пострижин.

 Родильна  обрядовість належить до числа особливо делікатних сфер, і тому вона найбільш ретельно обставлялася магічними діями  та обереговими знаками. Особливо це стосувалося першого етапу народин, коли місце пологів зберігалось у таємниці, а коло дійових осіб обмежувалося до трьох: породіллі, баби-повитухи та чоловіка породіллі. Традиційним місцем пологів була комора чи лазня, або й поле: дітей, що народилися на ниві, називали житничками. Про пологи намагалися не говорити нікому, навіть повитуху запрошували в останній момент. Повивальна бабка (в різних регіонах України вона мала різні назви: баба-бранка — на Правобережжі, баба-пупорізка — на Наддністрянщині, баба — в Поліссі тощо) завжди обиралася з числа найповажніших жінок села і була, як вважали, пов'язана з магічними силами.

 У процесі  народин постійно вдавалися до магічних дій. Коли пологи були важкими, повитуха наказувала відчинити всі замки, повідкривати двері, вікна, скрині, порозстьобувати коміри сорочок, навіть просила відчинити царські ворота в церкві, а потім обкурювала породіллю зіллям. Найдосвідченіші повитухи використовували і раціональні прийоми народної медицини: вони вправно робили породіллі масаж, компреси з навару льону, розтирання маслом, вигрівання гарячим зерном. Приймаючи роди, баба намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру: хлопцеві, «аби господарем був», пуповину відсікали на сокирі, а дівчинці, «щоб доброю пряхою була», — на гребені. Одночасно вона застосовувала і оберегові прийоми: обкурювала дитину димом, у рукав сорочки, в яку завертали новонародженого, клала вузлик з печиною (шматочком глини від печі), кусень хліба з салом або сіль та свічу; ще один такий же вузлик кидала на перехресті доріг із словами: «На тобі, чорте, плату!»

 Коли  утаємничені процедури завершувалися, давали певний знак: або вивішували на високій жердині сорочку породіллі, або, як це прийнято у верховинців  Карпат, стріляли з рушниці чи розпалювали багаття. Для сусідів та родичів це слугувало сигналом, що можна провідати пoрoділлю, — такі провідування називалися обвідками (одвєдками). За звичаєм, приходили лише заміжні жінки з невеличкими подарунками «на зубок» — пирогами, ласощами.

 Одвідки іноді поєднували з обрядовою купеллю, якій надавали великого значення, — адже вона мала і гігієнічні, і оберегові функції, пов'язані з водою. Аби дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); у купіль дівчинки додавали меду, а іноді й молока («щоб гарною була»), хлопчикам клали корінь дивосилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб уміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя».

 Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм прилучення до домашнього вогнища та роду. Вшанування новонародженого та частування породіллі повитухою й близькими сусідами мало назву родин. Головною дійовою особою на родинах була повитуха: вона накривала стіл і приймала гостей. За традицією, не можна було приходити на родини з пустими руками, тому йшли з дарунками: полотном для пелюшок та обрядовою їжею. Вшановуючи породіллю, бажали їй та її дитині щастя, здоров'я: «Щоб дитина була багата, як земля, дужа, як вода, щоб в коморі і в оборі всього було доволі». Вшановували і повитуху: чоловік породіллі частував її хлібом-сіллю та підносив подарунки.

 Найважливішим моментом родильної обрядовості  був звичай прилучення новонародженого до громади, який нерідко поєднував декілька обрядових дій: ім'янаречення, хрестини та обмивання (зливання), хоча ці обряди могли виконуватися і окремо. Звичай ім'янаречення пов'язувався з переконанням, що гарно обране ім'я має сприяти щастю та добробуту немовляти. Відтворював він і усталені норми моралі та звичаєвого права, нерідко проявляючись через відповідні символи: наприклад, дитині, що народжувалась поза шлюбом, давали негарне ім'я.

 Звичай  хрестинного обіду базувався  на бодай і умовній участі в ньому всіх мешканців села, символізуючи тим самим причетність новонародженого до громади. Головними дійовими особами у ньому виступали кум і кума, котрі сприймалися не просто як хрещені батьки, а як представники громади, посередники між громадою та батьками дитини. Останній статус кумів мав особливе значення, адже згідно з усталеними уявленнями всі причетні до народження дитини — породілля, повитуха й навіть чоловік породіллі — є «нечистими» і тому не можуть брати участі у хрестинах. Прилучення дитини до таїнства хрещення могли здійснювати тільки куми.

