Характеристика мусульманства (ісламу)

Міністерство освіти і науки, молоді та  спорту  України

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ   ДЕРЖАВНИЙ   ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

                                    

 

            Кафедра      Філософії і соціально – гуманітарних дисциплін

 

Реферат

        З дисципліни    “Релігієзнавство ”

        Тема:   “Характеристика мусульманства (ісламу) ”

 

 

Виконала                        Обітоцька

студентка  групи ЗОАТ-112                                                  Наталія  Володимирівна                                         

Перевірив:                                                           Кобища Володимир Іванович

 

 

 

 

 

 

                                                       Чернігів

                                                                   2012

                                                          ЗМІСТ

     Вступ

1. Виникнення ісламу                                                                 3
2. Мухаммед — засновник ісламу                                             4
3. Коран – священна книга мусульман                                     6
4. Особливості віровчення, свята та традиції                           8
5. Організаційна структура та течії в ісламі                            15

      Висновок                                                                                18

      Література                                                                              19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                      ВСТУП

Релігія супроводжує  людство протягом значної частини  його історії і на сьогоднішній день охоплює до 80 % населення земної кулі. І все ж таки вона є сферою, мало зрозумілою і для звичайних людей, і для фахівців. Причин тому багато. Дати одне визначення того, що ж таке релігія, навряд чи можливо вже тому, що відома величезна кількість релігій минулого і сьогодення. По-друге, релігію найчастіше оцінюють за її зовнішніми ознаками, тому що вона практикується її послідовниками в культі, тоді як для віруючої людини вона полягає в глибоко особистому внутрішньому діалозі з чимось надприродним. Нарешті, кожен дослідник визначає релігію відповідно до своїх теоретичних і методологічних уподобань й особистого ставлення до предмета свого вивчення (віруючий або невіруючий).

Людська думка з давніх часів намагається у процесі  пояснення феномену релігії перейти від описування її ознак і поверхових уявлень про неї до розуміння її сутності, природи, причин виникнення й існування, соціального значення. Найбільш плідним у цьому сенсі виявилось релігієзнавство.

Релігієзнавство – гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв'язків з політичними, економічними, духовними системами суспільства, особливості їх впливу на віруючих.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Іслам – (у перекладі з арабської) – надання себе Богу, покора, а того хто прийняв релігію називають відданими (з арабської - мусульманином). Звідси друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще й “магометанство” (від зміненого імені Мухамед - Магомет). Іслам –наймолодша світова релігія. Іслам виник на початку VII ст. на Аравійському півострові – провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування Ісламу датують 622 p., коли релігійний реформатор Мухаммед (Могаммад, Магомет),  оголосивши себе посланцем Бога, змушений був переселитися з Мекки в Медину, оскільки аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла  його вчення.

Період зародження ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною боротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формуванням класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супроводжувалося боротьбою між могутньою родовою аристократією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками – пастухами. Водночас в економічному житті арабських племен зароджувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичерпало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже наприкінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.

Через Аравію пролягали  важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання  сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну тогочасну  політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських  племен, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою – все це зумовило потребу в суспільній силі, яка могла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісного ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф – пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центрами релігійної реформації були Ємен на чолі з Мусаліомом – на півдні Аравії та Хіджаз – на північному заході, вождем якого був виходець з корейшитів – Мухаммед (570 – 632). Після тривалої боротьби прихильники Мухаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів запровадив культ єдиного бога – Аллаха (покровителя племені корейшитів).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мухамед був уродженцем Мекки, походив зі знатного, але збіднілого роду Хашим семітського племені  курай. Майже вірогідно встановлено, що жив він приблизно в 570 – 632 р. н. е. Відомостей про дитинство Мухаммеда дійшло до наших днів небагато. Належав він до роду Гашимідів. Батько не дожив до його народження, а мати померла, коли він був ще дитиною. Мухаммеда виховував спершу дід, а після його смерті – дядько по батьковій лінії. На 25–му році життя Мухаммед відвідав у торгових справах Палестину, Сирію, де ознайомився з іудейством та християнством. Відомо, що за кілька років занять він набув репутації сумлінного й чесного підприємця, однак багатства не нажив. Його матеріальне становище дещо поліпшилося, коли 25-річний Мухаммад одружився із заможною 40-річною вдовою на ім’я Хадиджа, каравани якої він водив. Джерела стверджують, що цей шлюб виявився щасливим. У подружжя народилося 6 чи 7 дітей, однак вижили тільки 4 дівчинки.

