История фармации

Міністерство охорони здоров я України

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця

Контрольна робота

З органічної хімії

Виконала

студентка 2-го курсу

фармацевтичного факультету

заочної форми навчання

групи В 1А

Бутенко О.О.

Киів 2010

Вступ

1.Розвиток науки і фармації на початку ХХст.Видатні  українські вчені ; їх відкриття і праці.

2.Підготовка лікарів та провізорів.Розвиток фармації у Києві та Галичині.

3.Розвиток фармації у роки першої світової війни.

4.Висновки

Вступ

У першій половині ХХ ст. був впроваджений метод культивування тканинних культур, проведено прижиттєве вивчення тканин організму, зокрема їх життєдіяльності в часі.

Експериментальні роботи були присвячені вивченню провідних механізмів старіння та пошуку методів і засобів впливу на продовження життя. Проводилась розробка препаратів, що нормалізують регуляцію обміну речовин в клітині, впливають на життєві процеси, попереджують ушкодження важливих молекул, затримуючи темп старіння. При цьому прагнули збільшити тривалість життя, розробити заходи, які б сприяли збереженню працездатності людини, продовженню творчого періоду, іншими словами, якості життя.

Розвиток науки і фармації на початку ХХст.Видатні  українські вчені ; їх відкриття і праці.

В розвиток фізіології видатний внесок зробили вчені медичних шкіл України.

Засновником експериментальної фізіології в Харківському університеті був І. Щолков (1833–1909). Він був вихованцем цього університету, працював по фізіології у Карла Людвіга у Відні. Призначений у 1863 р. завідувати кафедрою фізіології, він організував при ній першу на Україні експериментальну лабораторію. В своїх працях Щолков головну увагу приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав посібник з фізіології; широко залучав до наукової роботи студентів. В його лабораторії виконав першу свою наукову роботу В.Данилевський, який пізніше майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові.

Василь Данилевський (1852–1939), закінчивши Харківський університет, пройшов, як і його вчитель, фізіологічну школу Карла Людвіга, а потім працював у Парижі в лабораторії відомого фізіолога-біофізика д’Арсонваля (1851–1940).

В. Данилевському належить відкриття в головному мозку центрів регуляції вегетативних процесів, він провів перші досліди по реєстрації електричних явищ у мозку, що пізніше лягли в основу електроенцефалографії. Данилевський був піонером фізіологічного вивчення гіпнозу в тварині людини. Він перший довів можливість дістати ефект вагусного подразнення при перфузії коронарних судин серця через 24 години після клінічної смерті.

В. Данилевському належать видатні праці, присвячені вивченню паразитів крові птахів. Він перший показав, що гемоспоридії, паразитуючи в еритроцитах, дуже поширені в різних хребетних тваринах. Ці праці відіграли велику роль в експериментальному вивченні малярії та її хіміотерапії.

В. Данилевський був організатором і керівником Українського інституту ендокринології і терапії в Харкові. У 1910 р., незважаючи на опір міністерства освіти, він засновує жіночі медичні курси.

Брат В. Данилевського – Олександр Данилевський (1838–1923) – видатний вітчизняний біохімік. Він очолював кафедри фізіологічної хімії в різні роки в Казані, Харкові та Військово-медичній академії в Петербурзі, йому належать видатні праці, присвячені вивченню протеолітичних ферментів, хімії білків та питанням харчування.

В Києві фізіологічну науку очолював В. Чаговець (1873–1941).  Основні його праці присвячені електрофізіології. В 1903 р. Чаговець опублікував монографію “Очерк електрических явлений на живых тканях с точки зрения новейших физико-химических теорий”, в якій обгрунтував іонну теорію збудження.

Величезні заслуги мають українські вчені і в створенні важливої галузі людського знання – мікробіології (спочатку вживалася назва “бактеріологія”). Своїми працями в цій галузі вони не тільки відкрили нові, досконалі засоби боротьби з захворюваннями, але виявили й показали суть процесів, що перебігають в організмі при певних захворюваннях.

Засновником першої школи українських мікробіологів був Л.Ценковський (1822–1887). Левко Ценковський, за національністю поляк, вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював професором спочатку в Одесі, пізніше в Харкові. За фахом він був ботанік. Ценковський перший створив у нас справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням мікроскопу. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором звертав не тільки на їх морфологію, а, головне, на еволюцію розвитку. Він описав 43 нові види мікроорганізмів, його праці мали велику вагу для агрономії, ветеринарії і медицини. Особливе значення мало винайдення Ценковським методу виготовлення вакцини проти сибірки.

