Економіка та екологія, єдність та протиріччя

Зміст

Тема 1. Економіка та екологія, єдність та протиріччя

Вступ...................................................................................................................3

1. Історія розвитку, поєднання наук екологія та економіка..........................4

2. Основні поняття екологічної  економіки.....................................................9

3. Конфлікт між екологією та  економікою...................................................13

Висновки..........................................................................................................17

Використана література

Тема 1. Економіка та екологія, єдність та протиріччя

Зміст “Економіка природокористування” визначають два слова – економіка й природокористування. Термін “економіка” грецького походження, він означає “наука управляти господарством”. Термін “природокористування” тлумачиться як сукупність всіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й його заходів [1] .

Економіка й довкілля: єдність і протиріччя збереження. Не слід розглядати природокористування у вузькому сенсі як процес безпосереднього використання (освоєння, експлуатації, добування) природних ресурсів. Сучасне тлумачення природокористування є значно ширшим. Природокористування розглядається як процес, що забезпечує раціональне використання природних ресурсів і умов довкілля, їх відтворення і охорону. Отже якщо економіку називають наукою про ефективне використання дефіцитних ресурсів, то економіку природокористування можна назвати наукою про ефективне використання дефіцитних ресурсів довкілля, тобто природних ресурсів (землі, води, корисних копалин тощо) і умов довкілля (чистоти довкілля, затишності довкілля тощо)[1].

В епоху індустріалізації людство  створило величезну кількість промислових об'єктів, які дозволили увійти в епоху різкого зростання споживання і хижацького поводження з природою. В результаті сьогодні ми маємо складно вирішуються екологічні проблеми як наслідок діяльності людини по відношенню до природи [1].

Сьогодні в розвинених індустріальних і постіндустріальних країнах промислові корпорації, фірми, підприємства прагнуть отримати максимальний прибуток і в  першу чергу за рахунок економії фінансів на витратах екологічного плану. На промислових об'єктах відсутні очисні споруди, додаткова система технічного захисту у разі аварій техногенного характеру, не контролюється система викидів та забруднення ґрунтів, атмосфери, світового океану. Ефективне для прибутку корпорації, не завжди виявляється ефективним для суспільства, так як гроші для одних, обертаються трагедією для природи і самої людини [2].

У сучасному світі порушений  баланс між суспільством і природою, що свідчить про загострення екологічних проблем. Товариство намагаючись максимально задовольнити свої матеріальні потреби, забуває про те, що можливості природи обмежені, так як її ресурси з кожним роком швидкими темпами зменшуються, а потреби людини зростають і зростають [2].

Економіку природокористування вивчають як взаємозв’язок між природною і економічною системами, причини еколого-економічних проблем, економічні засоби їх розв’язку. Тому особливої уваги приділяється мобілізації ринкового механізму для вирішення проблем зовнішніх ефектів діяльності. Розглядаються економічні методи і критерії прийняття рішень при формуванні екологічної політики, методи визначення економічної оцінки екологічних ефектів[1].

У процесі розвитку суспільства  постійно виникають суперечності між  зростаючими потребами людей  і обмеженими можливостями біосфери. Враховувати й оцінити їх має економіка природокористування, оперуючи переважно такою складовою природного середовища, як природні ресурси — елементи й сили [1].

Оволодіння знаннями з економіки  природокористування передбачає відповідну підготовку як із цілої низки технологічних дисциплін (рослинництво, тваринництво, агрохімія, механізація сільського господарства та iн.), так i економічних (економіка сільського господарства, організація діяльності сільськогосподарських підприємств, економічний аналіз, наукова організація праці та управління) [3].

  1. Історія розвитку, поєднання наук екології та економіки

У середині ХІХ ст. в зв'язку з  активним розвитком машинного виробництва, застосуванням недосконалих технологій, інтенсивним використанням природних  ресурсів виникли явні негативні зміни в природі, які характерні і для початку третього тисячоліття. Тому виникла необхідність у науковому аналізі стану природи, суспільства, а отже, в науці, яка змогла б виявити причини негативних змін та розробити методи їх подолання. Такою наукою стала екологія. Її засновник - німецький вчений - медик, ботанік, зоолог, морфолог Ернст Геккель. У 1866 р. в своїй праці "Загальна морфологія організмів" він дав визначення нової науки - екології. Через три роки вона стала відомою багатьом вченим завдяки його популярним лекціям "Природна історія виникнення світу". В цій роботі Е. Геккель дав визначення екології як науки: "Під екологією ми розуміємо загальну науку про відношення організму і навколишнього середовища, до якого ми відносимо всі умови існування в широкому смислі цього слова" [4].