Тим часом усе сказане  являє собою тільки зовнішню канву  життя Мухаммада, що супроводжувалося напруженими духовними пошуками. Треба сказати, що у своїх духовних пошуках Мухаммад не був самотнім. Йому випало жити в неспокійний час руйнування традиційного племінного укладу життя арабів, формування в них нових, більш складних форм громадського життя і появи держави. Суспільно-політичні процеси супроводжувалися соціальним розшаруванням, а головне – руйнуванням традиційних релігійних вірувань.

Спочатку Мухаммад часто  шукав самоти за межами міста в  печері Хіра. Саме там близько 610 р. у  нього почалися видіння. Після зустрічі з архангелом Джибраїлом, одкровення продовжували з’являтися знову і  знову.

Мухаммад же був "сином свого часу", до того ж не дуже освіченим, а тому шукав усім незвичайним подіям у житті надприродні пояснення. Видіння упевнили його втому, що він обраний божеством як Посланник і Пророк. Саме Його волю Мухаммед розпочав проповідувати серед жителів Мекки. Він проголошував велич єдиного Бога Аллаха, попереджав про майбутній Судний День, коли воскреснуть усі мертві і будуть покарані всі ті, хто не увірує в Аллаха. У перші кілька років після 610 р. Мухаммед вів проповідь таємно, у вузькому колі своїх родичів і друзів. Йому вдалося створити першу мусульманську громаду з кількох десятків членів. До її складу увійшли різні люди: раби, вільновідпушені, рідні пророка, кілька юнаків зі шляхетних родин Мекки. Але цього для пророка єдиного Бога було недостатньо. І Мухаммед приступив до публічної проповіді свого віровчення.

У Медині Мухаммед збудував першу мечеть, що являла собою обнесений  стінами дворик, де він, не побоюючись переслідувань, міг навчати в  ім’я Аллаха, милостивого й милосердного.

Мухаммед, однак, продовжував жити в Медині, лише один раз (у 632 р.) здійснивши до рідного міста паломництво, назване "прощальним". Тепер він перетворився на найбільшого релігійного та політичного діяча Аравії, оголосив себе найбільшим з усіх відомих іншим народам пророків, котрий вимагає особливої пошани і поваги. Усі свої сили і здібності Посланець Аллаха спрямовував на організаційне зміцнення нової релігії і розширення сфери її впливу.

У розпал бурхливої багатогранної  діяльності Мухаммеда спіткала смерть. Помер основоположник ісламу 8 червня 632 p., ймовірно, від плевриту. Виглядав він як люди не міцної статури середнього зросту з довгим до пліч волоссям і бородою, що в рік його смерті ще не мали сивини із пронизливими чорними очима. Могилу для Пророка за давнім звичаєм вирили в ніч смерті на тому ж місці, де він помер.

Смерть пророка не зупинила поширення ісламу – силою  зброї, але часто й добровільно. У рік кончини Мухаммеда іслам  остаточно утвердився на території  Аравійського півострова.

 

 

 

 

Коран — перша письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та природу, догма­тичні положення, правові норми, обряди, ритуали, традиції арабів. Мусульмани вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в уста Мухаммеда самим Богом. Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст. Складається він із 114 сур (глав) — 90 "меккських" і 24 "мединських". Більша його частина — діалогічна полеміка між Богом, противниками ісламу й тими, хто вагається. Його зміст становлять проповіді Мухаммеда, уславлення Бога, закони, легенди, полеміка з євреями і християнами. У ньому можна виділити чотири змістових пласти:

1) релігійні погляди  на світ, догматичне та культове  вчення ісламу;

2) правові та моральні  норми, обряди, традиції арабських племен, покладені згодом в основу правової й моральної системи ісламу;

3) давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-християнські та інші  міфи, легенди про пророків та  їх діяння;

4) фрагменти фольклору  доісламської епохи, відомості  історичного, етнографічного, географічного характеру.

У Корані світ та людське життя  поділено на земне і потойбічне. Земне трактується як тимчасове, як підготовка до майбутнього життя. Вихідним моментом вчення про людину є ідея її гріховності. Легенди в  Корані та Біблії про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні. За Кораном, люди поділяються на мусульман та невірних. Він містить вказівки щодо основної святині ісламу – Кааба в Мецці та обряду паломництва.

