Етика, її основні категорії

2 питання

Етика, її основні  категорії

Естетика (від  грецького – відчуваючий, чуттєвий), філософська наука, яка вивчає сферу  естетичного як специфічні прояви цілісного  відношення між людиною і світом і область художньої діяльності людей.

Категорії (від  грецького – виловлювання, прикмета) – найбільш загальні і фундаментальні поняття, які відображають, загальні властивості і відношення явищ дійсності  і пізнання.

Основними естетичними  категоріями виступають прекрасне  і потворне, визвишене і низьке, драматизм, трагічне і комічне, героїчне тощо.

Категорії естетики розкриваються як своєрідний прояв естетичного освоєння світу в кожній з областей суспільного буття, людського життя – у виробничо-трудовій і суспільно-політичній діяльності, у відношенні до природи, в культурі і побуті тощо.

У визначенні категорій  естетики присутня як об’єктивна, так  і суб’єктивна сторона естетичного  освоєння. Якщо до об’єктивної можна  віднести наукове мислення, що опирається на загальні логічні закони і форми мислення, то суб’єктивна сторона – це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали.

Естетичні категорії  виступають своєрідними мірилами, згідно яких можна робити оцінку прекрасного. Ще з давніх-давен великі мислителі бралися розробляти основні естетичні категорії. Шукали формулювання, які б давали змогу більш чітко визначити, що таке прекрасне, які є якісні і кількісні форми його прояву, що виступає антиподом прекрасному, високому.

Щоб визначити, прекрасно щось чи ні, ми співвідносимо представлення не з об'єктом за допомогою розуму заради пізнавання, а із суб'єктом і його почуттям чи задоволення невдоволення за допомогою уяви. Судження смаку тому не є пізнавальне судження: стало бути, воно не логічне, а естетичне судження, під яким мається на увазі те судження, що визначає прикмету, яка може бути тільки суб'єктивною.

Кожний повинний погодитися з тим, що те судження про  красу, до якого домішується найменший  інтерес, дуже пристрасне і не є чисте  судження смаку.

Складність розробки основних категорій естетики полягає  саме в тому, що суб’єктивність нерідко суперечить об’єктивності.

Судження про  предмет задоволення може бути зовсім незацікавленим і в той же час  дуже цікавим, тобто, воно не ґрунтується  на інтересі, але збуджує інтерес: такі всі чисті моральні судження, але судження смаку самі по собі зовсім не обґрунтовують якого-небудь інтересу. Незважаючи, однак, на все це розходження між приємним і гарним /перше те, що подобається зовнішнім почуттям у відчутті, друге те, що подобається за допомогою розуму через одне лише поняття/ вони сходяться в тім, що завжди зв'язані з зацікавленістю у своєму предметі.

Судження смаку, очищене від утилітарності, є  споглядальним судженням, тобто, будучи байдужим до існування предмета, лише зв'язує його властивості з почуттям задоволення і невдоволення.

Якщо прекрасне  викликає в людині почуття чи задоволення  невдоволення, то піднесене викликає в людині ідею об піднесеному Кант пише: "Звідси випливає, що піднесене треба шукати не в речах природи, а винятково в наших ідеях. У яких же ідеях воно укладено - рішення цього питання треба надати дедукції".

Домагання естетичного  судження на загальзначимість для кожного  суб'єкта, як судження, що повинне ґрунтуватися на якому-небудь апріорному принципі. Апріорні принципи /від латинського priori з попереднього/ - поняття логіки і теорії пізнання, що характеризує знання, що передує досвіду. У Філософії І.Канта апріорне знання - умова досвідченого знання, що додає йому оформлений, загальний і необхідний характер.

