Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Експансіоністська політика Арабського халіфату

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра нової і новітньої історії

і методики викладання історії

«Експансіоністська політика

Арабського халіфату».

ІНДЗ з історії країн

Азії і Африки

студентки 34 групи

історичного факультету

Уляни Горбової

Науковий консультант –

Т. В. Лахманюк

Тернопіль – 2010

План

Вступ

1. Арабські завоювання за правління чотирьох халіфів.

2. Завоювання Халіфату Омейядів.

3. Зовнішня політика Аббасидського халіфату.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Досліджуючи історію Близького і Середнього Сходу, значну увагу слід звернути на істоію Арабського халіфату, зокрема на його зовнішню політику. Сам термін халіфат (араб. خلافة إسلامية) означає феодальну теократичну арабо-мусульманську державу, що виникла в результаті арабських завоювань VII—IX століть і очолювалася халіфами.

Більшість держав Сердньовічного Сходу у VII—XІ ст. проводили активну експансіоністську політику, вели завойовницькі війни для отримання нових територій. Експансія нових земель давала державам-завойовницям можливість розширити свої володіння, отримувати більші податки від поневолених народів, збільшити в кількості армію та її озброєння.

Арабський халіфат в цьому плані не був виключенням, і за час свого існування активно здійснював завоювання нових земель. Зокрема, варто згадати що до складу арабської держави були включені такі території: Аравійський півострів, сучасний Ірак, Іран, частина Закавказзя, Середня Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, Північна Африка, частина Піренейського півострова, Сінд.

Саме тому метою даного ІНДЗ є вивчення основних етапів завойовницької політики Арабського халіфату в різні періоди його існування.

Для реалізації поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання:

дослідити шляхи арабських завоювань за правління перших халіфів;
розглянути напрями експансії халіфату Омейядів та Аббасидів;
зробити висновок про становище поневолених народів в складі Арабської держави.

Предмет: експансіоністська політика Арабського халіфату протягом усього періоду його існування. Обєкт: країни, які були завойовані арабами.

Хронологічні межі: VII—XІІІ ст.

При підготовці ІНДЗ використано такі методи: історичні (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний); теоретичні загальнонаукові, емпірико-теоретичні (аналіз).

Розділ І

Арабські завоювання за правління чотирьох халіфів

Після смерті Мухаммеда в Медині виникли суперечки через владу між мухаджирами і ансарами, узгоджені завдяки посередництву Омара. Обидві сторони визнали главою мусульманської громади й арабської держави Абу Бекра. Його, як згодом і його спадкоємців, стали називати халіфом, тобто «заступником», Мухаммеда. Тридцятирічне правління перших чотирьох халіфів – Абу Бекра (632-634), Омара І ібн аль-Хаттаба (634-644), Османа ібн Аффана (644-656) і Алі ібн Абу Таліба (656-661) – було періодом великих арабських завоюваннь.

Великі арабські завоювання обіймають період з 633 по 751 р. Араби, у яких усі чоловіки були воїнами, могли виставити в полі велику військову силу і почати майже одночасно війну з Іраном вторгненням в Ірак (633 р.) і з Візантією вторгненням в Палестину (634 р.). Війна велася під ідеологічною оболонкою «війни за віру». І хоча ревні й віддані вірі мусульмани становили меншість арабського народу, але ця діюча й енергійна меншість зіграла більшу роль в організації завоювань. Верхівка арабів розраховувала, що завоювання територій, через які пролягали шляхи середземноморсько-азіатської караванно-морської торгівлі, розширить цю торгівлю, збагатить Аравію, дасть нові землі для експлуатації, збільшить військовий прибуток. Разом з тим завоювання були засобом хоча б на певний час приглушити внутрішні протиріччя й племінний сепаратизм залученням маси бедуїнів у походи.

Міжнародна обстановка була досить сприятливою для арабських завоювань. Обидві великі держави, Візантія й Іран, були виснажені останньою довгою війною між ними (602-628 рр.) і загостренням внутрішніх протиріч. У Візантії соціальна боротьба, у якій на перший план виступали «партії» зелених і блакитних, ускладнювалася релігійною боротьбою між двома головними гілками східного християнства – халкедонітами (православними) і монофізитами. Останні переважали у Вірменії, Верхній Месопотамії, Сирії, Єгипті й Ефіопії: під оболонкою монофизитства проявлялися сепаратистські тенденції. Імператор Іраклій нав'язав монофізитам насильницьку унію з пануючою православною церквою і розпочав гоніння іудеїв. В Ірані розгорнулася боротьба за владу між кліками військової й жрецької знаті й різко проявився сепаратизм васальних царьків і князьків.

