Культура Стародавнього Єгипту. 4

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І  ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОГО ТУРИЗМУ

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

На тему:

«Культура Стародавнього  Єгипту»

 

 

 

 

 

Виконала студентка

2 курсу, групи Т-50

Отрошко Олександра

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2011

 

 

 

План

 

Вступ

1. Періодизація культури Стародавнього Єгипту
2. Релігійно – міфологічний світогляд
3. Писемність та освіта
4. Наука
5. Мистецтво

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Наприкінці IV тис. до н.е. у північно – східній частині Африки, в долині річки Ніл, сформувалася ранньорабовласницька держава Та-Кемет. Цьому передувала багатовікова боротьба за владу в країні невеликих  самостійних політичних утворень «номів», яких існувало близько 40. Ця боротьба нарешті закінчилася приблизно на межі IV і III тис. до н.е., об’єднанням усіх номів у дві великі держави: Верхній та Нижній Єгипет. Врешті - решт перша з них силою підкорила другу і весь Єгипет обєднався під владою одного фараона. Цей володар, якого звали Менес заснував першу династію фараонів . Таким чином утворилася ця могутня держава.

Культура Стародавнього Єгипту — одна з найдавніших і найбільш самобутніх. У ній дуже міцними  були традиції, хоча вважати її застійною, як це стверджують деякі єгиптологи, не можна, адже в ній, за словами американського вченого О. Нейгебауера, було так  само мало вродженого консерватизму, як і в будь-якій іншій тогочасній культурі.

Вклад стародавніх єгиптян у  скарбницю світової культури неможливо  переоцінити. Вони створили одну з найдавніших  систем письма, на основі якої виникли  семітські та африканські алфавітні  писемності, розробили господарсько-лічильну систему, котру запозичили стародавні перси та народи елліністичного світу. Визначні досягнення староєгипетської архітектури та мистецтва вплинули на мистецький розвиток сирійців, хеттів, ассирійців, егейських народів, послужили  основою для високого грецького  мистецтва.

Під впливом староєгипетської художньої  словесності формувалася антична  література, а відтак і взагалі  європейська літературна творчість. Вагомою виявилася староєгипетська  спадщина й у галузі науки, передусім  медицини та математики. Староєгипетський сонячний календар ліг в основу європейської системи ліку років.

Релігійно-міфологічні системи  Стародавнього Єгипту істотно вплинули на духовне життя народів Середземномор'я  та християнську релігію. Лише у сфері  філософської думки спадщина Стародавнього  Єгипту виявилася мінімальною, «стародавнім євреям і грекам довелося відкривати для себе заново ті елементи, які  вже втратили притягальну силу для  Єгипту».

 

 

Періодизація культури Стародавнього Єгипту

Хронологічними рамками  Стародавнього Єгипту є приблизно  III тис. до н.е. — IV ст. н. е.

За традицією історію поділяють  на кілька періодів:

1. Період Раннього царства (близько 3000 – 2800 рр. до н.е.). В цей період відбувається розвиток землеробства, зрошення, поява гончарного кругу, розвиток ремесел.

2. Період Давнього царства (2800 – 2500 рр. до н.е.). Це період загального піднесення господарства, будується перша східчаста піраміда  та піраміди Хеопса, Хефрена, Мікеріна.

3. Період Середнього царства (близько 2050 – 1670 рр. до н.е.). В цей період до вжитку входить бронза, удосконалюються знаряддя праці , з’являються нові іригаційні системи, переживає розквіт література, закладаються онови алгебри та геометрії, розвивається медицина .

4. Період Нового царства (близько 1580 – 1070 рр. до н.е.) В цей час використовується мідь, бронза, камінь у створенні пам`яток культури, з’являється затемнене скло, перші вироби із заліза, розвивається наука муміфікації, будуються нові храми та піраміди-гробниці.

5. Пізній час (11 ст. – 332 р. до н. е.). Цей час демонструє занепад держави і посилення впливу інших культур: лівійської, асирійської, перської тощо.

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося  понад 6 тис. років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного  мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.

Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема  математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі  був досить питомим.

Художня культура Стародавнього Єгипту відбила розвиток класових взаємин  рабовласницького суспільства. У ній  знайшли відображення разючі контрасти  між соціальним становищем могутнього володаря, намісника Бога на землі  — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії — жерців та простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників, гончарів.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало  його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого  періоду єгипетська художня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.

Провідним видом мистецтва Стародавнього  Єгипту була архітектура, а всі інші види певним чином залежали від неї.