У 1881 році вакцину проти сибірки виготовив Пастер. Спосіб її  виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський приїхав у Париж, щоб вивчити виготовлення протисибіркової вакцини, то йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський, не в дуже несприятливих умовах створив лабораторію на задвірках Харківського ветеринарного інституту. Після наполегливої трирічної роботи він винайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти сибірки, яка була більш дійова, ніж виготовлена методом Пастера. Виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковським, з деякими змінами, застосовується до наших днів.

Внесок світового значення в розвиток мікробіології, в створення нових напрямів у науці – еволюційної патології, імунології – зробив І. Мечников.

Ілля Мечников (1845–1916) народився в с. Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закінчивши з золотою медаллю гімназію, І. Мечников вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити позачергово, він закінчує університет за два роки, на 19-му році життя. На свої кошти він їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 реці дисертацію на ступінь доктора зоології. З 1870 по 1882 р. він працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології.

Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мечников зустрівся з дуже важливим фактором, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і жабрами. Коли у личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і жабра. Як це стається? Мечников показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечников прийшов до висновку, що рухливі клітини в організмі відіграють певну захисну роль.

Своє вчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального  процесу. Мечников довів, що запалення є активною реакцією організму проти шкідливих факторів, зокрема бактерій, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Наслідки вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мечников подав у праці “Лекции о сравнительной патологии воспаления” (1892 р.).

Грунтуючись на еволюційному методі порівняльної патології, Мечников розробляє своє вчення про імунітет. На протилежність поглядові переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які  в походженні хвороби головну роль надавали лише бактеріям, Мечников довів, що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі “Невосприимчивость в инфекционных болезнях” (1901 р.).

Фагоцитарну теорію Мечникова велика кількість учених зустріла різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав вчення Мечникова про фагоцитоз “східною казкою”. Мечников гаряче відстоював свої погляди, силою фактів, що він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі скажемо, був теж спочатку проти вчення Мечникова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації, він, позитивно висловившись про теорію Мечникова, додав: “Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу”.

Під натиском громадської думки, Російська академія наук у 1902 р. надала Мечникову звання почесного академіка. В 1908 р. Мечников дістає найвищу тогочасну світову нагороду – наукову Нобелівську премію.

В останні роки свого життя Мечников приділив велику увагу вивченню проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему старості, довголіття, смерті Мечников підніс на рівень загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як природознавець, але й як великий гуманіст.

Засновником київської школи мікробіологів був учень Л.Ценковського, видатний мікробіолог, епідеміолог і патологоанатом В. Високович.

Володимир Високович (1854–1912), родом з м. Гайсина на Поділлі, син ветеринарного лікаря. Закінчив у 1876 р. Харківський університет, працював спочатку в Харкові прозектором, з 1895 року – професор патологічної анатомії Київського університету. У видатній своїй праці “О судьбе микробов, введенных в кровь” (1886) він перший довів, що через 15–30 хвилин після введення в кров бактерії зникають, їх захоплюють ендотеліальні клітини судин, особливо в органах з сповільненим кровообігом, як селезінка, печінка, кістковий мозок, легені, лімфатичні вузли. Це положення Високовича суперечило вченню Мечникова, який визнавав здатність захоплювати бактерії лише за лейкоцитами. Внаслідок робіт Високовича Мечников повинен був змінити свій погляд. Праці Мечникова про фагоцитоз і Високовича про захоплення бактерій ендотелієм судин були опубліковані у вісімдесятих роках XIX ст. і лягли в основу вчення про ретикулоендотеліальну систему.

В. Високович очолював експедицію в Індію по вивченню чуми, перший почав застосовувати вакцинацію проти черевного тифу, довів мікробну етіологію цереброспінального менінгіту (незалежно від А. Вейксельбаума) та туберкульозний характер золотухи.

В експедиції В. Високовича в Індію в 1896 р. брав участь Д.Заболотний, який залишив глибокий слід в історії вітчизняної мікробіології та епідеміології.

