КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО  ЄГИПТУ

1. Матеріальна  культура

1.1. Техніка та інженерна справа

 Матеріальне виробництво базувалося у Стародавньому  Єгипті на вкрай низькому технічному рівні — на ручній техніці, яка  все ж давала змогу єгипетським  майстрам створювати справжні професійні шедеври. Вже в епоху Стародавнього Царства вони використовували великий набір мідних і кам’яних інструментів, з допомогою яких обробляли не лише м’які кам’яні породи та дерево, а й тверді мінерали: граніт, базальт, діорит тощо. Самим куванням і перековуванням єгиптяни робили свій інструмент дуже твердим (це були ножі, пилки, шила, голки, пробійники, долота, тесла, мотики тощо). Користуючись таким інструментом та озброївшись неймовірною терплячістю, тодішні майстри налагодили масове виробництво з твердого (в кілька разів твердішого за залізо) каменю посуду, стінки якого не товщі за звичайний паперовий аркуш. Серед цього посуду були й тонкостінні глеки з вузькою шийкою. Яким чином єгиптяни навчилися робити порожнистою їхню діоритову заготовку, абсолютно не зрозуміло.У глибоку давнину єгиптяни відмінно освоїли техніку кування й лиття металу. Вони так майстерно виковували з міді різні предмети, що вчені іноді не можуть визначити, ковані вони чи відлиті.Простою, щоб не сказати примітивною, була технологія кам’яного будівництва. Зводячи храми-гіганти, єгиптяни обходилися не лише без підйомних механізмів, а й без риштування, замість якого використовували піщані насипи (коли будівництво храму завершувалося, пісок виносили корзинами). Кам’яні блоки, розміри яких іноді сягали ЗО м3, вони вирубували з масиву за допомогою важкого кам’яного молота, долота та дерев’яних клинів: їх забивали в скелю, а потім поливали водою, клини розбухали і відривали брилу по наміченій лінії. Вже транспортуючи до будівельної площадки, її шліфували за допомогою долота та піску, що слугував абразивом.Спорудження пірамід було так само працезатрат ним і простим. Спершу на ретельно вирівняній площадці кам’яного плато закладали ядро майбутньої піраміди. Потім його щільно оточували стінами, що закінчувалися сходами-площадками. Кам’яні брили ядра вагою в 200 т кожна клали горизонтальними рядами, стіни ж — і це був геніальний винахід єгипетських майстрів-будівельників — зводили з невеликим ухилом усередину, щоб надати їм більшої стійкості й обійтися без отісування зовнішньої поверхні облицювальних плит. Щілини між стіною та ядром засипали щебенем. Оскільки скріплюю чого розчину не було, брили доводилось ідеально припасовувати одну до одної (навіть сьогодні стики між ними вилаються звичайними подряпинами). Брили піднімали на верхні ряди кладки не по одному похилому насипу з цегли і землі, як це вважалося раніше, а, скоріше всього, по зведених для кожної з сторін піраміди, використовуючи для цього мідні гаки і канати, а можливо, й дерев’яні качалки, що їх нахиляли й підпирали клином. Отож найбільші споруди давнини побудовані вручну, за допомогою простих технологічних прийомів, з плином часу забутих.Рівень інженерної думки в Стародавньому Єгипті здатний вразити будь-кого. Єгипетські будівельники блискуче розв’язували складні інженерні завдання. Вони, зокрема, вміли прокладати в товщі піраміди галереї, переходи та камери з надміцним перекриттям, яке надійно витримувало страшний тиск кам’яної надбудови. Навіть більше, якимось незбагненним способом пробивали нові коридори й камери в уже збудованих пірамідах.Нинішні інженери в захопленні від того, як грамотно спорудили єгипетські архітектори поховальну камеру в піраміді Хеопса, складену з 50—70-тонних кам’яних блоків. На стінах і підлозі цієї камери немає жодної тріщини, хоча над нею тяжіє кам’яне громаддя вагою у кілька мільйонів тонн. Не розплющилася камера лише тому, що єгипетські будівельники завбачливо помістили над нею п’ять розвантажувальних порожнин, верхня з яких має фальшиве перекриття з велетенських кам’яних брил.