Зміст
Вступ 3
1. Найдавніші князі Київської Русі та князь Олег 4
2. Князювання Ігоря 7
3. Княгиня Ольга 10
4. Святослав 13
Висновок 15
Список використаної літератури 16
Вступ
Понад 11 століть тому східні слов`яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам`ятки давньо-руської літератури називають ії Руссю, або Руською землею, вчені – історики – Київською, або Давньою, Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно й політично і найсільніших держав середньовіччя.
Не високими ідеалами створення могутньої держави чи квітучої цивілізації керувалися київські князі: надто вже сумнівним є те, чи знали вони взагалі щось про саме поняття державності. Скоріше мова може йти про їхнє невідступне бажання дістатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом та підпорядкувати собі ці два головних склади на торговельному шляху «у греки». Діяльність перших київських князів значною мірою була поєднанням торгівлі зі збиранням данини. Кожної весни, як тільки скресала крига на річках, данину, зібрану взимку з різних східнослов'янських племен, відправляли Дніпром до Києва. Тут князі споряджали величезний караван човнів, навантажених хутрами й невільниками, який плив під охороною княжої дружини до Константинополя. Подорожі ті були сповнені труднощів і небезпек. Нижче Києва доводилося долати вируючі дніпровські пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем, було просто неможливо, тому кораблі розвантажували й волокли суходолом, а це ставило караван під загрозу нападу кочових грабіжників, які завжди чатували у тих місцях.
Американський історик Річард Пайпс проводить паралель між торговельними справами київських варягів і такими великими комерційними підприємствами початку новітньої доби, як Ост-індська компанія чи компанія Гудзонової затоки, організованими з метою самозбагачення. Для отримання більших прибутків ці підприємства змушені були забезпечувати території, що не мали життєздатної системи врядування, мінімальними структурами управління. «Великий князь,— пише Пайпс,—насамперед був купцем, діяльність якого фактично зосереджувалася у царині торгівлі між слабко зв'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забезпечували певний громадський порядок». Так, займаючись грабіжництвом і торгівлею, перші правителі Києва перетворили це місто на центр великого й могутнього політичного утворення.
1. Найдавніші князі Київської Русі та князь Олег
Найвірогідніше , що першими київськими князями були Аскольд і Дір. Давній літопис «Повість временних літ» сповіщає нам, що після смерті Києвичів на землях полян ще довгий час княжили їхні нащадки. Потім для Києва настали важкі часи: «.. зазнали утисків поляни від деревлян та інших навколишніх народів, і найшли на них козари [хозари]». У цей час біля Києва з'явилися варязькі воїни Аскольд і Дір. За одними оповіданнями варяги захопили Київ і стали ним правити, за іншими — кияни самі запросили варязьких воїнів. Так чи інакше, Аскольд і Дір надали східним слов'янам військову підтримку, звільнили від данини кочівникам і стали князювати в Києві.
Незважаючи на розходження, саме під час правління Аскольда та Діра, на думку відомого українського історика М. Котляра, у середині IX ст. у Східній Європі виникла перша слов'янська держава — Київське князівство. Нова держава заявила про себе низкою вдалих військових походів у 860 та 866 pp. проти Візантії, під час одного з яких Аскольд прийняв християнство. Дуже важливим політичним наслідком цих походів було укладення угоди, за якою Візантія сплачувала щорічну данину Києву, натомість Русь зобов'язалася надавати їй військову допомогу.
За часів Аскольда й Діра зросла могутність Київської держави, розширилися її кордони: владу Києва визнали племена деревлян, частина сіверян і дреговичів. Була також невдала спроба приєднати полочан і кривичів.
Київ став не тільки великим торговим містом, осередком полянської землі, а й перетворився на центр наддніпрянської держави, яка мала у своєму розпорядженні могутнє військо й кинула виклик самій Візантії.
У кінці IX ст., після смерті новгородського князя Рюрика, варяга за походженням, до повноліття його сина Ігоря, фактичним правителем новгородської землі став Олег (ім'я походить від скандинавського слова helga — мудрий).