Але слід відзначити, що вперше слово "Екологія" використав американський  письменник Генрі Девід Торро, коли в листі ще від 1 січня 1858 р. писав  своєму знайомому: "Містер Гоар все  ще в Конкорді, де займається ботанікою і екологією...". Це було за вісім років до Е. Геккеля. Значний внесок у розробку наукового розуміння біосфери зробили праці відомого німецького природознавця Олександра Гумбольдта (1769-1859), який в своїй роботі "Космос" започаткував ідею про виникнення життя на Землі [4].

Тому можна сказати, що  економіка природокористування є відносно молодою наукою. Розвиток її був зумовлений необхідністю розв’язку гострих проблем забруднення і виснаження природних ресурсів, які постали перед людством в останній третині століття. Особливий внесок у формування економіки природокористування зробили вчені високорозвинених країн Західної Європи і Америки. На теренах Радянського Союзу економіка природокористування розвивалася значно повільніше, що було зумовлено безоплатністю природокористування як основним державним підходом до використання ресурсів довкілля та відсутністю попиту з боку держави на природоохоронні дослідження незважаючи на зростаючу гостроту екологічних проблем. З поширенням трансформаційних процесів в економіках країн - колишніх республік СРСР було змінено підхід до природокористування, визнано на державному рівні дефіцитність ресурсів довкілля і необхідність розробки правового і економічного механізму їх використання, поширення ринкових відносин на сферу природокористування. Значною віхою у інтеграції зусиль вчених-економістів світу став І Світовий конгрес економістів з проблем довкілля і природних ресурсів [4] .

Економіка й довкілля: єдність і  протиріччя (Італія, 1997). На міжнародному рівні діють професійні Європейська асоціація економістів із проблем довкілля і природних ресурсів (EAERE) та Асоціація економістів із проблем довкілля і природних ресурсів (AERE), яка об’єднує фахівців американського континенту. Сучасна економіка природокористування, як і економічна наука в цілому, заснована на засадах домінуючої неокласичної економічної теорії. Однак, її формування зазнало впливу й інших економічних парадигм, протиріччя між якими свідчать про неоднозначність проблем, які намагається вирішувати економіка природокористування. До них належать марксизм, гуманістична економіка та інституційна економіка . Всі ці економічні доктрини слід розглядати не як послідовні етапи еволюції економічної думки, а як набір взаємопов’язаних теорій, які конкурують між собою [4].

В 1980-х рр. почали говорити про екорозвиток, розвиток без руйнування, необхідність стійкого розвитку екосистем. «Всесвітня стратегія охорони природи» (ВСОП), прийнята в 1980 р. за ініціативою ЮНЕП, Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) і Всесвітнього фонду дикої природи вперше в міжнародному документі містила згадку стійкого розвитку. «Турбота про планету Земля — Стратегія стійкого життя» було другим виданням ВСОП і датується жовтнем 1991 р. У ній підкреслюється, що розвиток повинен базуватися на збе-реженні живої природи, захисті структури, функцій і різноманітності природ-них систем Землі, від яких залежать біологічні види. Для цього необхідно: зберігати системи підтримки життя (життєзабезпечення), зберігати біорізноманітність і забезпечити стійке використання поновлюваних ресурсів. З'явилися дослідження з екологічної безпеки як частини національної і глобальної безпеки[5].

У 1987 році в доповіді «Наше спільне  майбутнє» Міжнародна комісія з  навколишнього середовища і розвитку (МКНСР) під головуванням екс-прем'єра Норвегії Брундланд Г. Х. приділила основну увагу необхідності «сталого розвитку», як розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління без завдання шкоди можливості майбутнього покоління задовольнити свої власні потреби. Це формулювання поняття «сталий розвиток» зараз широко використовується як базова в багатьох країнах. Крім того, вона стверджувала, що основна ідея людських суспільств має полягати в активізації пошуку кращого життя, добробуту [5].

Термін «сталий розвиток» на Конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 році в рамках прийняття «Порядку денного на ХХІ століття» визначався як «розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби» . Всі наступні визначення поняття за основу брали саме це тлумачення сталого розвитку. Власне термін «сталий розвиток» має досить суперечливий характер [5].

