Економіко - географічна характеристика Африки

План

1.  Особливості економіко-географічного  положення Африки

2.  Політична карта  Африки

3. Природно – ресурсний  потенціал

4. Населення Африки

5. Загальна характеристика  господарства Африки

6. Промисловість

7. Місце країн Африки  в світовому виробництві.

8. Регіони Африки

Список використаних джерел

1.  Особливості  економіко-географічного положення  Африки.

Територія Африки становить 30,3 млн. км², населення - 784 млн. чоловік. Протяжність з півночі на південь - 8 тис. км, із заходу на схід - 7,5 тис. км.

В Африці налічується 55 країн, майже всі з яких належать до категорії  країн, що розвиваються (за винятком Південно-Африканської Республіки - єдиної економічно розвинутої держави Африки ). За розмірами території більшість з країн є більшими від європейських. Судан, найбільша за територією (2,5 млн. км²), в 4,5 рази більше Франції, найбільшою з європейських країн. За Суданом слід Алжир (2,4 млн. км²), Демократична Республіка Конго (2,3 млн., колишнє Бельгійське Конго), Лівія (1,76 млн) і ще приблизно вісім країн з розміром території більше 1 млн. км².  

Африка - континент великих  економічних можливостей, якому  притаманні різноманіття природних  умов, багатство запасів мінеральної  сировини, наявність значних земельних, водних, рослинних та інших ресурсів. Для Африки характерне незначне розчленування  рельєфу, що сприяє господарській діяльності - розвитку сільського господарства, промисловості, транспорту. Розташування більшої частини  континенту в екваторіальному поясі  значною мірою зумовило наявність  величезних масивів вологих екваторіальних лісів. На Африку припадає 10 % площі  лісів світу, що становлять 17 % світових запасів деревини - однієї з основних статей африканського експорту.      

Серед інших континентів  Африка займає особливе географічне положення. Екватор перетинає її майже посередині і ділить на дві частини, приблизно однаково розташовані (на північ і південь) в приекваторіальних, тропічних та субтропічних широтах. Величезна кількість тепла надходить на всю територію Африки рівномірно протягом усього року, а пори року в її північних і південних частинах протилежні: у той час як у північній півкулі літо, у південному - зима. 

На економіко-географічне  положення Африки найбільший вплив  справили близькість до Західної Європи і Південно-Західної Азії. На розвиток країн Північної Африки вирішальний вплив має вихід до Атлантичного океану, Середземного та Червоного морів, через які проходять важливі морські шляхи з Європи в Азію та Австралію. Зв'язки країн Північної Африки з державами, що розташовані на південь від Сахари, ускладнені у зв'язку з незначною кількістю сучасних шляхів сполучення через пустелю. 14 країн континенту не мають виходу до морів і океанів, і цей фактор істотно гальмує їхній розвиток.

Характер географічного положення забезпечує можливість судноплавства біля берегів Африки протягом року, оскільки води, що омивають континент не замерзають. Велике значення для судноплавства має Суецький канал (його відстань складає всього лише 14 км), який розділяє Африку і Європу Гібралтарську протоку і з'єднує Середземне та Червоне моря.

На розвиток господарства країн  Західної Африки впливає їхнє положення  на узбережжі Атлантичного океану. Однак деякі країни регіону та країни Центральної Африки розташовані  у глибині материка (Чад, Малі, Нігер  та ін.), тому їх положення менш вигідне. Для країн Східної Африки зовнішні зв'язки з країнами Азії по Індійському  океану є найважливішим чинником розвитку та розміщення господарства.

Країни Південної Африки межують  із ПАР або оточені її територією (Лесото, Свазіленд). До 90-х років XX ст. це негативно впливало на їхній розвиток. Положення змінилося після відмови  керівництва ПАР від політики апартеїду.

У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять  по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а  це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі – але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.

