История розвитку української мови

Вступ 
Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5-3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов’янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисяч років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес закінчився в основному в першому столітті. 
Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати. 
За відомостями, зафіксованими в пам’ятках писемності, історія східних слов’ян почалась у VI столітті, на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат, де утворився військовий союз слов’ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. 
На думку ж М. Грушевського : “За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV cтоліття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов’янської групи племен” 
Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу. 
Внаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об’єднань, а можливо за певної участі й неслов’янських племен, сформувався етнос котрий на початку ХІ століття створив державу під назвою Київська Русь. 
Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалося діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов’янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної відповіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови. 

 

 

 

 

 

3

Початок формування української  мови 
Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватись й розвиватись ще з ХІІ ст.; у XIV-XVI ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові й словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – мова української нації, українська національна мова. Цей факт відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови. 
Офіційність і “єдиноправильність” цього твердження не випадкова. Початок утворення російської мови відноситься до кінця ХІІ століття, коли на північному сході створюється Володимиро-Суздальське князівство. Початок української мови також пов’язується з кінцем ХІІ століття, коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної. Виходить якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше мова, якою розмовляли на території Київської Русі, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови. 
Це рівнозначно абсурдному твердженню , що коли б не утворилася б румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або що коли б у Південній Африці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці. 
Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріумфальна історія Московської держави. 
Проте чимало авторитетних вчених (Ф. Міклошич, А Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок із спільнослов’янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в ХІ столітті існувала “як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця” 
Твердження про праруську мову – непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, - говорив Є.Тимченко. “Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було” (І.Огієнко”). 
Подібно висловлюється й сучасні видатні учені. В “історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності” – пише історик-поліглот О.Пріцак. 
                                                               4

Звертає на себе увагу  те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов’янську, ні про спільнопівденнослов’янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять спільносхіднослов’янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці – “молодший брат” ?

Цікавим питанням є встановлення часу виникнення української мови.Сучасна українська літературна мова склалася протягом багатьох століть. Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними й глибокосамостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.

В епоху родового ладу всі слов'яни говорили однією мовою, що поділялася на племенні діалекти. Цю мову стародавніх слов'ян називають  загальнослов'янською.

В певних історичних умовах стародавні слов'яни поступово поділились на групи племен, а з відокремленням цих груп почала дробитися їхня колись єдина мова. Східна частина слов'ян, староруська народність, утворила першу східнослов'янську державу — Київську Русь і стала творцем і носієм староруської мови. Сучасних східнослов'янських народів — росіян, українців, білорусів з їх окремими мовами тоді ще не було. З того часу минуло понад тисячу років. З територіальних діалектів мови східних слов'ян, в силу певних соціально-історичних умов, розвинулись споріднені мови —російська, українська і білоруська. Отже, українська мова утворилася з того ж самого спільного кореня, що й російська і білоруська мови.         

Володимир Мономах, IлларiонТуровський та iншiславнiмужi Київської Русi знання мови пов'язували з культурою  й освiтою, прогресом Руської землi. Володимир Мономах у своєму "Поученiї" зазначав: коли щось умiєте робити добре - не забувайте того, а коли не вмiєте, "тому ся учите, яко же бо отецмой, доласiдя, изумьетеязык, в том бо честь єсть от иных земель". Причину необхiдностi вивчення рiдної та iнших мов славетний князь пояснював так: людина народжена для добра, але щоб дiяти добре - вона повинна знати свiт, розрiзняти, що є добро, а що зло. А Ярослав Мудрий уславився на весь свiт тим, що заснував при славетнiйКиївськiйСофiїбiблiотеку, де зiбрав численний загiнкнижникiв - мудрецiв, лiтописцiв.       

                                                         5

Таким чином, наша мовна  традиція сягає докняжих часів, а  в період Київської Русі наше слово  сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалось іншими мовами і збагачувало їх.  

Настійною потребою в  умовах великої держави стало  виникнення писемної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати пісемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. 

    Стародавнi українськiлiтописи, численнiiсторичнi джерела, давня українська лiтература донесли до нас слова-символи: звитяга, подвиг, передвижництво, героїзм; мати-Вiтчизна, сповiдь, грiх, добро, доброчиннiсть i багато iнших. Вони вбирають ставлення українцiв до тих явищ, якiзакрiпилися в народнiйуявi як символи патрiотизму й моралi, добра i зла. Так постає мовна особистiсть, вихована словами-кристалiзаторами життєвого досвiдународу. Згадаймо  також найдавнішу збережену пам'ятку писемності "Слово о полку Ігоревім". Прозвiсником мудрої сили, золотого слова - сили, яка здатна об'єднати людей, їх дiло, емоцiї й розум, поєднати людину з природою, став автор "Слова о полку Iгоревiм". Тут уже зароджуються прекраснiсловеснi символи добра i зла, життя i смертi, символи обов'язку, честi, вiрностi.Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов'янської виразно проступають елементи живої народної мови.   