Піраміду старанно проектували. Всі потрібні математичні обчислення при проектуванні виконувалися так ретельно, що відхилення північно-південної вісі пірамід від географічних полюсів або взагалі дорівнює нулю, або не перевищує 2е, а розбіжність вертикальних і горизонтальних ліній у 146-метровій Великій піраміді не перевищує 2 см. Кожна піраміда лише зовні здається гранично простою спорудою, внутрішнє ж її планування вельми складне. Крім склепу для саркофага з мумією фараона, в ній, здебільшого, є система ходів, "вентиляційних каналів" і пасток для злодіїв. Лжекамери й фальшиві ходи, що закінчувалися тупиками, мали відвести грабіжників від поховальної камери, вхід до якої старанно маскувався й закривався багатотонними кам’яними брилами. Вражає надійність побудованих єгиптянами в гробницях "вовчих ям" та інших пасток для злодіїв.Археолог так описує своє малоприємне знайомство з однією з таких пасток: "Я присів навпочіпки й уважно оглянув з ліхтарем у руці вкриту пилом підлогу; ніяких щілин не було. Та коли простягнув палицю далі і дужче вдарив у підлогу, частина її з легким шурхотом провалилася кудись униз. На мить розкрилася глибока чорна яма і звідти повіяло могильною вогкістю. Мало не втративши рівновагу, я відсахнувся, а плита майже безшумно стала на своє місце. І знову —ніякої щілини, й цю плиту неможливо відрізнити від інших.Цій споруді минуло вже тридцять три століття, а пастка діяла бездоганно. Ще один крок — і я провалився б у яму і загинув би, як миша у мишоловці".Технічна оснащеність єгипетського війська була незрівнянно убогішою, аніж ассирійського, так що єгипетським воїнам доводилося більше покладатися на свій вишкіл та ручну зброю (булави, списи, луки, бойові сокири із сегментоподібним чи напівкруглим лезом, пращі, що ними були озброєні переважно найманці-лівій ці та семіти, шкіряні щити, а з часів гіксоської навали — азіатські бронзові мечі із серповидним клинком, запозичені в сирійців пластинчасті панцирі та запряжені кіньми бойові колісниці). Отож не випадково єгиптяни неохоче штурмували ворожі укріплення, надаючи перевагу битві на відкритій місцевості.

1.2. Архітектура  і мистецтво

 Художнє ремесло розвивалося у Стародавньому  Єгипті ще в V—IV тис. до н. е. Проте особливий  староєгипетський художній стиль склався  лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов’язкових художніх засобів), який став альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники зображували в умовному ракурсі: лице та ноги — у профіль, очі та плечі — анфас, торс — у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об’ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі — світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смаглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.В епоху Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку монументального кам’яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов’язана зі спорудженням гробниць та поминальних храмів. Найдавніший тип гробниці — трапецієвидна мастаба (ця назва походить від слова "лавка", оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині — камеру для саркофага з мумією.Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті централізованої деспотії, наштовхнула будівельників на думку "поставити" кілька мастаб одну на одну. Велична гостроверха споруда мала не просто служити "домом вічності" для фараона, а наочно символізувати його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона Джосера в Саккара, а найбільші гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д’Вольнея, "наповнює серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням...". Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з дрібнозернистого вапняку чи рожевого граніту (на початку XIV ст. унаслідок сильного землетрусу облицьовка обвалилася і її потім використали практичні араби на будівництво своїх міст).Піраміди, в яких, за словами Лесі Українки,Кожна цегла, статуя, колона, Мережечка, різьба і малювання Незримими устами промовляє: "Мене створи и єгипетський народ І тим навік своє імення вславив, є складовою частиною архітектурних ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у цих кам’яних спорудах використано напівколони й колони, капітелі яких імітують бутон лотоса чи розкриту квітку папірусу або пальми, зображення священних кобр тощо.За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам’яний обеліск з пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й срібла). Староєгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на меморіальну архітектуру інших народів, у тому числі римлян.