Літописи називають Олега родичем Рюрика. Цілий ряд дослідників вважали його узурпатором. М.Грушевський навіть допускав, що Олег міг правити у Києві до часів Аскольда, тобто до 860 р. За версією Г. Ловмяньского, Олег був смоленським князем, а його зв'язок з Рюриком — пізніша комбінація. Є версія і тмутараканського походження Олега. У 882 Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ (Гніздово) та Любеч. При взятті Києва він убив київського князя Аскольда. У 883 р. Олег змусив платити данину древлян, у 884-885 рр. — сіверян, у 885 р. — вів війну з тиверцями. Можливо, що у цих війнах йому допомагали угорці. Вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати союзні йому угорські орди на землі волинських і хорватських князівств.Об'єднавши землі вздовж шляху «з варяг в греки», Олег мусив зіткнутися з Хозарським каганатом, котрий контролював шлях зі сходу через Нижню Волгу та Каспій («срібний шлях»). Підготовку морських походів Олег розпочав з перших років свого правління. Як і Аскольд, Олег свій погляд спрямував на південний схід. Його перший морський похід історія зафіксувала в 905 - 910 роках.Наступного року Олег повторив похід на Каспій. У 910 р. ті ж руси зайняли Сарі. Але князь знову зазнав невдачі і в подальшому він переносить напрям своєї військово-політичної діяльності на південь, у бік могутньої Візантійської імперії. Можливо, в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату. Вершиною політики Олега вважають похід на Константинополь і угоду з Візантією 911 р. Ще в 907 році руська дружина на 2000 лодіях, за даними Нестора-літописця, на чолі з князем Олегом вирушила в похід на Константинополь. Русичі оточили місто і перетянули волоком човни по суші в затоку, минуючи натянутий ланцюг. Бачучи не можливість чинити опір русичам, місто здалось і князь Олег в знак своєї перемоги прибив свій щит на ворота міста. Руські дружинники були обдаровані великими дарами. Однак угоду про пільги для руських купців з візантійцями вдалося підписати лише в 911 році, коли пригрозили другим походом проти Константинополя. Реальну картину про встановлення взаємовідносин Олега з Візантією засвідчує додаткова умова від 2 вересня 911 року. Вона цінна тим, що вперше встановлює правові відносини давніх русів-українців з греками, визначає правила взаємовідносин в грецьких і руських містах, покарання за їх порушення, викуп невільників, взаємодопомогу у війні і т. ін. У першому договорі Олега говориться про утримання двору українців у Царгороді та забезпечення їхніх кораблів при поверненні на Русь. У другому договорі Олега цікавими для нас є пункти про кораблі, які зазнали лиха в морі. "Коли велика буря викине лодію на чужу землю, а знайдеться там хто від Русі, то має рятувати лодію з вантажем і відіслати її до грецької землі та провести її через усяке небезпечне місце аж дійде в місце безпечне. Коли така лодія від бурі або через мілину не може дістатися до свого місця, ми, Русь, допоможемо гребцям цієї лодії й допровадимо їх здорових із купівлею - якщо це трапиться близько грецької землі. Як така пригода трапиться лодії руській - проведемо її в руську землю". Коли ж було неможливим доставити корабель до порту його призначення то греки і русини взаємно зобов'язувалися вантаж продати, а гроші відіслати власнику корабля. Таким чином укладені Олегом договори з Візантією започаткували давньоукраїнське морське право. Цікаво, що у норвезькому епосі є сага про Орвара-Одда, якому чаклунка пророкувала смерть від коня. Фінал саги однаковий з фіналом легенди-саги про смерть Олега. Взагалі смерть від власного коня, з черепа якого виповзає гадюка, і понуре віщунство співзвучні з мотивом відплати, з мотивом (однаково страшним як для вікінгів так і для слов'ян, що поклонялися Перуну-Одину) смерті від власного меча. В хроніці арабського хроніста Масуді є розповідь про морський похід київського флоту з 500 лодій з 50-ма тисячами воїнів через Дон і Волгу на Каспійське море в 913 році. Під час цього походу руси розбили військо саманіїдів і протягом кількох місяців опанували всім Каспійським узбережжям. Як стверджує Масуді, лише на зворотній дорозі на обтяжене здобиччю військо русів напали хозари і "побили його велику кількість". Питання про смерть Олега залишається дискусійним.