Мовна символiка, синонiмiчнi ряди, що складалися на грунтi чудових  образiв природи, обрядiв, вiрувань, ставали  складовими родної мови, узвичаювалися в нiй. Слово поставало вiдбиттямiсторiї, характеру й долi народу, об'єднувало людей, роди й племена в соцiальну, полiтичну, моральну й духовну цiлiснiсть.

Давність мови 
В історіографії широко відома думка М.Маркевича, за якою великороси – народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам’ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь

                                                            6

Н.Трубецькой у 20-30 роках  нашого називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов’янами тільки мова. 
Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографам Лінде висловлювання Л. Гурського щодо першості української мови серед слов’янських. 
Теза С. Смаль-Стоцького про близькість української мови до сербської та її походження від праслов’янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет “націоналістично-фантастичної”. 
“Інородцями” спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П. Столипін. 
У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств “інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою”. 
Хоча українці зараховувались до “єдиного” чи “триєдиного” російського народу , насправді їх ніколи не вважали рівними росіянами. 
А на питання: “Як говорили в Київській Русі ?” академік В.Ключевський відповідав: ”Так як говорять малороси”. За Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. “У Києві XII -XIV cт. Говорило по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність збереглась і до нашого часу», - писав В. Ягич. 
Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями). Якщо ж грунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в “Повчанні дітям” Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям “філософія серця”, що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич ? 
Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян і до наших днів логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам’ятки створено “українізованою старослов’янщиною”. 
Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі

                                                                7

підстави сказати: “Слово”  – перша українська дума, а плач Ярославни – пісня українки”. А.Павловський з приводу іншої пам’ятки писемності зауважив: “Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян”. 
Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою древньоболгарського походження , а решта членів суспільства – рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю  і Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими. Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто “українізації старослов’янщини”. 
“Українізована старослов’янщина” – це давньоруська писемна мова, що поширювалась по всій території Київської держави. А те, що в усіх монастирях колишньої РОсії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла від київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 ст. російські дворяни вживали французьку мову замість рідної. 
Ця старослов’янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано й доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний вплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві. Природно, що “українізована старослов’янщина” на російському грунті піддавалась впливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась. 
Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці. 
Подібно розвивалась і книжна мова на Русі-Україні, де “старослов’янщина” зазнавала подальшої українізації. Це тривало аж до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На Західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до ХХ століття.) Основи сучасної

 

                                                             8

загальнонародної української  літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Г.Шевченка.  

Трагічна доля України IX-XVII ст. Становлення i розвиток української мови.                                                                

Діалект, а ми його надишем                                                              

Міццю духа і огнем любові                                                              

І нестерпний слід його запишем                                                              

Самостійно між культурні  мови.                                                                                 

І. Я. Франко          

Становлення i розвиток української  мови - це вiдображенняiсторичного буття  українського народу, органiчна, найсуттєвiша частка цього буття. Трагічної історії України присвячені початкові слова відомої пісні:

                                        «Ой біда, біда чайці-небозі,                                       

Що вивела дітки при битій дорозі.»            

Ледве витримала Україна рух  мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунула печеніги, в кінці ХІ ст. почали послаблювати нашу державу своїми набігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров'ю монголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарського лихоліття, а вже в кінці  ХV ст., почала нищити її кримська орда. Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійний розвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалися широкі хвилі кочових племен.

Скориставшись з ослаблення руських земель татарською навалою, на початку XIVст. українськими і білоруськими землями заволоділа Литва. У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців   білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. В Литовському князівстві «руська» мова була офіційною державною мовою. Нею писалися закони, князівські грамоти, ділові папери тощо. Навіть

                                                               9

розмовною мовою литовських князів і знаті була мова «руська». 0сь що записано в "Літовському Статуті" про мову: ''А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими всилисты, выписи и позовы писати, а не инымязыком и словы".

У 1569 р. в Любліні був  підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об'єднаною державою—  Річчю Посполитою. Після'укладення  унії більша, частина українських  земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. "Для панства, великого, для лакомства нещасного" українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася. Об'єднавшись з Литвою, Польща загарбала українські і білоруські землі і почала запроваджувати тут польську мову як мову державну.

Але вже в цей час  почалося перетворення української народності в націю. Московський друкар Іван Федоров 1574р. у Львові надрукував першу на Україні книгу. Робляться спроби ввести до літературного вжитку українську народну мову і перекладаються на розмовну мову церковні тексти. Посилюється боротьба проти польсько-католицького гніту, у зв'язку з цим підноситься роль літературної мови. З'являються полемічні твори, спрямовані проти польської шляхти і спольщених українських магнатів та єпіскопів-уніатів.Мова цих творів мала старослов'янську основу, але багато було в ній і елементів народної розмовної мови. 

Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у  XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура.    На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.               Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: "Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок уміли читати". 

 

                                                              10   

Нормальному розвиткові української літературної мови довгий час перешкоджали утиски й заборони російського царизму. Централізовані утиски посилюються за Петра І, який жорстоко                                                 винищував козаків і селян, поглиблював духовний геноцид. В указі від 5 жовтня 1720 р. Петро І узаконив переслідування мовних відмінностей українських видань: "... вновьникакихкромецерковныхпрежнихизданий, не печатать …". З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку української писемності й освіти.Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироків української мові і культурі у XVIII столітті:

1721 рік. Указ про  заборону використати знаряддя  письма – чорнило і пера без дозволу начальства.

1766 рік. Указ Св. Синода  про заборону друкувати книги  в Києво-Печерській лаврі без  попередньої московської цензури.

1769 рік. Указ Синода  про вилучення в населення  українських букварів та старих  українських церковних книг і заміна їх московськими.

1775 рік. Закриття українських  шкіл при полкових козацьких  канцеляріях, зруйнування Запорізької  Січі.

1783 рік. Запровадження  загальноросійської системи управління.                 

Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянської академії. 

Український мовознавець  та історик М.Костомаров писав: "З  того часу Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім'я хохол, яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична мова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяни червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська історія була або закинена, або представлена спотворено".  

Негативно позначилося  на розвиткові української мови також роз'єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції, наприклад, українська мова не мала навіть єдиного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках,

                                                               11

передавалась від покоління  до покоління.Долаючи численні перешкоди, українці розвивали народну й літературну мови. Адже вільне, творче слово - це душа народу. Якщо в народу відібрати його мову, він зникне, втративши культуру та історію. Ось як про це свого часу сказала Ліна Костенко:

«Нації вмирають не від інфаркту,    

Спочатку їм відбирають мову.»   

Новий етап розвитку української  літературної мови починається з  часу виходу з друку «Енеїди» Котляревського (1798 р.). З кінця XVIII і першої половини XIX століття загальнонародні норми нової української літературної мови починають закріплятися в літературі, а саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Створюються постійні українські театри: в 1805 г.  - у Києві; в 1804 г.  - в Одесі; в 1810 г.- у Полтаві; в 1812 г.  - у Харкові.Не мало з'являється в цей період (перша половина 19 століття), книг, присвячених українському фольклору. В 1819 г. Цертелев випускає " Опытсобираниястаринныхмалороссийскихпесен "; в 1836 р. виходять " Малороссийские и Червонорусскиедумы и песни ", зібрані Лукашевичем; відомий історик Костомаров друкує в 1827 г. “Малоросійські пісні”, в 1834 р. — “Українські  народні пісні ”, в 1849р. — “Збірник українських пісень”.На рівень найрозвиненіших мов світу підніс українську мову Т. Г. Шевченко.

Зв’язок української  та російської мови 
А сучасна російська літературна мова продовжує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов’янської. 
Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до української: їх зближують старослов’янські (давньоболгарські) елементи. Відчуття близькості посилюється й через те, що давньоруські тексти здебільшого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучуючи їх по-українському. 
Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов’язана з розмовною, живою, народною мовою київської Русі, а літературна мова росіян – з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і “давньорусифікованою” (українізованою) в

                                                                12

Києві церковнослов’янською мовою. 
За підрахунками академіків близько половини елементів сучасної російської літературної мови – за походженням книжнослов’янські, генетично пов’язані з південнослов’янською давньоболгарською мовою. Елементи східнослов’янські складають її другу половину. Важко сказати чого більше в цій східнослов’янській половині сучасної російської літературної мови – українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спільного східнослов’янського. 
Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав вважати її за “гібридну”, “штучну”, однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. А взагалі, називати мови “гібридними”, “неприродними”, “головними”, “другосортними” і т. п. Можуть хіба що вчені, котрі примішують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять. 
Розвиток сучасної української мови

А Вкраїни  ж мова –

Мов те сонце  дзвінкотюче,

Мов те золото котюче,

Вся давність і обнова - Українська мова.                             

П. Тичина  

Українська мова з  часiвреволюцiїй до сьогодення постала у кращих зразках творiв великих майстрiв слова, якi плекали мову, насичувалися нею i повертали народовiвитонченi в словесних гранях мовнi образи.   

У другій половині XIX і початку XX століття українська літературна мова збагачується й розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький,  Панас Мирний,  І. К. Тобілевич,  М. П. Старицький, І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В. С.Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. - О.Вишня, П.Тичина, М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус. Перед нами постає велика сила мовотворчостiписьменникiв, якi завжди наголошували на тому, що пiзнаннясвiту - це вивчення рiдної мови.

