Духовна культура українського народу

                                                       Вступ

     Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України. 
 
 

     Козацька культура — унікальне і неповторне явище. Її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

      У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів — метафор, символів, гіпербол тощо — для творів персоналiстського характеру, які через алегорiї підкреслювали певні i важливi риси явищ чи осіб. Українська свiдомiсть — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти

 теж ішла  тим самим шляхом, алегорично  унаочнюючи риси шановних гетьманів  і полковників, дiячiв церкви, працiвникiв на духовній i культурнiї нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспiльнi, нацiональнi риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Iвасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана I Цирського "Всенародне торжество” (1708). Оригiнальнi асоцiативнi образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в iлюстрацiях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні. Антична, вiзантiйська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрiдно пристосовувалась до завдань стилю, що відзначався сильною експресiєю, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.

     В український поезії, наприклад,  так звані курйозні вiршi об’єднали рiзноманiтнi словесні емблеми — від гербових клейнодів і акровiршiв до графічних комбiнацiй слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це “знак” долі, перст вказуючий. У рiздвяних великодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Довгалевського, Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел — три, чотири, п’ять, сім, дев’ять, дванадцять. Вони визначали кiлькiсть дій у драмі, кiлькiсть персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко ґрунтується, звичайно, на Біблії: число три пов’язується з триєдністю Бога, чотири — з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості тощо.

     Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася i на принципах композицiї деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також кiлькiсть персонажів, визначався порядок їх розташування в трикутній композицiї.

     Українське бароко привнесло нові виміри й нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, вродження полкового адмiнiстративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиленої герботворчостi. Часто.-густо при творенні гербів для полкових міст i впливових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами не вважалися.

     Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернечебратство.Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

     Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно- безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного гумору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо. Барокко не принесло на Україну

якихосьнових  ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми, — такі як парадокс,гіперболізація, алегорія, контраст, — і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше  окреслити, опрацювати й розвинути  старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж бароко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом.

     Більш усього українських барочних споруд було побудовано при гетьмані Івані Мазепі. Барочним спорудам властиві нагромадження розкішних прикрас, підкреслена декоративність, грандіозність. На цьому побудовано близько десяти храмів. У Києві, зокрема, Мазепа опікувався будівництвом Богоявленської церкви, Миколаївського собору, церкви Всіх Святих над Економічними воротами Києво-Печерської лаври. При Мазепі барочні риси здобули давні, ще часів Київської Русі, споруди — Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, які відновили на кошти гетьмана. Перебудували у стилі бароко Успенський собор і Троїцьку надвратну церкву Печерської лаври. Власне, в такому барочному вигляді ці храми зберігаються йнині. Так, у Софійському соборі над зовнішніми галереями збудували другі поверхи і декілька нових куполів. Майже всі куполи характерної барочної форми (грушовидної), покриті золотом. Тоді ж була створена велична 76-метрова дзвіниця, прикрашена густим рослинним орнаментом. До речі, розкішні ліпні прикраси — характерна особливість козацького бароко. Щедро застосований розкішні ліпні прикраси — характерна особливість козацького бароко. Щедро застосований цей стиль і в інших спорудах, про які піклувався Іван Мазепа, зокрема в Троїцькій надвратній і Всіх Святих церквах Печерської лаври. Але якщо орнамент Троїцької церкви — рослинний, то в церкві Всіх Святих він складений з геометричних елементів. Кошти в будівництво вкладав не тільки гетьман Мазепа. Багато храмів побудовано на гроші інших гетьманів і козацької старшини.

     Найбільшими українськими художниками-граверами були Олександр і Леонтій Тарасевичі. У 1702 р. в Києві вийшов з друку «Києво-печерський патерик» з 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Славу неперевершеного гравера придбав Іван Щирський — автор численних графічних портретів, алегоричних сценок і т.п. Його гравюри складні і химерні. Химерні сплетення рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами і реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'ятникам епохи бароко. Нові художні принципи поступово розповсюджувалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених з повсякденного життя, частково наближаючись до світських. Своєрідне об'єднання іконописних традицій з тодішніми художніми досягненнями спостерігалося у творчості Івана Рутковича і Іова Кондзельовича.

     Іван Руткович (? — 1703) прославився майстерно виконаними окремими образами іконостасів в селах Волиця-Деревлянска, Воля-Висоцока, Потеличі (Львівська область) і іконостасу церкви Різдва Христового в р. Жовкве. Цей галицький майстер збагатив український іконопис новими темами. Сюжети

для своїх  зображень запозичував з європейських і українських гравюр, наповнюючи їх образами й мотивами сучасного  йому життя. Велике значення Іван Руткович надавав кольору. Багатством і вишуканістю  кольору відрізняється його ікона  архангела Михайла з дияконських  дверей іконостасу церкви Різдва Христового в Жовкве.

     Тривалим був шлях художнього становлення Іова Кондзельовича (близько 1667 — після 1740) з Жовкви. Він настирливо шукав нові виразні засоби, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Такими, зокрема, є його ікони з іконостасу, виконаного для Манявського скиту. Велику частину життя майстер провів на Волині, проте добре знав духовне життя Гетьманщини, яке і живило його творчість. Важливим центром релігійного живопису Києва і Лівобережжя була малярна майстерня Києво-печерської лаври. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів і збагненням всієї різноманітності людських відчуттів, багатством кольору, життєстверджуючим пафосом.

