Феномен двоеверия Киевской Руси

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………………...3

Розділ І. Феномен двовір’я……………………………………………………………...4

1.1 Виникнення та суть  поняття «двовір’я»……………………………………………4

1.2 Явище двовірності…………………………………………………………………...8

Розділ ІІ. Семантика язичництва і християнства в культурі Київської Русі………..10

2.1 Діалог культур .…………………………………………………………………….10

2.2 Дуалізм релігійних культів………………………………………………………..12

Висновок………………………………………………………………………………...18

Список використаної літератури………………………………………………………20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Світогляд людей формується їх образом життя

(А.Я.Гуревич)

Видатний український письменник М.Рильский писав: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього». Навряд чи знайдеться науковець, який би заперечив думку про те, що неможливо впевнено йти в майбутнє не озираючись в минуле. Для науки культурології цей вислів набуває ключового значення, адже предметом вивчення культурології є історичний та соціальний досвід людини, втілений у її культурній діяльності.  Світ культурної діяльності, у свою чергу, визначає обрії та критерії існування людини, зумовлює пізнавальні, моральні та естетичні параметри, за якими людина орієнтується у світі. Культура тим самим постає для особистості засобом її входження в людську спільність, творить її соціально-духовне обличчя, об’єднує у народ. З огляду на це, багато сучасних соціально-політичних процесів, які відбуваються на теренах України, можна пояснити через призму культури та менталітету нашого народу.          Серцевиною культури українського народу, як і будь-якого народу, є світогляд. Уяву про світогляд наших предків  - стародавніх слов’ян – дають, перш за все, їхні релігійні вірування.  Їх вивчення вимагає екскурсу в глибини історії, зокрема в глибини історії Київської Русі як першої держави східних слов’ян. Саме за часів Київської Русі утвердився інститут релігії, який втілився в унікальне для світової культури явище – світоглядний синкретизм. Злиття народної культури та церковного християнства відбилося на подальшому розвитку нашого народу і безсумнівно має свої відголоски і сьогодні. Власне цим і пояснюється актуальність даного дослідження.            Темою даної роботи є дослідження християнської та язичницької семантики в культурі Київської Русі. Метою даної роботи є аналіз взаємодії релігійно-світоглядних і соціокультурних аспектів язичництва і християнства в контексті культури Київської Русі.

Розділ I. Феномен двовір’я

1.1 Виникнення та суть  поняття «двовір’я»