 Аби зняти з породіллі та повитухи «нечистоту», влаштовували очищення (зливки), що мали обов'язково відбутися у  перші дев'ять днів. Для цього  повитуха рано-вранці приносила непочатої води, до якої додавали вівса, хмелю, конопляного сім'я, дубової тріски. На долівку клали сокиру (коли новонароджений був хлопчиком) або прядку (коли немовля — дівчинка), породілля правою ногою ставала на сокиру і здіймала правицю, на яку баба-бранка лляла воду, з лівої ж руки породілля виливала трохи води. Далі руки міняли, проробляючи таку процедуру тричі, а відтак всі ці дії повторювала й повитуха. Після обряду повитуха, породілля з немовлям на руках і всі присутні жінки тричі обходили довкола столу. Закінчувався обряд частуванням, під час якого породілля мусила сидіти на кожусі вовною догори, аби вберегтися від нечистої сили. Те, що це робилося після хрестин — головної церковної дії, що убезпечувала дитину і породіллю, наочно демонструє релігійний дуалізм — поєднання народних і християнських вірувань.

 Цикл  родильної обрядовості завершувався обрядом похрестин (очередин, продирин) — прийомом гостей на честь дитини. «Продирати оченята дитині» приходили найближчі родичі та знайомі, котрі, за звичаєм, клали дитині гроші, а по закінченні частування везли на бороні до корчмн бабу-повитуху.

 У сімейній обрядовості українців було прийнято відзначати пострижини — річницю від дня народження дитини. На цей ювілей запрошували повитуху та хрещених батьків. Посеред хати на долівці простилали вовною догори кожух, садовили на нього хлопчика, і названий батько вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням (обрубуванням, рубанням), бо колись дійсно виконувався сокирою, причому двічі: через місяць після народження (як знак прилучення дитини до роду) і в; рік повноліття, символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану.

 Дівочий різновид пострижин — обряд  заплітання (у Закарпатті він проводився через п'ять років після народження) — урочисте плетення навхрест перших кісок. Для цього обряду батьки запрошували хрещену мати, якій дарували калача та хустку.

 Весілля в середовищі українців являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Це одно з тих явищ національної культури, яке найбільшою мірою зберегло архаїчний колорит світоглядних уявлень, етичних норм, народної моралі та звичаєвого права. Відгомоном давнього умикання, наприклад, стали такі складові весілля, як збирання весільної дружини та весільний похід по молоду, свідченням колишньої купівлі-продажу молодої є перейми, викуп коси тощо. У весільній звичаєвості закодовані й прадавні цінності матріархату. По суті, лише у весільних діях виявляється колишній пріоритет жінки: адже саме вона зустрічає весільний поїзд молодого, виряджає молодих до вінчання, вбирає дочку-наречену'у вінок, веде молодих на посад, зустрічає та благословляє наречених після вінчання.

 Українська  весільна обрядовість поділяється  на три взаємопов'язаних цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів включає ряд обрядів: передвесільний — сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір; власне весілля — запросини, обдарування, посад молодих, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу, перезву, рядження; післявесільний — хлібини, свашини та гостини.

 Все починалося зі сватання (рушників, словин, брання рушників, змовин), коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Історично склалися три основних варіанти сватання: найбільш архаїчний, пов'язаний з умиканням молодої; сватання дівчини до парубка; «класичне» сватання дівчини через старостів молодого.

 Сватання  з умиканням добре описане  Левассер де Бопланом стосовно XVII ст.: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танку шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця, інакше пропала його голівонька». Єдиною умовою такого викрадання мала бути попередня згода самої дівчини.

 Другий  варіант сватання — дівчини до хлопця — мав у XVI—XVIII ст. в Україні значне поширення і відбувався двома шляхами: сватанням самої дівчини і сватанням хлопця свахою дівчини. До самостійного сватання дівчина вдавалася переважно тоді, коли хлопець її ошукав. У такому випадку дівчина приходила до хати хлопця і, звертаючись до нього, казала: «Я бачу по тобі, що ти людина добра, що дружина твоя буде щасливою і матиме дбайливого господаря. Прошу тебе, одружися зі мною». Таке ж прохання вона адресувала батькам парубка. Коли сватання відбувалося за допомогою свахи дівчини, та вела «класичну» для своєї ролі розмову про куницю та мисливця або про красну дівицю та доброго молодця: «Йду з далекої сторонушки, не рідної, але від родичів красної дівиці. Знемагає її серденько по доброму молодцю; вона сохне в самотності, мов трава на горючому піску...»

