Діяльність інквізиції у різних країни

ИНКВИЗИЦИОННЫЙ ПРОЦЕС УСРЕДНЕВЕКОВОЙ ЄВРОПІ:ПОЛОЖИТЕЛЬНЫЙ ІОТРИЦАТЕЛЬНЫЙ ДОСВІД СТАНОВЛЕННЯ ЗАХІДНІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ  

Демьянов В'ячеславе Володимировичук.ф.-м.н, доцент 

Зміст 

Запровадження

Глава 1. Церква та канонічне право Середньовічний Європі

Глава 2. Виникнення і еволюція інквізиції

Глава 3.Инквизиционний судовий процес: його форми і стадії

3.1 Розшук  і арешт підозрюваних у єресі

3.2 Допит  та досудове слідство

3.3 Винесення  вироку

3.4 Покарання

Глава 4. Діяльність інквізиції у різних країни

4.1 Інквізиція у Німеччині

4.2 Інквізиція  мови у Франції

4.3 Інквізиція  Італії

4.4 Інквізиція  на Піренеях

Укладання

Бібліографія

Запровадження 

У поданні  більшості слово «інквізиція» є  квінтесенцією таких понять, як нелюдськість, усепроникаюча окреслилася неминучість, гранична жорстокість й має повний сваволю судді у долі підсудного. Остаточно оформивши в окремий інститут першої третини XIII в., інквізиція досить швидко довела свою виняткову ефективність у боротьби з інакомисленням. Але вже швидше зрозуміли, що інквізитор, наділений необмеженої владою, ім'ям Бог і погода від імені Святій Церкві здатний творити у своїй провінції що завгодно. З одного боку, інквізиція перетворилася на нищівний меч римських тат і надійну опору боротьби з будь-яким проявом невдоволення ідеєю вселенської влади Римського Єпископа і непогрішності Римсько-Католицькій Церкви. І, разом тим, будучи підвладною тільки Риму, інквізиція користувалася повної безконтрольністю і безкарністю своїх діянь. У результаті, діяльність інквізиційних трибуналів стала справжнім бичем суспільного і духовного і навіть економічного життя у багатьох країнах Європи.

Мимоволі постає запитання: «Навіщо ж раз перегортати  ці криваві сторінки? До чого послужили  всі ці жахливі своєї волею  судові процеси, жахливі катування і страти?». Блискучий у відповідь опікується цими питаннями дав видатний історик В.О.Ключевской, сказавши, що це те історія, яка нічого не вчить, але карає за незнання її уроків.

Отже, актуальність досліджень з питань організації інквізиційного процесу обумовлена необхідністю виділити ті характерні риси інквізиційного судочинства, що неодмінно треба знати, пам'ятати і допускати їх прояви у який би не пішли формі з організацією судового виробництва, у істинно правову державу.

Предметом досліджень даної роботи є підставою інквізиційний судовий процес у середньовічний Європі. Мета досліджень в осмисленні ролі Церкви у процесі становлення держави й права країн Європи, визначенні основних етапів еволюції інквізиції і особливості її функціонування різних країнах Європи, і, у викритті основних характерних ознак інквізиційного судовий процес. 

Глава 1. Церква та канонічне право  Середньовічний Європі

Нова  релігія – християнство, за умов розкладу і загибелі Західної римської імперії не розглядалася спочатку як нова ідея, здатна об'єднати і відродити суспільство. По-перше, продовжував жити гордий духреспубликанства, що деспотичної влади ні Бога, ні імператора. По-друге, умираючий античний лад категорично не визнавав принципу рівності (хоча навіть теоретично) між рабом і вільним та між громадянином іварваром[1]. І, нарешті, нові театральні ідеї християнства, також потрапляли до переліку небезпечнихвольнодумств, та його послідовники легко могли поплатитися головою.

Обстановка змінилася  після розпаду Імперії на Західну  і Східну. Костянтин I, залишивши республіканський за духом Рим, взявся енергійно створювати інститут деспотичній імперської влади у Східної частини імперії. І тоді християнство виявилося у вищого рівня підходящої державної ідеологією, здатної обожити і намірилася зміцнити особисту владу імператора над підданими, котрі всі рівні своєму незначності перед обожненої владою [2].