Хоча судження смаку претендує на загальний  характер, воно по природі суб'єктивно. Це дуже добре просліджується на "критику". "Критики" створюють визначений кодекс правил, якими повинні керуватися люди в оцінці прекрасного, ці правила вони базують на логічних міркуваннях-поняттях, створюючи тим самим цілу науку про прекрасний, видаючи ці правила за об'єктивні. Хоча вони і засновують ці правила на особистих судженнях про прекрасний, але сам-те головне в тім, що і ці правила не можуть ста еталоном в оцінці прекрасного індивідуумом, тому що він сам виходить у цій оцінці зі своїх розумінь, вірніше, від рефлексії суб'єкта. "Таким чином, хоча критики, як говорить Кант, можуть філософствувати більш правдоподібно, чим кухаря, усе-таки доля і тих і інших однакова".

Хоча судження смаку не базується на логічних поняттях, але має з ним одну загальну рису - домагання на загальність, але  оскільки смак спирається не на поняття, а на почуття - вільна уява суб'єкта, те і судження смаку буде суб'єктивною загальністю, це можна пояснити тим, що ми вправі припускати, що в кожної людини ті ж суб'єктивні умови здатності судження, які ми знаходимо в самому собі.

Якщо судження, як реальне сприйняття, співвіднести з пізнанням, то воно називається почуттєвим відчуттям. Відчуття від продукту природи /квітки/ можна назвати задоволенням насолоди, задоволення ж від якого-небудь учинку, у силу його моральних властивостей, є задоволення не насолоди, а самозаможності і відповідності її з ідеєю нашого призначення, почуття при цьому має моральний характер. Задоволення від піднесеного в природі вимагає власного зверхчуттєвого призначення і воно має моральну основу. Тільки задоволення від прекрасного не містить у собі ні моральних законів, ні елемента споглядання, не носить навіть морального характеру, воно насамперед задоволення однієї лише рефлексії. Особисті почуття приймають загальний характер тому, що ми у своїх судженнях вважаємося не стільки з дійсними, скількох з можливими судженнями інших, ставлячи себе на місце кожного. Отут три моменти:

1. Мати власне  судження, тобто, думка, вільне від усіляких забобонів, ця здатність залежить від розуму індивіда;

2. Думкою ставити  себе на місце кожного іншого, здатність широкого напряму думок, тобто, здатність зіставляти свої емпіричні спостереження з загальною точкою зору. Це і є здатність судження;

3. Завжди мислити  в згоді із собою, здатність  мислити послідовно, це відбувається завдяки з'єднанню двох перших моментів. Здатність послідовного мислення повинна перецти в навичку, цим завідує розум. Звичайно, судження смаку не зводиться до розуміння даної формули, це може служити лише наочним теоретичним виправданням цього почуття, у дійсності це усе відбувається набагато складніше і багатообразніше, але, як пише Кант, естетичне судження смаку виникає лише тоді, "коли уяву у своїй волі будить розум, а розум без /посередництва/ понять додає грі уяви правильність, представлення повідомляється іншим не як думка, а як внутрішнє почуття доцільного стану душі".

Прекрасне є  символ морально доброго: і тільки приймаючи це в увагу, вона і не подобається з домаганням на згоду кожного іншого, причому душу усвідомить і деяке облагороджування й узвишшя над сприйнятливістю до задоволення від почуттєвих вражень і судить по такій же максимальній мірці своєї здатності судження про достоїнство інших. Прекрасне подобається безпосередньо, без всякого інтересу, припускає повну волю уяви, суб'єктивний принцип судження про прекрасний стає загальним.

Розглянемо основні  категорії естетики.

Прекрасне –  категорія естетики, в якій знаходять  відображення і оцінку явища дійсності  і творів мистецтва, які дають  людині відчуття естетичної насолоди, які втілюють у предметно-чуттєвій формі свободу і повноту творчих  і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх областях суспільного життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Прекрасне – основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал.

Возвишене –  естетична категорія, яка виражає  сутність явищ, подій, процесів, які володіють великої суспільною значущістю, що впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як возвишені, естетично сприймаються людиною як протистояче всьому заземленому, примітивному, буденному. Возвишене викликає в людини особливі відчуття і переживання, яке піднімає його над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Возвишене тісно пов’язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу.

