Культура Київської Русі. 4

1. Культура  дохристиянської Русі

В IX —X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава  — Київська Русь, яка відіграла  важливу роль в історії не лише східноєвропейської, а й західноєвропейської  цивілізації. Політичне об'єднання  східнослов'янських і деяких неслов'янських  племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення  перейшло до орного землеробства, а  в лісостеповій — до дво- і трипілля. У цей час виникають міста  як центри ремесла і торгівлі. Вже  у IX ст. Русь називали за її межами Гардарікою, тобто "країною міст".При розкопках  стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Воло-Я димира-Волинського й інших  археологи знайшли велику кількість  И знарядь праці, зокрема сільського господарства, костяних гребенів, прикрас  із кольорових меблів і скла, які  належать до цієї епохи. Великих масштабів  досягло видобування залізної руди, що дало змогу 1 руським ковалям виготовляти  високоякісні вироби із заліза.

Наголосимо, що зміни в  соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали  зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Відомо, що в епоху воєнної  демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія  — політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви "злим" і "добрим" духам (упирям, берегиням), пізніше — Перуну — богу блискавки, Даж-богу — богу Сонця. Жертви приносили  також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому  пробували "дари природи" — сир, мед кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) — покровителя худоби на початку січня випікали печиво у  вигляді домашньої худоби, одягали  маски тварин. Щороку ЗО липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни  глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина — бога вогню  Сварожича.

З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестала виконувати об'єднувальну функцію між різними соціальними  угрупованнями. Тому постало питання  про заміну язичництва християнською  релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром 988 р. Прийняття Руссю християнства стало важливою віхою в історії  давньоруської культури, витоки які  сягають у глибоку давнину.

На Русі ще до запровадження  християнства як державної релігії  зароджувалась писемність, складалися моральні та правові норми, розвивалась  архітектура, скульптура (зокрема дерев'яна), спостерігалися зародки театралізованих  вистав тощо.Виникнення писемності у  східних слов'ян було зумовлене об'єктивними  причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками, предки слов'ян застосовували  предметні спроби пере-дання повідомлень ("черти" і "рези"), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні "Про письмена". Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує: руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.У "Паннонському житії" Константина Філософа (Кирила) (827 — 869 pp.) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив "Євангеліє" і "Псалтир", написані руськими письменами 858 р. Деякі вчені допускають, що це була глаголиця — стародавній слов'янський алфавіт, що змінив "рези" і "черти"

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди Русі з 

Візантією — 911, 945, 971 pp., написані двома мовами — грецькою і руською.Загальне поширення писемності у Київській  Русі засвідчують знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська  область). У Новгороді вони існували ще до середини X ст. У них здебільшого  йдеться про господарські питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали  за допомогою спеціального інструменту  — стилоса (по-давньоруськи — писало)

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий  ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних  слов'ян був виявом не лише поетичної  культури, а й політичної свідомості народу, розуміння свого місця  в історії.Ще в дохристиянський  час склалися перекази, які пізніше  були введені до "Повісті временних  літ": про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, помсту княгині Ольги  деревлянам за вбивство її чоловіка —  князя Ігоря, одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, "віщого" Олега та ін. М.Грушевський, характеризуючи ці перекази, зокрема, зазначав, що "віщий" Олег "запав  глибоко в пам'ять народну".

До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані  з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, весільними піснями  східних слов'ян захоплювалися чехи, румуни, поляки, які частково переносили їх у свій побут. З давніх-давен  дійшли до нас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про  три царства), перекази про ковалів-змієборців, ігри ("А ми просо сіяли-сіяли" та ін.).

Народні традиції жили також  у мистецтві дохристиянської  Русі. Стародавні русичі були неперевершеними  майстрами дерев'яної скульптури й  архітектури. Наприклад, на початку X ст. у Новгороді був споруджений  з дуба Софіївський собор з 9 високими та меншими зрубами. У "Повісті  временних літ" згадується про  існування 945 р. в Києві кам'яного  князівського палацу Свято слава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981 — 1982 pp., засвідчують, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру.

