Функціональні стилі сучасної української літературної мови

     Функціональні стилі сучасної української літературної мови

     Стиль' літературної мови — різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах.

     Кожний стиль має:

1. сферу поширення і вживання (коло мовців);
2. функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
3. характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
4. систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

     Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей — надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

     Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови — спілкування, повідомлення, дії та впливу.

     Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

     Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови — усна й писемна, розмовна і книжна

     Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших — переважномонолог.

     Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони — різновиди однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства — забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

     У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди — підстилі — для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

     Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

     Розмовний стиль. Сфера використання — усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.

     Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

     Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

     У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

     Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

     Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкуванні;
• усна форма спілкування;
• неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
• невимушеність спілкування;
• непідготовленість до спілкування (неформальне);

• використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
• використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка);
• емоційні реакції;
• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

     Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивне забарвлення(метафори, порівняння, синоніми та ін.);
• суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
• часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-);
• фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.;
• заміна термінів розмовними словами {електропоїзд — електричка, бетонна дорога — бетонка).

     Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

     а) розмовно-побутовий;

     б) розмовно-офіційний.

     Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

     Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

     Публіцистичний стиль. Сфера використання — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

     Основне призначення:

• інформаційно-пропаґандистськими методами вирішувати важливі актуальні, животрепетні суспільно-політичні проблеми;
• активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
• пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

     Основні ознаки:

• доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал);
• поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
• сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловлення наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;
• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
• широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

     Основні мовні засоби:

• синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
• лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами {електо-рат, багатопартійність, приватизація та ін.);
• використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова {політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення {інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази {чорне золото — вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети — ліси та ін.);
• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів {орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор, правофланговий змагання й под.);
• із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси -іст (-непі), -атор, -ація та ін. {полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псев до-, нео-, супер-, інтер- та ін. {псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
• синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;
• ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

     Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

     а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листів- 
ки, радіо, телебачення тощо);

     б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, 
політичні доповіді, нариси тощо);

     в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

     г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні 
статті, огляди, рецензії тощо). 

     Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

     Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

     Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві — художній літературі) цей стиль покликаний крім інформаційної функції виконувати найсуттєвішу — естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

     Основні ознаки:

• найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності — образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);
• поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
• естетика мовлення, призначення якої — викликати в читача почуття прекрасного;
• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
• зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності;
• відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
• визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

     Основні мовні засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);
• використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);
• запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів), формування індивідуального стилю митця;
• уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жаргонізмів;
• поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. те.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
• широке використовування різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
• повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.)

     За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

     а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, опо- 
відання, новела, художні мемуари, нарис);

     б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

     в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

     г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцисти- 
ка, драма-феєрія, усмішка).

     Науковий стиль. Сфера використання — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

     Основне призначення — викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

     Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
• логічна послідовність і доказовість викладу;
• узагальненість понять і явищ;
• об'єктивний аналіз;
• точність і лаконічність висловлювань;
• аргументація та переконливість тверджень;
• однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;
• докладні висновки.

     Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

• великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
• оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
• використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
• залученням цитат і посилань на першоджерела;
• як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
• наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);
• окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
• монологічним характером текстів;
• переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

     Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

     а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, ре- 
цензія, стаття, наукова доповідь, реферат, тези), який, у свою чергу, 
поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні 
тексти;

     б) науково-популярний — застосовується для дохідливого, 
доступного викладу інформації про наслідки складних 
досліджень для нефахівців, із використанням у нефахових часописах і книгах навіть засобів художнього 
та публіцистичного стилів;

     в) науково-навчальний — наявний у підручниках, лекціях, 
бесідах для доступного, логічного й образного викладу 
й не виключає використання елементів емоційності.

     Епістолярний стиль. Сфера використання — приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша та ін.).

     Основні ознаки — наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (P.S. — приписка до закінченого листа після підпису).

     Основні мовні засоби — поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

     Упродовж століть він, як і всі зазначені вище стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань увічливості.

     Конфесійний стиль. Сфера використання — релігія та церква.

     Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється (реалізується) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

     Основні засоби:

• суто церковна термінологія і слова-символи (гріховність тіла, усі люди — Божий храм);
• непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);
• значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний*);
• наявність архаїзмів.

     Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність зазначених вище виражальних засобів та поділ на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній. Повернення до загальнолюдських та давньонаціональних цінностей зобов'язує нас уважніше ставитися до конфесійного стилю як до складової частини загальнонаціональної культурно-духовної скарбниці та складової частини нашої історії.

     Офіційно-діловий стиль

     Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.

     Основне призначення — регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

     Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему  мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, визначених соціальними завданнями мовлення.

     Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

     Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є конкретна адресність інформації.

     Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

     Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це, у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функцій. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

• офіційний характер;
• адресність;
• повторність;
• тематична обмеженість.

     Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

• нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;
• точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;
• документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;
• наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову;
• сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

     Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.

     У результаті багатовікового розвитку в ОДС сформувалися такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

1. широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);
2. наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);
3. обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики;
4. синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;
5. наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії¹;
6. чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних стійких висловів², певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);
7. до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв'язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

     ОДС має такі функціональні підстилі:

     Законодавчий— використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

     Дипломатичний— використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

     Юридичний— використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:

• між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;
• між підприємствами, організаціями та установами;
• між державою та приватними особами;
• між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;
• між приватними особами.

     Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

     Адміністративно-канцелярський — використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Він обслуговує та регламентує:

• службові (офіційні) відносини між підприємствами одного й різного підпорядкування;
• службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядкування;
• службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом і навпаки;
• приватні (неофіційні) відносини між окремими громадянами.

     Реалізується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, контрактах, автобіографіях, характеристиках, дорученнях, розписках та ін.