Монументальність форм — ось  що перш за все впадає у вічі при  знайомстві із самобутньою єгипетською  культурою. Грандіозність архітектури  царських поховань визначала стиль  скульптури, стінопису, які складають  єдиний ансамбль з архітектурним  комплексом.

 

Релігійно – міфологічний світогляд

Ключем до розуміння всієї  культури Стародавнього Єгипту є  система релігійних уявлень, відображена  в міфології. Староєгипетська релігія та міфологія — надзвичайно складне явище. Вони поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, які склалися в різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись і ускладнюючись. Релігія стародавніх єгиптян — це химерне переплетення фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонїі і космогонії, культу і страшенно заплутаних міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першопредком, здатним захистити їх від усілякої напасті чи, навпаки, накликати її. Тотемне походження мали навіть назви окремих номів (Зайцевий, Антилоповий, Оксірінхський тощо).

Основними джерелами, по яких вивчають міфологічні уявлення, є  різноманітні релігійні тексти, гімни  і молитви богам, записи похоронних обрядів. Найбільш давні з них отримали назву «Тексти пірамід» — вони нанесені на стіни похоронних камер фараонів Давнього царства всередині пірамід. У часи Середнього царства магічні вислови пишуть і в усипальницях жреців, знатних вельмож, це — «Тексти саркофагів». У період Нового царства подібні записи супроводять вже і «простих» померлих, роблять їх на папірусі, які називають «Книгою мертвих».

Багато які боги шанувалися єгиптянами у вигляді тварин. Священний  бик Апіс сприймався як уособлення виробляючої сили природи і родючості. Цілий культ склався навколо  гнойового жука — скарабея. Йому поклонялися в храмах сонячних божеств, його зображали штовхаючим перед собою сонячний диск. Під час муміфікації кам'яне зображення скарабея вміщували на місце серця. Це — найдавніші, пов'язані ще з тотемізмом, вірування. Поступово уявлення про зовнішній вигляд богів мінялися. Божества стали зображатися, як правило, у вигляді людей з головами тварин, рідше — у вигляді тварин з головами людей. Наприклад, богиня Хатхор зображалася з коров'ячою головою, бог Амон — з рогами барана, бог Гор- з головою сокола. Сфінкс же — божество, що охороняє кордон пустелі, що стереже Єгипет від Сету — бога смерті і гарячого спопеляючого вітру — представлявся у вигляді лева з людською головою. Певні звірі і птахи стали вважатися душами богів і жили при храмах. Щоб бути визнаним втіленням божества, тварина повинна була володіти особливим кольором, формою плям, рогів. Після смерті трупи священних тварин муміфікувалися і вдавалися до поховання. Археологами знайдені цілі кладовища биків, кішок, крокодилів.

Вищим культом в країні був культ сонячного божества. Єгипет називали «країною Сонця», фараонів — «синами Сонця». У часи Древнього царства головним божеством був бог Сонця — Ра. Захід і схід Сонця в різних міфах пояснювався по-різному. У одних — небесне зведення представлялося у вигляді корови з тілом, покритим зірками, а іноді — в образі жінки-богині, яка, зігнувшись, пальцями рук і ніг торкається землі. У такому випадку зникнення і поява Сонця зв'язували з проковтуванням світила і новим його народженням. З інших уявлень Ра вдень пливе по небу в човні до західних гір. Там він пересідає в нічний човен, допливає до східних гір, звідки, витримавши битву зі своїм ворогом-змієм, знову з'являється на небі.

Кожне місто мало свого  бога-заступника. У Фівах особливо шанували бога Амона. Коли столиця Єгипту перейшла сюди (у часи Середнього царства) культ Амона був об'єднаний  з головним державним культом  поклоніння Сонцю, склався образ  єдиного бога — Амона — Ра.

В епоху Нового царства  був недовгий період, коли фараон Аменхотеп IV відмінив всі колишні культи і ввів єдинобожі (монотеїзм) — поклоніння всемогутньому сонячному диску — богу Атону. Своє ім'я, що означало «Амон задоволений» він замінив на Ехнатон («Корисний для Атона»). Щоб бути більш незалежним, фараон зробив своєю столицею спеціально побудоване нове місто Ахет-Атон. Після смерті Ехнатона жреці, проти яких і була, власне, направлена реформа, швидко відновили шанування Амона-Ра, свою владу і зробили все можливе, щоб ім'я Ехнатона було назавжди забуто. Тільки завдяки тому, що археологи знайшли прокляту жрецями і покинену столицю фараона-реформатора, його історія стала відома науці.