Виняткової витонченості ДОСЯГАЙ ювеліри Київської Русі в VI — І IX ст. У басейні річки  Рось знайдений скарб речей з VI —VII ст., 1 з-поміж яких особливо виділяються  срібні фігурки коней із зо-! лотами гривами та копитами і срібні фігурки  чоловіків у типо- І вому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Мистецьким шедевром IX —початку X ст. є турові роги-ритори з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній  посуд для вина у вигляді рогів  з невеликими отворами). На них зображені  у техніці карбування фантастичні  звірі з крилами, орли, грифони, вовк, півень, битва двох драконів тощо. Далеко за межами Київської Русі — в  Скандинавії, Болгарії, Візантії славилися  витвори давньоруських майстрів — браслети, каблучки, коралові намиста, виготовлені з допомогою техніки  черні та скані.

Складну композицію має скульптура кам'яного Збруцького ідола, знайдена у 1848 р. в гирлі р. Збруч на Тернопільщині, землях колишніх стародавніх бужан. Скульптура розділена на три яруси: внизу — бог підземного світу  тримає в руках землю, посередині — фігурки жінок і чоловіків, а на верхньому ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родючості Мокош, а голова ідола, що вінчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має більше двох з половиною метрів і важить близько  тонни. Дослідження засвідчили, що скульптура Збруцького ідола була частиною унікальної язичницької споруди — святилища  біля гори Богит у с.Городниця. У 983 р. князь Володимир на пагорбі  Теремного палацу звів каплицю, де стояли дерев'яні скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші.

Популярним у Київській  Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов'ян у давні часи існували різноманітні музичні інструменти — гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.

Отже, духовна культура дохристиянської  Русі не вважалася "примітивною", як іноді стверджують богослови. Вона вбирала специфічні риси своєї  епохи, пізніше чимало її досягнень  запозичило християнство: рукоділля, витвори  декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури —  в кам'яній, старі орнаменти —  в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької  релігії перейшли до християнства (Іван Купала —Іоанн Хреститель, Перун —  Ілля-Пророк, Велес — Власій, Сварог — святі Кузьма та Дем'ян та ін.).

2. Культура Київської  Русі  після Християнизації

Лытература

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню 

писемності, створенню визначних  пам'яток літератури. Під його впливом  розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися  і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством  на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський  календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні  зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття  захоплення навколишнім світом.У  процесі поширення й утвердження  християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних  слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни  знищили безцінні пам'ятки стародавнього  язичницького світу, зокрема шедеври  дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської  Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років  до врийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також  на Балканах і в Моравії.Коли християнство стало державною релігією Київської  Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської  літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Наголосимо, що до літератури-посередниці  давньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної  літератури належали: богослужебні книги  — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — агіографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські  твори на зразок "Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика —  урочисті "слова" на церковні свята.Важливі  політичні й історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської  культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і j монастирів, побудованих  на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень  світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками  були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літо-писець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського  монастиря Феодосій, ігумен* Сильвестр  та ін.Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'яти-книжжя Мойсееве, Буття.

Збереглося чимало списків  Євангелій, але лише два з них  складають тетра-Євангелія, тобто  всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський  список Євангелія виконав дяк  Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва — "Остромирове Євангеліє". Деякі дослідники вважають, що форма  письма цього твору засвідчує  про його київське походження, а  дяк Григорій, ймовірно, був з  духовенства, яке приїхало з Києва  до Новгорода

Інше важливе джерело  давньоруської християнської філософсько-літературної думки становила візантійська література, зокрема патристична — твори "отців церкви": Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали  перших Вселенських соборів (325 — 787 pp.). У них обґрунтовані основні  догмати християнства.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для  київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного  характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні  твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки  людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які  слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р. згадувався автор — "грішний  Іоанн", розповідалося, якими джерелами  користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив "Ізборник" тощо. Ці публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.