Ця конференція розглядала оточуюче середовище і соціально-економічний  розвиток як взаємопов'язані і взаємозалежні області. У головному документі, прийнятому на цій конференції, «Порядку денному на ХХІ століття» , що розглядався в якості програми всесвітнього співробітництва, сталий розвиток пов'язується з гармонічним досягненням наступних цілей:

• високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу;
• задоволенні потреб людей і збереженні сталого розвитку протягом тривалого періоду [5].

Відомо, що після Конференції  в Ріо, попри всі декларації досягти  рівноважного стану між економічним  ростом, соціальною спільнотою та навколишнім природним середовищем, цього так і не сталось. Навпаки, ситуація погіршилась і ускладнюється з кожним днем. Хоча спроби подолати кризові явища в соціальній, економічній та екологічній сферах на різних рівнях соціо-еколого-економічних систем (глобальному, національному, регіональному та локальному) робились неодноразово. Це також підтверджують міжнародні конференції, присвячені досягненню сталого розвитку, що проводились впродовж останніх двох десятиліть [5].

У грудні 1997 р. в Кіото (Японія) було підписано міжнародну угоду, що містить конкретні заходи по скороченню викидів газів, що викликають парниковий ефект. Цю міжнародну угоду, що отримала назву Кіотський протокол, підписали представники 38 країн та ЄС. Цей документ міг стати першим ефективним інструментом стимулювання сталого розвитку на різних рівнях розвитку суспільства — від глобального до регіонального [5].

Боннська угода встановлювала  також правила розрахунку викидів  таких газів, схему торгівлі квотами  на викиди між державами, систему  контролю за виконанням зобов'язань  підписантами Кіотського протоколу. Передбачалося, що підписання Кіотського протоколу відбудеться на саміті в Йоганнесбурзі в 2002 р. Проте ключове питання — ратифікація Кіотського протоколу, на саміті в Йоганнес-бурзі остаточно вирішене не було. Головною причиною стала невизначеність наукових знань про дію «парникових» газів на довкілля і глибокі розбіжності між учасниками відносно координуючих можливостей ринкових механізмів. В результаті Кіотський протокол набрав чинності лише в лютому 2005 р. і його механізм, у тому числі, система міжнародної торгівлі квотами на викиди, в наш час проходить лише першу практичну перевірку, натомість дія самого документа вичерпується у 2012 р [5].

Досить важливим з точки зору стимулювання сталого розвитку були рішення, прийняті на Міжнародній конференції з фінансування розвитку (International Conference on Financing for Development). Конференція проходила у Монтерреї (Мексика) 18-22 березня 2002 р. Глави держав і урядів країн світу, відзначаючи дефіцит ресурсів, закликали досягти інтернаціонально погоджених цілей розвитку, у тому числі тих, що містяться в Цілях Тисячоліття. Для цього вони запропонували використовувати такі інструменти: податкові важелі, інвестиції в економічну і соціальну інфраструктуру, розвиток ринків капіталу через банківські системи, проводити розсудливу бюджетну і грошову політику. Також зменшувати вплив інфляції, сприяти високим нормам економічного зростання, повній зайнятості, викоріненню бідності, ціновій стабільності [5].

Наступним етапом втілення ідей сталого розвитку на міждержавному рівні було проведення Світового саміту зі сталого розвитку (Саміт Землі 2002, Ріо+10) World Summit on Sustainable Development (Earth Summit 2002). Саміт являв собою зустріч керівників країн та урядів світу на найвищому рівні в Йо-ганнесбурзі з 26 серпня по 4 вересня 2002 р. Найважливішим результатом зустрічі стало те, що міжнародні зобов'язання були доповнені низкою добровільних партнерських ініціатив зі сталого розвитку [5].

Ми живемо в епоху, коли людство охопило своєю діяльністю всю планету. Вперше в історії  людства інтереси народних мас і  вільної думки особи визначають життя людства. Перед людством, його думкою і працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Саме тому сучасні еколого-економічні проблеми набули глобального характеру. Екологічна система через великі масштаби світової економіки стала еколого-економічною і опинилася заручником людської діяльності [5].