Коран з'явився в епоху, коли правові  та моральні норми ще не розрізняли. Це помітно не тільки з його змісту, а й із системи шаріату, сформованої пізніше. Він стверджує теократичну форму правління, непокору владі трактує як непокору Аллаху. Є в ньому правила успадкування, заповіту, розподілу майна, укладення договорів, організації торгівлі та фінансових відносин; схвалюючи торговий прибуток, Коран забороняє лихварський відсоток. Багато в ньому етико-моральних настанов: допомагати  іншим,  бути правдивим;  не  грішити;  пробачати іншим; не вбивати людей; не знущатися над іншими, не лаяти їх; не обмовляти людей і не порушувати своєї клятви. У цивільно-правових та моральних настановах Корану помітне місце відведено питанням сім'ї та шлюбу. У ньому наголошується на підлеглому становищі жінки, її економічній залежності від чоловіка, якому дозволено мати  одночасно до чотирьох дружин.

Значна частина Корану – сказання про пророків, пройняті погрозами жорстокої розправи з тими, хто не слухатиме провісників Бога. Багато з них – дещо змінені міфи з Біблії, Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нусі), Авраама (Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусі), Аарона (Херуні), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Icy) та ін. Уявлення про світобудову містять багато фантастичних тверджень про походження і впорядкування Всесвіту.

Основу "морального кодексу" Корану становлять заповіді: "Поважай  Аллаха, не забувай про день суду, будь богобоязливим. Зломи гординю, будь лагідним, корись владі й сильним  світу цього, бо вони – від Бога".

Згідно з Кораном, за одні, навіть найлегші, гріхи Аллах карає суворо, а інші, тяжчі вчинки, прощає. Він мстить синові за батька, онукові – за діда. Божественна кара (будь-яка невдача, горе, нещастя) спіткає людину не­сподівано, і ніхто не може знати справжньої причини гніву Аллаха.

На ранньому етапі ісламу Коран був єдиним джерелом віровчення та права. Однак з часом він перестав відповідати новим запитам, оскільки, написаний в родоплемінному суспільстві, він не міг пояснити складних явищ феодальної дійсності. Так з'явилася Суна – переказ висловлювань та вчинків пророка Мухаммеда, друге після Корану джерело віровчення в ісламі. Розповіді (хадиси) про справи та висловлювання Мухаммеда збирали близькі йому люди (сахаби, халіфи). Хадиси переважно відображали юридичні та моральні норми, обрядово-ритуальні настанови. Кожен хадис має дві частини: перша містить перелік імен людей, які передали його, аж до тієї людини, яка особисто чула вислів Мухаммеда; друга – суть розповіді.

Віровчення ісламу передбачає сповідування системи догматів. У  сунітському варіанті, який сформувався в VII – VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога – Аллаха. Головний догмат ісламу – єдинобожжя виражений простою формою сповідування віри: "Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед – посланець Аллаха". Ця форма називається шахада, або таухід, що означає "свідчення". Промовляючи ці слова, мусульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до багатьох молитв. Вона є елементом азану – молитви, здійснюваної п'ять разів на день, її текст, зображений каліграфічним арабським письмом, прикрашає мусульманський орнамент.                   Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов'язана з уявленнями про кінець світу, страшний суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від їх трактувань.
2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на ґрунті коранічних уявлень. Ангели – істоти, які виконують веління Аллаха – охороняють рай та пекло.
3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважають священною книгою ісламу – найвищим одкровенням.
4. Віра в пророків та посланництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.
5. Віра в кінець світу та загробне життя.
6. Віра у визначення долі людини Богом.
7. Віра у воскресіння після смерті.

Шиїтська система віровчення сформувалася у ХИ-ХИ І ст. і визнає тільки п'ять догматів:

 

1. Таухид — єдинобожжя.
2. Адль — справедливість.
3. Нубуваат — пророцтво.
4. Імамат — влада імамів.
5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського  віровчення, викладеного в Корані та Суні, покладено в основу моральних  і обрядових правил, обов'язкових  для кожного мусульманина. Вони є  джерелом мусульманського права — шаріату (араб, шарі — вірний шлях до мети).

 

НАМАЗ (щоденна п'ятиразова молитва)

Мусульманин повинен  п'ять разів на добу читати молитву: на світанку, ополудні, в другій половині дня, після заходу сонця та на початку  ночі.

Іслам має особливу форму повідомлення віруючих про час намазу. Кличе до молитви служитель мечеті — муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: "Аллах великий! Свідчу, що немає Бога, крім Аллаха. Свідчу, що Мухаммед — посланець Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння.

Намаз здійснюють у будь-якому  місці, де застав віруючого азан (заклик до молитви): у полі, біля верстата, у  кабінеті. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто молиться, стояв  обличчям до Мекки. Під час намазу промовляють славослов'я Аллаху, деякі сури Корану. Конкретних прохань, звернених до Бога, молитва не містить.