Крім підтримки  з боку світський влади, успіхи нової  релігії було зумовлено її сутністю, заснованої на ідеях любові, милосердя, людяності, братства. Усього цього було ні з філософських навчаннях, ні з віруваннях античної релігії. І, ще, стара віра нічого не обіцяла людині за порогом життя, незалежно від цього був він великий чи мізерний. Тому новому вченню жадібно слухали тисячі й тисячі підданих імперії, задавлених жахливим тягарем державних повинностей і сваволею імперських чиновників.

Німецькі народи (варвари), жили біля кордонів Імперії  жодних знахідок принести у духовну  життя гинучої імперії теж  могли. Осліплені величчю, багатством і могутністю Імперії вони намагалися до неї, спочатку, аби бути й переймати європейську досягнення матеріальної культури, а пізніше, аби оволодіти імперськими землями й оснащено всім надбанням. І під цим тиском Західна римська імперія впала.

Але залишився ідеал – єдиний світ під єдиним духовним і світським главою. Цей ідеал став, по - суті, гаслом всіхСреднихВеков. А провідником цієї ідеї стала правляча Церква. Ідея відновлення таку імперіювоспламеняла уяву всіх. І, головне, германці були дуже сприйнятливі до нового християнському вченню.Переселившись на землі Західної імперії, продовжуючи складати більшість у легіонах імператорів Сходу, германці добре засвоювали нове вчення. Блаженний Августин у своїй праці «Про граді Божому» писав: «Щоб з'єднати різні народи Імперії, треба створити щось більше, ніж мирські узи; ці узи знайшлися лише ухристианстве»[3].

Так християнство стало  що об'єднує початком для народів  Європи. Християнське духовенство навіювало  варварам необхідні початку державного порядку, світу і людяності; воно зробило отже язичницьке уряд варварів засвоювало римську громадянську цивілізацію. Завдяки саме зусиллям Церкви, було забезпечено основне вплив вже зруйнованої Західної Римська імперія на історичне розвиток Європи. Римське право, збережений у багатьох країнах поруч із звичайним правом німецьких племен, лягло основою законодавств Англії, Франції, Німеччини.

Протягом усього Середньовіччя християнська Церква проводила у життя ідею єдності  світських володінь під владою єдиного  теократичного владики - Римського Єпископа. І зусилля Церкви важко переоцінити. Якби підтримки Церквою королівської влади проти буйства васалів, вимоги дотримання умов «Божого Миру» і недоторканності церковних притулків, продуманою й централізованої законодавчу діяльність, що б знарождавшейся Європейської цивілізацією?

З іншого боку, усі  ці дії Церкви були, зрештою, спрямовані встановлення особистої гегемонії  римських тат з усього християнським  світом. За задумом ця імперія мала охопити всю Європу та Слов'янські землі. Це було б імперія, яка переважила б, усе найобширніші держави, досі відомі у історії. Наслідком цих сподівань Св. Престолу стало тривале протистояння тат і світським влади (боротьба за інвеституру). Ця боротьба істотно послабила феодалів і подала великий простір самостійності міст, що завжди служили джерелом прогресу у Середньовіччя. І це теж бачиться безсумнівна позитивна роль Церкви в еволюційному розвитку країн Середньовічний Європи.

Непорушним основою  керівну та направляючу ролі Церкви в долях народів Європи уже  багато століть стало канонічне право. Ще татоГеласий II у другій половині V в пояснив, що імператор – син Церкви, а чи не її володар. Бог дав єпископам і священикам право управляти релігійними справами у відповідність до божественними законами (канонами). Світський ж владика знаходить своєю владою також Божий не може, тому, надходити всупереч встановленому Богом порядку. Отже, канонічне право містив як сукупністьрелигиозно-правових розпоряджень, що регулюють відносини всередині церковної організації, а й регламентувало відносини між церквою та світськими особами, у феодальній державі і навіть усемье[4].

Спочатку закріпивши у себе авторитет законодавця  та їхні вчителі на ділі як церковних, а й цивільних ще молодих варварських  народів, які прийшли змінюють римської цивілізації, могла чи Правляча Церква відмовитися від пов'язаних із цим вигод надалі? На відміну від римського права канонічне право зраннехристианского періоду грунтувалося на фіксованою письмовій традиції. Вже I в. почали проводитися християнські збори прийняття загальних рішень, наприклад, з питань управління. Згодом виникла велика число постанов великих церковних єдностей, подібних папськимдекреталиям, які вважалися мають юридичної чинності. Отже, виникло не усно передане традиційне право, а письмове, авторитет що його колах, близьких до церкви, великою мірою залежав від цього, як він містилося в документах. Через високоїаргументационной цінності й при загальної неграмотності населення і ще світських владик Правляча церква зазнала до рук універсальну зброю. З допомогою цього гармати можна було зміцнювати і розвивати церковну влада і перебудовувати соціальну культури суспільства на потрібному Церквинаправлении[5].