Розвивалося в епоху Стародавнього Царства також мистецтво скульптури, здебільшого сакральне за своїм характером. Єгиптяни звеличували в камені фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально ідеалізовані, в них відсутня портретність. Нерідко фараона зображували у вигляді сфінкса, образ якого, характерний для всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Найвідоміша така статуя — вирубаний із суцільної скелі Великий Сфінкс — донині є найбільшим кам’яним монолітом у світі (його довжина 74 м, висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби називають його "батьком страху") досі не розгадане вченими.Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства було створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в тодішньому скульптурному портреті ще простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало передавалися й індивідуальні риси моделі (парна статуя царевича Рахотепа та його дружини Нофрет, дерев’яна статуя царевича Каапера ("Сільський староста") тощо).Художники епохи Стародавнього Царства вкривали стіни гробниць та поминальних храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними, очевидно, зберегти пам’ять про покійника й забезпечити його всім необхідним для вічного посмертного життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у царстві мертвих). У розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а лінії контура.Вражає те, що ці розписи та кольорові рельєфи, запільна плоша яких лише в поминальному храмі фараона Сахура сягає майже 10 тис. м2, не призначалися радувати око живих. "Смерть була єдиним горизонтом цих людей, які присвятили себе посмертним ідеям і роботам,— вражено писав французький письменник Поль де Сен-Віктор.— Пройдіться по жрецьких чи царських гробницях, вирубаних у гірському масиві, ви перетнете похмурі й чудові анфілади кімнат, зал, галерей, де тисячі рук тесали каміння, розмальовували стіни, розгортали по скелях нескінченні площини ієрогліфів. Забави, полювання, бенкети, битви — вся поема життя, викарбувана й розмальована з величавою граціозністю, похована в цих катакомбах. І всі ці скарби мистецтва залишені там для того, щоб розважати емалеві чи намальовані на кольоровому картоні очі мумій! Жоден живий погляд не осквернить музею цих склепів. Маляри й скульптори, які прикрасили їх від підлоги до карниза, працювали для Ночі й для Мовчання".В епоху Стародавнього Царства єгипетські майстри-ювеліри виготовляли з благородних металів, напівкоштовного каміння та цінних порід дерева чудові прикраси та побутові дрібнички, розраховані на витончені художні смаки й тугі гаманці багатих замовників. Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного центру перебрали тоді "стобрамні Фіви", як назвав це місто Гомер. Мистецтво того часу, можна сказати, стало більш демократичним. Художники вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги. Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи в лініях і фарбах буяння природи в долині Нілу.В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у скромних за розмірами царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у царських гробницях, а й для виставлення в периферійних храмах, тобто для загального огляду.Нові віяння позначилися й на розвитку архітектури. В епоху Середнього Царства єгиптяни почали оформляти входи до храмів у вигляді пілонів — масивних трапецієвидних башт, прикрашених кам’яними обелісками. Тоді ж з’явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму з пірамідою (поховальний комплекс Ментухотепа І в Дер-ель-Бахрі, який, до речі, був кенотафом). Фараони Середнього Царства вже будували собі піраміди не з кам’яних блоків, а з цегли-сирцю та щебеню, намагаючись врятувати поховальну камеру від злодіїв за допомогою складного внутрішнього планування піраміди (її товщу пронизував лабіринт коридорів, таємних входів і виходів у стелі й підлозі, провалів-пасток тощо). Деякі фараони XII династії, переконавшись, що й ці заходи не можуть порятувати царські мумії від .осквернення зухвалими грабіжниками, взагалі відмовилися від будівництва пірамід, а стали вирубувати собі скельні гробниці в безлюдних ущелинах.Заупокійні комплекси в епоху Середнього Царства здобули нове призначення — стали своєрідними громадськими центрами. Так, поминальний храм Аменемхета III у Фаюмському оазисі, що його греки назвали Лабіринтом, служив також приміщенням для проведення зборів представників номової знаті.