Для характеристики епохи  виникнення оригінальної літератури Київської  Русі найкраще підходить афоризм  з "Євангелія від Іоанна": "Спочатку було слово". "Словами" називалися тоді твори церковно-повчального  характеру. Сюжетом для їх написання  могла слугувати історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був  у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної  пам'ятки вітчизняної писемності —  церковно-богословського твору "Слово  про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської  землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники  розуміли Старий Завіт — першу  частину Біблії (іудаїзм),а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину  Біблії (християнство).Митрополит Іларіон  висунув перед собою складне  історико-філософське завдання —довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чотирьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя — "правдивого славного та мужнього". Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває "божественну мудрість".У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Загалом давньоруські літописи — це надзвичайно цінне історичне  джерело, з якого можемо дізнатися  про окремі подробиці подій і  процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень  часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни. При зміні політичного  курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а  подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як часто змінювалася  влада на великокняжому столі, а  за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, "мономаховичі" й "ольговичі", котрі виступали  замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати  процесу літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї  династичної гілки та осуду своїх  конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Передусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого  переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу  тощо. Ця стабільна частина історичного  передання, незалежна від змін у  суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидат-нішим  вітчизняним літописом серед  збережених часом є "Повість временних  літ", написана ченцем Києво-Печерського  монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються  майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи  та різні доповнення, зроблені самим  Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити місце  Київської Русі в загальноісторичному  процесі, пов'язати її історію зі світовою."Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Временний", тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події — наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є "роз'яснення" на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець залишається патріотом своєї землі, який не може не виявляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори.

Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання  культурних кіл сприяти утворенню  на великій території Київської  Русі єдиної нації. Формування нації  сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як спільного для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні  економічні, політичні, духовні прагнення  й відокремлює "своє" від "чужого" в історичній перспективі: у проекціях  минулого та майбутнього. За часів Середньовіччя  такі проекції потребували релігійного  обґрунтування, а тому укладач "Повісті  временних літ" багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкається і  власне етнічних проблем.

Історична заслуга літописця  Нестора полягає в тому, що він  створив другу, після Іларіона концепцію  осмислення давньоруської історії  та висунув питання про введення історії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи  Нестора актуальним залишалося питання  про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною пам'яткою староукраїнського  письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. Князь Володимир  Мономах — одна з найвидатніших  постатей княжих часів, син високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням  п'ятьох мов. Від батька Володимир  перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він перебував 1113—1125 pp. У творі  можна виділити три окремих частини. В першій автор від імені князя  Ярослава Мудрого звертається з  посланням до його синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати  кордонів. "Якщо будете жити у ненависті  та в роздорах, — зазначається у  посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею". У  другій частині твору автор розглядає  обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує  допомагати бідним, опікуватися вдовицями  і сиротами, забороняє карати смертю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". В третій частині Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки  у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої  у світі ніщо не відбувається. Отже, у "Повчанні Володимира Моно-маха" простежується світський, хоча і  запозичений з Псалтиря, варіант  християнської моралі.

Видатним філософом і  літератором Стародавньої Русі був  Даниїл Заточник (кінець XII — початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла  Заточника" (в іншій редакції — "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", використовує афоризми античних філософів  —Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора…