Насамперед, канонічне  право призвела до того, що церковна власність стала незрівнянно  кращеадминистрированной й у з цим більш економічно рентабельною, ніж відповідні ресурси мирських владик. З іншого боку, церква отримала велике багатства завдяки добровільним пожертвуванням шляхом розвитку інститутів заповіту і дарування відповідно до зі своїх можливостей надавати релігійне тиск намалограмотное населення.

Характерний для канонічних судових процесів над до дрібниць регламентований  порядок інстанцій і високорозвинена  процесуальна техніка вже у XIII в  забезпечувала велику правову захищеність  духовних осіб, ніж світські суди для мирян. Канонічний цивільний процес визнавав лише письмовий документ як вихідний пункт відкриття справи: ”того, чого немає у документах, немає взагалі².

Отже, завдяки високому технічному рівню  канонічного правничий та можливостям церкві як законодавчої та судової влади, у багатьох центральних областях права розвивалися нові юридичні конструкції канонічного права, мали велике значення для наступної історії права загалом. Як приклад може бути поняття провини кримінальне право і канонічному процесі, що у звичайній обвинувальної форми і у вигляді процесу інквізиції зробила революцію. У той самий час мирської правопорядок переважно країн Європи залишався дуже примітивним і з погляду судовий процес, і з погляду кримінального права. 

Глава 2. Виникнення і еволюція інквізиції

Інквізиція (від латинського:inquisitio - розвідку, дослідження, розшук) – цесудебно-следственний орган, створений виявлення у Церкві її замаскованих ворогів, їх зміни переконань і перевиховання а разі їх непоправностіотлучавший їхню відмінність від Церкви. Отже, діяльність інквізиції була розслідування злочинів проти релігії. До цих злочинів, переважно, ставилися різні єресі, які полягали у спробах усвідомити і започаткувати у маси населення альтернативні ставлення до релігійному світогляді, релігійному культі й геопатогенному смислі до правлячої Церкви¹.

У Середні  віки, коли менталітет більшості населення  значно відрізнявся від сучасного, єресь вважалася набагато більше серйозним злочином, ніж політичні  та кримінальні злочини. Тоді християнська ідеологія була державної ідеологією, релігія розглядалася як в якості основи моральності, а й, в якості основи суспільного ладу. Заперечення церковного авторитету було заколотом ще й проти державної влади загрожувало цілісності держави.

До  установи інквізиції духовні суди перебували у віданніепископов[6]. Діяльність єпископських судів носила характер окремий тимчасовий і несистематичний. Єпископи зазвичай очікували, коли народний поголос вкаже  їм у окремої людини чи групу людей, підозрюваних у єресі. Далі потрібно було довести провину виявленого підозрілого й покарати його. Проте, післяальбигойских хрестових походів, коли відкритий спротив єретиків зламалося, вони нарешті почали старанно приховуватися.Сектанти старанно виконували все обряди ще віри і дуже важко знайти зовнішні доведення їхніх провини. З іншого боку, духовенство, малосведущее в богослов'ї, найчастіше був неспроможна розпізнати єретика і намагається домогтися в нього визнання, оскільки єретики, які звикли глибоких міркувань, були розвинені, чим він. З цією метою потребували людей, спеціально підготовлені до дослідження чужих переконань.

Виявилося, що жебручі ордени- домініканці іфранцискианци - найбільш придатні до роботи, що була несила єпископським судам. На основі можна було створити спеціальні й постійні суди, призначені лише заради придушення єресей. Ці суди були абсолютно ізольовані від місцевих пристрастей та особистих рахунків. Величезна популярність жебручих ченців забезпечувала запопадливе сприяння населення і побудову могутніх місцевих сеньйорів, чия підтримка була потрібна.Нищенствующие ордени були особливо віддані римським татам, які зробили з інквізиції з урахуванням жебручих орденів потужне знаряддя посилення впливу Риму та знищення залишків незалежності місцевих церков. Тож у XIII в пристрій інквізиції, вручили піклуваннюдоминиканцев іфранцискианцев і сталося вельми дійовим засобом проти єресі.