 

УРАЗА (піст)

Дотримуватися посту (саум, сийам) потрібно дев'ятого місяця за мусульманським місячним календарем, введеним Мухаммедом у 632 р. В арабських країнах його називають рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакистані – рамазан. Шаріат описує умови посту до найдрібніших подробиць.

Під час посту цілий  день не можна їсти, пити, палити, нюхати що-небудь з їжі або приємне  на запах, навіть приймати ліки. Потрібно також утримуватися від усього, що може приносити задоволення. Заборонено й процедури, пов'язані з введенням в організм лікувальних препаратів – уколи, клізми та ін. Шаріат стверджує, що піст буде порушено, якщо навіть злизнути хоча б краплину дощу, що випадково впала на губу або зануривши голову у воду рятуючись від перегрівання. Статеве збудження чи дотик до жінки теж роблять піст недійсним. Вимоги що до посту слід виконувати лише вдень. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково і сама назва посту у багатьох країнах походить від перського слова "руз" (день), "рузе" – в іранських мовах; "роза" – в урду; "ураза" – у мовах Середньої Азії. Інколи піст називають за ім'ям місяця – рамаданом, або рамазаном. Крім тілесного посту, потрібне й моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи.

 

ХАДЖЖ (паломництво до священних місць Ісламу)

Кожен повнолітній мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хоча б раз  за життя хаджж – відвідати Мекку, священне місто ісламу. Після того він отримує право на поважний титул "хаджжи". Літня чи хвора людина може відправити замість себе кого-небудь іншого, забезпечивши фінансово його мандрівку.

До Мекки вирушають  на початку дванадцятого місяця, тому він і має назву "зу-ль-хаджжа". Святе місто ісламу можна відвідати й іншого місяця. Цей вид паломництва називається умра – мале паломництво. Але воно не в такій шані, як хаджж. Перебування в Мецці триває до десяти діб.

 

ЗАКЯТ (сплата податку)

До п'яти стовпів  ісламу належить звичай збирання грошей у заможних членів мусульманської громади  для роздачі їх бідним чи на користь  мусульманського духовенства. В  Корані це називається – "очищення" (закят). Вважається, що у такий спосіб заможний очищається перед Аллахом за володіння надмірним багатством. Добровільне пожертвування – садак.

 

СУННАТ (обряд обрізання)

В ісламі існує обряд  обрізання. Хлопчик має бути підданий йому від семи днів до 15 років. Але  найчастіше обрізання роблять у 7 – 8 років, приурочуючи його до початку шкільних занять.

Обрізанню передує підстригання волосся, перевірка на знання головних молитов. Хлопчика одягають у свят­ковий костюм зі стрічкою через плече, на якій написано "машаллах" ("це те, що побажав Аллах"). Його садовлять верхи на коня, верблюда, у візок, в таксі й везуть до фахівця, який здійснює цю процедуру. Обрізання – велике сімейне свято.

 

НІКАХ (шлюб)

Дуже важливий обряд  у житті мусульманина. Молодят  вінчає один із служителів ісламу. Найчастіше він читає четверту суру Корану, де викладено головні положення ісламу про місце, права та обов'язки жінки в сім'ї й суспільстві.

 

МІРАДЖ (свято вознесіння пророка на небо)

Відзначають його за місячним календарем у місяць раджаб. Мірадж (раджаб-байрам) постав у ранньому середньовіччі. Для цього було використано легенду, за якою пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на білій фантастичній істоті Бураці (від араб. – блискучий, блискавка) прогулянку в Єрусалим, а звідти – на сім небес до престолу Аллаха. Там він розмовляв з Аллахом, сказавши при цьому 99 тисяч слів. Усе це відбувалося так швидко, що, повернувшись, Мухаммед переконався, що ліжко його ще тепле, а з перекинутої ним чаші не встигла витекти вода.

 

ДЖИНАЗА (обряд поховання  померлих)

Зберіг багато з доісламських звичаїв. "Поспішайте ховати своїх померлих, - казав, згідно з легендою, Мухаммед. – Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведні в земному житті. А якщо мали гріхи, то тим скоріше віддаліться від них: осудженим горіти в полум'ї пекла". Мусульманина ховають протягом 24 годин від моменту смерті. Його обмивають, натирають розчином камфори, загортають у саван з білого полотна і несуть головою вперед на цвинтар. Перед похованням мулла читає молитву. Пам'ятників на могилі не ставлять, а тільки невеликий чотирикутний стовп.

 

Важливими мусульманськими  святами є також Курбан-байрам – свято жертвопринесення, пов'язане з хаджжем; Ураза-байрам – свято розговіння, пов'язане із закінченням місячного посту рамадану; Мавлюд – свято дня народження Пророка Мухаммеда.