В економічній теорії було розроблено велику кількість теорій і моделей для пояснення економічних  процесів. Для побудови моделі необхідно  робити певні узагальнення і абстрагуватися від другорядних чинників з метою виокремлення основних, які впливають на досліджуване явище. Довший час таким другорядним чинником, який не враховувався, був екологічний. Це також мало свої об’єктивні підстави, тому що, як стверджує Віктор Вовк, сучасний світ переходить від ери, в якій обмежуючим фактором був капітал, створений людиною, до ери, в якій обмежуючим фактором стає природний капітал, що залишився. Причиною цього можна назвати те, що між усією екосистемою та економічною підсистемою відбувається фізичний обмін у вигляді потоку від джерел вхідної низькоентропійної речовини/енергії (ресурсів) до звалищ вихідної високоентропійної речовини/енергії (відходів)  (за Ніколасом Джорджеску-Рогеном, який ввів закони термодинаміки в економіку). Кількість речовини в сировині дорівнює кількості речовини у відходах та у виробленій продукції, яка зрештою теж стане відходами, але сировина та відходи якісно відрізняються між собою [5].

2. Основні  поняття екологічної економіки

Економіка природокористування - новий розділ екології, в якому вивчаються питання економічної оцінки природних ресурсів, шкоди від забруднення природного середовища, процеси, явища суспільного життя, що викликані нестачею природних ресурсів, величезним зростанням виробництва й забруднення всіх сфер Землі [7].

Базою економіки природокористування  є знання основних екологічних законів, законів розвитку природи й суспільства [7].

 Економіка природокористування вивчає:

• характер співвідношення позитивних і негативних змін природних умов;
• рівні використання суспільством природного середовища в зв’язку з виробничими відношеннями між людьми за даними конкретних економічних наук, а також геології, біології, ґрунтознавства, лісівництва, демографії, метеорології, гідрології та інших наук [7].

Як самостійна наука  економіка природокористування  сформувалася в 60-70 роки ХХ століття. Тобто  її виникнення співпадає з 4-им періодом розвитку екології як науки - коли відбувся перегляд основних тез, що були вироблені  в 2 і 3 періодах (факторіальної екології та екології популяцій) [7].

Одним з принципових  моментів під час вирішення завдань  економіки природокористування  є необхідність застосування інтегрованого  підходу до збереження й раціонального  використання й відтворення природних ресурсів, тобто ресурси повинні розглядатися як єдине ціле в умовах багатостороннього впливу на них людини [7].

Вдосконалення природокористування  є міжгалузевою проблемою, під час  вирішення якої мають враховуватися  можливості навіть далеких від природи галузей (напр., кібернетики), визначатися альтернативні варіанти і передбачатися досягнення ефекту протягом тривалого періоду [7].

Основними розділами  сучасної економіки природокористування  є:

1) особливості всіх  типів природних ресурсів, їх  еколого-економічна оцінка й охорона;

2) охорона довкілля  та транспорт; 

3)охорона природного середовища під час видобування та транспортування паливно-енергетичних ресурсів;

4) охорона середовища  у процесі виробництва конструкційних матеріалів та будівництва;

5) охорона середовища  та металургійна промисловість; 

6) ресурсозбереження  (економічні та соціальні фактори) - альтернативні види енергетики;

7) економічне стимулювання  природоохоронної діяльності;

8) науково-технічний прогрес  як основа раціонального природокористування; основи екологічного нормування (водопостачаньня, водовідведення, паливно-енергетичних і повітряних ресурсів);

9) відходи виробництва;  вторинна сировина; кадастр вторинних  матеріальних ресурсів;

10) управління та контроль  за природокористуванням та охороною природного середовища ( органи управління, правова основа, закони про охорону природних ресурсів, екологічна експертиза;

11) розміщення виробництва  з врахуванням екологічних вимог,  територіальні промислові комплекси,  проблеми й перспективи; урбанізація, народонаселення та продовольство, глобальні екологічні прогнози [7].

Основними завданнями економіки  природокористування є:

1. Визначення економічного  збитку, що наноситься народному  господарству в результаті нераціонального  природокористування і величини витрат, необхідних для ліквідації його наслідків.

2. Оцінка абсолютної  і відносної ефективності природоохоронних  затрат і вибір найбільш ефективних  варіантів природоохоронної діяльності  та використання природних ресурсів.

3. Розробка економічних методів управління природоохоронною діяльністю, матеріального стимулювання охорони навколишнього середовища [7].

Але всі ці завдання можна  вирішити тільки тоді, коли буде дана правильна  економічна оцінка природним ресурсам - що теж є завданням економіки природокористування. Слід відмітити, що економічна оцінка природних ресурсів - це дуже складна наукова і практична проблема.