Деякі історики вважають, що Інквізиція народилася 20 квітня 1233 р., коли тато Григорій IX підписав дві булли. Перша їх було адресована єпископам, з «проханням» передати повноваження у переслідуванню єресі провінційним установам ордена Св. Домініка, але з «поваги та любові до СвятомуПрестолу» надавати їм всіляке сприяння виконанні це завдання. Друга булла звертається до провінційним «>приорам і братам ордена проповідників, інквізиторам» з прямою вказівкою розпочати розшуку, випробуванню та покарання єретиків «закликаючи допоможе світську влада, у цьому зустрінеться потреба» [7].

Отже, Григорій IX дав початок системі, що стали основою інквізиції: надавати провінціала чернечого ордена (>доминиканцев чифранцискианцев) права призначати братів, підготовлених до виконання свого завдання і який не більше своєї провінції для розшуку та випробування єретиків користувалися владою, наданої їм Святим Престолом. У спочатку існування інквізиції мінімальний вік інквізитора не робив застереження; бувало призначення хлопців і недосвідчених людей. Після цього питання було врегульоване: Климент V визначив мінімальний вік інквізитора у 50лет[8].

Подальша  еволюція інквізиції полягала у упорядкування  відносин між повноваженнями інквізитора  і єпископа, уточненні принципів  стосунків з світськими владою, розпорядження  грошима, надходять від конфіскацій  і штрафів. З часом змінювався і вдосконалювався також склад інквізиційного трибуналу.

На  початковому етапі, коли інквізитори  отримали доручення діяти, їхня, відповідальність, обов'язки, і права залишалися скоєно невизначеними. Уинквизиторах ще бачили єпископських помічників в відправленні старої судової практики проти єретиків.

Щоб співаку  визначити головних принципів, що ними була керуватися інквізиція, в 1243 і 1244 рр. вНарбонне було зібрано велику нараду єпископів околишніх провінцій. Результатом був довгим ряд канонів, став статутом інквізиції. Єпископи відмовлялися від можливості права суду й приведення у виконанні рішень. Рішення в справі має відтепер прийматися інквізитором, і якщо у судовому засіданні бере участь єпископ чи інший важливе обличчя, їх згадують як членівсуда[9].

Передача юрисдикції у справі єретиків від єпископів інквізиторам призводила до ускладнення відносин з-поміж них.Инквизитори спочатку дозволяли собі виносити рішення від імені, не згадуючи єпископів, але було зазначено не засуджувати єретиків і накладати ними покарання без узгодження рішення з єпископом. Протягом певного часу тата продовжували вважати єпископів відповідальними придушення єресі у тому єпархіях і істинним джерелом духовного правосуддя. Інокентій IV у вказівках в 1245 і 1247 рр вказує єпископам невтомно працювати над зверненням єретиків, а випадках винесення вироку радитися з інквізитором та інші обізнаними людьми у тому, вимагають чи порятунок грішника й інтереси віри, щоб вирок винесли чи скасовано. Проте, вже у 1248 рВалансьенский собор прямо зобов'язав єпископів оголошувати й виконувати рішення інквізиторів під загрозою, що буде заборонено вхід на власні церкви².

Тривалий  час запитання про єпископів  всудопроизводственном процесі  інквізиції викликав суперечки та суперечливі  папські розпорядження. Лише 1273 р Григорій X зазначив, щоб інквізитори, постановляючи вироки, манливі важкі осуду, радилися з єпископами чи його довіреними. Згодом це рішення Григорія X будь-колиотменялось[10]. Попри зіткнення, практично інквізитор і єпископ майже завжди діяли відповідно до у винесенні рішення, а й в усьому справі. Та загалом діяльність інквізиторів був поставлений повну незалежність від єпископа.