Конфлікти виникали і на релігійному ґрунті між християнами  й мусульманами. Конфлікти нерідко  виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

На сьогоднішній день Африканський континент став полем суперництва  провідних країн Заходу — США, Франції, Великої Британії, Японії. Будучи економічно найменш розвинутим регіоном світу з обмеженими можливостями для високоприбуткових інвестицій у промисловості, Африка привертає  увагу цих країн передусім  своїми унікальними природними багатствами. Левова частка інвестицій спрямовується  в розробку сировинних ресурсів континенту. Прагнучи забезпечити своє виробництво  сировиною, західні країни концентрують капіталовкладення в півтора  десятка країн регіону, які мають  значні запаси нафти, металургійної  сировини, урану, алмазів, та інших цінних матеріалів, сприятливі кліматичні умови  для ведення плантаційного господарства. До головних африканських партнерів  можна віднести Ліберію, Зарію, Нігерію, Єгипет, Габон, Кот-д´Івуар, Зімбабве, Камерун, Марокко, Сенегал, Замбію, Гвінею.

2.  Політична  карта Африки.

Країни Африки розташовані  на однойменному материку й багатьох прилеглих островах. До складу континенту входять 58 держав. 53 держави є незалежними. Колоніями є: острів Святої Єлени - володіння Великобританії, Реюньйон -заморський департамент Франції, Суета і Мелілья - володіння Іспанії, Західна Сахара - територія, зайнята Марокко.  

Більшість сучасних країн  Африки — республіки, лише Марокко, Лесото і Свазіленд є монархіями. За формою державного устрою переважають унітарні країни. Федераціями є Нігерія, Коморські Острови і ПАР.

Ще 50 років тому майже  всі країни Африки були колоніями і перебували під владою інших країн. Могутні держави Європи від часів відкриття материка сприймали його як скарбницю, звідки можна було черпати спочатку золото, слонову кістку, цінну деревину, а потім рабів і корисні копалини. Починаючи з ХУІ ст., вони поділили Африку між собою і збагачувалися за рахунок захоплених земель. Найбільше територій захопили Велика Британія і Франція. Франції належало 37 % африканської території, на якій проживало 26 % населення, Великобританії відповідно 32 % і 39 %, Бельгії — 8 % і 8 %, Португалії — 7 % і 6 %, колонії мали також Іспанія та Італія. Ніколи не були колоніями тільки Ефіопія і Ліберія.

Для роботи на великих плантаціях бавовнику, арахісу, какао та інших  культур колонізатори використовували  дешеву робочу силу африканців. До середини ХХ ст. на політичній карті Африки залишалося тільки чотири незалежні країни – Єгипет, Ефіопія, Ліберія і нинішня Південно-Африканська Республіка (Південна Африка). В усі часи Чорний континент бачив найчорніші риси своїх відкривачів. Народи Африки довго боролися проти колоніалізму. В 50-ті роки здобули незалежність перші країни. В 60-ті роки незалежність дістали вже понад 40 країн, в 70-ті — процес визволення материка з-під колоніального гніту майже завершився. В 1990 р. незалежною стала остання колонія – Намібія. В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не визначений. Це колишня іспанська колонія – Західна Сахара. На цю територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРІО, який веде партизанську боротьбу.

Таблиця № 1. Деколонізація Африки

Картосхема № 1. Колоніальні володіння європейських держав в Африці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

На сучасній політичній карті  Африки більш як 50 великих і малих  держав. І хоча вже немає колоній, багато країн усе ще перебувають  у економічній залежності від  колишніх власників. Майже всі країни Африки за рівнем розвитку господарства слаборозвинуті або середньорозвинуті. Високо розвинутою державою є тільки Південна Африка. Найбільшими країнами на півночі материка є Єгипет, Лівія, Алжир, Марокко, Судан, в Центральній Африці – Заїр, Конго, на півдні – Південна Африка.

Колишні британські колонії  залишилися в системі Співдружності, французькі — в системі Співтовариства франкомовних країн. Понад 30 країн Африки стали асоційованими членами  Європейського Співтовариства і  фактично виконують роль його сировинного  придатку.