Отже, термін «природокористування», адекватно відображаючи досить складний і багатогранний суспільно-природний  процес в об’єктивній реальності, далеко не однозначний — він вживається, як мінімум, у п’яти основних значеннях:

1) людська діяльність  щодо використання сил і ресурсів  природи з метою виробництва  матеріальних благ і різних  послуг, тобто як всезагальний  процес праці. В (такому розумінні природокористування рівнозначне поняттю «суспільне виробництво», а з урахуванням невиробничої сфери людської діяльності — навіть ширше за нього;

2) раціональне використання  ресурсів і умов природного  середовища, їх відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона  природних ресурсів і умов  конкретної території (району, окремої  країни, групи країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація  окремих видів природних ресурсів  у локальному, регіональному і глобальному масштабах; У такому розумінні термін «природокористування» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом — водокористування, лісокористування, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна  наука, що розробляє загальні  принципи будь-якої діяльності, пов’язаної з користуванням природою [8].

 Така диференціація  досить відносна. В кожному окремому  випадку вивчається один і  той же об’єкт — процес  використання людиною сил і ресурсів природи, але з різних боків і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої і територіальної спільності. Серед перелічених значень терміна «природокористування» найширшим за обсягом є поняття, що відображає процес праці (суспільне виробництво), найвужчим — освоєння та експлуатація окремого виду природного ресурсу у вузькотериторіальному (локальному) масштабі [8].

3. Конфлікт  між екологією та економікою

Еколого-економічна криза настає через суперечності, що виникають у системі зв’язків людини, суспільства та природи, і є наслідком порушення їх взаємодії. На відміну від природних екологічних криз, які спричиняються природними процесами, еколого-економічна криза є антропогенною за своєю суттю. Особливістю сучасної еколого-економічної кризи є те, що вона має глобальний характер – більшість еколого-економічних проблем є світовими: глобальне потепління, забруднення повітря і вод, втрата біорізноманіття, виснаження природних ресурсів, епідемії тощо [6].

Кризу в стосунках  людини і довкілля передбачав ще Томас Мальтус  в кінці 18 століття. Він стверджував, що людство росте в геометричній прогресії, в той час як продукти харчування – в арифметичній. Отож людство за умови збереження існуючих темпів зростання кількості населення неминуче постане перед продовольчою кризою. Всупереч Мальтусу, Сергій Подолинський вважав, що зростання кількості населення на Землі разом зі збільшенням продуктивності праці приведуть до нагромадження енергії, що означатиме прогрес для людства. Виходом для людства він вважав соціально орієнтовану економіку, що сприяє найефективнішій реалізації творчої інтелектуальної сили людини у поєднанні з продуктивною працею. Праця людини може нагромаджувати значно більшу кількість енергії, ніж сама витрачає. Розвиваючи свою теорію, він вперше пов’язав економіку з природним довкіллям [6].

Тривале ігнорування  цього зв’язку призвело до надмірного використання природних ресурсів і  погіршення екологічної ситуації загалом. Факт залишається фактом – невідновлювані ресурси виснажуються. Тут доцільно буде згадати криву Губерта (Hubbert curve) – модель використання невідновлюваних ресурсів. У 1956 році М. Кінг Губерт висловив думку, що видобуток викопного палива в певному регіоні з часом відбуватиметься спершу зростаючими темпами до певного переломного моменту, після якого наступає спад, тим самим він охарактеризував повний цикл видобутку будь-якого невідновлюваного ресурсу. Пізніше вчені застосовували криву Губерта також для аналізу використання деяких відновлюваних ресурсів, використання яких відбувається швидше, ніж відновлення. Проблема полягає в тому, що темпи використання відновлюваних ресурсів не повинні перевищувати темпів їх відновлення, а темпи виснаження невідновлюваних ресурсів не повинні перевищувати темпів знаходження відновлюваного замінника цих ресурсів [6].

Ще Джон Стюарт Мілль, представник класичної школи  економіки, вважав, що неможливо і  непотрібно, щоб матеріальний добробут людства постійно зростав. Він не вважав застійний стан капіталу і чисельності населення при високому рівні виробництва негативним явищем, оскільки при цьому залишається простір для людського вдосконалення в сфері духовної культури, моральності, прогресу в сфері соціальній, в мистецтві тощо [6] .