Оскільки  інквізитори призначалися у складі братів монаших орденів, то процесі  розвитку інквізиції підлягав врегулюванню і питання підпорядкованості інквізиторів своїм орденським генералам.Францискианци намагалися привести своїх інквізиторів до покорі, даючи і їм повноваження визначений термін.Доминиканци цього практикували. Головною проблемою зводилася до того, що інквізиторські повноваження давалися татом, і забрати їх міг тільки він. Отже, виникла суперечлива ситуація: інквізитори відчували відповідальність перед своїми генералами як ченці, але, як інквізитори вони давали звіт у діях лише татові. У 1418 р Мартін V розпорядився, щоб інквізитори, призначені самим татом, не підпорядковувалися своїм орденським начальникам і навіть могли їх переслідувати. У 1439 р Євген IV, а 1474 р Сікст IV підтвердили постанову Климента IV, за якими інквізитори, якщо де вони призначені самим татом, могли переміщатися рішенням генералів і провінціалів орденів. За генералами орденів було визнано право переміщувати й карати своїх інквізиторів [11].

Ще  однією проблемою було вирішення  питання покритті витрат інквізиції і розподіл коштів, які від штрафів та конфіскацій. Що стосується витрат утримання інквізиції, у різних землях встановилася різна система. У Італії всі витрати інквізицію несло держава. На північ від Альп це були немає звичаю, але король дбав про змісті інквізиції. Ця турбота, по більшу частину, полягала у будівництві та змісті інквізиційних в'язниць за королівський рахунок. Іноді цей обов'язок брав він відповідний єпископ.

Система розподілу доходів від штрафів  та конфіскацій згодом також змінювалася. У 1288 р тато Микола IV наказав все  суми, отримані від штрафів та конфіскацій передавати людям, обраним з дозволу єпископа і інквізитора і ухвалив, що це суми можуть витрачатиметься тільки із дозволу єпископа і з наданням йому докладного звіту про їхнє витраті¹. Проте вже 1304 р Бенедикт XI заборонив єпископам вимагати звіти; відтепер інквізитори мали надавати їхньому народові тільки в папську канцелярію чи особливим папським уповноваженим¹. Таке рішення відкрило широке полі діяльності інквізиторського сваволі по вибивання гроші в населення.

Якщо мали місце коливання при упорядкування відносин між церковними владою, то відносинах інквізиції зі світської владою невизначеності був. Вже перших кроків інквізиція надавала послуги світської влади, підпорядковуючи єретиків світським законам. Тому світська влада прагнула дати інквізиції міцну організацію, щоб він могла ще ефективніше допомагати розкриття і покарати релігійних злочинів. Інокентій III наЛатеранском соборі 1215 р поруч постанов визначив ставлення Церкви до єретикам, і навіть обов'язки світської влади знищувати їх під загрозою звинувачення увероломстве[12].

>Правителями  католицьких земель видавалися  суворі едикти проти єретиків. У тому числі найбільш знаменитий  кодекс Фрідріха-II була, виданий  період із 1220 по 1239 рр поруч указів, і що регламентував переслідування єретиків з урахуванням канонівЛатеранского собору. Після установи папської інквізиції, Фрідріх II надав у її розпорядження всі сили держави.Инквизитори мали права вимагати втручання чиновників, щоби вхопити тих, кому вони визнавали єретиками й виконувати їх під вартою до проголошення вироку. Закони Фрідріха були внесені уCorpusJuris (Збори законів), як основні тези канонічного правничий та номінально не скасовані до XIXв[13].

Інокентій IV 15 травня 1252 р видав булли «Про винищуванні», яка встановить систематичне переслідування єретиків як суттєвий елемент кожної держави і кожного. Держава були зобов'язані затримувати всіх підозрюваних у єресі і укладати в в'язницю, перепроваджувати їх до інквізиторові й у перебігу днів здійснювати будь-яке потрібне рішення, винесене за обвинуваченням у єресі. Світська влада змушена була зобов'язана на першу вимогу застосувати катування до тих, котрі відмовляються видати єретиків. Будь-яке перешкоджання і навіть зволікання із боку світських посадових на осіб із приведенням у виконанні прийняття рішень та вимог інквізиторів у справі єресі волочило підозра співчуття єретикам. Внаслідок цього може бути принаймні відмова з посади. Отже, й потужні приватні осіб і держави ставали помічниками інквізиції під загрозою покарань до звинувачення у єресі. Будь-які світські закони та постанови, які перешкоджали виконання інквізицією своїх зобов'язань, оголошували які мають сили. Тому можна говорити також, що інквізиція стала згодом справжньої господинею законодавства всіх країн Європи, які він міг змінювати на власний розсуд.