Колонізатори залишили далеко не кращий спадок: господарську і культурну  відсталість народів, голод, хвороби, злидні. Проте в останні роки життя  в країнах Африки покращується. Вводиться  безкоштовна освіта, медичне обслуговування, будуються коледжі, університети.

Картосхема № 2. Політична карта Африки.

3. Природно –  ресурсний потенціал

Африка — досі недостатньо вивчений у геологічному відношенні материк  — містить величезні й різноманітні корисні копалини. Її часто називають  «найбільшою коморою світу», «геологічним дивом». Континент займає I місце за запасами марганцю, бокситів, хромітів, кобальту, ванадію, металів платинової групи, золота, алмазів; II місце — за запасами міді, урану, берилію, азбесту, графіту; III місце — за запасами нафти, газу, залізної руди. Значні ресурси титану, вольфраму, літію, вісмуту, ніобію, цезію, тобто важливої для високих технологій сировини, а також олова, дорогоцінних металів, фосфоритів тощо.   

Регіони Африки дуже відрізняються  природними особливостями: забезпеченістю вологою, типами грунтів, рослинного покриву. Спільним є тільки один елемент - велика кількість тепла. Несприятливі для землеробства райони пустель і екваторіальних лісів. У пустелях землеробство можливе тільки за наявності джерел води, навколо яких формуються оазиси. В екваторіальних лісах землероб бореться проти буйної рослинності, а при її зведенні - проти ерозії та надмірної сонячної радіації, яка негативно впливає на стан грунтів. Найкращі умови для землеробства на високогір'ях та в саванах зі сприятливим чергуванням вологих сезонів. Більшість грунтів материка мають невисоку природну родючість. 3/4 території континенту вкрито червоними і червоно-коричневими грунтами, тонкий шар яких бідний на органічні речовини, досить легко виснажується і руйнується. Порівняно родючими є червоноземи та жовтоземи субтропіків, алювіальні грунти в інших зонах.              Лісові ресурси. На Африку припадає 10% площі лісових масивів світу та 17% запасів деревини. У вологих екваторіальних лісах багато дерев цінних порід (ебенове, червоне, рожеве та ін.). Деревина є основою експорту деяких країн (Демократична Республіка Конго, Габон).      Земельні ресурси. Для всієї Африки між тропіками характерний латеритний процес ґрунтоутворення. В екваторіальному кліматі під вологими вічнозеленими лісами розвинуті ґрунти червоно-жовті латеритні, для яких характерна хороша аерація і водопроникність. Лише в західній частині западини Конго, де стік рік дуже уповільнений, велику площу займають латеритні глейові і тропічні болотні ґрунти.

З півночі і до півдня від зони червоно-жовтих ґрунтів лежать зони червоних ґрунтів, що розвиваються при сухому сезоні до 5 місяців під змішаними листопадно-вічнозеленими лісами і вологими саванами. На вододільних рівнинах у багатьох місцях ерозія оголює їх нижні горизонти, що насичені залозистими конкреціями й утворюють панцирні латеритні кори. При підвищенні сухості клімату під сухими саванами і напівпустелями з'являються червоно-бурі і червонясто-бурі ґрунти з карбонатними конкреціями. Найбільше вони розвинуті у Східній Африці у зв'язку з посушливістю її клімату. 

В улоговинах Судану,Східної і Південної Африки значні площі займають чорні гідроморфні і тропічні болотні ґрунти. На півдні Східної Африки і в Південній Африці під рідколіссями знаходяться великі масиви червоно-коричневих ґрунтів, більш гумусованих, аніж ґрунти саван.