Наслідки хрещення Русі - одна з чи не найбільш дискусійних  тем у науковій літературі, присвяченій  культурі та історії України. Погляди  дослідників коливаються від  тверджень про "повну й безконфліктну  асиміляцію християнством язичників-слов'ян" (М.Чубатий) до положень про язичницький (або "двовірський") характер Давньоруської держави у ХІ - ХІІІ ст. ст. (Б.Рибаков).     Г.В.Ф.Гегель вважав, що спадкоємність - це єдність заперечення і утвердження. Це - суттєвий аспект діалектично усвідомленого заперечення. Заперечення і утвердження, по суті, є різними сторонами однієї медалі. Адже будь-яке нове релігійне утворення постає як своєрідний синтез старого і нового. Ілюстрацією такого синтезу виступає двовір'я.      Вперше термін "двовір'я" використав Феодосій Печерський в ХІ ст. для характеристики нового, на той час, явища релігійної свідомості русичів: поєднання язичницьких елементів із християнськими. Це було природною реакцією людей на запровадження нової релігії: адже вона, перш ніж бути прийнятою, мала бути переосмислена. І цим "переосмисленням" стало її пристосування до етнічного ґрунту - "оязичення". Дедалі більше набуваючи язичницьких рис, християнство збільшувало коло своїх прихильників, і однією з найбільших його перемог був перехід церковної служби на зрозумілу для народу мову.      Синкретизм язичництва та нашарованого на нього "згори" християнства утворив своєрідне явище, яке можна назвати київським православ'ям. Явище, глибоко національне за своєю суттю. «Весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, й філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірським» - пише Галина Лозко. Співзвучну цій позицію висловлює і О.Шуба: «Історія свідчить, що для перехідного періоду між релігійним системами, що змінюють одна одну, характерне "двовір'я", бо залишки попередньої релігії ніколи швидко й непомітно не зникають». Двовір'я - це внутрішній синтез нової та старої віри. Два світогляди, які виникли в результаті поєднання традиційного язичницького й нового християнського (Г.Булашев називає їх "церковним" і "народно-двовірським"), поступово змішуються, утворюючи єдиний, цілісний світогляд, більшою мірою православний, ніж язичницький. А.П.Голуб наголошує на тому, що двовір'я ні в якому разі не було паралельним співіснуванням християнства і язичництва, не було механічним поєднанням світоглядних систем, а зазначає, що провідну роль у сучасному світогляді українця відіграє християнство, для якого язичництво стало підґрунтям. Більше того, сенс християнської догматики, яка принципово не відрізнялася від язичницьких вірувань, зручно пов'язувався з ним і вкладався до загальної системи, - підкреслює І.Кривелев. У результаті, як пише І.Огієнко, двовір'я у нас перетворилося на національне вірування та національний звичай.   Зі сказаного випливає, що у сучасному релігієзнавстві термін "двовір'я" є досить умовним. Якщо під цим терміном розуміти поєднання язичницько-християнських вірувань, обрядовості, звичаєвості, то в українській релігійності можна вважати синкретичними такі явища: поєднання язичницького і християнського світоглядів, паралельне виконання язичницьких і християнських обрядів, ототожнення богів язичництва з християнськими святими, надання язичницькій міфології та символіці християнського забарвлення, застосування у християнському богослужінні язичницьких атрибутів, обрядів та культів, переосмислення релігійної лексики та надання їй негативного семантичного значення християнською церквою тощо.        Але, як зазначає дослідник М.Маторин, термін "двовір'я", який використовують для характеристики синкретичного світогляду народу, не є правильним. Це поняття, фактично, не відповідає тому явищу, яке воно позначає. Адже «злиття язичництва й християнства не є механічним, це, скоріше, синкретизований, але водночас цілісний світогляд».      Справа в тому, що ще довго після зустрічі язичництва та християнства перше залишалося сильнішим, адже воно корінилося у самих підвалинах народного життя, а його ритуально-побутові форми набули значення міцної традиції. На противагу цій природній релігії, християнство прищеплювалося ззовні та, в основному, насильницькими методами. Крім того, саме християнство на момент його формального закріплення на Русі вже мало в собі потужне язичницьке підґрунтя, синкретизоване раніше. Це дало релігії можливість відносно легко поєднатися з новим шаром язичництва - із дохристиянськими віруваннями східних слов'ян. Тому можна розглядати термін "двовір'я" як "толерантну зустріч кількох культур, що породили таке явище у житті києворусів як християнсько-язичницький синкретизм. Завдяки йому старі міфологічні уявлення були не розгромлені, а протягом кількох століть після введення християнства відчутно впливали на розвиток вітчизняної культури.          Поступово частина християнських уявлень оязичується, частина язичницьких губить своє попереднє значення. Так, язичницькі добрі духи-покровителі переходять до християнства як ангели-хранителі, численні дрібні боги передають свої функції святим. Двовір'я як релігійно-світоглядний синкретизм затверджується у Київській Русі "зверху до низу", охоплюючи практично всі соціальні верстви. Протягом ХІ - ХІІІ ст. ст. дозволяються позацерковні елементи у проводах померлого князя. Так, наприклад, за язичницьким обрядом було внесено до храму Володимира Великого, згодом Володимир Мономах почав своє "Повчання", "сидячи на санях" (тобто у кінці життя). А один із найревніших прибічників візантійського православ'я - Феодосій Печерський - започаткував типово синкретичний релігійний обряд "пропуску на той світ" померлого правителя з текстом молитви у руці.         Тисячолітнє язичництво дуже повільно відступало під натиском православного духовенства. "Дими" (язичницькі трупоспалення у вигляді величезних багать над могилами) збереглися де-не-де аж до ХІХ ст.12 І велика кількість типово язичницьких сюжетів, ледь завуальованих під християнсько-апокрифічну символіку, свідчила про свій генетичний зв'язок із язичницькою міфологією давніх слов'ян.          Варто зауважити, що явище «двовір'я» притаманне й іншим християнським культурам (католицькій, протестантській) — хоча там не вживається термін «двовір'я», адже християнізація в Західній Європі протікала раніше ніж у східних слов'ян, й тому-то «дохристиянські вірування Західної Європи» поєдналися з християнством дуже давно. Зокрема, католицьке та протестантське свято «День усіх святих» (1 листопада), та його переддень — популярне західне свято «Хеллоуїн», яке має давнє кельтське язичницьке коріння — днем ​​поминання предків. До початку «великого посту» приурочені традиційні в багатьох християнських культурах карнавали, які увібрали деякі дохристиянські традиції, і т. д.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Явище двовірності