Однак свого найвищого розквіту староєгипетське мистецтво досягло в епоху Нового Царства, коли в Єгипетську імперію потекли багатства завойованих народів, що дало змогу фараонам перетворити країну на будівельний майданчик, змінило художні смаки замовників у бік помпезності, декоративної вишуканості.Мистецтво скульптури доби Нового Царства остаточно позбулося колишньої грубуватості форм, стало витонченим, граціозним, навіть одухотвореним. Все ж найвиразніше нові тенденції позначилися на розвитку архітектурних форм.На початку Нового Царства єгиптяни остаточно відокремили гробницю від поминального храму. Храми вони, як і раніше, будували в долині Нілу, гробниці ж вирубували в мертвих ущелинах Долини царів і Долини цариць, причому намагалися робити це в найсуворішій таємниці. Стіни гробниць вони розмальовували яскравими фарбами, що не зблякли й донині, Немовби час зовсім не владний над ними. Нільська долина була забудована чудовими храмами, серед яких виділяються храм цариці Хатшепсут у Дер-ель-Бахрі, велетенський храм Амона в Карнаці, який навіть у руїнах приголомшує своїми неймовірними розмірами, досконалістю архітектурних форм і казковим багатством інтер’єру (стіни та колони храму змережені рельєфними зображеннями батальних сцен і філігранно виконаними ієрогліфічними текстами загальною площею понад 24 тис. м2, у коморах храму виявлено 85 тис. кам’яних і бронзових статуй), недобудований храм цього ж бога в сусідньому Луксорі (він служив також південним гаремом фараонів), уже згадуваний скельний храм Рамзеса її в Абу-Сімбелі, храм Аменхотепа ІІІ Мемноній, стіни якого були оздоблені золотом, а підлога викладена сріблом (від Мемнонія залишилися тільки 2 сфінкси, які з 1832 р. прикрашають набережну Неви навпроти Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, та парні статуї фараона — знамениті "Колоси Мемнона") тощо. Ці та інші храми доби Нового Царства (передусім Карнак та скельний храм Рамзеса II) є справжніми архітектурними символами абсолютної влади фараонів. "Влада, влада, влада! — приголомшують вони громовим голосом, від якого глухнеш",— запевняє англійський історик-публіцист.Художній геній стародавніх єгиптян найповніше проявився в Амарнську добу — період сонцепоклонницької реформи Ехнатона, коли центр художнього життя країни тимчасово перемістився в Ахетатон, який виріс на території нинішньої Амарни. Безпрецедентна реформа Ехнатона поставила перед художниками нові ідеологічні завдання, які потребували нових художніх засобів для їх реалізації. Було переглянуто канон, змінено іконографію фараона та його оточення. Художники й скульптори зосередили увагу на портретній індивідуальності зображуваних (навіть виставляли напоказ явні ознаки фізичного виродження фараона — наслідок традиції кровозмішення в царській родині), показували фараона не в компанії богів чи усамітненим, а в колі сім’ї, в майже інтимній обстановці. Більше того, в жанрі скульптурного портрета, який досяг своїх вершин саме в добу Амарни, вони перейшли від передачі зовнішньої правдивості образу до розкриття його внутрішнього єства, про що переконливо свідчать всесвітньо відомі скульптурні портрети Ехнатона та Нефертіті. Хоча після смерті Ехнатона релігійно-ідеологічне життя в країні повернулося в старе русло, традиції Амарни залишили свій слід у подальшому розвитку єгипетського мистецтва.В епоху Пізнього Царства на художньому житті єгиптян позначились іноземні впливи. Єгипетська архітектура втратила свою традиційну монументальність, у скульптурний портрет прийшла стилізація. Все ж у період царювання XXVI Саїської династії відбулося певне відродження місцевого художнього стилю, однак воно вже не стало магістральним шляхом розвитку староєгипетського мистецтва. Найвищим досягненням художньої творчості єгиптян наприкінці їхньої стародавньої історії вважається поява Фаюмського портрета — попередника європейської іконографії. Цей художній феномен зіграв видатну роль у розвитку світової художньої культури, хоча, як наголошують дослідники, основне його значення полягає в ньому самому, в його нев’янучій красі, притаманній великому мистецтву.Таким чином, єгипетські архітектори, скульптори, моляри залишили після себе багату художню спадщину. Вони започаткували монументальну кам’яну архітектуру, скульптурний портрет і станковий живопис неабиякої художньої сили.