Розглядаючи естетичні  категорії, важливо згадати про  естетичне виховання, яке має опиратися на естетичні категорії. Дорослі і діти постійно зіштовхуються з естетичними явищами. У сфері духовного життя, повсякденної праці, спілкування з мистецтвом і природою, у побуті, у міжособистісному спілкуванні - скрізь прекрасне і потворне, трагічне і комічне відіграють істотну роль. Краса доставляє насолоду і задоволення, стимулює трудову активність, робить приємними зустрічі з людьми. Потворне відштовхує. Трагічне учить співчуттю. Комічне допомагає бороти з недоліками.

Ідеї естетичного  виховання зародилися в далекій  давнині. Представлення про сутність естетичного виховання, його задачах, меті змінювалися починаючи з  часів Платона й Аристотеля аж до наших днів. Ці зміни в поглядах були обумовлені розвитком естетики як науки і розумінням сутності її предмета. Термін "естетика" походить від грецького "aisteticos" (сприйманий почуттям). Філософи-матеріалісти (Д.Дідро і Н.Г.Чернишевський) вважали, що об'єктом естетики як науки є прекрасне . Ця категорія і лягла в основу системи естетичного виховання.

У короткому  словнику по естетиці естетичне виховання  визначається як "система заходів, спрямованих на вироблення й удосконалювання  в людині здатності сприймати, правильно  розуміти, цінувати і створювати прекрасне  і піднесене в житті і мистецтві". В обох визначеннях мова йде про те, що естетичне виховання повинне виробляти й удосконалювати в людині здатність сприймати прекрасне в мистецтві й у житті, правильно розуміти й оцінювати його. У першому визначенні, на жаль, упущена діяльна чи творча сторона естетичного виховання, а в другому визначенні підкреслюється, що естетичне виховання не повинне обмежуватися тільки споглядальною задачею, воно повинно також формувати здатність створювати прекрасне в мистецтві і житті.

Д.Б. Лихачов  у своїй книзі "Теорія естетичного виховання школярів" спирається на визначення дане К. Марксом: "Естетичне виховання - цілеспрямований процес формування творчо активної особистості дитини, здатного сприймати й оцінювати прекрасне, трагічне, комічне, потворне в житті і мистецтві, жити і діяти "за законами краси". Автор підкреслює ведучу роль цілеспрямованого педагогічного впливу в естетичному становленні дитини. Наприклад, розвиток у дитини естетичного відносини до дійсності і мистецтва, як і розвиток його інтелекту, можливо як некерований, стихійний і спонтанний процес. Спілкуючись з естетичними явищами життя і мистецтва, дитина, так чи інакше, естетично розвивається. Але при цьому дитиною не усвідомлюється естетична сутність предметів, а розвиток найчастіше обумовлений прагненням до розваги, до того ж без утручання ззовні в дитини можуть скластися невірні представлення про життя, цінності, ідеали. Б.Т Лихачов, також як і багато інших педагогів і психологи, вважає, що тільки цілеспрямований педагогічний естетико-виховний вплив, залучення дітей у різноманітну художню творчу діяльність здатні розвити їхню сенсорну сферу, забезпечити глибоке збагнення естетичних явищ, підняти до розуміння справжнього мистецтва, краси дійсності і прекрасного в людській особистості.

Існує безліч визначень поняття "естетичне виховання", але, розглянувши лише деякі з них, уже можна виділити основні положення, що говорять про його сутність.

По-перше, це процес цілеспрямованого впливу. По-друге, це формування здатності сприймати  і бачити красу в мистецтві  і житті, оцінювати її. По-третє, задача естетичного виховання формування естетичних смаків і ідеалів особистості. І, нарешті, по-четверте, - розвиток здатності до самостійної творчості і створення прекрасного.