Араби, за наказом Омара, під проводом Халіда та Сада ібн Абу Ваккаса розбили візантійців у ряді боїв в Палестині й Сирії. Вирішальний бій відбувся біля р. Ярмук в серпні 636 р. Завоювання цих областей було закінчено в 640 р. взяттям важливого порту Кесарії. В 640-641 р. араби завоювали Єгипет, який став провінцією халіфату, а в 643 р. на правому березі Нілу Амру заклав резиденцію – м. Фустат (сучасний Старий Каїр). Олександрія була зайнята на підставі договору (вересень 642 р.). Потім араби завоювали Кіренаїку (642 р.), Лівію (643 р.) і в 647 р. вторглися у візантійську Африку (в арабів вона називалася Магріб, нинішні Туніс, Алжир і Марокко). Ще раніше араби завоювали Верхню Месопотамію (641 р.), а потім вторглись у Вірменію, взявши її столицю Двін і повівши із собою в рабство 40 тис. бранців (642 г.). У Візантії араби відняли біля двох третин її володінь в Азії й Африці.

Більш важкою була історична доля сасанідського Ірану. В 633 р. араби під керівництвом Мусанни ібн Харіса зайняли Хіру і, здобувши перемогу в «ланцюговому бою» (у передніх рядах персів воїни зв'язали себе ланцюгом), переправилися через Євфрат. Халід ібн аль-Валід здобув перемогу над персами при Уллейсі. У листопаді 634 р. іранський полководець Рустам, сіпахбед – головнокомандуючий Хорасану, раніше допомігши утвердити на престолі «царя царів» хлопчика Єздигерда Ш, онука Хосрова II, завдав арабам важкої поразка в «битві біля мосту» на березі Євфрату. Але в 635 р. у битві при Бувейбі, біля Хіри, араби знову розбили персів.

Уряд Єздигерда III переконався в тім, що недооцінював небезпеки з боку арабів. Сіпахбед Рустам велів зібрати ополчення зі всіх областей Ірану. Восени 636 р. величезне перське військо отаборилося в Кадісії, біля Хіри, а неподалік стали табором араби під командуванням Саду ібн Абі Ваккаса. Лише через чотири місяці, на початку 637 р., Рустам зважився почати битву. Вона тривала три, за іншим даними — чотири дні; тим часом до арабів підійшло підкріплення із Сирії; в останній день вітер погнав хмари піску в обличчя іранським кіннотникам, що й довершило перемогу арабів. Полководець Рустам загинув у бою. Одержавши звістку про катастрофу при Кадісії, двір Єздигерда III утік у гори Загросу. Столиця Ктесіфон була захоплена арабами (літо 637 р.), розграбована й зруйнована; жителі загнані в рабство. Загальна сума військової здобичі (грошей і цінностей) визначалася в 900 млн. дирхемів.

Просуваючись у глиб Іранського нагір'я, араби здобули важливу перемогу над персами при Нехавенді, на південь від Хамадана (642 р.); у наступні роки захопили Азербайджан (Південний, нині Іранський), міста Рей, Казвін, Хамадан, Ісфахан і ін.; в 648-649 рр., після ряду кривавих боїв з місцевими дихканами, завоювали Парс, Керман і Сістан. Тим часом Єздигерд III з невеликим загоном і величезною свитою придворних і жінок (всього до тисячі чоловік) переходив з однієї області в іншу, сподіваючись на підтримку васальних царьків і князьків, але ті вже не бачили змісту в допомозі практично безвладному «цареві царів».

Одні з них боролися з арабами поодинці й були розбиті, інші воліли підкоритися завойовникам, виговоривши собі за сплату данини збереження земель і феодальних прав. Однією із причин втрати Іраном незалежності були сепаратистські тенденції можновладних феодалів.

В 651 р. араби вторглись у Хорасан. Єздигерд III, всіма залишений, утік у Мервський оазис. Місцевий князьок Махуйя замкнув перед ним ворота Мерву й підкорився арабам. Єздигерда III убив уночі під час сну мірошник, у якого той зупинився на нічліг. Сасанідська держава була повалена. У прикаспійських областях і на сході Іранського нагір'я місцеві князі довго опиралися арабам.

На захоплених землях араби заснували нові міста, всі захоплені держави проголошувалися власністю халіфа. На нових підданих-немусульман накладали харадж – земельний податок і джизью – подушну подать. Халіфат став найбільшою державою регіону. За правління Османа та Хасана ібн Алі завойовницькі війни не проводилися.