 Традиційне  сватання, особливо поширене з XIX ст., відбувалося  у формі переговорів послів молодого з батьками дівчини. Цей досить складний обряд вельми стисло описав Тарас  Шевченко: «Покохавшись літо чи то два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

 Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала  старостам принесений ними хліб, а  молодому «дарувала» гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він «вхопив  гарбуза» чи «облизав макогін». Аби  уникнути сорому через відмову, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, щоб зберегти це в таємниці. На Гуцульщині, де більше турбувалися про майновий стан молодих, напередодні сватання робили обзорини — оглядали їхнє господарство. Подібні обряди мали поширення і в інших районах України, щоправда, вони проводилися після сватання, якщо воно було успішним. Основне призначення цих обрядів (вони ще мали назви оглядин чи переглядин) — обговорити умови весілля.

 Невдовзі  після цього влаштовували заручини (полюбини, хустки, сватанки, запоїни) — перший весільний обряд, що набував законної чинності: тепер дівчина і парубок вважалися нареченими і не мали права відмовитися від шлюбу; якщо таке траплялося, то винні мусили відшкодувати збитки та ще й заплатити «за образу».

 Заручини  за своєю структурою і функціями  нагадували весілля. Молодий і молода з дружками запрошували гостей, сватів і родичів до хати молодої, де відбувалися  церемонії поєднання двох родів. Власне, довкола цієї ідеї і вибудовувалася вся передвесільна обрядовість. Вона включала три основні ритуальні дії: посад, благословїння та обдарування.

 Сенс  церемонії посаду — у висловленні  молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили 4 на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах, де збереглися більш архаїчні обряди, цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів.

 Опісля  починалося урочисте благословїння  молодих їхніми батьками. Останні, за звичаєм, сідали на лаву, застелену  кожухом (символ благополуччя родини), а староста підводив до них молодих  за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших — молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословїння. По його закінченні родичі обмінювалися подарунками, а головне — обдаровували наречених; як правило, не обходилися рушниками та хустками, а дарували хто худобу, хто клапоть землі.

 На  ознаку того, що дівчина і хлопець  заручені, вони обмінювалися перснями і, крім того, отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку або  квітку (на Буковині — траву). В західних районах більш поширеними були вінки, котрі плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, бо якщо вінок пропаде — не буде щастя у подружньому житті.

 Між заручинами та весіллям відбувалася  підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання короваю та запросини. Принагідно зазначимо, що для Західної України більш притаманною була барвінкова культура, для Східної — коровайна. Перехідною зоною виступало Поділля: там молода із дружками у п'ятницю .йшла до лісу за барвінком, і того ж дня родичі та сусіди сходилися на випікання короваю. Але як би не розподілялися ці два весільних обряди по регіонах, вони мають єдине і дуже давнє коріння, пов'язане з поклонінням культові рослин та предків.

 В українців  вічнозелений барвінок завжди вважався символом вічності кохання та шлюбу  і, природно, одним із головних елементів  весільної обрядовості. Збирати барвінок ішли у супроводі музик із хлібом, вівсом та горілкою. В Галичині прийнято було йти по барвінок усією молодіжною громадою, на Бойківщині молода йшла з дружками та малим хлопцем, у Закарпатті — лише дружки молодої та молодого, а на Наддніпрянщині — невелика група молоді, котра мала виготовити вінок як прикрасу до короваю. Виготовлені з барвінку вінки іноді мастили медом, додавали кілька зубців часнику (як обереговий знак), вплітали китиці вівса, клали вінки на хліб і несли їх до батьків на благословіння.

 У східних  та центральних районах України  більш поширеним передвесільним обрядом був дівич-вечір (дівичник, вечорина, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванка, заводини), також пов'язаний із барвінковими обрядами: адже, крім виготовлення гільця (вільця, квітки), дівчата плели й вінки. Ними не тільки прикрашали молодих та дружок, а й вдягали на руки всім, кого запрошували на весілля.