 

Поряд із поняттям «двовір'я» у науковій літературі фігурує поняття «двовірність». Акцент ставиться на співіснуванні язичницького та християнського у менталітеті людей протягом ХІ - ХІІІ ст. ст. Але якщо розглядати побутову релігійність наших сучасників, то стає зрозумілим, що навіть після десяти століть домінування на теренах України, християнство не змогло "очиститися" від язичницького підґрунтя, не змогло протиставити йому щось своє, а навпаки, акумулювало та використало давні звичаї слов'ян, ще більше укорінивши їх у народній, тепер уже "православній", культурі. Постає питання: чому християнство, усіма силами заперечуючи язичництво, все ж таки не змогло від нього відмовитися?              На нашу думку, існує дві причини цього. По-перше, це спільне коріння всіх релігій світу: фетишизм, анімізм, тотемізм та магія. По-друге, це етнокультурний контекст, який впливає як на формування менталітету всього народу, так і на розумові форми та структури окремої людини як члена соціуму.

Багато дослідників-європейців, як зазначає Леві-Брюль, намагалися описати  життя та спосіб мислення первісної  людини на прикладі сучасних племен на низькому рівні розвитку. Для своїх  описів вони використовували такі цивілізаційні  поняття як "душа" або "монета", у той час, як у тубільців цих  понять не було. Їхні уявлення виступали  іншими по відношенню до наших, але  дослідники часто просто не помічали і не розуміли цього, внаслідок чого добирали до їхніх понять наші категорії. Ця нездатність зрозуміти зовсім не виступає як брак професіоналізму. Це просто ознака того, що дослідник-європеєць  і тубілець належать до різних етнокультурних традицій. Якщо ці традиції змалювати  у вигляді кіл, то вони не будуть перетинатися. Кожне коло виступатиме  окремою етнокультурною установкою, багажем образів, понять і символів, який людина всмоктує з материнським молоком. І у кожному з цих  контекстів величезну роль відіграє релігія, адаптована кожним народом  до своїх потреб і традицій, сформована на етнічному ґрунті.

А отже, кожна релігія  складається з двох шарів: догматичного та етнічного. У догматичному сфокусовані  основні світоглядні позиції  релігії, а в етнічному - особливості  національної релігійної культури, яка  неминуче стає основою для формування національного варіанту привнесеної  релігії. І навіть якщо ця нова релігія  набуває статусу національної, у  побуті та на рівні неусвідомлених дій, рухів та слів людина зберігає пережитки попередніх епох. Багато в чому вона мислить тими ж категоріями, якими мислили люди багато тисяч  років тому, в той час як зараз  змінилися не тільки знання про світ, а й самий світ. Отже, кожна  людина є певною мірою язичником, нащадком своїх первісних предків  і спадкоємцем їхніх традицій. Цей "спадок" зберігається десь у  підсвідомості людини, змушуючи її робити те чи інше, не усвідомлюючи цього.