Пустельний процес ґрунтоутворення  протікає в субтропічних і тропічних  пустелях. Ґрунти пустель примітивні, щебенисті або галечникові. Розвинуті  стародавні сольові кори, що бронюють рельєф, і молоді, що утворюють солончаки. Ґрунти оазисів — солончакові і лучно-солончакові. На субтропічних окраїнах Африки у середземноморському кліматі ґрунти коричневі (у більш вологих районах) і сіро-коричневі (у більш сухих), збагачені карбонатами і гіпсом. У напівпустелях і пустелях — сіроземи. На південному і південно-східному узбережжі в мусонних субтропіках у коричневих ґрунтах з'являється червонуватий нижній горизонт.     В Африці використовується близько 1/5 придатних для оранки земель, площа яких може бути розширена при дотриманні правильної агротехніки, оскільки поширена примітивна вирубно-вогнева система землеробства, що призводить до швидкого виснаження родючості і до ерозії ґрунтів. Найбільш родючі чорні тропічні ґрунти, що дають гарні врожаї бавовнику і зернових, і ґрунти на вулканічних породах. Жовті, жовто-червоні ґрунти, що містять до 10 % гумусу, і червоні ґрунти з 2-3 % гумусу потребують регулярного внесення азотистих, калійних, фосфорнокислих добрив. Коричневі ґрунти містять 4-7 % гумусу, але їх використання ускладнене переважним поширенням у горах і необхідністю зрошення при сухому літі.     Водні ресурси. Для Африки в цілому характерний великий річний стік (5390 км'), за обсягом якого вона поступається лише Азії і Південній Америці. Річкова мережа найбільш густа в екваторіальному кліматі, у пустелях і на піщаних рівнинах Калахарі рік майже немає. Континентальний вододіл проходить уздовж східної піднесеної частини Африки, у зв'язку з чим басейну Атлантичного океану належить 36,5 % площі Африки, басейну Індійського океану 18,48 %, басейну Середземного моря 14,88 %.

Стік здійснюється в основному  п'ятьма головними ріками: Конго, Нілом, Нігером, Замбезі і Оранжевою, басейни яких охоплюють близько 1/3 площі Африки. З них Конго за обсягом річного стоку (1230 км') поступається лише Амазонці, а Ніл — найдовша ріка на землі (6671 км). Безстічні басейни й області внутрішнього стоку охоплюють 30,5 % площі Африки. У результаті підвищення сухості клімату скорочувалися в розмірах або зникали стародавні озера, в які стікали стародавні ріки. Такі озера існували в Сахарі (Палеосахарське море й ін.), у Чадській улоговині (Палеочадське озеро).

Розподіл поверхневого стоку дуже нерівномірний. Найбільшої величини шар  стоку (1000–1500 мм у рік) сягає у районах надлишкового зволоження і виходів на поверхню кристалічних порід і латеритних шарів (північно-західне узбережжя Гвінейської затоки, східні схили Мадагаскару); у западині Конго шар стоку 500–600 мм. У субтропічних широтах стік збільшується до 200 мм.

Майже всі ріки Африки мають значні сезонні коливання стоку. У більшості  рік стік буває переважно влітку і восени. Взимку стік переважає  на північно-західних і південно-західних окраїнах, в областях з середземноморським кліматом. 37 % площі Африки має епізодичний стік.  Усі великі ріки Африки — транзитні, мають складні режими. Майже всі великі озера Африки лежать у тектонічних западинах на Східно-Африканському плоскогір'ї; вони довгі, вузькі і дуже глибокі. Озеро Танганьїка — друге у світі за глибиною (1435 м) після Байкалу. Найбільше в Африці озеро Вікторія (площа 68 тис. км²) — друге після озера Верхнього (США) прісноводне водоймище Землі. Озеро Тана, утворене в результаті підгачування долини лавовим потоком, — найбільше на Ефіопському нагір'ї. Ґрунтові води залягають на невеликих глибинах під руслами тимчасових водотоків; підземні утримуються головним чином у континентальних нижньокрейдових піщаниках Сахари і Північного Судану, у Південній Африці накопичуються у тріщинах корінних порід, у піщаниках і закарстованих вапняках системи Карру.

За потенційними запасами гідроенергії (700 млн квт, близько 20 % світових) Африка поступається тільки Азії. Найбільшими запасами володіють басейни Конго (390 млн квт) і Замбезі (137 млн квт), але використовується менше 1 %. На території Африки, що одержує в середньому близько 800 мм опадів на рік, є можливість використовувати для зрошення поверхневі, ґрунтові і підземні води.      Зрошувані землі становлять не більше 5 % в усіх оброблюваних площ і зосереджені переважно у долинах Нілу (ПАР, Судан), Нігеру (Малі) і в ПАР. Транспортне значення рік Африки невелике через порожистість багатьох ділянок русл.