Розділ ІІ

Завоювання халіфату Омейядів

У 661 р. єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф’ян з роду Омейядів, який занував династію, що правила арабами майже століття (661 – 750). Столицею Омейядського халіфату став Дамаск, а центральною областю – багата Сирія, у якій розселилися арабські племена, на підтримку яких спиралися Омейяди; окрім того, Сирія була зручним плацдармом для військової експансії арабів проти візантійської Малої Азії й країн Закавказзя.

При Омейядах відновилися завойовницькі походи арабів, перервані громадянською війною. Араби міцно закріпилися в Африці, Вірменії та Південному Азербайджані. Не стільки візантійські війська, скільки бербери чинили тут стійкий опір; однак до кінця VII ст. він був зломлений. В 696 р. араби взяли й зруйнували Карфаген, на початку VIII ст. дійшли до Гібралтарської протоки. В 711 р. вони вторглись в Іспанію й завоювали більшу її частину. Полководець Джебель аль-Тарік із 7 тис. кіннотників переправився через протоку Геркулесові стовпи, названу пізніше його ім'ям (Ґібралтар). Він розгромив вестготів і дуже швидко підкорив майже всю Іспанію.

Араби спробували захопити і Франкське королівство, проте зазнали поразки від франкського майордома Карла Мартелла. Просування ісламу до Західної Європи було зупинено. На сході арабські полководці просунулися в глиб Середньої Азії, оволоділи Хівою, Бухарою, Самаркандом, завоювали Афганістан і північно-західну частину Індії до р. Інд.

У візантійську Малу Азію араби вторгалися постійно й доходили до Босфору й Мармурового моря, але опанувати нею не змогли, хоча двічі тримали в блокаді сам Константинополь (673-677 і 717 рр.). Після ряду реформ (зокрема, військової) імператори-«іконоборці» Візантії в VIII ст. зуміли відстояти державу від арабів. До першої чверті VIII ст. кордон Візантії й халіфату стабілізувався по горах Кілікійського Тавру і у верхів'ях Євфрату. Після поразки при Акроїні (741 р.) араби вже не намагалися підкорити Малу Азію, хоча постійно вторгалися в її межі для захоплення військової здобичі й бранців. Вірменія, Картлі і Албанія лише на початку VIII ст. були скорені арабами. Північна границя халіфату тут встановилася по Головному Кавказькому хребті, до м. Дербенда.

Області за Аму-Дарєю (араб. Мавераннахр — «Те, що за рікою»), а також Хорезм і Фергана були завойовані арабами між 705 й 715 рр. При цьому багато середньоазіатських правителів —дихканів — підкорилися й зобов'язалися платити данину халіфові. До нас дійшов договір, укладений в 712 р. арабським полководцем Кутейбою із царем (іхшидом) Согду і Самарканду Гуреком, за яким останній визнав над собою владу халіфа й зобов'язався сплатити протягом десяти років контрибуцію в сумі 2200 тис. дирхемів і крім того віддати 30 тис. здорових молодих рабів по 200 дирхемів за голову. Гурек зобов'язався сплачувати халіфові щорічну данину по 200 тис. дирхемів. За володіння середньоазіатськими областями арабам довелося вести боротьбу з кочовими тюрками і з китайцями, які також намагалися в цей час завоювати Середню Азію. Рішуча перемога арабів над китайцями в 751 р. закріпила панування халіфату у Середній Азії. В 712 р. араби вторглись в Індію й завоювали Сінд – долину Інду аж до Мультану на півночі.

Після завоювань багато арабів – і осілих і кочовиків – переселилося на нові землі. Були засновані нові міста-табори, у яких вироблявся тип загально-мусульманської культури: Шираз в Ірані, Куфа й Басра в Іраку, Рамла у Палестині, Фустат у Єгипті, Кайраван в Африці (у сучасному Тунісі). Ірак і Сирія, де основне населення – сирійці (арамеї) – було семітським і говорило на мові, родинній арабській, де й раніше було багато арабів, піддалися швидкій арабізації. Єгипет, Північна Африка і Іспанія були арабізовані пізніше. Країни Закавказзя, Іран і Середня Азія не були арабізовані, хоча в цих країнах поселилося багато арабів, більшість яких пізніше асимілювалося місцевим населенням.