2.Князювання Ігоря
Ігор Рюрикович (Ігор Старий) — Великий князь Київський (913—945). За деякими даними — основоположник київської династії князів (що їх пізніше назвали Рюриковичами). Повість временних літ називає Ігоря сином Рюрика, що є однією з підвалин Норманської теорії виникнення східнослов'янської державності. І хоча викладену у Повісті версію біографії Ігоря після досліджень академіка Шахматова більшість істориків вважає за штучну легенду, але у питанні про походження Ігоря одностайності немає. Є такі версії, що він таки був сином Рюрика, або одним з воєвод Олега, або нащадком Аскольда, або просто чоловіком Ольги, яка у свою чергу була спадкоємницею князів-києвичів. Заступивши на княжий стіл князь Ігор продовжив політику свого попередника, в якій княжому флоту відводилася чи не головна військово-дипломатична місія. Морські походи князя Ігоря мали широкий міжнародний резонанс, про них писали його сучасники — візантійські хроністи Симеон Льоготет, Григорій і Ліудкранд та арабський хроніст Масуді. За їхніми оповіданнями, в 941 році князь Ігор розпочав війну з Візантією. Причини цієї війни залишилися невідомими. Найбільш імовірною вважають версію, що Візантія знову почала обмежувати Русь в торгівлі та намагалася колонізувати Чорноморське узбережжя русів. Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Царьград) у 941 та 943 роках. Посадивши на 1000 лодій 40-тисячну дружину (в інших літописах називається нереальна цифра у десять тисяч кораблів), князь вийшов з Дніпра і безперешкодно увійшов до Босфорської протоки. Проте перший з них був невдалим — спочатку чисельна руська ескадра успішно пройшла південно-західним узбережжям Чорного моря, але біля самого Константинополя була спалена грецьким вогнем. Час для походу князь вибрав зручний: він знав, що візантійський флот і більшість імператорського війська знаходилися на війні з сарацинами. Однак візантійський імператор, завчасно попереджений херсонеським стратегом про вихід в море флоту русичів і навчений досвідом попередніх війн з ними, встиг повернути свій флот до столиці. Тож, коли лодії з десантом русичів увійшли до Босфору, подальший шлях їм перекрив візантійський флот під командуванням патриція Теофана. На озброєнні грецьких брандерів був «ясний вогонь», якого не мали русичі. І це давало грекам велику перевагу в бою. Та князь Ігор бій прийняв. У Босфорі чи на підході до нього відбулася велика морська битва, в якій греки взяли верх над княжим флотом. Відступивши в море, князь Ігор повернув свій флот до берегів Малої Азії і почав пустошити береги Бітинії і Пафлягонії. Поки десантні загони князя там господарювали, візантійський імператор стягнув туди всі свої сухопутні й морські сили. Македонська кавалерія розбила десантні загони русичів, а флотилія Теофана блокувала княжий флот з моря. У вересні відбулася повторна морська битва двох флотів, в якій княжий флот знову потерпів відчутну поразку. Греки своїм «ясним вогнем» (горюча суміш, що нагадувала полум’я і не гасилася водою) спалили багато княжих лодій. Вночі князь Ігор зумів з залишками свого флоту прорватися крізь блокаду і направився до Керченської протоки — «Батьківщини русів». Весь перехід до Керчі русичі відбивалися від переслідування візантійського флоту і втратили в боях ще багато своїх лодій і воїнів. Полонених русичів греки привезли до Царгорода де, як засвідчують літописці-очевидці, їм відрубали голови. У 944 році між Києвом і Царгородом було досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну угоду, та вже з більшими обмеженнями для Русі ніж це було оговорено при Олегові. Русь зобов'язувалася допомагати імператорові військами та не посягати більше на його володіння у Криму. Та невдача в поході на Царгород не зупинила військових дій князя Ігоря. У вересні 943 року він проводить великий похід на Каспійське море. Союзниками русичів виступили алани (черкеси) та лезгини. Як описав азербайджанський поет Нізамі, русичі, діставшись берегом до Дербента, завантажились на кораблі і з моря увійшли в гирло ріки Кури. Рікою їхня флотилія досягла середини Албанії (території нинішнього Карабаху). Розбивши мусульманські війська, князь Ігор зайняв столицю Карабаху — велике і багате місто Бердау і в ньому розмістив свою ставку. За короткий час він фактично опанував всю країну. Через півроку епідемія дизентерії у війську, викликана надмірним вживанням субтропічних фруктів, примусила таки його повернутися на Русь. З багатою здобиччю Русь, як свідчить літопис, «поплила назад, і ніхто не смів перейти їй дорогу». Другий похід на Візантію, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тиверців, тощо, завершився укладанням більш вигідної угоди з Візантією, яка значно розширила торгівельні можливості слов'ян у Візантії. В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Це