Прикладом оптимістичного ставлення до економічного розвитку щодо його наслідків для довкілля можна назвати екологічну криву Кузнеця (згодом вона вплинула на становлення концепції сталого розвитку). У 1955 році Саймон Кузнець виявив, що з економічним розвитком нерівномірність доходів спершу зростає, а потім з подальшим розвитком врівноважується. Як виявилось згодом, цю криву можна також застосувати до аналізу впливу економічного розвитку на стан довкілля. Її суть полягає в тому, що при зростанні доходу на душу населення, забруднення і інші види деградації довкілля спершу зростають, а пізніше, після досягнення певного рівня добробуту, зменшуються [6].

Гіпотетичними причинами, що спричиняють таку обернену U-подібну  форму залежності між доходом  і станом довкілля, є спричинені зростанням доходів зміни в композиції виробництва і/або споживання; зміна уподобань щодо екологічної якості; зміна інституцій, необхідних для інтерналізації екстерналій; і/або зростаюча віддача від масштабу, пов’язана зі зниженням забруднення. Спершу відбувається перехід від переважно аграрного господарства до індустріального з більш інтенсивним використанням довкілля і збільшенням забруднення, а вже на вищих рівнях розвитку, як стверджують прихильники екологічної кривої Кузнеця, „структурні зміни на користь більш інформаційно-інтенсивного виробництва та послуг разом зі зростаючою екологічною свідомістю, посиленням екологічного регулювання, кращими технологіями і більшими витратами на збереження довкілля спричиняють вирівнювання і поступове зменшення темпів екологічної деградації. Проте не можна стверджувати про універсальність екологічної кривої Кузнеця для всіх видів забруднення і виснаження природних ресурсів через недостатність емпіричних досліджень, що свідчать на її користь, через різні причини екологічної деградації, розбіжності в екологічному регулюванні та інших особливостях розвитку різних країн [6].

Доповідачі римського  клубу, які одними з перших привернули увагу світової громадськості до можливої глобальної екологічної катастрофи, сумнівалися в можливості збереження існуючих темпів економічного зростання  без погіршення екологічної ситуації. Маємо на увазі насамперед дослідження, проведені під керівництвом Д. Медоуза, викладені в першій доповіді Римському клубові „Межі росту” (The Limits to Growth). Вчені висловили думку, що людство повинне почати„контрольований впорядкований перехід від зростання до глобальної рівноваги” . Така пропозиція була критикована через те, що залишала країни, що розвиваються, в невигідному становищі – на їхньому поточному рівні розвитку.  В 1974 р. Михайлом Месаровичем та Едуардом Пестелем була запропонована ідея „органічного росту ” в доповіді „Людство на роздоріжжі” [6] .

Тільки пізніше під керівництвом директора Інституту всесвітнього спостереження (World Watch Institute) Лестера Брауна була розроблена концепція „сталого розвитку”. Його визначення сформульоване в доповіді Брутландської комісії, як „розвиток, що задовольняє сучасні потреби людства, водночас не руйнуючи можливості задовольняти свої потреби для майбутніх поколінь” . Леонід Мельник, займаючись питаннями сталого (стійкого) розвитку, прийшов до оптимістичного висновку, що в світі відбуваються процеси екологізації і вдосконалення еколого-економічних систем. Однак вважає сталий розвиток „однією з утопій людства, яка …дозволяє нескінченно фантазувати про конкретні цільові орієнтації, шляхи та засоби наближення до кінцевої мети”. Теорію сталого розвитку на теперішній час можна вважати домінуючою, хоча не всі вчені дотримувалися (чи дотримуються) думки, що економічний розвиток є сумісним зі збереженням довкілля [6].

Щоб міг існувати сталий розвиток, потрібно сформувати стійку економіку, яка би дозволила вийти з еколого-економічної кризи. Оскільки стандартна економіка не дає адекватних відповідей на сучасні проблеми, Ніколас Джорджеску-Роґен, Кенет Болдуінг, Герман Дейлі, Роберт Констанца та інші спричинилися до створення нової наукової дисципліни – екологічної економіки. Її часто розглядають як економіку сталого розвитку. Екологічна економіка визнає екологічні обмеження, але побудована головно на традиційних економічних поняттях. Так вона допомагає ввести екологічні поняття в економіку. Екологічні економісти враховують у своїх дослідженнях незворотність екологічних змін, непередбачуваність довготермінових наслідків людської діяльності, питання сталого розвитку та необхідності дотримання рівноправності людей, країн і поколінь [6].