2. Духовна культура

2.1. Релігія і  міфологія

 Релігія та органічно пов’язана з нею  міфологія були основою основ світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот уважав найбільш набожним із усіх відомих йому народів. Висловлювалася думка, що філософії як такої в Стародавньому Єгипті взагалі не існувало, що єгиптяни сприймали довколишній світ виключно крізь релігійно-міфологічну призму.Староєгипетська релігія та міфологія — надзвичайно складне явище. Вони поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, що склалися в різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись І ускладнюючись. Здавна в Єгипті сформувалося кілька теологічних центрів (Геліололь, Мемфіс, Гермополь, Фіви тощо). В кожному з них сформувалася своя космологічна версія, що проголошувала творцем світу свого бога, інших же богів трактувала як створених ним чи таких, що походять від нього. Тому в Стародавньому Єгипті навряд чи існувала цілісна релігійна доктрина (таке бачення релігійного життя стародавніх єгиптян значною мірою зумовлене також станом найдавніших джерел і суперечливим характером пізніших релігійних текстів).Релігія стародавніх єгиптян — це химерне переплетення фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонії і космогонії, культу і суперечливих міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першопредком, здатним захистити їх від усілякої напасті чи, навпаки, накликати її. Тотемне походження мали навіть назви окремих номів (Зайцевий, Антилоповий, Оксірінхський тощо). Кожен ном, кожне поселення мали свого тотема-покровителя, який служив істотною підмогою для місцевого патріотизму, щоб не сказати — шовінізму. Ці місцеві культи проіснували впродовж усієї доби фараонів. Окремі з них, у зв’язку з розвитком староєгипетського суспільства та ускладненням його політичної структури, ставали загальнодержавними і вшановувались у всіх номах. Загальноєгипетське визнання здобули передусім столичні культи та культи, пов’язані з іригаційним землеробством. Певну централізацію їх засвідчував також факт появи одного й того ж бога відразу в кількох іпостасях. Так, сонячне божество в різні години дня виступало в різних іпостасях ("Я бог Хепра вранці, я бог Ра опівдні, я бог Атум увечері"). Тенденція до синкретизації багатьох культів проявилася в Єгипті так виразно, що, на думку окремих дослідників, староєгипетська релігія у своєму магістральному розвитку тяжіла до монотеїзму.В уяві стародавніх єгиптян світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та духами, що їх уособлювали священні тварини, птахи, риби, комахи. Єгиптологи налічили в староєгипетському пантеоні понад дві тисячі богів! Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність, яку бодай в одному з номів не вважали б священною.Єгиптяни обожнювали насамперед тих представників фауни, які були чимось корисні людям (наприклад, знищували шкідників) або вражали їх своєю силою чи дивним способом життя. Зокрема, богами стали лев, бики Апіс, Мневіс і Бухіс, крокодил, гіпопотам, павіан, антилопа, газель, вовк, собака, кішка, баран, корова, свиня, коза, ібіс, гуска, гадюка, жаба, окремі види риб, скорпіон, багатоніжка, жук-гнойовик Скарабей, бджола та ін. Священних тварин тримали при храмах, по-царськи вшановували їх. Коли священна тварина помирала, ЇЇ набальзамовували й ховали на спеціальному цвинтарі (мавп — у Фівах, крокодилів і биків — у Мемфісі, кішок — у Бубастисі та Саккара, ібісів — у Гермополі тощо). В окремих містах у день загибелі священної тварини оголошувався загальний траур. Навіть ненавмисне вбивство священної тварини вважалося жахливим святотатством і каралося смертю.Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так, сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет — у вигляді левиці, місячного бога Тота (його ще вважали богом мудрості й письма) — у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса — у вигляді шакала, бога війни Віпуата — у вигляді вовка, охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона зображували у вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх богів, частину яких вони напіволюднили (зображували з тілом людини й головою тварини чи птаха), інших же (Озіріса, Пта, Амона, Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації. Такі зміни в іконографії єгипетських богів відбулися, на думку одних дослідників, під впливом більш досконалих іноземних релігій, на думку ж інших — унаслідок ускладнення соціальної структури, зростання залежності індивіда від суспільства.