Своєрідне розуміння сутності естетичного виховання обумовлює і різні підходи до його цілям. По цьому проблема цілей і задач естетичного виховання вимагає особливої уваги.

У процесі дослідження ми звернули увагу, що часто серед педагогів існує помилкова думка про тотожність естетичного і художнього виховання. Однак ці поняття необхідно чітко розмежовувати. Так, наприклад, В.Н. Шацька ставить перед естетичним вихованням наступну мету: "Естетичне виховання служить формуванню . здатності активного естетичного відносини учнів до творів мистецтва, а також стимулює посильна участь у створенні прекрасного в мистецтві, праці, у творчості за законами краси". З визначення видно, що автор важливе місце в естетичному вихованні відводить мистецтву. Мистецтво - це частина естетичної культури, як художнє виховання частина естетичного, частина важлива, вагома, але охоплююча тільки одну сферу людської діяльності. "Художнє виховання є процес цілеспрямованого впливу засобами мистецтва на особистість, завдяки якому у виховуваних формуються художні почуття і смак, любов до мистецтва, уміння розуміти його, насолоджуватися їм і здатність по можливості діяти в мистецтві". Естетичне ж виховання набагато ширше, воно торкається як художню творчість, так і естетику побуту, поводження, праці, відносин. Естетичне виховання формує людину всіма естетично значимими предметами і явищами, у тому числі і мистецтвом як його самим могутнім засобом. Естетичне виховання, використовуючи для своїх цілей художнє виховання, розвиває людини в основному не для мистецтва, а для його активної естетичної життєдіяльності.

У "активізації  здатності творчо трудитися, досягати високого ступеня досконалості своїх  результатів праці, як духовного, так і фізичного" бачить мета естетичного виховання Л.П. Печко.

Н.І. Киященко дотримує тієї ж точки зору. "Успіх діяльності особистості в тій чи іншій області визначається широтою і глибиною розвитку здібностей. От чому всебічний розвиток усіх дарувань і здібностей особистості є кінцева мета й одна з основних задач естетичного виховання". Головне - виховати, розвити такі якості, такі здібності, що дозволять особистості не тільки досягти успіху в який або діяльності, але і бути творцем естетичних цінностей, насолоджуватися ними і красою навколишньої дійсності.

Естетичні категорії  виступають своєрідним мірилом людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного з нас так чи інакше відрізняється. Вони розробляються на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під естетичну категорію. Правда, естетичні категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного людиною. Навіть не знаючи конкретних визначень прекрасного, героїчного чи примітивного, ми все ж беремося щось оцінювати, переживати, визнавати, наскільки воно співпадає з нашими ціннісними орієнтирами, близьке до ідеалу прекрасного і високого.

3 питання

За сутністю природи своєї людині не властиво існувати бездумно, як траві в полі. З давніх-давен прагнула вона осягнути сенс буття, усвідомити своє місце в світі, свою цінність, свою смертність і безсмертя...

В житті кожного  рано чи пізно настає пора, коли він задається питанням про конечність свого індивідуального існування. „Людина –  єдина жива істота, яка знає, що її очікує смерть, - відзначав  англійський фізик і астроном Вільям Хокінг, -  і, при цьому,  єдина, котра сумнівається в її кінцевості, робить її предметом міркування”. [1] Але неминучість власної смерті сприймається людиною аж ніяк не відстороненою істиною, а викликає велике емоційне потрясіння, торкається найпотаємніших глибин її внутрішнього світу. 

Першою реакцією, що настає за усвідомленням своєї  смертності, може бути почуття безнадійності  і розгубленості, навіть панічного  відчаю. Проте, переборюючи це почуття, решту свого життя людина існує, обтяжена знанням про майбутню неминучу власну смерть. Більше того, це знання, сховане в глибинах свідомості у повсякденному житті, з поступовим духовним розвитком людини і наближенням старості стає основним.