Спочатку  діяльність інквізиції обмежувалася межами провінцій жебручих орденів, у тому числі кожна охоплювала велика кількістьепископий і провінціали яких призначали простих  ченців, щоб переслідувати єретиків і з'ясовувати ступінь їхніх провин. Справи велися одним інквізитором, іноді двома. Оскільки провінції були великі, виникала необхідність розділяти роботу інквізитора. Проте право призначати замість себе повноважних представників- комісарів чи вікаріїв - було визнано за інквізитором лише у 1262 р. Ці представники інквізитора були облачені повної інквізиторської владою, і могли тільки встигай виносити рішень, манливих вогнище для засуджених. Ще пізніше у склад інквізиційного суду запроваджено радник. Його офіційне становище був визначено, але для судилища він був дуже корисний експертом, що дозволяє уникнути помилок, які б зашкодити доброго імені інквізиції [14].

Усі судочинство  інквізиції, питання й відповіді  свідків записувалися. Кожен свідок і обвинувачений були зобов'язані засвідчити правильність своїх показань. Отже, поточні справи інквізиційних трибуналів давали купу паперів, їх усіх треба було переписувати і засвідчувати для архівів і пересилки до інших інквізиції. У зв'язку з цим склад інквізиційного судилища доповнився нотаріусом, якій у допомогу іноді запрошувалися переписувачі. У містах, де відбувалися постійні засідання судів інквізиції, нотаріусам було встановлено постійне платню.

У остаточному  підсумку, систематична робота з упорядкування та розвитку інституту інквізиції призвела до того, що все континентальну Європу покрила мережу інквізиційних судів, у яких засідали люди й не мали інших занять. Їхню діяльність була професійна, безупинна і постійна. Завдяки своїм відмінно складеним і систематизованим регістрам інквізиція утворила чудово налагоджену міжнародну поліцію. Історія будь-який єретичною сім'ї протягом кількох поколінь легко можна було залучена з архівів різних судів інквізиції. Прикмети котрі втекли єретиків негайно розсилалися усією Європою. Про арешти підозрілих осіб трибунали негайно оповіщали одне одного, і в нещасних був практично ніяких особливих шансів сховатися. Папська інквізиція стала усевідаючої, всюдисущої і всемогутньої.

Глава 3.Инквизиционний судовий процес: його форми і стадії

Як  судді інквізитор охороняв віру і  карав образи, завдані Богу єрессю. Отже, злочину, що підлягали інквізиторському переслідуванню, були суто духовними. Тому інквізитор розглядався як духівник, покликаного виборювати порятунок  душ «заблуканих» одвічної погибелі. Він намагався виконати своєї місії, не соромлячись у виборі засобів.

Із  трьох форм порушення інквізиційного переслідування – обвинувачення, донос  і розшук- третя нас дуже швидко звернулася до правило. Обвинувачення, ніж формою порушення судового переслідування, усунули, оскільки він могла викликати суперечки і дати обвинувачуваному можливість захисту. Це було б необачно,т.к. Свята Церква не могла помилятися, але в обвинувачуваного заздалегідь дивилися, як у винного, вже з одному з того що він викликаний на суд Інквізиції. Завдання інквізиційного судочинства полягала в уточненні ступеня вже встановленої провини обвинувачуваної та, головне, в примус його розкаяння і зреченню відереси[15].

Донос практично ні набув значного поширення  і був, скоріш, наслідком розшуку, який енергійно проводив інквізитор. Тому розшук з'явився єдиною формою порушення справи і від нього починався процес інквізиційного переслідування.

>Инквизиционний  судовий процес може бути розбитий  ми такі стадії: арешт підозрюваного виходячи з результатів розшуку, допит та досудове слідство, вирок, покарання. Розглянемо ці стадії докладніше.

3.1 Розшук і арешт підозрюваних  у єресі 

Після успішного викорінення масових  єретичних рухів до кінця XIII в, єретики  і єретичні суспільства стали рідкість й навчилися добре приховуватися перед організованим нещадним переслідуванням. Тож успішного проведення розшуку інквізитор був примушений здійснювати постійні об'їзди підвідомчої йому провінції. Приїжджаючи на той чи іншого населений пункт, він оголошував, так званий, термін милосердя (від 15 до 30 днів), протягом якого всі навколишні єретики могли прийти, покаятися перед інквізиції й одержати поблажливість. Це поблажливість іноді може бути повним, інколи ж лише зм'якшувало остаточну міру покарання.