У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян сам всесвіт виник із первісного водяного хаосу — божества Нун. Воду єгиптяни населяли полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собк. річку Ніл вони не обожнювали, але обожнювали її розлив — Хапі (його зображували у вигляді товстуна з дарами землі для богів). Утім, культ води в Єгипті завжди поступався своїм значенням солярному культові. В цьому не було нічого дивного, адже для єгипетського хлібороба головною загрозою були не розгул водяної стихії, а літня засуха, гарячі вітри пустині.Найдавнішим солярним культом у країні був Ра, центральне святилище якого знаходилося у Геліополі. Коли Геліополь став загальноєги петським релігійним центром, Ра очолив єгипетський пантеон, зливши ся поступово з одним із найархаїчніших єгипетських богів Гором в єдиний культ Ра-Горахте. Внаслідок перетворення Фів у столицю Єгипту пантеон очолив фіванський солярний культ Амона, який потім злився з Ра в синкретичного Амон-Ра. Сонцепоклонницька реформа Ехнатона піднесла тимчасово солярний культ Атона на роль вселенського божества. Деякі вчені висловлювали думку, що Єгипет у середині II тис. до н. е. з усіх тодішніх близькосхідних цивілізацій був найбільш готовий до монотеїстичної реформи. Все ж смілива реформа Ехнатона наштовхнулася на непереборну перешкоду — властивий релігії консерватизм та опір впливового столичного жрецтва. "Натомість ідею монотеїзму підхопили й розвинули напівкочові семітські племена стародавніх євреїв, яких на певний строк доля звела з великою імперією фараонів". У релігійному житті країни все повернулося на круги своя — знеславлений фараоном-реформатором Амон знову очолив староєгипетський пантеон .Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов’язаних з богом підземного царства Озірісом. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор’я.Міфи про Озіріса заплутані й суперечливі. В них домінують три теми: політична (міф про поєдинок між Озірісом і Сетом відображав боротьбу між Верхнім і Нижнім Єгиптом, наслідком якої було утворення єдиної єгипетської монархії), землеробська (єгиптяни пов’язували з Озірісом зміну вегетаційного та мертвого періодів у житті природи) та есхатологічна (Озіріс творив посмертний суд, винагороджуючи праведників і караючи грішників). Міфами про Озіріса єгиптяни пояснювали також традицію кровозмішення в царській родині.Один із міфів розповідав, начебто Озіріс був зачатий богом землі Гебом в утробі богині неба Нут, дружини Ра. Коли Ра довідався про це, він очманів від люті й поклявся, що не буде такого місяця й дня, коли б зрадлива Нут змогла розродитись. Якби Нут могла розраховувати лише на підтримку Геба, їй би після цієї клятви Ра було непереливки, але серед небожителів знайшлися й інші, готові захистити її від розгніваного Ра. Бог мудрості Тот виграв у місячного бога в кості 1/72. частину доби й склав із цих часток п’ять повних діб, включивши їх до календарного року (в такий спосіб міф, до речі, пояснював особливості староєгипетського календаря). Упродовж цих додаткових діб прокляття Ра не діяло, й Нут поспішила народити богів Озіріса, Гора-старшого, Сета й богинь Ізіду та Нефтіду. Згодом Ізіда стала дружиною Озіріса, а Нефтіда — дружиною Сета. Злий Сет, пройнятий чорною заздрістю до Озіріса, підступно вбив брата й кинув його понівечений труп у Ніл. Хвилі прибили останки Озіріса до фінікійського м. Бібл, де їх знайшла вбита горем Ізіда. Вдова з допомогою шакалоголового бога Анубіса набальзамувала тіло Озіріса, магічним способом зачала від нього сина Гора-молодшого, якого, потай від Сета, вигляділа в заростях Дельти. Коли Гор підріс, він убив Сета й оживив батька, якого поставив володарем "західних областей" — царства мертвих. Культ воскреслого Озіріса став у Єгипті основою заупокійного культу й відігравав у релігійному житті населення неабияку роль.Віра єгиптян у потойбічне життя була особливо стійкою. В їхній уяві воскресала не лише душа, а й тіло, щоб цього разу існувати довічно. У кожної людини є безтілесні душі-двійники (Ка, Ба та інші). Небіжчик воскресне на тому світі, якщо вони зіллються зі своєю тілесною оболонкою. Звідси — звичай набальзамовувати небіжчиків і споруджувати їм монументальне вічне житло — гробницю. Про всяк випадок єгиптяни ставили в спеціальній замурованій ніші гробниці статую небіжчика, в яку, якщо мумія не збережеться, могли вселитися Ка і Ба. Вчені вважають, що стійку віру єгиптян у воскресіння душі й тіла могло породити чудове збереження трупів у розпечених пісках пустелі (археологи нерідко знаходять тіла єгиптян, померлих задовго до винайдення способу бальзамування).Характерно, що символами вічного посмертного життя слугували в Стародавньому Єгипті дерево чи букет квітів. Існує думка, що наш звичай дарувати квіти має давньоєгипетське походження, хоч єгиптяни, на відміну від нас, вкладали в нього глибокий сакральний зміст.