Самою наявністю  такого усвідомлення в духовному  досвіді людини, значною мірою  зрозуміла гострота, з якою перед  нею  постає питання про сенс і  мету життя-смерті [2.].

Роздуми над  цією проблемою для багатьох людей  виявляються вихідним пунктом у  виробленні того, що називають основною „лінією життя” і яка підпорядковує собі поведінку і вчинки індивіда на найрізноманітніших рівнях: від суспільства в цілому до взаємовідносин в родині. Відхилення від цієї „лінії” нерідко приводить до болісних моральних колізій у  життєдіяльності людини, а її втрата - до моральної, а то й фізичної загибелі.

Сучасною наукою смерть визначається як природне і  незворотне припинення життєдіяльності  біологічної системи. У філософії  смерть людини розглядається не стільки як природний, а здебільшого, як соціальний феномен, що потребує раціонального сприйняття й осмислення [3].

Вже реконструкція  поховань неандертальців свідчить про наявність у них уявлень про незакінченість людського існування з настанням смерті. Це уявлення древніх пізніше привело до поняття безсмертної безтілесної душі.

В античній філософії  започаткована одна з найперших  спроб щодо примирення індивідуальної свідомості з неминучістю власної смерті. Ця спроба втілилася в двох концепціях, які пропонували шляхи рятування від страху перед смертю: Сократа - Платона й атомістів - стоїків.

„Теорія” Сократа - Платона стверджувала безсмертя  однієї із складових часток людини - душі; смерть мислилася як відділення нетлінної, живучої вічно душі від  смертного тіла. Страх перед смертю переборюється розумом і філософією, тому що „людина, яка... присвятила життя  філософії, перед смертю повна бадьорості і надії досягти за могилою  найбільші блага" (Сократ) [4].

Вчення атомістів - стоїків упереджує страх смерті визнанням її природним і закономірним явищем життя, якого не слід боятися тому що його неможливо відчути. За Епікуром, душа зі смертю людини розпадається на атоми і, отже, людині тоді байдуже, вона нічого не відчуває. „Коли є ми, то смерті ще не має, а коли смерть настає, то вже не має нас, - стверджував Епікур, -  таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих” [5]. 

Стоїки наділяють  очікування смерті етичними мотивами: потрібно боятися не смерті, а недобродійного життя: „хто навчився смерті, той розучився  бути рабом” [6].

 Християнська  теологія і філософія вважали  смерть наслідком гріхопадіння  Адама й Єви. Християнство, на  підставі віри в потойбічне життя і справедливе воздаяння за земні діла, проповідувало людині вчення про смерть як перехід від земного життя в життя вічне. Смерть визначалася  миттєвим актом переродження, до якого людина повинна готуватися все земне життя. Смерть і воскресіння Христа - перемога над первісним страхом біологічної смерті.

Реформація і  Відродження хоч і піддали критичному перегляду церковне вчення про смерть, але залишили людині уявлення  про особисте безсмертя. 

Філософія Нового часу, а пізніше і Просвітництва, виносить проблему смерті за межі теології, що, проте, не вплинуло на етичні підсумки міркувань про смерть, хоч система аргументації була змінена. Проблема смерті витісняється на другий план гносеологією і соціально-політичними концепціями і є присутньою як елемент у міркуваннях про безсмертя душі (Р.Декарт, Дж.Локк, Т.Гоббс) або атеїстичних системах (Ж.Ламетрі, Д.Дідро).