Причину цієї архаїчної, багато в чому ірраціональної, поведінки  людини ми будемо називати двовірністю. На відміну від двовір'я (за яким у науковій літературі закріпилося  значення синкретизованого світогляду, що виник у результаті зустрічі християнства і язичництва та був поширений  серед русів ХІ - ХІІІ ст. ст.), двовірність  виступає поняттям із ширшим значеннєвим  полем. Серед виявів двовірності  можна назвати і забобонність, і звернення до пережитків, і формування національних варіантів релігій (у  т.ч. і світових релігій), і збереження архаїчних світоглядних структур поряд  із набутками цивілізаційного розвитку. Головною ознакою усіх цих проявів  виступатиме неусвідомленість.

Отже, у ракурсі цього  дослідження загальні вияви релігійності українця, виділені авторами "Історії  релігії в Україні" (обрядовість, сімейність, простонародність, кордоцентричність), можуть бути ідентифіковані як риси української  двовірності.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Семантика язичництва і християнства

в культурі Київської Русі

2.1 Діалог культур 

Накладання порівняно  нової та "чужої" у національному  розумінні християнської релігії  на сформований протягом тисячоліть давній язичницький спосіб життя  утворило новий тип світосприйняття. До теперішнього часу в побуті українців  зберігається багато рис язичництва, які, проте, відходять на якийсь підсвідомий, глибокий рівень, так що людина, яка  використовує первісні форми релігії - магію, анімізм, тотемізм, фетишизм - часто  навіть не розуміє цього. Адже вона робить певні дії не через заперечення  християнства, а через те, що так  робили у її сім'ї мати, батько, дід  і прадід.

В цілому, взаємодію двох релігійних систем можна уявити як своєрідний «діалог культур». Саме до цього поняття звернувся російський культуролог Лотман, коли змальовував механізм взаємовпливів візантійської та давньоруської культур.13 Він зазначав, що при наявності двох культур ("транслятора" та "приймача"), одна з них у першій "репліці" передає іншій свої культурні здобутки. Друга ж культура, акумулювавши та усвідомивши їх як свої, через певний час "відповідає", самоутверджуючись та претендуючи на своє центральне місце по відношенню до культури-транслятора.

За умов, коли на потужний і давній шар язичницької світоглядної системи "зверху", часто насильницькими методами, насаджувалося християнство, його було штучно поставлено на позиції  культури-приймача. Відбувалася поступова  християнізація язичництва, яка привела  до часткового витіснення язичницьких  елементів до побутового життя, до освяченого традицією мистецтва вести домашнє  господарство, оздоблювати хату й  одежу, здійснювати певні обряди на свята. Цей "побутовий" шар нині практично втратив своє вихідне  символічне значення, перетворений із символічної дії на звичну дію. Та ж частина язичницьких елементів, яка не могла бути викоренена зі світогляду українського народу, набула нового сакрально-християнського значення, перейшовши з давніх язичницьких  до нових християнських ритуалів.

"Відповіддю" на християнізацію  язичництва на сучасному етапі  стало оязичення християнства - тобто  адаптування до української неоязичницької  відправи християнських елементів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Дуалізм релігійних культів

Спостерігається один важливий мотив загальнослов'янської міфології: пошуки спільних гуманістичних основ  язичницької та християнської віри. З метою прискорення процесу  християнізації східних слов'ян, православні  священики визнали реальність існування  деяких слов'янських богів і святість традиційних місць і термінів старого культу, будуючи храми  на місці колишніх капищ і призначаючи  християнські свята приблизно в  ті ж дні, до яких пристосовувалися раніше свята язичницькі. Святі Ілля, Єгорій і Микола перетворилися на покровителів землеробства. Серед них перше місце зайняв св. Микола, що замінив собою колишнього «житнього діда», уособлення доброго врожаю та довголіття; його зображення у вигляді статуй та ікон ставилися на полях до кінця ХІХ ст. Образ св. Іллі міфологія та усна народна творчість поєднує з образом язичницького володаря грому Перуна та колишнім божеством жнив, можливо тому, що свято св. Іллі збігається з цим видом сільськогосподарських робіт.