Данило Заболотний (1866–1929), син селянина з с. Чоботарки (тепер с. Заболотне) на Вінничині, закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Одеського (Новоросійського) університету і медичний факультет Київського університету. Будучи ще студентом, він виконав низку наукових праць під керівництвом І.Мечникова і В. Підвисоцького. Разом з І. Савченком Заболотний у 1893 р., на багато років раніше від О. Безредки, в дослідах на  собі довів, що холерна вакцина, прийнята через рот, забезпечує від захворювання на холеру. Все своє життя Д. Заболотний особливу увагу приділяє вивченню шляхів поширення чуми та її лікування. Він вивчає її в Індії, Аравії, Монголії, Китаї, в Поволжі, Казахстані, Забайкаллі. Під час експедиції в Монголію Заболотний заражається чумою. В 1911 році він доводить зв’язок поширення чуми з гризунами тарбаганами.

Вивчаючи сифіліс, він за два роки до Шаудіна і Гофмана відкриває спірохету, але не опубліковує цього. В 1898 р. Заболотний засновує першу в Росії кафедру бактеріології в Петербурзькому жіночому медичному інституті, яку очолює протягом багатьох років. В 1920 р. він засновує в Одесі першу в світі самостійну кафедру епідеміології. В 1927 р. Заболотний видав перший на російській мові оригінальний підручник “Основы зпидемиологии”.

У 1922 р. Д. Заболотного було обрано академіком Академії наук УРСР, у 1928 р. – президентом її, в 1926 р. – академіком Академії наук СРСР. В складі Академії наук УРСР він організує Інститут мікробіології, який носить тепер його ім’я. Особливу увагу Заболотний приділяв поширенню санітарної освіти серед населення, йому належить багато популярних праць санітарно-медичного характеру. Поховано Д. Заболотного, за його заповітом, в с.Чоботарці, поруч з дружиною, яка багато років учителювала в цьому селі. В хаті Заболотного в с. Чоботарці створено музей його імені. На могилі Д. Заболотного написано: “Тут поховано тіло померлого Президента Всеукраїнської Академії наук Данила Кириловича Заболотного, селянина с. Чоботарка”.

Іван Горбачевський – великий український вчений, громадський діяч, життя і творчість якого охоплюють період від 60-х років XIX до 40-х років XX століття.

Життєвий шлях Івана Горбачевського починається із с.Зарубинці Збаразького району недалеко від Тернополя, де 15 травня 1854 р. він народився в сім’ї священника. Вчився в Тернопільській гімназії, тут виявив великий хист та любов до знань. В гімназії став членом нелегального гуртка “Громада”, який ставив за мету будити в народі національну свідомість. Цю ідею Іван Якович проніс усе своє життя і передав у спадок багаточисленним своїм учням і послідовникам. Велика тяга до знань, внутрішній поклик працювати для визволення народу, вказали йому дорогу до Відня, а відтак до Праги. Закінчив медичний факультет Віденського університету.

З 1883 до 1917 р.р. Горбачевський працює професором кафедри медичної хімії Чеського Карлового університету в Празі, очолює кафедри фармакології та фізіологічної хімії. В 1902-1903 р.р. є  ректором Чеського університету. Він був не тільки великим українським патріотом, але і великим громадянином Чехії.

Він брав участь у створенні пам’ятника великому борцю за волю Чехії – Яну Гусу. Монумент Гусу було доручено відкрити українцеві Івану Горбачевському.

Великий вклад вніс він в організацію і становлення Українського лікарського товариства, створеного на основі НТШ ім.Т. Шевченка, був обраний першим його почесним головою. В 1919 році він стає професором кафедри хімії щойно створеного у Відні Українського університету; 1921 р. професором, а з 1923 р. – ректором Українського університету у Празі. З 1923 року одночасно викладає хімію в Українській господарській академії в Подебрадах. У 1923-1924 р.р. та з 1932 р. Іван Горбачевський – ректор Українського університету, на посаді професора працює до 1938 р.

Наукову працю розпочав у молодому віці. Перша публікація вийшла в 1875 р. Праці його стосуються переважно органічної та фізіологічної хімії. Він одним з перших виділив амінокислоти, встановив, що вони є тими цеглинами, із яких побудовані білки, еластин. Вперше в світі синтезував (1882) сечову кислоту із сечовини та амінокислоти гліцину. В 1886 р. опублікував працю про синтез креатину, відкрив фермент ксантиноксидазу (1889-1891). Праці Горбачевського започаткували вивчення метаболізму азотистих сполук та патології пуринового обміну, зокрема подагри. Ряд праць вченого присвячені загальній хімії, гігієні, епідеміології.