завзяте поліське племя не хотіло погодитися з владою Києва, хоч було у найближчому сусідстві столиці Руси. Ще раніше Олег і Ігор вели з ними війну, тепер боротьба почалася заново. Причиною невдоволення деревлян була велика данина, яку наклав на них Ігор. Цю дань стягали варяги. Як прийде місяць листопад, — оповідає Константин Порфирородний,— князі з усією Руссю виходять з Києва у землі підвладних словян на полюддя. Перебувають там цілу зиму і вертаються у квітні і тоді споряджають човни в дорогу до Візантії. Таке «полюддя» було дуже докучливе для місцевого населення. Не тільки треба було доставити важку дань — шкіру, мед, віск — але й утримувати цілу зиму військо, яке певно не поводилося на селі спокійно. Дань у деревлянській землі Ігор віддавав зразу своєму воєводі Свенельдові. Країна була багата і воєвода мав з неї великі доходи. Але тоді дружина самого Ігоря почала нарікати, що їй так добре не діється:«Свенельдові вояки приоділися у зброю і одяги, а ми голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти добудеш, і ми». Ігор вирішив збільшити дань деревлянам і пішов з дружиною на деревську землю. Почалися звичайні «примучування», — силою взяли Ігореві вояки те, що хотіли. Коли вже верталися, Ігор роздумався і сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому, а я вернуся і ще походжу». Думав іще більше для себе зібрати. Як деревляни дізналися, що він вертається, сказали: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не убють. Так буде і з нами, як його не вб’ємо, то нас вигубить». І під містом Іскоростенем зробили засідку й убили Ігоря разом з його товаришами. Переказ каже, що привязали його до стовбурів двох нагнутих дерев і дерева роздерли його тіло на дві частини. Літопис подає смерть Ігоря на 945 р., — нові історики вказують 948 р.
3. Княгиня Ольга
Ольга — дружина князя Ігоря, київська княгиня, канонізована Православною Церквою. Помстилась за загибель чоловіка жорстокою розправою бл. 945 р. над деревлянами, які його вбили. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х років X ст.). Упорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти київської влади (погости). Близько 955 р. прийняла християнство, але не змогла зробити його державною релігією. 957 року відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Константином VII Багрянородним. Походження княгині Ольги невідоме, як і хронологія її життя, де безперечною датою можна вважати лише дату смерті, зафіксовану церковним літописцем. Повість временних літ відносить шлюб Ольги та Ігоря до 903 року. При цьому літописець вагається, описуючи її походження: «от Плескова», «… Неци же глаголють, яко Олгови дщи бе Ольга». За пізнішим Іоакимовим літописом Ольга була родом з Ізборська з роду Гостомисла. Оскільки ім'я Ольга прямо пов'язане з Олегом, існує версія, що вона була його дочкою (Helga). Становище Ольги при київському дворі було винятковим: літопис зафіксував дату її шлюбу, у неї був окремий двір у Вишгороді, її посол на рівні послів «світлих» князів з місцевих династій брав участь у переговорах з Візантією у 944 р., полководці Ігоря одностайно визнали її регентшею, а юного сина Святослава спадкоємцем. Отже, Ольга навряд чи могла бути дочкою посадника Пскова чи іншого боярина. Стан відносин з Болгарією та джерела також не дають можливості вважати її дочкою болгарського кагана Симеона, народженою бл. 896 р. у Плісці. Інша, більш детально аргументована версія — що Ольга, яку князь Олег привіз з Болгарії, була онукою болгарського князя Бориса, дочкою його сина Володимира, попередника на болгарському престолі і брата Симеона.[1] Походження Ольги залишається загадковим, існує навіть версія, що вона була останнім нащадком Аскольда, чия сім'я могла бути вивезена у Псков. Версію про галицьке походження княгині Ольги озвучив директор Львівської картинної галереї Борис Григорович Возницький: «Ольга, донька великоморальського князя, яку видали заміж у 14 років у Київ. Згідно із записами про народження княгині, вона народилася в Плєськові. Росіяни кажуть, що це Псков, болгари — що Ольга народилася в їхніх Плисках. Найімовірніше, що Плєськов — це і є наше Пліснесько.» Тепер Пліснесько — хутір біля села Підгірці Бродівського районну на Львівщині. Повість минулих літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка (Ігоря). За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в мийниці; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід в землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники «посікли п'ять тисяч» п'яних деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста. Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання — чи може дочка одружуватись з батьком. Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.
Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви. До 964 року літопис відносить початок самостійного княжіння Святослава, що може свідчити про відхід Ольги від державних справ. Коли 968 року печеніги прийшли вперше на Руську землю, а Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ользі з малолітніми онуками довелось організовувати оборону Києва. Наступного року, шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм.
4. Святослав
Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі, а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно воюючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії Київської Русі.
У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів — східнослов'янського племені, що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, попливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складовою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.
У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києві, середнього сина Олега — у древлян, а молодшого, Володимира — в Новгороді, Святослав повертається до Болгарії.
Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги і вбили Святослава. «Повість временних літ» оповідає, що печенізький хан наказав зробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові.
Розповідаючи про походи й завоювання, слід також сказати, наскільки великим був вплив київських князів. Установити географічні межі Київської Русі можна лише приблизно. Вони охоплювали майже всі населені східними слов'янами землі (пізніше були втрачені території на нижній Волзі, Північному Кавказі та в Болгарії, завойовані Святославом). Проте влада перших київських князів у різних частинах їхніх володінь була обмеженою й неоднакової сили. Примітивна політична організація, надто великі відстані, значна відокремленість стояли на перешкоді встановленню якогось об'єднаного політичного цілого. Якщо не брати до уваги періодичні походи за даниною, перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко від головних міст і поселень. Що ж до княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою силою, на яку була спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягів. Між князем і дружиною, що ділилися як небезпеками, так і добром, добутим у походах за даниною, виникали особисті, безпосередні та взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави. Так, у походах за даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об'єднання — Київську Русь.
Висновок
Перші київські князі остаточно об’єднали землі східних слов’ян, створили єдину систему державного керування й вирішили найголовніше завдання — забезпечили захист давньоруських земель від постійних набігів печенізьких племен.
Зростання могутності і авторитету Києва тривало за князів Олега, Ігоря та Святослава. Часи Ігоря дуже зміцнили Київську державу. Під владою Ігоря опинилося близько 20 “свіжих князів руських”. Після смерті Ігоря почала правити його дружина Ольга. Вона встановила суворий порядок управління країною, що сприяло зміцненню її економічної могутності. В країні було прийнято християнство. Налагоджені відносини з Грецією і Німеччиною. Ще більше зміцніли позиції Київської держави за часи князя Святослава . Войовнича натура, Святослав розгромив Хозарський кагананж, Волзьку Булгарію; включив до складу держави вяжичів, придунайські міста. Тільки йому вдалося закінчити об'єднання східнослов'янських земель в одній державі з центром у Києві. Вплив Київських князів був, безсумнівно великий, але влада їхня у різних частинах їхніх володінь була обмеженою і неоднакової сили. Примітивна політична організація, великі відстані, відокремленість –стояли на перешкоді політичного об'єднання . Перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена. Данину ж збирала княжа дружина, набрана з ворягів. Між князем і дружиною були своєрідні стосунки, основані як на загальних прибутках, так і небезпеках. Це і є основа політичної організації ранньої Київської держави.
Список використаної літератури
1. Войцехівська І., Діптан І. та ін. Історія України в особах ІХ-ХІІІ століття.−К.,1993;
2. Древняя Русь в свете зарубежных источников. Под ред. Мельниковой Е.А.−М., 2003;
3.Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи .− Львів,2000;
4.Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій.−К., 1997;
5.Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества. − М., 1993.
5