Дуже важливий загальноєгипетський культ помираючого і воскресаючого бога Осіріса. Міф розповідає про те, як Осіріс, коли царював, навчив людей обробляти землю і саджати сади. Але його брат, злий Сет, бажаючи правити сам, убив Осіріса. Сестра (і одночасно дружина) Осіріса богиня Ісіда, знаходить і оплакує його тіло. Син Осіріса і Ісіди — Гір — вступає в боротьбу з Сетом. Завдяки допомозі Ісіди на суді богів Гора визнають єдиним спадкоємцем. Після перемоги Гір воскрешає батька. Однак Осіріс не бажає залишатися на землі і стає царем потойбічного світу. Культ Осіріса був тісно пов'язаний із землеробством: сівба вважалася похоронами Осіріса, поява перших всходів — його відродженням. Гора ж порівнювали з сонячним світлом, яке дає життя (сокіл був одночасно символом і Гора і сонця). Найважливішою межею древнеєгипетської релігії було обожнювання царської влади. Померлий фараон прирівнювався до Осіріса, вважалося, що він знаходив вічне життя. Правлячого фараона вважали живим богом, Гором у плоті, сином Ра. Вірили, що влада фараона розповсюджується навіть на сили природи. Існував обряд, коли при настанні часу розливу Ніла фараон кидав в ріку папірус з відповідним наказом. Такі уявлення мали вельми реальну основу: фараон володів абсолютною владою, йому підкорявся величезний бюрократичний апарат, йому належали всі землі в державі, золоті рудники і копальні срібла, в його особисте розпорядження поступали податки, що збираються.

У єгиптян були дуже складні  уявлення, пов'язані зі смертю і потойбічним  світом. Смерть і існування після  неї вони вважали безпосереднім  продовженням земного життя. Розумілося це настільки буквально, що було спеціальне заклинання, яке в замогильному світі  відвертало смерть від людини, вже  вмерлої на землі. До мертвих зверталися з письмовими проханнями, вони могли  взяти участь в судовій справі, лікуванні хворого. Однак, щоб забезпечити вічне замогильне існування, треба було додержати безліч спеціальних обрядів. Всі ці вірування і обряди складали заупокійний культ, який пронизував і світогляд, і побут, і мистецтво єгиптян. Єгиптяни вірили, що людина володіє декількома душами. Одна з них — Ба — у вигляді птаха з людською головою в момент смерті покидає тіло. Для того щоб померлий ожив і знайшов безсмертя, Ба повинна повернутися, знову сполучитися з тілом. Звідси відбувається звичай муміфікації. Крім збереження тіла для подальшого щасливого існування померлий повинен був мати все, що він мав за життя. Людських жертвоприносин в єгипетському обряді поховання не було. У гробницю вміщували численні зображення членів сім'ї, слуг, рабів. Крім Ба, кожна людина володіла ще однією душею — Ка. Ка — примарний двійник людини, що мешкав в гробниці. Ка також повинна була мати можливість відшукати свою земну оболонку, для цього в гробницю вміщували скульптурні зображення померлого. Вічне життя передбачало не тільки дотримання обряду поховання. Жертвоприношення, богослужіння повинні були продовжуватися і згодом. Тому кожному фараону окрім гробниці зводили спеціальний заупокійний храм. Спадкоємці піклувалися про нього, оскільки благополуччя країни зв'язували із збереженням вічного життя фараонів. Існували спеціальні землі, прибуток з яких йшов на утриманняґ гробниць, храмів, жреців.

Непоправну шкоду замогильному буттю могло принести навіть неуважне поводження з ім'ям покійного. Іменам додавалося особливе магічне значення. Простим людям заборонялося вимовляти  вголос не тільки власне ім'я фараона, але навіть його царський титул. Фараон — це інакомовне позначення, яке зберіглося в Біблії (в перекладі — великий будинок, тобто — той, який живе у великому будинку). У написах ім'я фараона захищалося — обводилося особливою рамкою — картушем (до речі, цей звичай допоміг в свій час розшифрувати ієрогліфи). Фараон Нового царства Тутмос III довгі роки не міг зайняти престол, оскільки в країні правила влада, що захопила шляхом змови цариця Хатшепсут. Коли після її смерті Тутмос став фараоном, він віддав наказ знищити всі написи і статуї в її честь.

