Князі Київської Русі

Князювання  Олега

Князь Олег (882—912 рр.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва тепер поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю.

Значних успіхів  вона досягнула і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була діяльність по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». В такий же спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда.

У Повісті времяних літ описаний похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній у інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря.

У 911 році був підписаний новий, значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Ігор  Рюрикович

Ігор бере данину від древлян. Мініатюра з Радзивіллівського літопису.

Наступник Олега  князь Ігор I (912—945 рр.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 році за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. У 943 році ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

В роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. У 915 році вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак у 930 році порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов'язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не зразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х рр. X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

У 30-ті рр. X ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитися в Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо в Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля руські керівники спрямовують на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і у 941 році починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», яким спалили багато човнів і примусили слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував у 943 році новий похід, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. У 944 році було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.

Загинув Ігор у 945 році під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку приводили до того, що у населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні в цілому, а особливо у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

Княгиня Ольга

Після смерті Ігоря  залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945—964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їх головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, інших — перетворено на рабів. Та жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів. Після цього всі останні роки її правління характеризувались миром, спокоєм. Тому літопис ставиться до неї, як до наймудрішої серед людей. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. З цією метою вона об'їхала на возі і санях величезну територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно. Першою серед князів навела порядок у справі організації збирання податків, визначила їх фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста Вишгорода. В цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому.

Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі, здійснила у 940 році важливий державний візит у Візантію, встановила з нею досить дружні стосунки, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

Таким чином, у  складних зовнішніх і внутрішніх обставинах вона здійснювала обережну, виважену політичну лінію, тримала  державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру і ефективну дипломатичну діяльність.

Святослав I Хоробрий

Зустріч Святослава з візантійським імператором Іоанном I Цимісхієм на березі Дунаю.

Значно розширилась  Русь, зросла її могутність та міжнародна вага за часів сина Ігоря і Ольги Святослава (964—972). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, що провів все своє правління у війнах, охопивши своїми походами грандіозну територію у Європі і Азії.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу у 964—965 рр. Пройшовши землю в'ятичів, він наносить удар по союзниках Хазарії, об'єднаннях волзьких булгар та буртасів (мордви), а потім завдає поразки Хазарському каганату. Далі руси пішли на Північний Кавказ, де перемогли ясів (осетинів) і касогів (черкесів), а потім рушили на Каспій і зруйнували Семендер. Святослав також укріпив своє панування на Тамані, де згодом виникає князівство Тмутараканське. Після переможного походу на Схід він підкорив в'ятичів і, в основному, завершив об'єднання всіх племен східних слов'ян в єдиній державі.

У результаті походу 964—965 рр. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. Русичі захопили Саркел у 965 році і перейменували його Білу Вежу. Однак поразка цієї країни, що три століття стримувала навалу зі Сходу, привела до небажаних наслідків: було відкрито шлях кочівникам на захід. З цього часу господарями південноруських степів до річок Сули і Рось стали печеніги, що блокували торгові шляхи в країни арабського Сходу.

Зовнішньополітична  активність Святослава I турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія утаємничено намагалась зіткнути Русь з одним із сильних її сусідів, зокрема Болгарією. Це була традиційна політика імперії: нацькувати одних варварів на інших. Святослав погоджується допомагати візантійцям у війні з Болгарським царством.

У 968 році починається перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і заволоділи Східною Болгарією. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець. Там, говорив він, «усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — срібло й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і невільники».[11]

Однак, у 969 році, довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав змушений повернутися в Русь. Розбивши печенігів, він проводить деякі заходи щодо зміцнення управління державою: посадив на Київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Цим було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Русь поступово ставала володінням однієї князівської династії.

Сам Святослав  у 969 році повертається на Дунай і починається його другий Балканський похід.

Та ситуація на Балканах змінилась не на користь Русі. Коли київський князь одержав ряд перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор Іоанн I Цимісхій пішов з величезним військом вибивати недавнього свого союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба у невигідній для русичів ситуації: відірваність від батьківщини, чуже населення, велика перевага військових сил противника та ін. Святослав боронив не тільки свої завоювання, але й честь руської землі. Літопис сповіщає, що він заохочував своїх воїнів до мужності в бою словами: «Так не посоромимо Землі Руської, ляжемо кістьми тут, і бо ж мертвий сорому не знає».[12] В ряді битв візантійці були розбиті. Однак в останній, одній з найбільших, битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені сторони перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Поряд з цим Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Договір 971 року відновлював дію угод 907 та 944 рр., у результаті чого Русь повернулась до мирних і союзних відносин з Візантією.

Під час повернення до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені, ослаблені сили русичів напали печеніги, яких намовила Візантія, вбили Святослава та багатьох його дружинників.