Тема смерті в XVIII – ХIX ст. розвивається в різних філософських концепціях: у Е.Канта ідея безсмертя душі постає як постулат практичного розуму; у панлогізмі Г.Гегеля, в рамках якого феномен смерті осмислюється в сфері чистої думки: смерть усвідомлюється не вірою, а розумом; у релігійному екзистенціалізмі С.К’єркегора сенс смерті необхідно осягнути не за допомогою розуму, а в стані „страху і трепету”, що відкриває всю глибину віри в Бога; у „релігії людини” (О.Конт, Л.Фейєрбах) акцент ставиться на родовому безсмерті людини (як і в марксизмі) і вічному розумовому прогресі; в ідеї „вічного повернення” (А.Шопенгауер, Е.Гартман, Ф.Ніцше) стверджується безглуздість і повторюваність життя і смерті як шляху цього повторення; для З.Фрейда смерть, як і життя, виступає надсвідомим імпульсом людських інстинктів [7].

У ХХ ст. німецький  філософ М.Хайдеггер визначає смерть онтологічною характеристикою людського  буття: життя є „буття-до-смерті”, людина проявляється у світі усвідомленням власної смертності. Смерть, будучи завжди „моєю” смертю, виводить людину з анонімності життя до „власного” буття, смерть доповнює можливе буття людини до повного буття. „Справжнє буття-до-смерті” пориває з повсякденними спробами відвернутися від смерті і є основою смислотворення людини.

На відміну  від Хайдегера, А.Камю і Ж-П.Сартр бачать у смерті не позитивний, стверджуючий момент людського буття, а такий, що руйнує сам сенс людини і її індивідуальність.

Німецько-американський  соціолог і філософ Г. Маркузе у ставленні людини до смерті бачить проблему ідеологічної ангажованості відносин в конкретній культурі. Маркузе переводить розгляд смерті з онтології в соціальну, культурологічну площину. Такий погляд на природу смерті розвивали, доповнювали та уточнювали філософи і соціологи Ф.Арієс, М.Вовель, Ж.Бодрійяр [8].

Філософський  діалектичний матеріалізм, який у ХХ ст. набув панівного становища  і рангу „єдино вірного філософського  вчення”  у СРСР та залежних від  нього соціалістичних країнах, розглядав людину як істоту суспільну, бачачи сенс життя  окремої особистості в реалізації інтересів суспільства і заперечував будь-яку можливість особистого безсмертя для людини, не залишаючи їй ніякої надії на „загробне життя”.

Як показало минуле століття, насильницьке масоване нав’язування людям матеріалістичного  світогляду, коли його прийняття служить  засвідченням політичної благонадійності  людини, а не являє собою результат  її власного ґрунтовного внутрішнього переконання, коли це переконання не вистраждано, не пройшло через очисний  вогонь сумнівів і шукань, неминуче призводить до „екзистенціальних катастроф” і серйозних втрат в моральному розвитку особистості. 

Наприкінці ХХ ст. кардинальний переворот в погляді  на проблему „можливості життя після смерті” внесли ряд досліджень західних вчених-медиків, започаткованих працею Е.Кублер-Росса „Про смерть і вмирання” (1969). Найбільш відомою з серії цих досліджень є книга лікаря-реаніматолога Р.Моуді „Життя після життя” (1976), яка на підставі аналізу лікарської практики доводить, що після смерті тіла душа (розум або „Я”) переходять в іншу форму існування. Ці відкриття поставили ряд серйозних проблем не тільки перед матеріалістичною наукою, але і перед традиційними релігіями. Відповіддю на кинутий християнству виклик стала книга ієромонаха С.Роуза „Душа після смерті”(1982). Його оцінка нових знань про душу людини не поділяла оптимізму вчених-медиків. Спираючись на багатовіковий церковний досвід, С.Роуз застерігає від загрозливої небезпеки, яка чекає того, хто вирушає посмертним шляхом без необхідної моральної і духовної підготовки. [9]. 

У розрізі досліджуваної теми можна сказати, що  на цей час залишаються відкритими філософсько-онтологічні проблеми, які постали у зв’язку з успіхами медицини на рубежі тисячоліть. Найгострішими з них є проблема „права на смерть” - евтаназії, проблема визначення смерті і часу її настання, проблема клонування і, як підсумок - проблема „можливості життя після смерті”. Однозначно на ці питання з матеріалістичних позицій ніхто відповісти не може і, на мою думку, не відповість ніколи.