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид  літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних  діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського  монастиря Антонія Печерського. У житіях відбивалися історичні  події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони становлять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у "Житії Феодосія Печерського" яскраво відображені монастирський  побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" —  збірник розповідей про життя  ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з "Повісті  временних літ", зокрема розповіді  Нестора-лі-тописця про иечерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні  події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва  з Галичем, Перемишлем, похід руських  князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській  та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного  шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої  культури русичів. "Слово о полку  Ігоревім" присвячене опису невдалого  походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря  Святославича проти половців 1185 р. Автор  твору яскравими фарбами змальовує  образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла  та ін. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти  в піхви мечі", помиритися між  собою.За жанром — це радше не слово-хвала. а слово-жаль з приводу страждань  Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено  в жертву княжому прагненню слави  і військової здобичі. Деякі дослідники зазначають, що "Слово о полку  Ігоревім" за спрямованістю відбивало  опозиційні панівній офіційній ідеології  пріоритети і за зверненням до язичницьких  образів, і за особливою орієнтованістю на південні, степові та причорноморські  витоки русів. Великою тугою сповнений  ліричний монолог Ярославни, який надихав  багатьох українських, російських та інших  слов'янських поетів до створення  неперевершених шедеврів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається  постать автора — вихідця з  князівського середовища, полум'яного  патріота, широко обізнаної і талановитої  людини. На думку дослідників, одним з найвірогідніших претендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час Ігоревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться. Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь загалом і дає підстави вважати, що її культурне життя (за сучасними уявленнями дещо примітивне) було значно багатшим і розвиненішим, ніж дають змогу судити про це вцілілі пам'ятки та відомості.

Освіта

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

Після офіційного запровадження  християнства на Русі князь Володимир  розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей "нарочитої  чаді", тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залесь-кому, Луцьку, Холмі, Овручі. В них вивчали  письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов'янською  мовою, яка "прийшла" разом з  церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладалася й іноземна література.

Головними поширеними на той  час науками були богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознавства  та космології черпалися з перекладних  книг: "Фізіолог", "Шестоднев", "Християнська топографія" Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові  джерела широко використовувались "Статут Володимира Монома-ха" та збірка норм давньоруського права — "Руська правда".При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого  були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого  Микола-Святоша, волинський князь Володимир  Васильович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св.Іллі у Києві.

Архітектура

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. Це був  хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений  мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь  Володимир виділив десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.

Цікава її історія. Майстрів для будівництва було запрошено  з Візантії, оскільки досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих ґрунтів, адже завжди будували в горах, де не існувало потреби в  міцному фундаменті. За тими самими принципами у 996 р. було завершено будівництво  першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир  виділяв десяту частину своїх  доходів. Однак ґрунт не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, який порівняно  швидко перетворився на купу будівельного брухту. Церкви, побудовані пізніше, були пристосовані до місцевих умов і переносили випробування часу зі значно меншими  втратами.З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою  пам'яткою є збудовані Ярославом  Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж  завершувалися так званою домовою  церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 p., досі становлять окрасу української  столиці. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац  князя Володимира, зведений наприкінці X —початку XI ст. Палац збудовано  з поєднанням візантійських і  ранньороманських традицій зодчества.

В Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати  глибокі (на 2 — 4 м) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом слугувало вапно. Для  полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в  стінах залишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними  глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми загалом, яка мала символізувати  гармонію світобудови, створеної з  хаосу Божим Словом. Для цього  ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будова виднілася  здалеку і на тлі неба. Головним структурним елементом храму  був його центральний купол, розташований на восьмикутному або циліндричному  барабані над вівтарем у східній  частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювався  образ Христа-Пантократора, тобто  Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської  Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний  неф (лат. navis — корабель, витягнуте  в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон чи стовпів). Типова храмова споруда  мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані  поперечні 

нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований  із заходу на схід, тому східна частина  будівлі закінчувалась напівкруглими  апсидами у вівтарній частині  за кількістю нефів.

З півдня на північ храм перетинав  трансепт, що надавав споруді хрестоподібного  вигляду, але цей хрест можна  було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий вид храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав поширення в культовому будівництві Візантії, хоча виник  у Вірменії та на території малоазійських  провінцій імперії.Вікон у стінах давньоруських храмів було небагатою. Напівтемне приміщення освітлювалось  промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни  вкривали розписи або мозаїки. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, які чергувалися  із орнаментами, відповідно до візантійських  традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читалися, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три  частини. За вертикаллю верхня частина  належала Богові, середня — ангелам, нижча — святителям із людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, котра заступалася за грішне людство  перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої  популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері — піднятими  на рівень голови руками —канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської  Русі.