Святослав був  визначним політичним діячем X ст., діяльність якого сприяла широкому виходу Русі на міжнародну політичну арену, служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку давньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорноморських ринках, руський князь не приділив достатньої уваги внутрішнім справам. Святослав, безумовно, був природженим полководцем, лицарем навіть у ставленні до ворогів і таким він увійшов у історію. Поряд з цим не можна ігнорувати і його помилок: погром і ослаблення Хазарського каганату принесло Русі шкоду, бо вона сама була неспроможна подолати кочівників, які майже чотири століття панували в степах Причорномор'я. Балканська політика Святослава також нічого не дала Русі, а вимагала багато жертв. Частина його війн була відверто агресивною, загарбницькою, носила кривавий, жорстокий характер.

Загибель князя  Святослава від рук печенігів  продемонструвала, що ці орди становили  дедалі більшу небезпеку і боротьба з ними ставала для Київської держави життєвою необхідністю. А це означало, що зовнішньополітичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважливіших, вимагаючи подальшого зміцнення внутрішнього її становища.[13]

Період  розквіту

Володимир I Великий

За часів Святослава I Київська держава являла собою величезну країну з територією 800 тис. км².[13] До її складу входило до 20 об'єднань племен та земель — слов'янських та фінських. Весь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Ця боротьба за владу між князями Ярополком I, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972—979 рр.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980—1015 рр.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981—993 рр. було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсун) у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття та ін. В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.

З часом у  зовнішній політиці князя Володимира I формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. Однак, хоч Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, ліквідувати цю небезпеку йому не вдалося. Поступово князь все більше пріоритетне місце надає внутрішнім проблемам: зміцненню держави, її єдності, консолідації земель, підвищенню добробуту людей. З метою укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх численних синів, їх у нього було 12, від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, її бажання виконував, з нею радився, з неї також призначав намісників, воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі та ін. заміняються на кияни, чернігівці, смолянії і т. д.[13]

Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення  єдності держави, на піднесення моральної  та культурної зрілості тогочасного  суспільства, було здійснення ряду релігійних реформ і запровадження християнства. На цей час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави, коли кожне плем'я мало свого князя, а часто і свого Бога, коли важливою життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співдружності з природою. Язичництво не вирішувало проблем людського співжиття в умовах соціальної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд з цим не можна ігнорувати і впливи країн, що оточували Київську Русь. У 864 році була охрещена Болгарія, 928—936 рр. — Чехія, 962—992 рр. — Польща. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у взаємовідносинах між людьми. Володимир розумів, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. Протягом IX ст. у Києві існували християнські громади. Князь Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери Андрій Первозванний, Кирило та Мефодій. Нарешті, княгиня Ольга і значна частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.

Особисто Володимир  охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях.

Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.

Слід підкреслити, що на Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний взаємозв'язок з державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства.

Прийняття християнства (східного варіанта — православ'я) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Одружившись із сестрою імператорів Візантії Анною, охрестивши країну, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії, Німеччини та ін., сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків з багатьма європейськими країнами. Були широко відкриті двері для культурних впливів Візантії в усіх галузях життя: у сфері понять про державні і суспільно-політичні відносини, в шкільній освіті, книгарстві, у будівництві тощо. Великий вплив справляла церква на мораль суспільства, активно пропагуючи пом'якшення стосунків між людьми, засуджуючи звичаї помсти, злодійство, рабство, сороміцькі слова, розпусту, багатожонство та ін. Поряд з тим монастирі, церковні ієрархи самі були великими феодалами і освячували феодальний лад.

Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним з найвидатніших лідерів Європи. З ним підтримують дружні відносини керівники Польщі, Угорщини, Чехії, Норвегії, Німеччини та ін. З багатьма з них Володимир встановив численні династичні зв'язки, одруживши синів на доньках польського короля Болеслава I Хороброго, шведського короля Олафа I та ін. Перший серед руських князів Володимир починає карбувати свою монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн, Візантії. На них були зображені сам князь, образ Христа, а на деяких замість цього був вибитий тризуб.

За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою, розмірами змагався з Константинополем. Місто нараховувало 8 базарів, 400 церков і т. д.[14] За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури, торгівлі, будівництва та ін. Після смерті Володимира між його синами тяглися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 року по 1036 рік він управляв Київською державою у союзі із братом Мстиславом, що до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, а Мстислав — Лівобережжям.

Ярослав Мудрий.

Ярослав I (1019—1055 рр.) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька по зміцненню Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. Перш за все запроваджувалась лінія на розширення меж країни. У 1030 році він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де засновує місто Юр'їв (тепер Тарту). Приєднується ще кілька фінських племен і їх території на північному сході. У 1031 році були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 році під час міжусобиць. У 1036 році під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці. Однак загроза експансії степових сусідів залишалась реальною, і Київ обводять іще однією лінією фортифікацій вздовж р. Рось. При Ярославі у 1043 році був проведений останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному берегу Чорного моря. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «грецьким вогнем» спалили значну частину флоту біля Босфора, решта повернули назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена коло гирла Дніпра. Сухопутне військо було розбите візантійцями під Варною, 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час з Візантією відносини стали покращуватись, і у 1052 році остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода I Ярославича з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.