Писемність та освіта

Основним матеріалом для  письма був папірус, який єгиптяни виготовляли, нарізаючи із стебел рослини тонкі  смужки, потім склеювали їх шарами хрест-навхрест, спресовували і просушували. Виходили цупкі сувої, чорнила на яких не розпливалися. Довжина таких сувоїв іноді сягала десятків метрів. Єгиптянин тримав сувій у лівій руці й розкручував його в процесі читання. Писали стародавні єгиптяни здебільшого горизонтальними рядками справа наліво чи вертикальними — згори донизу, при цьому стовпчики йшли справа наліво (рідше — зліва направо). Писали загостреною очеретяною щіточкою, яку вмочували в чорне або червоне чорнило.

Грамоту єгиптяни здобували у спеціальних  платних школах, які існували здебільшого  при храмах. Школярі не лише вчилися  читати й писати, а й опановували  тодішні наукові знання. Школи  готували грамотних чиновників-діловодів, яким присвоювали звання «писця, що одержав дощечку». Деякі випускники шкіл досягали вершини чиновницької кар'єри. Так, збереглася писемна згадка про одного бідного юнака, який «досяг стопів фараона завдяки своїй  дощечці для письма». Любов до навчання у школах прищеплювали за допомогою бамбукової палиці, керуючись  тодішнім «педагогічним» принципом: «вухо  хлопця на його спині, і він слухає, коли його б'ють».

Складність староєгипетського  письма спричинила появу в суспільстві  культу грамотності. Грамотність, а  не військова звитяжність, цінувалася в Єгипті понад усе, шлях до влади  «лежав не через меч, а через перо». Окремі писці зажили собі визнання й слави, їх вважали напівбогами, їхню мудрість оспівували поети. Проте  непомірно високий соціальний престиж  чиновників-грамотіїв, за словами історика-публіциста, побічно сприяв виникненню «соціального чванства й інтелектуального безсилля».

Єгипетське жрецтво, особливо від  доби Нового Царства, намагалося перетворити  освіту на свою монополію. Навіть фараон не міг скористатися релігійно-філософськими  трактатами, які зберігалися при  храмах, без спеціального дозволу  жрецької колегії. Греки та візантійці, що ототожнювали єгипетського бога мудрості й письма Тота з античним культом  Гермеса, називали ці книги герметичними, тобто недоступними.

Історичне значення староєгипетського  письма полягає в тому, що воно стало  родоначальником найдавнішого алфавіту в Африці та основою для створення  семітських абеток, передусім фінікійської, з якої починається біографія  сучасного алфавітного письма.

Стародавні єгиптяни розмовляли особливою  мовою, що входила до афразійської (семіто-ха-мітської) групи мов. її лексичний фонд становив понад 20 тис. слів, вона мала розвинену  синоніміку і залишила багату лінгвістичну спадщину. Так, староєгипетське походження мають імена Таїса, Пахом, Онуфрій, Сусанна, Пафнутій, топоніми Єгипет, Лівія, Асуан, слова папірус, оазис, ібіс, ебоніт, базальт, натр тощо.

Найдавніше письмо з'явилося в  Єгипті наприкінці IV тис. до н. є. Воно мало малюнкову форму. Саме тоді виразно  простежувався культурний вплив  Месопотамії на Єгипет, і оскільки ще й досі не вдалося виявити перехідну  форму від примітивного малюнкового  письма до готової ієрогліфіки, яка  з'явилася двома століттями пізніше  ніж клинопис, деякі дослідники вважають, що єгиптяни, найімовірніше, запозичили саму ідею письма в шумерів, проте  більшість єгиптологів схиляється до думки, що староєгипетське письмо має місцеве походження.

Письмо стародавніх єгиптян  пройшло в своєму розвитку три  послідовні стадії: піктограму (малюнкове  письмо), ідеограму (передача абстрактних  понять) та фонограму (передача звуків). Прикладом піктограми може слугувати  відома палетка Нармера, яка не читалась, а тлумачилася. В ідеограмі зображуване  поняття вже не обов'язково збігалося  з образом-малюнком (малюнок лелеки означав також «знаходити», малюнок  посудини, з якої виливається вода,—  «прохолодний» і т. п.); Згодом єгиптяни стали передавати на письмі окремі звуки та склади, тобто винайшли фонему. В XXIII—XV ст., які вважаються класичною добою розвитку ієрогліфіки, єгиптяни 24 приголосні (голосних у письмі не позначали) передавали 36 ієрогліфами, а звукові склади (дві-три приголосні поруч) — близько 350 знаками.