       На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Запорожці стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми.

Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко  окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав  носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва  храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців. 
Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню,

ні грізної  стихії. Значна роль належала також  культові святого Миколая — захисника та заступника всіх хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили  функціонування.Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць. Поширилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні

документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість  церкви на Запоріжжі київському православному  митрополиту.

     Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

     Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

     Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. Їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в Слободі (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, віри у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах,

боях, а також  при зустрічах послів,гостей. Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові. 
Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

     На другу половину XVII ст. – першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIIІ ст. особливо виділяються 3 козацькі літописи – «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка. «Літопис Самовидця» охоплює історичні події з 1648 по 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що його автором був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису – визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648–1654 рр. Визначним історичним твором був літопис полковника і судді Григорія Грабянки (рік народження невідомий – 1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648–1702 рр.). Літопис Самійла Величка (1670–1728 рр.) – наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу. Величко був вихідцем з козацького роду. Працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки. Літопис складається з 2 томів і обіймає події з 1648 по 1700 рр.

       Важливий внесок в історію духовної культури українського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722–1794 рр.) – видатний український філософ, письменник, педагог, музикант.Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії.

Майже 3 роки був співаком придворної капели в  Петербурзі, потім відвідав ряд країн  Європи. Впродовж 1769–1779 рр. він написав 30 байок, об’єднаних у збірку «Басни харьковскія». В них висловлювався  протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, природний розум. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі  з яких об’єднані у збірці «Сад божественных песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця  вольності» Б. Хмельницького. Творчість Г.С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769–1838 рр.). У 1798 р. в Петербурзі вийшли друком 3 частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. Поема написана народною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, старшин, чиновників тощо. Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І.П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище.  
 
 
 
 
 

                                  
 

                                         Висновок

     Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. Українська культура — це духовний образ однієї найважливiших епох нашої iсторiї. Цей час, що вмістив у собi кiлька iсторичних дiб — визвольну боротьбу, державність, руїну, втрату завоювань i закрiпачення — в культурному вдношеннi був надзвичаi плiдним. На українських землях виросли десятки нових мiст, склалася европейська освiта, нових висот досягло книгодрукувавяя, з’явилася архiтектура, що не поступалася гармонiйнiстю й пишнiстю свiтовим зразкам, оригiнальне малярство, самобутня музика. Лiтература виробила тi форми i стильовi засоби, на якi могла спертися українська лiтература нових часiв. В усiх галузях дiяльностi i в усiх сферах життя вiдбулися глибокі зрушення й змiни. Шануючи традицiю, українськi дiячi — вiд воїнів та полiтикiв i до митцiв — дивилися на свiт новими очима — i тому в цi часи так багато свiжих, оригiнальних надбань. За пам’ятками культури цих часiв вiдчувається творець — талановитий i волелюбний народ,наполегливий i неослабний у своему прагненнi творити власний український свiт.

      З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

     Культура українського народу за роки визвольної боротьби досягла  настільки високого рівня, що і в наступному сторіччі була здатна протистояти нищівному настанню імперії. Якнайкращі досягнення українських майстрів другої половини ХУII — першої половини ХУIII в. —архітектура козацького бароко, зображення козака Мамая й ікони народних майстрів, сповнені любові до рідної землі і її минулого, козацькі літописи — складають нині нашу національну гордість. Вони не тільки не втратили свою художню цінність, але й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, який їх викохав. Утиски й заборони, до яких вдавалися колонізатори, звичайно,завдавали збитку нашій культурі (скільки талантів було погублено, а скільком довелося відректися від коріння, щоб творити), проте зупинити духовний розвиток нашого народу не змогли. Свідоцтвом цього є художні досягнення наступних поколінь — не занесені звідкись освіченими чужоземцями, а створені власним тисячолітнім досвідом. 
 
 

                                 Список  літератури

1.Закович  М.М. Культурологія. Українська  та зарубіжна культура. К.:«Знання»., 2006.-С.567.

2.Власов  В. Історія України 8. К.: «Гінеза»., 2003.-С.278.

3.Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гуржій О.І. та ін., Історія України. К.:«Альтернатива»., 2000.-С.462.

4. http://www.readbookz.com/book/210/7979.html

5. Апанович О. Культура козацтва. // Українська культура. - 1991. - № 1.

6. Аркас М.М. Історія України-Русі. - К.: “Вища школа”, 1993.

7. Володимир Голубоцький. Запорозьке козацтво. - К., 1994.

8. Готюк О, Історія України. - Тернопіль, 2000.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - Запоріжжя, 1997.

10. Ісаєвич Я. Д. Українська культура 18 століття.//Питання історії, 1980. №8.

11. Історія українського війська. Ред. Парцея М.П. - Львів: “Світ”, 1992.

12. Коляструк О. А. Козацький чинник у формуванні української національної культури 17 ст. // Історія національно-державного будівництва в Україні. - Вінниця, 1995.

13. Крип'якевич І. П. Історія України. - Львів, 1990.

14. Матейко Р. М. Історія України. - 1985.

15. Семчишин О. П. Тисяча років української культури. - К., 1992.

16. Флоря Б. М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.: 1. - К; 1992.

17. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. - К., 1994.

Духовна культура українського народу