 Дівич-вечір  влаштовували напередодні весілля  як символ прощання з самотнім життям і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Особливою ліричністю визначалися такі вечори у дівочій громаді. Саме там «завивали» весільне гільце — вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та жмутками колосків, — символ незайманості, краси та молодості. Виготовляли тут і квітки та вінки для молодих. Одягання вінків супроводжувалося певними ритуалами: на долівці розстеляли біле полотно, на нього ставили хлібну діжу, зверху клали подушку, і на все це сідала молода, яку мав розплести молодший брат. Після розплітання коси дівчата прикрашали голову молодої весільним вінком. Колись ці дії виконувала мати.

 Весільна  матка (старша дружка) садовила біля молодої молодого, чіпляла йому вінок і накривала обох рушником та посипала житом (символ родючості). Після цього молодих величали князем та княгинею, котрі відтепер повинні були збирати свої дружини (весільний поїзд). У цьому обрядовому елементі відобразився давній мотив протиставлення родів. Особливо характерним це було для першої частини весілля, коли відбувалася «боротьба» між двома родами; з укладанням між ними «угоди» (ритуал розподілу короваю) взаємини ставали дружніми.

 Весільний поїзд в українців, як правило, був  великим, підкреслюючи тим самим  урочистість події. Дружину нареченого складали староста і підстароста, дружко (у Галичині та на Волині він називався маршалком) — розпорядник весілля та його помічник — піддружий, а також ціла група нежонатих хлопців — бояр, дружбів, котрих очолював старший боярин. Дружину нареченої представляли старший дружко (боярин), дружки, дружби, свахи та старости. При формуванні весільного поїзда обов'язково дотримувалися традиційного правила — обирати непарну кількість дружинників, аби парою стали наречені.

 На  весіллі неодмінно діяли так  звані весільні чини, кожний з яких виконував свою певну обрядову роль. Розпоряджався весільним дійством дружко або староста (сват), йому допомагала старостина (сваха, свашка), що розпоряджалася подарунками, краянням хліба, покриванням молодої. До почту молодих входили й особи, які виконували якісь одномоментні функції: світилка, що стежила, аби не згасли свічки при виконанні обряду посаду; хорунжий, що ходив із весільною корогвою; солов'ї, котрі «продавали» придане нареченої; гудаки (веселики, музики), які забезпечували музичне супроводження весілля; кошельник — розпорядник обряду обдарування; обряд пов'язування намітки виконували приданки, закосяни, свашки, випікання короваю — коровайниці, виготовлення вінків — вінкоплетниці, перевезення приданого — візники (возниці, кодаші). Усі ж учасники весілля мали спільну назву весільних гостей (сватів, сватьбових).

 Весільний поїзд визначався особливою мальовничістю. Ось як, наприклад, описувала його П.Коломийченко: «...Дівки надівають  вишиті сорочки, плахти, красні запаски, літом — корсетки і черевики, а зимою — юпки і чоботи, цвітки і ленти, а парубки — синії жупани, червоні пояси та сірі шапки. Кожен учасник весільного поїзда, виконуючи свою роль, ніс якусь річ: піддружий — горілку і хліб, свашки — чоботи — подарунок для тещі, старости — барило та борону батькові, а матері — прядку, та всім гостям — шишки...»

 Поки  молодий та молода збирали свої дружини, коровайниці — заміжні й добропорядні жінки — готували коровай та весільне печиво (дивень, лежень, теремок, гільце, шишки, гуски, калачики, полюбовники). Головним весільним хлібом в українському весіллі був коровай. На думку М.Сумцова, — це священний хліб, котрий мав велике ритуальне значення і фактично замінив собою тварин, яких колись приносили у жертву. Пізніше коровай сприймався як дар молодим від усього роду, символ їх вічного єднання. Ця ідея пронизувала всі дії, пов'язані з коровайною обрядовістю. Зокрема, поширеним було випікання двійняток — печива, що символізувало подружню єдність, а також спільність дій коровайниць: останніх, за звичаєм, зв'язували рушником, і так вони мусили, місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки тощо. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — лиху долю. Тому коровайниці весь час «улещували» коровай приказками та піснями. Ритуальний розподіл короваю відбувався одразу після покривання молодої і символізував єднання двох родів та прилучення до них молодих.

 Власне  весілля розпочиналося із запросин, що включали урочисте вирядження дочки та сина та ритуал запрошення гостей. Останній був неоднаковим у різних частинах України: у південних районах, як правило, запрошував молодий, у Карпатах — спеціальні посередники — звані, на Поділлі молоді ходили запрошувати разом. Запрошували переважно родичів, близьких знайомих та сусідів, а у невеликих селах — усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: «Просили по дорозі, аби не були на порозі».