Всеукраїнська АН у Києві (1925) обрала його дійсним членом. Помер Іван Горбачевський 24 травня 1942 р. на 88 році життя, похований у Празі.

Попри вагомі наукові здобутки, медична допомога для широкого люду залишилась малодоступною.

2.Підготовка лікарів та провізорів.Розвиток фармації у Києві та Галичині.

На початку XIX століття в російській імперії, в тому числі і на території Східної України, в повітових містах встановлюється посада повітового лікаря. На нього накладались такі обов'язки:

1. організація боротьби з епідемічними хворобами.

2. надання швидкої медичної допомоги.

3. заготівля лікарських трав.

У повітових лікарів були помічники, т.з. лікарські учні. Це були молоді люди без медичної освіти. Лікарі мали навчати їх готувати ліки і виконувати найпростіші лікарські призначення. Ніяких асигнувань на медикаменти не відпускалось. Лікарі обмежувались, в основному, застосуванням лікарських рослин. Рецепти виписувались на трави, коріння, масла, настойки, відвари, що їх добували з рослинної сировини. Найчастіше призначались примочки, полоскання, збори, тим часом, як рецепти на порошки, краплі та мазі зустрічались рідко. Зовсім не виписувались рецепти на супозиторії та глобули.

Серед перших повітових лікарів зустрічаємо лікаря з Переяслава Київської губернії Андрія Козачківського. Він був близький до Тараса Шевченка. Перебуваючи у Козачківського, Т. Шевченко написав "Заповіт". Під час заслання Козаківський надавав матеріальну допомогу та підтримував морально великого поета. Почуття Шевченка до свого переяславського друга відображені у вірші "Козачківському", написаному в Орській фортеці в 1847 р.:

"А іноді так буває,

Що й сльози не стане,

І благав би я о смерті,

Так ти і Украйна,

І Дніпро крутоберегий,

І надія брате

Не даєте мені в бога

О смерті благати"

Останній раз Т. Шевченко гостював у Козачківського в 1859 р. Сам Андрій Козачківський як лікар мав велику популярність. Його слава поширилась далеко за межі Переяславського повіту та Київської губернії. Він помер у 1889 р.

Необхідно відмітити, що на початку XIX століття в Росії відмічався гострий дефіцит у медичних та фармацевтичних кадрах. В Україні в цей час лікарями працювали переважно вихованці вищих і середніх спеціальних навчальних закладів Москви та Петербурга, а також випускники західно-європейських університетів.

Підготовка лікарів в Україні пожвавилася після відкриття в 1805 р. Харківського університету. Медичний факультет було створено в 1806 р. у складі шести кафедр, в тому числі "матеріа медіка" (фармації, фармакогнозії та фармакології). Спершу умови праці і навчання на факультеті були тяжкими, обладнання погане і вкрай недосконале. В 1814 р. були відкриті терапевтична та хірургічна клініки, які мали по шість ліжок, пологова палата – на чотири ліжка, в якій за перші шість років було прийнято 20 пологів. Пересічний випуск складав 9 - 10 лікарів.

При університеті поступово створювались навчально-допоміжні заклади: кабінети, лабораторії, ботанічний сад. В університеті, як і в інших навчальних закладах царської Росії, при медичному факультеті були організовані провізорські курси, слухачі яких вважались вільними слухачами і з'являлись в університеті для проведення окремих практичних робіт і оформлення своїх документів. Базою фармацевтичного відділення була фармацевтична лабораторія, де з слухачами проводились практичні заняття з фармакогнозії, судової хімії. Решта занять, які включали ботаніку, зоологію, неорганічну хімію, якісний і кількісний аналізи, фізику, органічну хімію і фармакологію проводились на базі медичного факультету університету. Після трирічної роботи в аптеці учень міг скласти при медичному факультеті іспити на звання аптекарського помічника. Отримавши його, аптекарський помічник міг бути завідувачем невеликих аптек у сільській місцевості або працювати на другорядних посадах в інших аптеках. Якщо він бажав отримати звання провізора, то після трирічної праці в аптеці міг поступити на дворічне фармацевтичне відділення медичного факультету як вільний слухач. Жінки на фармацевтичне відділення не приймалися.

Серед викладачів медичного факультету на кафедрі "матеріа медіка" працював відомий професор Є. Гордієнко (1812-1897). Його лекції завжди супроводжувались  демонстраціями.  Він  організував  фармакологічну лабораторію, а пізніше навіть домігся виділення фармакології в окрему спеціалізовану кафедру.