На початок  ІІІ тисячоріччя людство домоглося  грандіозних успіхів в галузях науки і техніки, досягло небувалих раніше можливостей для подальшого розвитку техногенного прогресу, і разом з тим, поставило під загрозу саме своє існування, пішло шляхом духовної деградації і занепаду. Передбачаючи настання нинішньої апокаліптичної епохи, С.Роуз ще в 1982 році пророкував: „Зараз вже пізніше, ніж вам здається” [10].

Людина, замість  того, щоб осягнути свій внутрішній духовний світ, робить спроби проникнути в космічний простір, шукає нові джерела енергії для забезпечення свого комфортного існування. Не бачачи „за деревами лісу”, працює над теоріями структури світла, скривленого простору, займається дослідженням фізико-математичних конструкцій типу „рівняння світу”, розробляючи космологічні сценарії Всесвіту, що безупинно  розширюється, гадає, що підходить до з’ясування походження нашої Метагалактики, і намагається встановити, у чому ж кінцева мета еволюції Всесвіту. Англійський вчений П.Девіс у зв’язку з цим пише: „Уся сукупність даних сучасної фізики досить переконливо вказує на те, що ця мета включає і наше існування” [11].

Оскільки, поки що найвищим відомим нам проявом  складної організації матерії у  Всесвіті служить розумне життя, остільки надзвичайного інтересу набуває  проблема сенсу індивідуального  людського буття, нерозривно пов’язана з розвитком наукових даних і стародавніх уявлень, знову ж таки,  про можливості посмертного існування людини.

Розглянута проблема нікого не може залишити байдужим, тому що  старе твердження: „звідти (тобто  з могили) ніхто не повертався”  на нинішньому етапі розвитку науки, як було зазначено вище,  піддається обґрунтованому сумніву.

ранньому віці. Образ, який виникає в підсвідомості людини в зв'язку з його народженням, коли плід відділяється від матері, пізніше трансформується в деякий праобраз жаху перед смертю. Індивід намагається уникнути цього жаху. Він намагається знайти способи увіковічнення себе, постійно відчуваючи присутність смерті.

Порівняння світових релігій, далеких культур, показує, що межу між життям і смертю люди сприймають по-різному. Рахують, наприклад, що між земним і загробним життям немає ніякої різниці, але вважають також, що така різниця є. Спробуємо продемонструвати це на прикладі різних культур.

Багаточисленні  і різнохарактерні уявлення про смерть, які склалися в світовій культурі, можна розділити по деяких признаках. Виділим перш за все християнські та передхристиянські погляди. Християнство визнавало кінцевість індивідуального існування. Масове воскресіння трактувалося ними як завершення земної історії.

Історія людської цивілізації містить хвилюючий  літопис багаточисленних намагань найдревніших культур зберегти життя  і уникнути смерті. В багатьох культурах  вважалося, що кожен може певним чином  підготуватися до смерті, якщо він при цьому здобуде потрібні знання про процес вмирання.

Освітня західна  людина в основному вважала віру в свідоме життя після смерті, загробне існування душі виявом примітивного страху тих людей, які не мають наукових знань. Істинна романтизація смерті, яка являється викликом життя, розпочинається у найновішій західній філософії у Шопенгауера. Німецький філософ намагався створити єдиний погляд на долю тіла і душі. Життя в системі його роздумів оцінюється як дещо таке, якому краще було б зовсім не існувати. Земне існування, на його думку, - це певного роду промах і випадковість.

Тварина, думав Шопенгауер, боїться смерті тільки безсвідомо, інстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фізичної гибелі. Людина ж не тільки розуміє наступаюче зникнення. Вона здібна по цій причині страждати. Реальне відчуття наступаючого зникнення тільки посилює її страждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя ні в якому випадку не може розглядатися як ціль людського буття.