Після закінчення терміну милосердя інквізитор уже не давав пощади і починав  розшук, що був призвести до виявлення  і раділи арешту єретиків чи підозрюваних у єресі. Жоден з досягли віку відповідальності за вчинки було відмовитися  обов'язків свідчити перед інквізитором. Цей вік у різних землях коливався на вельми межах: від 7 до 25 років. Іноді доходить навіть призначали дорослого опікуна, під прикриттям якого неповнолітнього катували і страчували вже з 14-ти літньоговозраста[16].

Взагалі розшук ввійшов у практику духовних судів ще до його установи інквізиції. У канонічне право внесли становище, що у випадках неявки підозрюваного, щодо його обвинувачення без дебатів та цивільного захисту предосить відомостей, добутих розшуком. Якщо інквізиторові відзначали якусь особу, підозрювану в єресі, він починав негласне розслідування й збирав всіх можливих свідоцтва (навіть плітки й чутки) з цього приводу. Якщо булипокаявшиеся єретики, він змушував їх видати своїх колишніх одновірців. Якщо ж таких не чинився, то інквізитор примушував під присягою всіх для місцевих жителів вказати підозрілих чи єретиків. Підозрюваного в єресі таємно вимагали у що і годину з'явитися на суд. Якщо були підозри, що обвинувачуваний збирається сховатися, від нього брали поручництво чи несподівано заарештовували й тримали під охороною до суду. 

3.2 Допит та досудове слідство

Заарештувавши нововиявлених єретиків, інквізитор під конвоєм перепроваджував  їх до центру єпископії, що й починалася друга стадія інквізиційного процесу  – допит та досудове слідство. Майже з перших кроків інквізиція початку застосовувати шантаж й моральні тортури, як фізичні, іпсихологические[17].

Інквізитор  був уповноважений і підготовленою  до тому, щоб суд нього був короткий. Він соромився методів дізнання і дозволяв, щоб заважали юридичні правил і хитросплетення адвокатів (якщо вони, тобто майже неймовірно, перебували). Він скорочував процес судочинства, позбавляючи обвинувачуваного звичайної можливості сказати бодай слово у захист. Він давав обвинувачуваному декларація про апеляції і відстрочки.

Ще  однією вагомою особливістю інквізиційного судочинства, яка сприяла беззаконню, була глибока таємниця, якої інквізитор наділяв справа. Навіть виклик підозрюваного  до суду робився таємно, йдеться  про тому, що сталося саме його явки туди, знали лише одиниці «скромні люди» і експерти, яких запрошував інквізитор. Всі ці люди зобов'язувалися інквізитором мовчати про все, що він став відомий поделу[18].

Головна мета допитів було домогтися від  обвинувачуваного зізнання. Визнання завжди супроводжувалося висловленням обігу євро і каяття. Найбільш переконливим доказом щирості каяття була видача однодумців (особливо на друзів і близьких родичів). Відмова розкаюваного єретика видати своїх однодумців приймався, як спроба не покаявшись уникнути покарання. Це кваліфікувалося як закореніла єресь, а обвинувачуваний передавався до рук світської влади на спалення. Не допускалося наполягати у своїй невинності. Якщо за наявності свідоцтв проти, обвинувачуваний продовжував завзято наполягати у своїй невинності, її розглядали як закоренілого єретика і видавали світської влади. Отож єдиним способом врятуватися для обвинувачуваного було «щире розкаяння» і злагода кожну єпітимію (духовне покарання), яке сприймається нього могли накласти¹.

Зазвичай, лише одна визнання самого обвинувачуваного вже встановлювало факт єресі. Тому інквізитор прагнув за будь-яку ціну вирвати це визнання вже заздалегідь встановленої провини в обвинувачуваного. У цьому широко застосовувалися методи здійснення психологічного тиску, заплутування і залякування. Звинуваченого розпитували про різних незначних подробицях аж раптом раптово оголошували йому, що бреше і про неї знаємо все. До йому у камеру підсаджували «співчуваючих», які мають ввійти у його довіру і наштовхнути його за дачу цих показань. Бувало навіть, що у темницю до знедолений підсилали дружину та дітей, що вони своїми сльозами пом'якшили його завзяття й привели його до «щиросердому покаяння» перед «милосердним»отцом-инквизитором¹.