В Україні можна знайти безліч ознак двовір'я у церковних  обрядах і в церковному мистецтві. Це передусім включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво  та оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відмічається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають  «язичницьким фоном». Не дивно, що рідновіри  в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського  саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про Світове Дерево, в якому  метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення у поділі простору храму на три сфери: верхню - божественну, середню - світ людей  і нижню - потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, все ж  орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для  іконописних сюжетів. Символіка  цих візерунків - знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі  рослини з трилистниками - хміль, який використовувався дія приготування ритуальних напоїв у традиційній  вірі. Цей символ сягає ще інлоарніськпх глибин.

 

Зображення трилистників пов'язують із приготуванням священної  соми (хаомп). Цікаво, що плетений орнамент як у Софійському соборі, так і  в інших мистецьких творах, має  зв'язок із технологією плетіння з  ниток. Кожен вузол мав певну  магічну роль і свою назву: «вузол живота і смерті», «вузол Геракла». Ортодоксальне християнство засуджувало  архаїчну магію вузла (паузу - чаклунства), тому і і Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Пізніше  християни запозичили у язичників  амулети-плетінки, але надали їм форму хреста.

Християнська обрядовість  принесла нові елементи в старі землеробські культи, але майже не змінила їхньої сутності. Цікаво простежити це на прикладі деяких християнських свят і пов'язаних з ними традицій. Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається  свято Введення в Храм Пресвятої  Богородиці. Введенські прислів'я розкривають  прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко». Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача - «полазника». В основі його лежить язичницька віра людей у щасливу або нещасливу прикмету. Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми - добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися» гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий і бідний чоловік - це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться. Обряди й повір'я, пов'язані із «полазником» у дожовтневий період, були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті. Іноді функції «полазника» виконували тварини, яких урочисто вводили в хату, годували. В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року. На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі і пряли самосівні коноплі, «щоб прядиво пішло на руку».

Серед українського селянства  був до початку XX ст. поширений кодекс побутових правил, пов'язаних із цим  святом, що яскраво відображував поєднання  морально-етичних норм як християнства, так і язичництва по відношенню до природи та суспільства: «Від Введення до Благовіщення копати лопатою землю не можна, бо земля спочиває», «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу». 7 грудня християнський світ відзначає день пам'яті великомучениці Катерини. Ця розумна і освічена жінка була страчена за віру у IV ст.; згодом її останки були перепоховані єгипетськими християнами на горі Синай.

В Україні ставлення до цієї святої та її свята було довірливим та суто практичним. Цей день називали святом дівочої долі, і жіноцтво просило св. Катерину про щасливий шлюб та злагоду в сім'ї. В багатьох регіонах України в цей день дівчата  зрізали вишневі гілки та ставили  їх у воду в хаті. Існувало повір'я: якщо гілки розквітнуть до Різдва або Нового року, то всі члени  сім'ї будуть здорові, а дівчина  вийде заміж. Ставили в воду гілочки  по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольоровими нитками: чия гілка  розквітне, той довго житиме... Рослини, що розквітали в найбільш суворий  зимовий час, символізували в  народному світогляді майбутнє відродження  природи. Тому їм приписувалася особлива магічна сила, пов'язана з долею  людей.

Антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією відбилися у повір'ї оберігати  ці вишневі гілки від погляду  священика - інакше гілочка всохне, або священик сваритиме за тяжкий гріх.

Великим зимовим святом вважався день Андрія Первозваного, 13 грудня. Цей  апостол проповідував християнство у Скіфії і дійшов до Київа, де поставив на одному з пагорбів хрест. Але в  українській традиційній обрядовості  цей день ніяк не відображає хрещення або інші християнські ритуали. Навпаки, з ним пов'язувався цілий комплекс давніх, язичницького походження, звичаїв, що мали любовно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами андріївські вечорниці припадали  на час Різдвяного посту, а отже, ніяк не відповідали нормам християнської  моралі. В ніч на Андрія дозволялися  молодіжні бешкети, і вранці дехто  з господарів міг знайти свого  воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата, з'являлись стежки до їхніх  залицяльників, позначені буряковим квасом.