                                                                       13

Проте на теперішній час  наша культура перебуває в стані  кризи. За кордон на постійне проживання виїжджають тисячі кращих фахівців, відчутний  дефіцит нових підручників. Це не могло не відразитися на рівні  суспільної культури. Та попри все наша мова невпинно розвивається, збагачується новими перлинами, цвіте поміж інших мов, розвивається українська література, яка своїми здобутками збагатила скарбницю культури.Незважаючи на репресивний тиск останніх років щодо представників інтелігенції, наша мова і культура розвивалися.

Проголошення незалежності перетворила культурну політику на одну з важливих сфер діяльності держави. Культура і мова розглядались як один з головних чинників національного  відродження, збереження національної самобутності українців, представників національних меншин, що населяють нашу Україну. В умовах національного відродження розширюється тематичний діапазон літературно-мистецьких творів, урізноманітнюються їхні стильові форми.

Сучасні гіпотези про  походження української мови 
Останніми роками в Україні з’являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлюються в обігу дослідження учених минулого століття (Е.Классен, А.Чертков, М.Красуський та ін.), за якими українська – одна з найстаріших державних етносів.

Поглиблюється вивчення спорідненості української мови з санскритом – літературною мовою  індійських аріїв, котрі декілька тисяч  років проживали в північному Причорномор’ї. 
Дослідниками доведено, що найдавніший шар “Рігведи” (близько 4500-2500 р.р. до н. е.) –книги давньоіндійських священних гімнів, пов’язаний з територією на північ від Чорного моря. 
Висновки 
Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам’яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про поз бавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування. 
                                                                  14

З огляду на це тут краще  перебільшення чи навіть помилка, ніж  українофобський штамп типу “не  було, нема і бути не може”. Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі в які неможливо повірити, яле нема речей, яких не могло б бути.

Не вмирає душа наша"

Ми з нею  відомі усюди,

Усе в ній, що треба нам, є,

А хто свою мову забуде,

Той серце  забуде своє.

Вона, як зоря пурпурова,

Що сяє з  небесних висот.

І там, де звучить  рідна 

Живе український  народ.                    

В. Сосюра.     

Рідна мова – незборна таїна, яка робить народ народом  і увічнює найтонші порухи його душі. Заглиблюючись у таїну мови, ми засвоюємо золоті скарби народного  досвіду і виховуємо у собі творчу особистість. Вона веде на вершини знань і відчиняє двері до духовної скарбниці людства. Мова – наш найкращий друг, наставник, постійний порадник і найдосконаліше знаряддя. 

Народ без мови не існує, отже, плекаючи рідну мову, ми зберігаємо душу свого народу. Ось вже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні .Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи польської мови, й оцінювали як "хлопську", "колхозну" чи навіть "курдупельну", і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення її злиття в і'мя світлого майбутнього всього людства, і прославляли її "небувалий розквіт" завдяки дружнім впливам, - а вона таки живе. І буде жити доки їснує наш український народ."Не вмирає душа наша!"

 

                                                                15

Список використаної літератури 
Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький. Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. 
Енциклопедія українознавства. – Т.4. – К., 1994. 
Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова. Усний та письмовий екзамени: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1992. 
Найдорожчий скарб. Слово про рідну мову/ Упоряд. В.І. Лучук. – К.: 1990. 
Субтельний О. Історія України. – Львів, 2001. 
Ткачук І.М. Історія нашої мови. – К., 2000. 
Ухтомський С.В. Мовні стежини. – Львів, 1999. 
Яцура А.Р. Мова і нація. – К., 1996.

Дикий А. «НеизвращеннаяисторияУкраины-Руси" том 1,Изд-во "Правда о России"Нью-Йорк,1960 
Житецький П. «Нарис літературної історії української мови в XVII ст.» Львів, 1941.

Плющ П. «Історія української  літературної мови.» К., 1971.

Шахматов О., Кримський  А. «Нариси з історії української  мови та хрестоматія з пам'ятників  письменськоїстаро-українщини XIП- XVIII вв.» К, 1924

Шевчук В. «Дорога в  тисячу років.»  К., 1990

Інтернет.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                  16

Зміст:

1. Вступ (ст. 3)
2. Початок формування української мови (ст.4-6)
3. Давність мови (ст.6-9) 
4. Трагічна доля України IX-XVII ст. Становлення i розвиток української мови (ст.9-12)
5. Зв’язок української та російської мови(ст.12-13
6. Розвиток сучасної української мови(ст.13-14)
7. Сучасні гіпотези про походження української мови 
   (ст.14)
8. Висновки(ст.14-15)
9. Список використаної літератури(ст.16)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Міністерство  освіти і науки України

Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна

 

Медичний факультет

 

 

 

 

 

                       Історія розвитку української мови

 

                                                                                                                            

 

 

                                                      Реферат студентки 1 курсу

                           групи ВІ-101

                                       Петрик Анни-Марії