В ісламі існує і низка  заборон щодо їжі: не вживати м'яса  померлих тварин, крові свинини й  того, що заколото без звертання  до Аллаха, а також спиртних напоїв. Брати їжу можна тільки правою рукою. Різати хліб ножем заборонено, його належить тільки ламати. Не рекомендується знімати шкірку з яблук, персиків, слив. Не схвалюється надмірне вживання води та ще й великими ковтками. Перед початком і після вживання їжі треба молитися.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Попри єднальну силу Корану іслам не є монолітним. Його внутрішній поділ обумовлений кількома причинами. По-перше, в ісламі немає релігійної установи, рішення якої з релігійних питань мали б силу закону подібно до християнських Вселенських соборів. По-друге, єдиної, загальновизнаної у мусульманському світі богословської концепції теж немає. По-третє, іслам значно більше, ніж інші релігії, прагне до регулювання всіх аспектів суспільного життя, а відтак час від часу втягується в боротьбу політичних інтересів й амбіцій.

Історія ісламу наповнена  конфліктами, в яких химерно перепліталися політичні й релігійні чинники, і не завжди можна було визначити, які з них домінували. А якщо до цього додати ще й відсутність в ісламському богослов´ї критеріїв щодо трактування істинності певного положення, що інколи спричиняло численні суперечки серед мусульман навіть з приводу основоположних питань віри (наприклад, поняття віри, єдинобожжя, сутності Бога тощо), то стає зрозумілим, чому іслам має кілька течій. Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

   Сунізм

Сунізм – релігійно-філософська система ортодоксального ісламу, що охоплює майже 90 відсотків мусульман, які називають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони шанують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тобто розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухаммеда.

Хадис (араб.–повідомлення) – розповідь про діяння і висловлювання пророка Мухаммеда та його однодумців, що склали зміст Суни.

Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних  халіфів і правдивість збірок хадисів.

Халіф (араб, халіфа – спадкоємець, намісник) – духовний і світський глава теократичної мусульманської держави.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релігійно – правові мазхаби (школи) їх назви походять від імені їх засновників. Це ханіфіти, засновником яких вважається перс Абу Ханіфа Неман ібн Сабіт (700 – 767); малікіти, засновник – виходець із Медини Малік ібн Анас (715 – 795); шафіїти, засновник – виходець із Єгипту Мухаммед ібн Ідрис аш – Шафії (767 – 820) та ханбаліти – засновником є виходець із Багдада Ахмед ібн Ханбал (780 – 855). Усі школи регламентують мусульманські правові положення на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма.

   Кияс – порівняння, або аналогія, з юридично подібними випадками – судження про не передбачені Кораном і Суною положення за аналогією з тими, які є.

   Іджма (консенсус  громади) – узгоджена думка мусульманських богословів – законників щодо певних релігійно – правових питань, які не передбачено Кораном або Суною.

   Відмінність між  мазхабами здебільшого і визначається  їх ставленням до іджми та  киясу. Так, малікіти вважають, що консенсус громади виражається в консенсусі вчених – богословів («улама»), а ханіфіти допускають індивідуальну інтерпретацію, якщо вона спрямована на благо громади. Шафіїти акцентують увагу на Суні та впевнені, що консенсус досягається тоді, коли існує узгодженість усіх обрядів. Індивідуальні судження заперечуються. Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь – якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітського мазхабу.

   Шиїзм

Це – другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши´a – угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Особливо поширився в Ірані у VIII ст., сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу зороастризму, буддизму тощо. Сьогодні понад 90 відсотків населення Ірану є шиїтами.

Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі  ібн Абі Таліба (двоюрідного брата  Мухаммеда), яка домоглася обрання  Алі халіфом. Маючи переконаність  у тому, що Алі та його нащадки  є єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 імамів з усіх прямих потомків Алі.

Як і в сунізмі, в  шиїзмі Коран є «божественним  одкровенням». Але вважається, що в  основній його редакції немає аятів, які стосуються Алі ібн Абі  Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром – Святим переказом. Обряди шиїтів мало відрізняються від обрядів сунітів. Та все ж вони мають певні особливості. Так, дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, пов´язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вважається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі.

   Хариджизм

Хариджизм – це третій напрям ісламу, що виник у середині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб. харадж – виступаючий, повстанець) – ригористи (франц. rigorisme, від лат. rigor — твердість, суворість; непохитне додержання якихось принципів). Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм замало, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна поєднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не виконати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани–нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хариджити впевнені, що халіфом–імамом може бути будь–який повноправний член громади, який добре знає догмати ісламу і дотримується їх. Допускається, що громада може існувати і без імама.