 Напередодні весілля молодий зі своїм почтом збирався їхати по молоду. Виряджала сина мати, супроводжуючи це різними магічними діями: напинала на нього вивернутий вовною догори кожух, обсипала його зерном та дрібними грішми. Схема поїздки молодого має два варіанти: більш давній (з оселі нареченого до оселі нареченої і знов додому) і пізніший (з оселі нареченого до оселі нареченої, далі до церкви, відтак знов до молодої, нарешті, повернення з молодою до батьківської оселі). На шляху весільного поїзда родичі молодої влаштовували перейму, вимагаючи викупу за молоду. Такі дії повторювалися ще кілька разів: біля воріт нареченої (ворітна); в сінях, де молоду охороняли дружки; у весільній залі — за місце біля нареченої; останній же викуп — так званий весільний пропій — відбувався наприкінці весілля.

 Важливою  складовою весільної обрядовості є вінчання — церковне освячення шлюбу, впроваджене церквою відповідно до указу Синоду 1843 р. Воно повинно було проводитись в один день із народним весіллям, але за традицією відбувалося переважно до посаду — центрального дійства в народній весільній обрядовості.

 У міру органічного входження вінчання у традиційну весільну обрядовість  складалася своєрідна ритуалізована  система, що поєднувала і церковні, і суто народні елементи. Крім вінчання, вона включала церковні оповіді —  освячення згоди молодих на шлюб, а також прощі — прохання молодими батьківського благословіння. Батьки, виряджаючи дітей на вінчання, благословляли їх «прощівним» хлібом, бажаючи «ніколи не знати нужди та жити в мирі». Під час вінчання весільна матка тримала на плечах у молодого свічку та колачі, а весільний батько — свічку на плечах молодої.

 Найдраматичнішим  моментом весілля був обряд  покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка і слугував знаком «примирення» родів — після цього розпочиналися загальні веселощі.

 Колись  обряд розплітання коси та покривання голови молодої очіпком та наміткою здійснювався у домі молодої приданками та свекрухою, наприкінці ж XIX ст. —  як у домі молодої, так і в оселі  молодого приданками, свекрухою, а іноді  й самим молодим. Наречену садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом або медом. Обряд посаду нерідко поєднувався з покриванням: свахи покривали голову нареченої білою наміткою — серпанком, поверх якої надягали весільний вінок.

 Більш архаїчний обряд покривання зберігся на Гуцульщині. Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому  музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він  забігав до комори і зубами перекушував  шварку, яка тримала бовтиці (металеві прикраси) в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на кибалку або кичку, вдягати очіпок, а зверху вив'язувати перемітку чи хустку.

 Весілля закінчувалося, як правило, у понеділок циклом перезваних обрядів, основне призначення яких — прилучення молодої до сімейного вогнища чоловіка. Перезва складається з трьох основних обрядових дій: комори, єднання родин та циганщини (ряджених, ловчі). Комора включала перевдягання молодої, вивід її до гостей та демонстрацію цнотливості. Коли наречена доводила свою «чесність», весілля набувало особливо радісного звучання: молода вбиралася в одяг переважно червоного кольору, гостей прикрашали червоними стрічками та поясами, подавали підфарбовану соком калини горілку, віддавали шану батькам за добре виховання дочки.

 У понеділок, передостанній день весілля, молоду «привчали» до домашньої роботи в  хаті чоловіка, доручаючи їй мазати піч, приносити воду або готувати страви. Закінчувалося весілля (як правило, у вівторок) рядженням. Весільні гості перевдягалися, з музикою йшли селом, випрошували, а то й крали курей, гусей, робили складчину і продовжували веселощі в домі батьків молодого.

 Аби зміцнити зв'язок молодих із батьками та полегшити адаптування нареченої в новій оселі, народна мудрість передбачала цілу низку післявесільних обрядів. Отож, через день-два молодий кликав усіх родичів на пропій (перезивки). У першу після весілля неділю справляли великі пироги (молода, сама пекла їх і разом з чоловіком везла до своїх батьків). На Поділлі такі відвідини називалися розхідним борщем, а у гуцулів — мінами: тесть віддавав молодому те, що мінив (обіцяв) йому, коли укладали шлюбну угоду. Останній повесільний ритуал — колачини — відбувався через місяць. Молодий купував колачі та напої, запрошував весільних батьків та гостей, щоб «запити» своє господарство.