Араби принесли в завойовані країни свою мову в якості офіційної, літературної та мови релігії для мусульман. Місцеві культури не загинули, а, навпаки, здійснили вплив на самих арабів. У халіфаті, на широкому просторі від Мавераннахру на сході до Іспанії на заході, склалася загальна синкретична культура, що увібрала у себе крім арабського елементу також елементи іранський, грецький, сірійський, коптский та ін. Літературною мовою цієї культури стала арабська, що мала значення міжнародної мови для країн Західної Азії, Північної Африки і арабської Іспанії. За мовою цю культуру часто умовно називають «арабською» і «мусульманською», хоча по суті це змішана культура.

Важливим наслідком арабського завоювання було поширення у країнах халіфату релігії завойовників – ісламу. Правда, повністю ісламізована була лише одна Аравія, в інших областях залишалося багато християн, особливо в Іраку. Сирії, Єгипті й Іспанії, а в країнах Закавказзя християни безумовно переважали і зороастрійців в Ірані, Азербайджані й Мавераннахрі. Християнська й іудейська меншості залишалися значними у містах майже всіх областей халіфату. Завойовники в перші два століття після хіджри були дуже віротерпимі і не переслідували іновірців. Відношення Корану до іудеїв і християн, як до «людей писання», що отримали «одкровення» від пророків — Мойсея й Ісуса, виправдувало цю широку терпимість. А бажання примирити нових підданих з пануванням халіфату і змусити їх справно платити податки — спонукала арабську державу не лише зберігати цю терпимість до християн та іудеїв, але й поширити її на зороастрійців. Іновірці склали в халіфаті особливу категорію населення, так званих зимміїв, особисто вільних, але політично безправних, обмежених і у деяких цивільних правах. Зиммії мали право на відправлення свого культу, користувалися самоврядуванням у рамках своїх релігійних громад, а за це повинні були платити особливу подушну подать для немусульман – джизью. Іслам поширювався поступово, але в X ст. мусульмани вже становили більшість населення у всіх областях халіфату, крім країн Закавказзя.

Розділ ІІІ

Зовнішня політика Аббасидського халіфату

Аббасиди вели свій родовід від дядька Пророка Мухаммеда аль-Аббаса Абд аль-Муталліба, який вирізнявся неабиякою гнучкістю й унікальним політичним хистом. Спочатку Аббасиди вірно служили Омейядам, але коли престол Дамаска захитався, а халіф аль-Валід прилюдно образив Аббасида Мухаммеда ібн Алі, той зв'язався з Алідами. Політична хитрість та інтриганство дали Аббасидам змогу відтиснути Алідів від керівництва антиомейядським рухом і таємно стати коло керма впливової підпільної політичної організації з центром у Куфі. Розпливчасте гасло “додержуватися Корану й Сунни” забезпечило Аббасидам широку підтримку серед антиомейядської опозиції, й за наказом Аббасида Ібрахіма ібн Мухаммеда його емісари розпочали в 747 р. повстання.

У листопаді 749 р. Куфа присягнула Абу-ль-Аббасу як халіфу.

Прийшовши до влади, Абу-ль-Аббас оголосив амністію покірним (ставши ас-Саффах - “Той, що дарує гріхи”) й обнародував політичну програму Аббасидів, яка полягала в перетворенні арабо-мусульманського халіфату на теократичну ісламську імперію. Таким був результат масового персько-шиїтського руху, на хвилі якого Аббасиди здобули владу.

Опорою нової династії одразу став шиїтсько-аббасидський Ірак, тому володарювання Саффах розпочав перенесенням столиці халіфату з Дамаска в іракське місто Анбар.

Другим аббасидським халіфом став Абу Джафар на прізвисько аль-Мансур (754 – 775 рр.).

Останньою серйозною небезпекою для Аббасидів залишився Абу Муслім, який спочатку привів їх до влади, а потім замирив Хорасан і Середню Азію й активно вирізав Алідів. Коли в 751 р. полководець Абу Мусліма Зіяд ібн Саліх, скориставшися підтримкою тюрків-карлуків, розгромив у грандіозній битві на р. Талас (Тараз) танське (китайське) військо Гао Сяньчжи, авторитет колишнього перса-раба досяг апогею. Ця перемога остаточно закріпила домінування ісламу в Середній Азії. Від полонених китайців мусульмани довідалися про секрет паперовиробництва й налагодили випуск власного паперу в Персії, Іраці й Сирії. Але аль-Мансура непокоїла зростаюча популярність та владні можливості Абу Мусліма, тому в 755 р. його запросили до палацу халіфа й підступно вбили.