Стародавні єгиптяни мали нечітке уявлення про потойбічний світ. Він містився десь на заході, в Лівійській пустелі, у вигляді райських полів Іалу (від них, до речі, походить назва однієї з найкрасивіших вулиць Парижа — Єлисейські Поля). На полях Іалу воскреслі відпочивають душею й тілесно, бо там немає ані ворогів, ані суперників, отож немає потреби вести постійну боротьбу за існування. Той, хто потрапляє на них, веде там звичний земний спосіб життя —готує землю під засів, вирощує хліб тощо. Не доводиться йому потіти на іригаційних роботах, бо поля Іалу вже забудовані каналами й дамбами. Той, хто не горить бажанням працювати фізично, може сидіти, згорнувши руки, аби тільки родичі не забули покласти в гробницю ушебті — глиняні статуетки слуг, які чарівним способом оживуть і виконуватимуть за сибарита-небіжчика всю чорну роботу.В уяві стародавніх єгиптян життя і смерть — береги однієї ріки. Померти — значить переселитися на інший берег ріки. Свої помешкання єгиптяни будували на правому березі Нілу, а гробниці — на лівому.В Стародавньому Єгипті вперше з’явилася ідея про відплату по ділах людини, яка потім стала стрижневою у світових релігіях. У 125-му розділі "Книги мертвих", складеної жерцями в епоху Нового Царства, йшлося про суд Озіріса. Озіріс зважував на спеціальних терезах душу небіжчика й пропускав її на поля Іалу лише в тому випадку, якщо на ній не висів тягар жодного з 42 смертних гріхів, інакше душу грішника тут таки пожирала страшна потвора Аммат. Проте високоморальну ідею про відплату за діла людини єгиптяни сповідували непослідовно. В "Книзі мертвих" знаходимо поради, як можна обдурити Озіріса й здобути вічне блаженство попри весь тягар земних гріхів. "Так були знищені високі моральні здобутки,— зауважував із цього приводу єгиптолог,— і "Книга мертвих" свідчить водночас і про їхню наявність, і про їхню сумну долю".Дорого, дуже дорого обійшовся стародавнім єгиптянам культ мертвих. Безприкладне в історії кам’яне будівництво пірамід, скельних гробниць і храмів здійснювалося саме для потреб цього культу, про який єгиптянин дбав мало не більше, аніж про своє земне життя. У цьому, на думку єгиптологів, значною мірою "завинив" географічний чинник, адже "сама природа країни звільнила єгипетський народ від багатьох скрут, які спіткали інші народи, вона ж... вплинула і на його релігійні погляди, які полягали в тому, що перебування людини на землі швидкоплинне й минуще, а справжнє, вічне життя настає лише після фізичної смерті".Звичайно, релігійне життя в Стародавньому Єгипті не було безхмарним, вільним від єретичних учень, навіть елементів релігійного скепсису. Свідченням цього була поява таких вільнодумних творів, як "Пісня арфіста" та "Бесіда розчарованого зі своєю душею", в яких висловлюються сумніви щодо посмертного воскресіння й епікурейські заклики "жити за велінням свого серця", собі на втіху. Автори цих творів не протиставляли релігійному світосприйняттю своє розуміння світопорядку, обмежившись лише випадами проти окремих аспектів офіційного віровчення.З розбудовою єгипетської державності релігії відводилася специфічна роль — дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить досконало розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона й, зрозуміло, власної влади, а також поява у стародавніх єгиптян ідеї про відплату по ділах людини, що було вже безперечним втручанням у сферу соціальної етики.На відміну від царя шумерського, вавилонського чи ассирійського, єгипетський фараон уважався не представником богів, а самим богом (за життя — Гором, після смерті — Озірісом): "Через фараона стверджується на землі божественний порядок, у ньому одному зосереджені сили, що підтримують економічне, суспільне й політичне життя держави... Він підтримує маат (світопорядок) і робить безпечним життя підданих, примушуючи втікати варварів й стверджуючи свою владу в усій долині Нілу. Він один має надприродну силу, яка незмінно приносить йому перемогу на полі бою і робить його мудрим у політиці... Втаємничений в усі таємниці і наділений високою культурою фараон з допомогою мистецтва й релігійних обрядів підтримує життя богів".Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших стародавніх народів Передньої Азії, передовсім східно середземноморських. Зокрема, жителі фінікійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і єгипетський деміург Пта, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а також у Галлії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також має єгипетське походження.