В 1834 році було засновано Університет Св. Володимира в Києві з відкриттям медичного факультету з 1841 р. Обладнання і бібліотека були завезені із пограбованих царатом Кременецького ліцею і Вільнюського університету. На перший курс було зараховано 22 студенти. З 1900 р. відкрито медичний факультет Новоросійського університету (1865) в Одесі. Ці три вищі навчальні заклади відіграли значну позитивну роль в історії медичної освіти в Україні та обслуговуванні потреб її людей. За весь період існування до 1917 р. вони підготували 12818 дипломованих лікарів. Варто зазначити, що якісний рівень медичної підготовки, особливо в першій половині XIX століття, викликав численні нарікання, через те, що підготовка майбутніх фахівців проводилась застарілими методами. Більшість клінічних дисциплін викладалась латинською мовою.

Потребувала серйозного удосконалення і фармацевтична підготовка майбутніх фармацевтів. Проте пропозиція лікарської громадськості відкрити спеціалізований фармацевтичний інститут не отримала підтримки урядових кіл і не була реалізована. Цікавий такий факт: екзаменаційні правила для фармацевтів запроваджені у 1845 р. застосовувались без змін аж до 1917 р. У "Правилах випробування лікарів, фармацевтів, ветеринарів, дантистів та повивальних бабок" для фармацевтів встановлювались такі вчені ступені та звання:

1) аптекарський помічник;

2) провізор; .

3) магістр фармації (аптекар).

Особи, які претендували на найвищий фармацевтичний ступінь магістра повинні були бути провізорами. Крім іспитів з окремих дисциплін та практичних досліджень, заключним етапом було написання дисертації (латинською, російською або європейською мовами). Якщо публічний захист визнавався задовільним, то здобувачу присуджувався ступінь магістра фармації.

Повелінням імператора Олександра II (1871) аптекарський фах був дозволений і жіноцтву. Жінкам надавалось право на здобуття фармацевтичних ступенів від аптекарського учня до провізора. В той же час не дозволялось прослуховування дворічного фармацевтичного курсу при університетах. Цікаво, що на іспитах оцінка виставлялась за двобальною системою – "задовільно" та "незадовільно". Особи, які незадовільно складали іспити, позбавлялись права одержання бажаного ступеня або звання. У виняткових випадках особа, яка блискуче складала іспити і виявляла надзвичайно ґрунтовні знання, могла отримати диплом і свідоцтво із зазначенням, що вона пройшла випробування з "відзнакою".

Необхідно відмітити, що аптечна справа в Російській імперії підлягала досить жорсткій державній регламентації. В 1836 р. Миколою І був "высочайше" затверджений новий "статут аптекарский", котрий зберігав своє значення упродовж всього XIX століття.

Статут містив 47 параграфів, які об'єднувались у п'ять розлілів:

1) Порядок заведення, улаштування й передачі аптек.

2) Внутрішній устрій аптеки.

3) Порядок внутрішнього управління аптек, заготівлі та відпуску ліків.

4) Права та обов'язки фармацевтів.

5) Відповідальність фармацевтів.

В першому розділі дозволялось відкривати казенні аптеки тільки за розпорядженням Міністерства внутрішніх справ, вільні ж - з дозволу Медичного департаменту цього ж Міністерства. До 1918 р. управління медициною та фармацією здійснювалось Міністерством внутрішніх справ.

Відкривати й утримувати аптеку дозволялось кожному бажаючому, якщо він мав фармацевтичне звання аптекаря або провізора. Якщо ж власник не відповідав цим вимогам, то повинен був найняти управителя аптеки з відповідним званням.

Другий розділ регламентував обов'язкові приміщення і необхідні лікарські засоби. До приміщень відносились: рецептурна кімната, матеріальна кімната, лабораторія, сухий підвал, льодовник і сушарня для лікарських рослин, "пристойне сухе місце" для зберігання трав, квітів, коріння та інше. Наголошувалось, що отруйні речовини повинні зберігатися окремо від решти ліків під замком та з печаткою аптекаря або управителя. Для зважування отруйних речовин слід було використовувати спеціальні ваги.