 

Одним з найбільш цікавих  прийомів любовної магії цього дня  було «засівання конопель»; ці дії супроводжувалися ритуальними піснями, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі  роздягненими - за народним віруванням, голе тіло було важливим засобом чаклунства, на зразок народного трактування  образів мавок та відьом.

Первісний дохристиянський  характер новорічного свята добре  зберігся у традиційних звичаях  та обрядах українців 13-14 січня. На відміну  від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в православному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно  церковних мотивів, хоча у православному  місяцеслові значаться три свята. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії, яка з юних років і до кінця  днів своїх прямувала до Христа. 14 січня - свято на честь Василія  Великого (329-379), архієпископа Кесарії  Кападокійської. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня свято Обрізання Господня (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм) та перший день Нового року за старим стилем. Напередодні  Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях  на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом  із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів.

Характерною прикметою новорічного  свята в Україні було щедрування - давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя  членам сім'ї й розквіту господарства. Різні види хвойних здавна використовувались  в обрядовій практиці східнослов'янських  народів. З вічнозеленими гілками  були пов'язані анімістичні вірування  в існування рослинних духів. Так, українці в XIX ст. в канун Нового року підвішували у дворі «відьмине  помело», тобто гілку сосни або  ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому - як місце його проживання. Новорічна  ніч, як і різдвяна, вважалась у  народі чарівною, з нею було пов'язано  чимало повір'їв. Очевидно, під впливом  християнства виникло уявлення проте, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно, або що вода у криницях перетворюється на вино. До Нового року, як і до свята Івана Купала, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби.

У православному святі  Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного  Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових  короваїв як ритуальної великодньої  їжі, чого в інших народів не збереглося.

Переваги традиційної  язичницької віри перед християнством  яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських  місяців ніби констатували зміни  у природі та пов'язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від  народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Для народів середньовічної Європи дуалізм був не просто загальною  тенденцією, а необхідною умовою історичного  розвитку і фактором культурного  самозбереження. А.Я. Гуревич констатує : «Язичництво, з яким церкві приходилося  мати справу протягом усього Середньовіччя, ніяк не було позбавлено ґрунту і продовжувало жити зовсім не в силу однієї інерції. За культом як таким була прихована  певна система уявлень і навичок  мислення, відносно незалежна від  віри в те чи інше божество, і знищення святилищ, заміна язичеських свят церковними самі по собі ще не вели до відмови населення  від традиційних поглядів на світ і сили, що правили ним. Під прикриттям релігійної свідомості, християнства чи язичництва, знаходився могутній пласт  архаїчних стереотипів практичного  чи інтелектуального «освоєння світу». Те «язичництво», у якому священики  звинувачували паству, було дуже умовним; якщо люди відвідують церковну службу, ходять на сповідь і здатні прочитати  символ віри, важко не вважати їх християнами». Отже, якщо це й «язичництво», то язичництво християн. Іншими словами, мова йде про релігійно-моральну поведінку парафіян, що засуджувалася  церквою не тому, що вони не вірять у  бога, а тому, що поряд зі сповіданням християнства ці люди дотримувалися релігійно-магічної практики, що суперечила постулатам церкви».

Таким чином, можна зробити  висновок, що церква, поза сумнівом, справляючи формуючий вплив на життя і  світосприймання віруючих, разом  з тим засвоює певні елементи народної традиції. Візантійський варіант  християнства змушений був асимілювати  елементи обрядово-звичаєвої сфери  культури східних слов'ян дохристиянської  доби. З іншого боку, і дохристиянська обрядовість східних слов'ян запозичила від християнства дуже багато рис  та елементів, щоб зберегтися в умовах співіснування з православ'ям. Засвоюючи  елементи християнського віровчення та культу, більша частина населення  східнослов'янських земель пристосувала їх до практичних потреб. Протягом віків  дохристиянська обрядовість набувала нового змісту та соціального значення і в переосмисленому вигляді  включалася в християнський культ, водночас залишаючись засобом збереження історичної пам'яті народу. Трансформація  та взаємовплив світоглядів збагатили  українську культуру і традиції, наблизивши їх до загальноєвропейських цінностей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