Мінерально-сировинні ресурси. Африка багата на корисні копалини, які є ресурсами для розвитку чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості. Завдяки новим відкриттям збільшується частка Африки в розвіданих світових запасах енергетичної сировини. Запаси фосфоритів, хромітів, титану, танталу більші, ніж у будь-якій частині світу. Всесвітнє значення мають запаси бокситів, мідних, марганцевих, кобальтових, уранових руд, алмазів, рідкоземельних металів, золота тощо. Основними районами зосередження мінерально-сировинного потенціалу є: «мідний пояс» Африки, що простягається з району Катанги в Заїрі через Замбію у Східну Африку (родовища міді, урану, кобальту, платини, золота, марганцю); Гвінейська частина Західної Африки (поклади бокситів, залізної руди, марганцю, олова, нафти); зона гір Атласу та узбережжя Північно-Західної Африки (кобальт, молібден, свинець, цинк, залізна руда, ртуть, фосфорити); Північна Африка (нафта, газ — узбережжя і шельф Середземного моря).

Африка має великі запаси залізних руд (загальні запаси оцінюються приблизно  у 16-23 млрд. т), марганцевих руд (близько 400 млн. т), хромітів (500–700 млн. т), бокситів (3,3 млрд. т), міді (достовірні і ймовірні запаси близько 48 млн. т), кобальту (0,5 млн. т), фосфоритів (26 млрд. т), олова, сурми, літію, урану, азбесту, золота (Африка дає близько 80 % сумарного видобутку), платини і платиноїдів (близько 60 % видобутку), алмазів (98 % видобутку). Після 2-ї світової війни на території Африки (переважно в Алжирі, Лівії і Нігерії) виявлені великі запаси нафти (загальні запаси оцінюються в 5,6 млрд т) і природного газу.

Всього в Африці можна виділити сім головних гірничо-добувних районів:

1.Район Атлаських гір  виділяється запасами залізних, марганцевих, поліметалічних руд,  фосфоритів (найбільший у світі  фосфоритний пояс).

2.Єгипетскій гірничопромисловий район багатий нафтою, природним газом, залізними, титановими рудами, фосфоритами та ін

3.Район алжирської і  лівійської частин Сахари відрізняється  найбільшими нафтовими і газовими  запасами.

4.Західно - гвінейський район - багатий нафтою, газом, рудами металів.

6.Заірсько-Замбійський район - на його території розташований унікальний "Мідний пояс" з родовищами високоякісної міді, а також кобальту, цинку, свинцю, кадмію, германію, золота, срібла

Заїр-головний світовий виробник і експортер кобальту.

7. Найбільший гірничо - добувний район Африки розташований у межах Зімбабве, Ботствани і ЮАР.Здесь видобуваються практично усі види паливних, рудних і нерудних копалин, за винятком нафти, газів і бокситів.

Картосхема № 3. Родовища корисних копалин Африки.

4. Населення Африки

Чисельність населення. Африка – один з найбільш багатонаселених материків. Кількість населення країн Африки сягає понад 1 млрд. осіб. Найбільші за кількістю населення країни: Ніґерія (126,6 млн осіб), Єгипет (69,5 млн осіб), Ефіопія (65,8 млн осіб), ДРК (51,9 млн осіб), Південна Африка (43,5 млн осіб).

 Наприкінці ХХ ст. населення континенту стало швидко зростати, і темпи його приросту виявилися одними з найвищих у світі — 3 % на рік.

Демографічна  ситуація. Сучасна демографічна ситуація в країнах Африки дуже суперечлива. Показники народжуваності та природного приросту населення високі. Приріст населення на  континенті найвищий  в світі,   в 2004 р.  він становив 2,3%.