Староєгипетське письмо — це мішанина з піктограм, ідеограм і фонограм. Єгиптяни, як свідчать їхні писемні  пам'ятки, впритул підійшли до створення  алфавіту, проте останнього кроку  на цьому шляху так і не зробили. Щоб читати письмо стародавніх єгиптян, необхідно було вивчити щонайменше 700 ієрогліфів, загалом же їх існувало кілька тисяч. Читати й розуміти текст  допомагали детермінативи, яких налічувалося понад 100. Ними слугували звичайні ієрогліфи, які в інших випадках мали самостійне смислове чи звукове значення. Наведемо приклад застосування детермінативів. Поняття «дім» і «виходити» передавалися на письмі однаковими знаками. Якщо біля цих знаків нічого не стояло, вони означали «дім», якщо ж стояв детермінатив у вигляді зображення пари крокуючих  ніг — «виходити».

У Стародавньому Єгипті поступово  склалися три стилі письма: ієрогліфіка, ієратика й демотика. Найдавнішими пам'ятками малюнкового ієрогліфічного письма (термін ієрогліфи, що його ввів у вжиток у II—III ст. Климент Александрійський, означав «священні викарбувані  знаки») є «тексти пірамід», викарбувані  на стінах восьми царських пірамід V—VI династій у Саккара. Хоч ієрогліфічне письмо виявилося дуже стабільним і  проіснувало аж до перших століть  н. є., поки єгиптяни не перейшли на простіше й зручніше старогрецьке письмо, все  ж воно поступово спрощувалося заради скоро-писання. Близько 3000 р. до н. є. написання  ієрогліфів уже настільки спростилося, що важко було відтворити їхній прадавній  малюнковий вигляд. Таке спрощене для  повсякденного вжитку письмо Климент  Александрійський назвав ієратикою, тобто  «жрецьким письмом», бо пізніше ним  стали користуватися переважно  жерці для написання релігійних текстів. Між монументальним ієрогліфічним  та курсивним ієратичним стилями  письма приблизно таке ж співвідношення, як між нашим друкованим і рукописним. З VII ст. до н. є. набув широкого вжитку ще простіший стиль, що його Геродот  назвав демотикою, тобто «народним  письмом».

 

Наукові знання

У процесі спостережень за природою, господарської діяльності, політичного життя накопичувався досвід. Господарювання в долині Нілу взагалі неможливе без певних наукових знань, тому вони перетворювалися на своєрідний важіль політичної влади. Виникнувши з практичних потреб, наукові знання утаємничувалися й охоронялися жрецькою кастою.

Математика: У повсякденному  житті єгиптян постійно виникала потреба проводити підрахунки: вимірювати рівень води, будувати канали, дамби  і піраміди, вести облік врожаю. Для цього вони використовували чотири арифметичні дії: додавання, віднімання, множення і ділення. Для чисел у них існували спеціальні позначення. Одиниці зображали рисками, десятки - значками у вигляді підкови, сотні у вигляді скрученої мотузки, тисячі – лотоса, десятки тисяч – зігнутого пальця, сотні тисяч - птиці, мільйони - фігурою сидячого бога. Тому, наприклад, число 50 складалося з п'яти знаків 10.         Астрономія: Єгиптяни спостерігали за зірками і планетами і навчилися фіксувати сонячні та місячні затемнення. Знали планети: Венеру, Марс, Меркурій, Сатурн, Юпітер. Єгиптяни розділили зоряне небо на 36 сузір'їв, створили карту зоряного неба.             Астрономічні знання застосовували, проектуючи піраміди і храми. На основі спостережень за зірками  вже в III тис. до н.е. єгиптяни створили власний сонячний календар. За ним рік мав 365 днів і поділявся на дванадцять частин, кожна з яких мала по 30 днів. П'ять днів, які залишалися, додавали в кінці року. Вони були святковими. Давньоєгипетський рік починався 19 липня, коли сходила зірка Сиріус та розливався Ніл.             Медицина: З розвитком бальзамування єгиптяни досягли успіхів у галузі медицини. Вони здійснювали розтин  небіжчиків, тому добре знали анатомію. Зокрема, зробив відкриття: організмом керує не серце, а мозок. Стародавні єгиптяни могли лікувати різноманітні хвороби, а також за допомогою медичних інструментів здійснювати складні хірургічні операції. Поряд з цим єгипетська медицина була тісно пов'язана з магією. Єгиптяни вважали, що молитвою можна  відігнати недуг.