В третьому розділі визначався штат аптеки, порядок прийому та звільнення персоналу, контроль за виготовленням лікарських засобів, відпуск медикаментів та правила їх реєстрації. Четвертий розділ регламентував права та обов'язки власників вільних аптек. Параграф 33 застерігав, що власники та управителі аптек повинні були "честного й незазорного поведения" і суворо стежити за тим, аби:

1. підлеглі їм фармацевти сумлінно виконували посадові обов'язки, вели себе добре і з клієнтами поводились ввічливо, а учні встигали з фармації;

2. аптека мала свіжі й до лікарського вжитку придатні матеріали;

3. медикаменти виготовлялись обов'язково за фармацевтичними правилами;

4. складні ліки готувались винятково аптечною лабораторією, а не купувались;

5. під час контрольного огляду аптек Лікарськими управліннями контролерам показувати усі відділення, матеріали та ліки.

Параграф 35 забороняв виписувати ліки й здійснювати лікування недужих, окрім невідкладних випадків, коли потрібна невідкладна допомога, а поблизу немає лікаря.

Розділ п’ятий передбачав відповідальність фармацевтів. Передбачалось, що аптекарі, провізори та аптекарські помічники, які одержували багаторазові зауваження й догани, за рішенням медичної ради позбавлялись права на фармацевтичну практику в залежності від провини: на рік, кілька років або ж назавжди.

В 1861 р. в Російській імперії скасовується кріпацтво і створюються місцеві органи самоврядування (земства з 1864 року). Вони були відразу створені на Лівобережній Україні. У трьох правобережних українських губерніях – Київській, Волинській, Подільській земства були створені лише 1911 р. В їх підпорядкування було передано наявні медичні заклади, які раніше були підпорядковані Приказам громадського призріння. Медицина того часу увійшла в історію як земська медицина. В її розвитку виділялось два етапи. Перший – початковий (роз'їздний) – характеризувався виїздною, в більшості випадків фельдшерською допомогою для сільського люду. Територія була поділена на дільниці, де проживало 150-200 тисяч людей, радіус обслуговування досягав більше 100 кілометрів. В основному велася боротьба з епідеміями. Сучасники так характеризували цей період. "Загальна характеристика її складається в тому, що лікар завжди в подорожі, а хворі ніколи не знають, де його шукати". Наприкінці XIX століття земські губернії поповнювались молодими лікарями, які після закінчення університетів добровільно їхали у сільську місцевість, щоб надавати медичну допомогу селянам. В цей період земства будують лікарні і хворі отримують можливість стаціонарної допомоги. Суттєвим досягненням стало зменшення радіусу дільниць (чисельність населення дільниці в кінці XIX - на початку XX століття пересічно становила 28 тисячі). На Україні найбільш укомплектованими лікарями вважались Чернігівська та Полтавська земські губернії.

Попри окремі недоліки земська медицина відіграла в історії медицини помітну роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких мас сільського люду наукової, зокрема, хірургічної допомоги, в ті часи не мала аналогів у жодній країні світу. Матеріали дільничих лікарів щодо захворюваності, склали виразну картину поширення хвороб серед людей. Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені в 1911 році було визнано зразковою.

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це були невеличкі аптеки при лікарнях (біля 2500), в яких хворих забезпечували найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувались фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек майже не було. Пояснювалось це тим, що, за монопольним правом, їх відкривали лише у містах, оскільки право на відкриття аптек надавалось винятково провізорам. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялось відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів. Значну громадську роль для земської медицини відігравали Пироговські з'їзди лікарів, які відбувалися кожні два роки. Важливе місце у діяльності Пироговського товариства також займали питання аптечної справи. Внаслідок економічної відсталості Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилось з-за кордону. В зв'язку з надходженням багатьох іноземних медикаментів виготовлення їх в аптеках стає невигідною справою, й аптечні заклади наприкінці XIX століття майже цілковито втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та зосереджуються на перепродажу готових ліків. Такий стан аптечної справи турбував Пироговське товариство. У рішеннях IX з'їзду (1904 р.), зокрема, було зазначено: "Наявна монопольна система аптечної справи позбавляє широкі верстви населення доступної лікарської допомоги, шкідливо позначається на інтересах фармацевтичної корпорації". Під тиском рішень Пироговських з'їздів уряд царської Росії у 1912 р. був змушений надати право земським та міським самоуправлінням на підставі рішень земських зібрань та міських дум відкривати вільні аптеки, які були б незалежні від монополії. Існуюча конкуренція все ж не сприяла розвитку земських "вільних" аптек. Так, у Чернігівській губернії у 1914 р. нараховувалось 57 приватних, 4 земські та одна аптека Червоного Хреста, в яких загалом працювало 98 фармацевтів та 59 учнів.