У різних країнах населення  зростає нерівномірно, характеристики статево-вікової структури з економічної  точки зору залишаються несприятливими: недостатня кількість працездатного  населення, висока частка дітей та молоді, мала тривалість життя (для чоловіків — 49, для жінок — 52 роки).

На думку деяких учених, швидке зростання й велика кількість  населення є головною, якщо не єдиною, причиною відсталості, бідності та хронічного недоїдання населення.

Расовий та етнічний склад населення.  Африка вирізняється надзвичайним різноманіттям рас, народів, племен. В Африці живе більше 200 народів. Багато етнічних груп представлені багатомільйонними націями (єгиптяни, тунісці, алжирці, марокканці), великими народностями (хауса, ібо, фульбе та ін.) і дуже малими групами, що і зараз живуть у родоплемінному суспільстві.Серед її населення є представники і негроїдної, і європеоїдної, і монголоїдної рас. Значна частина сформувалася на стику двох і більше рас.

Більшу частину материка (на південь від Сахари) населяють  представники екваторіальної (негроїдної) раси. В умовах палючого сонця їх шкіра набула темного кольору, що рятує її від опіків, а волосся стало курчавим. Народи і племена цієї раси мають значні відмінності у відтінку шкіри, зрості, рисах обличчя. Так, в екваторіальних лісах живуть пігмеї (у перекладі з грецької це слово означає розмір величиною з кулак). Це найменші люди нашої планети – середній зріст дорослого чоловіка становить лише 145 см. Натомість масаї  ітутсі  – найвищі народи Африки, їх зріст сягає 200 см. Вони на диво стрункі і граційні. 

Нілоти – «люди Нілу», що живуть у верхів’ях Нілу, також високорослі. Крім того, їх вирізняє надзвичайно темний, майже чорний колір шкіри. 

Суахілі – «люди узбережжя» – населяють узбережжя Індійського океану.

На півдні материка живуть бушмени і готтентоти. Вони низькорослі, мають жовтувату зморшкувату шкіру, широке вилицювате обличчя, що робить їх схожими з монголоїдами. 

Жителі острова Мадагаскар –малагасійці – походять від змішаних негроїдної і монголоїдної рас. Так само ефіопи, які мають світліший, ніж у негроїдів, колір шкіри з червонуватим відтінком, вважаються представниками проміжної раси.

Представники європеоїдної раси живуть в основному на півночі Африки. Це араби (алжирці, єгиптяни, марокканці), які говорять арабською мовою, і бербери. Вони мають світлий, проте достатньо смаглявий колір шкіри. 

Європейці проживають у багатьох районах Африки. Найбільше їх на півдні, де живуть нащадки голландських, французьких, англійських і німецьких переселенців. Там багато і мулатів, які походять від змішаних шлюбів європейців з африканськими народами.

Строкатий етнічний склад  при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного  життя африканських країн – трайбалізм.

Трайбалізм – племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками.

Картосхема № 4. Народи Африки

Релігійний склад  населення. Релігійний склад населення Африки дуже різноманітний. Із трьох світових релігій — християнства, ісламу (мусульманство) і буддизму в Африці поширені дві: в арабських країнах Північної Африки переважає іслам, у решті — поширене християнство. В Африці й досі існують численні місцеві релігії.

Розміщення населення. Середня густота населення — 30,5 осіб/км², але майже в половині держав вона є нижчою. Найбільша густота — понад 1000 осіб/км² у долині Нілу. Густо заселені узбережжя Середземного моря, Гвінейської затоки,   а   також     південно-східне узбережжя   материка. Там

розміщені великі порти, що виникли на жвавих світових торгових шляхах. Багато з них стали найбільшими  містами прибережних держав, а  нерідко і їх столицями. У країнах, частина площі яких зайнята пустелею Сахарою або вологими екваторіальними лісами, є багато безлюдних районів.

Останніми роками в Африці посилилися внутрішні та зовнішні міграції населення, пов’язані з нерівномірністю  соціально-економічного розвитку окремих  країн. Регіон загалом добре забезпечений трудовими ресурсами й відчуває труднощі у працевлаштуванні частини економічно активного населення. Це пов’язано з низькою кваліфікацією або її повною відсутністю у значної частини населення.