З іменем аль-Мансура пов'язане заснування славетної столиці Аббасидського халіфату міста Багдад (“Богоданний”) у 762 р. на березі р. Тигр поблизу від руїн старовинного Вавилона та сасанідського Тісфона (Ктесифона). Багато запозичили в персів Аббасиди в плані державно-політичного устрою. При дворі ввели в дію сасанідські традиції, зберігши офіційний статус арабської мови, залучили на службу багато письменних персів і хорасанців, а серед політичної верхівки правою рукою халіфів стали представники перського роду колишніх жерців Бармекідів, що сприяло примиренню персів з арабською династією. Араби втратили статус апріорі панівного етносу халіфату, бо всіх мусульман зрівняли в правах.

Зміна династії спричинила втрату Іспанії, але держава Аббасидів залишалася світовою імперією, яку омивали 6 морів і 2 океани, а продуманий терор, припинення чвар, підвищення виконавської дисципліни, релігійна демагогія й наведення елементарного порядку сприяли господарському відродженню країни.

Перманентна війна з Візантією тривала, але масштабних воєн перші халіфи Аббасиди не вели, бюджет залишався стабільним, зупинилося падіння життєвого рівня, а це навіть за відносно невисоких податків підтримало державні фінанси.

Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харуна ар-Рашида (“Прямуючого”, 786–809 рр.), який у 806 р. спрямував мусульманський флот на окупацію Кіпру, захопивши 16 тис. полонених.

Шукаючи союзників проти Візантії, Харун ар-Рашид уклав союз із франкським імператором Карлом Великим (768 – 814 рр.), якому в дар прислав слона, але до спільних операцій справа не дійшла, і після поразки імператора Нікіфора біля Дорілеї “ромеї” зупинили арабів у районі Анкіри. Мусульманський народ не міг більше тримати владу в халіфаті, який став неоднорідною теократичною імперією.

Після смерті ар-Рашида його син від невільниці-персіянки аль-Мамун (813–833 рр.), захопився «війною з єгипетськими пірамідами». Араби збунтували Багдад, шиїти повстали в Куфі, копти - в Єгипті, та найбільшу небезпеку становило повстання хуррамітів (“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Рух “червоних” охопив (816-837 рр.) Південний Азербайджан і Західний Іран, а очолив його фанатик Бабек, що вважав себе харизматичною особою й називав своїми попередниками пророків Адама, Ісу, Мухаммеда, Маздака, Абу Мусліма та Муканну.

Найбоєздатнішою частиною аббасидського війська були флот і регулярна гвардія професіоналів, які служили за гроші, але їхня кількість залишалася невеликою.

У 831 р. “традиційне” військо придушило бунт єгипетських коптів, після чого збезлюдніла дельта Нілу занепала, що остаточно підірвало фінанси халіфату. Всі спроби халіфа аль-Мамуна (813-833 рр.) ліквідувати хуррамітів результатів не дали, тому його наступник аль-Мутасім (833-842 рр.) змушений був реформувати військо.

За чотири роки полководець-гулям аль-Афшин розгромив хуррамітів і захопив у полон Бабека, вирізавши 80 тис. його послідовників, після чого у 838 р. Бабека за халіфським наказом після жахливих тортур четвертували разом із братом Абдаллахом. Трохи раніше, відчуваючи своє безсилля перед залізними полками професійних головорізів, Бабек уклав антиаббасидський союз із візантійським імператором Феофілом (829-842 рр.), персами-зороастрійцями та християнськими князями Вірменії й Кавказької Албанії, але всіх їх непереможні гулями розгромили. Так само жорстоко придушили повстання циганського племені зутт у Південному Іраці (820-838 рр.), сирійців під проводом Абу Харба (840-842 рр.), а трохи пізніше - вірменських горців Сасуну (851-855 рр.).

Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність халіфату. Слідом за омейядською Іспанією від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788-974 рр.), лише формально залежними від багдадського престолу стали деякі еміри “намісники”: Тахіриди Хорасану, Саманіди Мавераннахру, Аглабіди Тунісу й Алжиру, Саффариди Сістану, Тулуніди Єгипту. Усі вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.

У 875 р. відродилося вірменське царство Багратидів. У прямому управлінні Аббасидів залишилися тільки Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія, Східне Середземномор'я, але на цих землях гулями навели порядок, і тимчасове припинення воєн та чвар дало новий поштовх розвиткові арабської культури в ІХ - Х ст.