 

Мистецтво

Роль мистецтва була абсолютно  іншою, ніж у наш час. На відміну  від скороминущого земного життя, мистецтво було носієм життя вічного, головним засобом забезпечення безсмертя. Тому праця художників вважалася священною дією, вони займали високе положення, часто були жрецями.

Художнє ремесло розвивалося в  Стародавньому Єгипті, як про це свідчать археологічні знахідки, ще в V—IV тис. до н. є. Проте особливий  староєгипетський художній стиль склався  лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов'язкових  художніх засобів), який став альфою й  омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню  композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники  зображували в умовному ракурсі: обличчя та ноги — в профіль, очі та плечі — анфас, торс — у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі — світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього Царства  єгиптяни першими освоїли техніку  монументального кам'яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов'язана  зі спорудженням гробниць та поминальних  храмів. Найдавніший тип гробниці — трапецієвидна мастаба (ця назва  походить від слова «лавка», оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був  могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика  та комори для зберігання похоронного  реманенту, а в підземній частині  — камеру для саркофага з мумією. Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті централізованої деспоти, наштовхнула  будівельників на думку «поставити»  кілька мастаб одну на одну. Велична  гостроверха споруда мала не просто служити «домом вічності» для  фараона, а наочно символізувати  його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою  спорудою була східчаста гробниця фараона  Джосера в Саккара, а найбільші  гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д'Вольнея, «наповнює  серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням...» " Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували  їх плитами з дрібнозернистого вапняку  чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби «пороздягали»  піраміди, використовуючи їхнє облицювання  на будівництво своїх міст). Піраміди, в яких, складовою частиною архітектурних  ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у цих  кам'яних спорудах використано напівколони  й колони, капітелі яких імітують бутон  лотоса чи розкриту квітку папірусу або  пальми, зображення священних кобр тощо.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті сонячні  храми, архітектурною домінантою яких слугував кам'яний обеліск з пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й срібла). Староєгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на меморіальну архітектуру інших народів, у тому числі римлян.

Розвивалося в епоху Стародавнього  Царства також мистецтво скульптури, здебільшого сакральне за своїм  характером. Єгиптяни звеличували в  камені фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально ідеалізовані, в них  зовсім відсутня портретність. Нерідко  фараона зображували у вигляді  сфінкса, образ якого, характерний  для всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Найвідоміша така статуя — вирубаний  із суцільної скелі Великий Сфінкс — донині є найбільшим кам'яним монолітом  у світі (його довжина 74 м, висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби  називають його «батьком страху») досі не розгадане вченими.

Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства  було створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в  тодішньому скульптурному портреті ще простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало передавалися й індивідуальні риси моделі (парна  статуя царевича Рахотепа та його дружини  Нофрет, дерев'яна статуя царевича Каапера («Сільський староста») тощо.

Художники доби Стародавнього Царства  вкривали стіни гробниць та поминальних  храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними зберегти пам'ять про  покійника й забезпечити його всім необхідним для вічного посмертного  життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у царстві мертвих) . У  розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а  лінії контура.

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала  епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного  центру перебрали тоді «стобрамні Фіви», як назвав це місто Гомер. Мистецтво  того часу, можна сказати, стало більш  демократичним. Художники вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно  реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги.; Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи  в лініях і фарбах буяння природи  в долині Нілу.

В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у  скромних за розмірами царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у царських гробницях, а й для виставляння в периферійних храмах, тобто для загального огляду.

Нові віяння позначилися й на розвитку архітектури. В епоху Середнього Царства єгиптяни почали оформляти  входи до храмів у вигляді пілонів  — масивних трапецієвидних башт, прикрашених  кам'яними обелісками. Тоді ж з'явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму  з пірамідою (поховальний комплекс Ментухотепа І в Дер-ель-Бахрі, який, до речі, був звичайнісіньким  кенотафом). Фараони Середнього Царства  вже будували собі піраміди не з  кам'яних блоків, а з цегли-сирцю  та щебеню, намагаючись врятувати  поховальну камеру від злодіїв за допомогою складного внутрішнього планування піраміди (її товщу пронизував лабіринт коридорів, таємних входів і виходів у стелі й підлозі, провалів-пасток тощо).

Заупокійні комплекси в епоху  Середнього Царства здобули нове призначення — стали своєрідними  громадськими центрами. Так, поминальний  храм Аменемхета ІІІ у Фаюмському оазисі, що його греки назвали Лабіринтом, служив також приміщенням для  проведення зборів представників номової  знаті.