Структура зайнятості населення.

В сільському господарстві зайнято –  74%, в промисловості – 9%, в сфері послуг 17%.

Урбанізація. В Африці проживає переважно сільське населення, у середньому воно складає 59 %, а в окремих країнах — до 90 %. Рівень урбанізації найнижчий серед материків і становить лише 36 %. Понад 50 % міських жителів мешкають лише в Алжирі, Південній Африці, Тунісі, Лівії, Єгипті, Конґо, Марокко та в деяких невеликих країнах. Відбувається швидке зростання населення великих міст, особливо столичних, що в ряді країн призвело до необхідності заснування нових столиць (наприклад, у Ніґерії Абуджи замість Лаґоса); якщо в 1950 р. було лише одне місто з населенням понад 1 млн осіб, то зараз їх кілька десятків.

Незважаючи на переважання сільського населення, для Африки характерні високі темпи зростання міського населення  — понад 5 % на рік. Передбачається, що до 2015 року кількість міського населення  становитиме більш як 40 % населення  Африки. В Африці налічується 20 міст мільйонерів: Каїр, Олександрія, Касабланка, Алжир, Кіншаса, Лагос, Хартум, Туніс, Йоганнесбург, Аддіс-Абеба, Кейптаун, Доуала, Абіджан, Гіза, Найробі, Дакар, Ньюана, Рабат, Хараре, Дар-ес-Салам.

5. Загальна характеристика  господарства Африки.

Африканський континент найслабше  розвинутий і найменш динамічний у плані економіки регіон світу. Країнам поки що не вдалося помітно  змінити колоніальну галузеву й  територіальну структуру господарства. У ній переважають сільськогосподарське виробництво та гірничодобувна промисловість, у той час як галузі обробної промисловості  у більшості країн перебувають  на стадії становлення. Економічний  розвиток країн Африки характеризується нерівномірністю, нестабільністю, широкомасштабними  кризовими явищами як суто господарського походження, так і спричиненими політичними  чинниками.

На африканському континенті розташовані 33 із 47 найменш розвинутих країн  світу. Тільки ПАР за рівнем розвитку належить до розвинутих країн. Серед  країн, що розвиваються, найрозвинутішими є Алжир, Єгипет, Нігерія, Габон, Маврикій і Сейшели.

Для сучасного господарства країн Африки найбільш типовими є  такі особливості:

а) багатоукладність господарства;

б) низький рівень економічних  показників (національного доходу);

в) аграрний характер економіки  більшості країн;

г) різке розмежування в  сільському господарстві товарно-експортного  виробництва, натурального і дрібнотоварного  господарства, яке обслуговує місцеві  потреби;

д) поширення монокультури в сільському господарстві;

е) переважання у промисловому виробництві гірничодобувної промисловості;

є) збереження колоніального  характеру в зовнішній торгівлі;

ж) для більшості країн характерна наявність «брудних» виробництв, а також паливна та комунікаційна проблеми.

В економіці більшості  африканських країн збереглося чимало рис, характерних для колоніального  періоду. Найважливіша з них —  техніко-економічна та соціально-економічна відсталість. Лише у 15 країнах континенту ВВП перевищує 2000 доларів на душу населення. Характерними є багатоукладність економіки, іноземне підприємництво.

Після отримання незалежності господарства більшості країн були націоналізовані. Особливо важливу роль відіграло встановлення державного контролю над розробкою корисних копалин. Насьогодні переважно націоналізованим є видобуток нафти й газу в Алжирі, нафти — в Єгипті, Лівії, Нігерії, видобуток та переробка кольорових металів — у Замбії, Демократичній Республіці Конго (ДРК), бокситів — у Гані, Гвінеї, алмазів – у Гані, Сьєрра-Леоне, ДРК, фосфоритів — у Того і Сенегалі, золота — в Гані. У багатьох країнах, багатих на запаси мінеральної сировини, державному сектору економіки належить від 50 до 75 % валової продукції гірничодобувної галузі.