З приходом християнства до Київської Русі постала проблема релігійної самоідентифікації. Деякі люди цю проблему розв'язали, сформувавши, відповідно, язичницькі та християнські громади. А для більшості це питання так і залишилося відкритим. Православні, за формальними чинниками, християни святкували язичницькі свята, дотримувалися традиційних обрядів, поєднуючи вірування своїх дідів-прадідів з нововведеною державною релігією, з молитовним звертанням до Ісуса Христа й таїнством євхаристії. Фактично, зміна віри "розцінювалася не як зміна переконань, а як зміна форми обрядовості й заміна імен божеств". Кожна релігія значною мірою зберігає у собі риси первісних форм релігії. І яка б жорстка релігійна політика, спрямована на заборону язичництва, не проводилася, ми все одно багато в чому залишаємося язичниками. Відгомін язичництва у світогляді сучасної людини - це сфера несвідомого. Того, на що найчастіше людина не звертає уваги. Того, що виривається зсередини її природи. Це і сталі словосполучення, і автоматичні жести, і психологічна реакція на ті чи інші слова чи події тощо. Можна продовжити цей список. Але не у перелічуванні наша задача. У цьому дослідженні ми ставили перед собою мету простежити як поєднання язичництва і християнства відобразилося культурі наших предків - слов’ян.

Отже, "діалог" язичництва й християнства з часом став позначатися  на видозміненні обох релігійних систем. До християнства увійшла більшість  календарних язичницьких свят і  зовнішньо-ритуальна частина християнських  богослужінь із використанням ікон, рушників, ладану і цілого пантеону святих. До сучасного язичництва увійшло  багато християнських елементів. Зокрема, до відправ, де була практично залишена християнська ритуальна частина, на яку було нашаровано імена язичницьких  божеств і ритуально-релігійну  символіку.

Зараз існує багато язичницьких  елементів, які, пройшовши довгий шлях трансформації та адаптації, залишилися у нашій свідомості та побуті. Язичництво присутнє як одна з частин синкретизованої  релігійності в Україні. Воно довгий час знаходилося під впливом  християнства, тому частково видозмінилося, залишивши свій "верхній" зовнішньо-ритуальний шар, втративши своє початкове смислове й символічне значення. Зі світоглядної системи "побутове" язичництво перетворилося на звички та забобони, на традиційно необхідні, але, в основному, незрозумілі дії, зрештою, на розваги. Частково видозмінене, ухвалене і прийняте християнством, воно стало важливим елементом у християнських богослужіннях. Поєднане з пізнішими християнськими нашаруваннями, воно за тисячу років дифузіонувало. І утворився дуже своєрідний світоглядний пласт, який став основою для формування української культури як такої. Зараз на нього нашарувався новий пласт язичництва, який набув ознак нового, у порівнянні зі старим, уже єдиним язичницько-християнським.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури  

1. Василь М. А., Язичництво східних слов'ян напередодні хрещення Русі, М.: Індрік, 1999
2. Карпов А.В., Язичництво, християнство, двовір'я: релігійне життя Київської Русі в IX - XI століттях, СПб.: Алетейя, 2008
3. Карпов О.В., Релігія ранньої Русі: від язичництва до християнства, СПб., 2006.
4. Ізборнік, Збірник творів літератури Київської Русі, М., 1986
5. Раповий О.М., Російська церква в IX - першій третині XII ст. Прийняття християнства, М., 1991
6. Голуб Андрій Павлович. «Світоглядні парадигми Київської Русі: феномен двовір'я» : Дисертація кандидата філософських наук: 09.00.03 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1994. — 130л. — Бібліогр.: л.:119-130.
7. В. Петрухин. «Проводы Перуна»: древнерусский «фольклор» и византийская традиция // Язык культуры: семантика и грамматика. М., 2004, с. 248—255.