Аббасиди втрачали не лише владу, а й авторитет, і в середині Х ст. крах їхньої світської влади офіційно оформили дикі горці з Дейлему (прикаспійський Північний Іран), яких араби називали “найгіршим народом у світі, найхитрішим, найшкідливішим та найжорстокішим". Очолила великодержавний рух дейлемітів династія Буїдів (Бувейхідів), які сповідували шиїзм імамітського напряму. Скориставшися етно-політичним і господарським занепадом халіфату, жорстокі горяни-дейлеміти поставили на початку Х ст. під свій контроль Західний Іран (включаючи Шираз, Ісфахан, Рей і Хамадан), а в 945 р. захопили Багдад, окупувавши весь Ірак.

Лише в середині ХІІ ст. внаслідок розвалу Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світську владу над Іраком, а коли в 1171 р. суннізм знову запанував у Єгипті, релігійно-політичний авторитет багдадських халіфів почав швидко зростати, чому сприяло загальноісламське єднання перед загрозою з боку хрестоносної Європи.

Відбудувавши потроху армію, управлінський апарат, підкопивши грошей, енергійний аббасидський халіф ан-Насір (1180-1225 рр.) спробував відродити велику багдадську державність, але боротьба з могутніми султанами Хорезму не дала результатів.

Останній багдадський халіф аль-Мустасім (1242-1258 рр.) любив музику, але проявив себе абсолютним нікчемою в політиці. Його візир ібн аль-Алькамі пропонував капітулювати без бою, щоб виторгувати в Хулагу-хана прийнятні умови, військовий міністр Айбек закликав битися до кінця, а безвольний халіф не зробив нічого. В січні 1258 р. монголи розпорошили халіфське військо, а 10 лютого 1258 р. Багдад упав. Халіфат Аббасидів припинив існування.

Висновки

На початку VII – ХІІІ ст. на території Близького Сходу однією з наймогутніших мусульманських держав був Арабський халіфат, який протягом свого існування включив до свого складу значні навколишні території. Усі халіфи, проводячи завоювання нових земель, вводили на них мусульманські порядки, щоб таким чином повністю підкорити їх населення.

Своєрідність експансіоністської політики Арабського халіфату полягала у тому, що вводячи мусульманські закони на захоплених землях, окремі халіфи проповідували принцип віротерпимості, щоб уникнути невдоволення немусульман, які проживали на цих територіях. Варто відзначити що найбільшого розмаху мусульманські завоювання досягли в період правління «праведних» халіфів та в період правління халіфату Омейядів. Останній – Аббасидський халіфат екпансіоністських війн не проводив, оскільки політика його халіфів була головним чином спрямована на збереження економічної могутності держави навіть за рахунок частини завойованих територій.

Внаслідок такої зовнішньої політики, більшу частину території Арабської держави становили захоплені землі, зокрема: Палестина, Сирія, Єгипет, Верхня Месопотамія, Арменія, Іран, частина Іспанії, Албанія, Хорезм, частина Індії, Північна Африка та ін. Це дає підстави говорити про Арабський халіфат як про одну з найбільших держав Сходу та світу взагалі.

Після приходу до влади представників Аббасидів (750 – 1258 рр.), в мусульманській державі спостерігається зниження активності проведення експансіоністської політики. Основна увага в цей період звертається на внутрішньодержавні проблеми і на захист держави від зовнішніх ворогів. Саме тому цей час ознаменувався незначними війнами з Візантією, Іраком, які мають здебільшого перманентний характер.

Отже можна зробити висновок, що завдяки вдалій завойовницькій політиці Арабський халіфат протягом тривалого часу свого існування був могутньою, різнонаціональною, масштабною державою, яка тримала під своїм контролем Азію та частину Африки.

Список використаних джерел

Беляев Е. А. Арабы, ислам и Арабский халифат в раннее Средневековье. 2-е издание. Издат. «Наука», Москва – 1966.
Виппер Р. Ю. История древнего мира/ Р. Ю. Виппер. История средних веков/ А. А. Васильев. – М.: Республика, 1993. – 511 с.
История Востока. Т. 2: Восток в средние века. – М.: Издат. фирма «Восточная литература» РАН, 2000. – 716 с.: карты.
Історія Країн Зарубіжнього Сходу в Середні віки. За ред. Ацамби Ф. М., Беляєва Є. А., Рейснера І. М., Сімоновської Л. В. Держ. Учбово-пед. вид. «Радянська школа». Київ – 1959.
Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 736 с.

Експансіоністська політика Арабського халіфату 📙 Реферат → 🆔 84945