2.2. Мова, писемність, освіта

 Стародавні  єгиптяни розмовляли особливою мовою, що входила до афразійської (семіто-хамітської) групи мов. її лексичний фонд становив понад 20 тис. слів, вона мала розвинену синоніміку і залишила багату лінгвістичну спадщину. Так, староєгипетське походження мають імена Таїса, Пахом, Онуфрій, Сусанна, Пафнутій, топоніми Єгипет, Лівія, Асуан, слова папірус, оазис, ібіс, ебоніт, базальт, натр тощо.Найдавніше письмо з’явилося в Єгипті наприкінці IV тис. до н. е. Воно мало малюнкову форму. Деякі дослідники вважають, що єгиптяни, найімовірніше, запозичили саму ідею письма в шумерів, проте більшість єгиптологів схиляється до думки, що староєгипетське письмо має місцеве походження.Письмо стародавніх єгиптян пройшло у своєму розвитку три послідовні стадії: піктограму (малюнкове письмо), ідеограму (передача абстрактних понять) та фонограму (передача звуків). Прикладом піктограми може слугувати відома палетка Нармера, яка не читалась, а тлумачилася. В ідеограмі зображуване поняття вже не обов’язково збігалося з образом-малюнком (малюнок лелеки означав також "знаходити", малюнок посудини, з якої виливається вода,— "прохолодний" і т. п.). Згодом єгиптяни стали передавати на письмі окремі звуки та склади, тобто винайшли фонему. В XXIII—XV ст. до н. е., які вважаються класичною добою розвитку ієрогліфіки, єгиптяни 24 приголосні (голосних у письмі не позначали) передавали 36 ієрогліфами, а звукові склади (дві-три приголосні поруч) — близько 350 знаками.Староєгипетське письмо — поєднання піктограм, ідеограм і фонограм. Єгиптяни впритул підійшли до створення алфавіту, проте на цьому й зупинилися. Щоб читати письмо стародавніх єгиптян, доводилось вивчити щонайменше 700 ієрогліфів, загалом же їх існувало кілька тисяч. Читати й розуміти текст допомагали детермінативи, яких налічувалося понад 100. Ними слугували звичайні ієрогліфи, які в інших випадках мали самостійне смислове чи звукове значення. Так, поняття "дім" і "виходити" передавалися на письмі однаковими знаками. Якщо біля цих знаків нічого не стояло, вони означали "дім", якщо ж стояв детермінатив у вигляді зображення пари крокуючих ніг,— "виходити".У Стародавньому Єгипті поступово склалися три стилі письма: ієрогліфіка, ієратика й де мотика. Найдавнішими пам’ятками ієрогліфічного письма (термін ієрогліфи означав "священні викарбувані знаки") є "Тексти пірамід", викарбувані на стінах восьми царських пірамід V—VI династій у Саккара. Хоч ієрогліфічне письмо проіснувало аж до перших століть н. е., поки єгиптяни не перейшли на простіше й зручніше старогрецьке письмо, все ж воно поступово спрощувалося заради скоро писання. Близько 3000 р. до н. е. написання ієрогліфів уже настільки спростилося, що важко було відтворити їхній прадавній малюнковий вигляд. Таке спрощене письмо назвали ієратикою, тобто "жрецьким письмом", бо пізніше ним стали користуватися переважно жерці. Між монументальним ієрогліфічним та курсивним ієратичним стилями письма приблизно таке ж співвідношення, як між нашим друкованим і рукописним. З VII ст. до н. е. набув широкого вжитку ще простіший стиль, названий де мотикою, тобто "народним письмом". Демотика нагадує нашу стенографію і насилу читається єгиптологами.Писали стародавні єгиптяни здебільшого горизонтальними рядками справа наліво чи вертикальними — згори лонизу, при цьому стовпчики найчастіше розташовувалися справа наліво. Писали загостреною очеретяною щіточкою, яку вмочували в чорне або червоне чорнило. Основним матеріалом для письма був папірус, виготовлений з однойменної рослини, зарості якої в давнину простягалися від нільських порогів до Дельти (нині вони збереглися лише на берегах річок Тропічної Африки).Папірус для письма єгиптяни виготовляли так. Спершу нарізали із стебел тонкі смужки, потім склеювали їх шарами хрест-навхрест, спресовували і просушували. Виходили сувої, цупкіші за наш папір, чорнила на них не розпливалися. Довжина таких сувоїв іноді сягала десятків метрів. Єгиптянин тримав сувій у лівій руці й розкручував його в процесі читання. Отож антична книга-сувій — нащадок староєгипетського папірусу, що ним користувалися в давнину також греки, римляни, копти, візантійці, арамеї та араби (у VIII ст. на зміну папірусу в Європу прийшов дешевий китайський папір).Грамоту єгиптяни здобували у платних школах, які існували здебільшого при храмах. Школярі не лише вчилися читати й писати, а й опановували тодішні наукові знання. Школи готували грамотних чиновників-діловодів, яким присвоювали звання "писця, що одержав дощечку". Деякі випускники шкіл досягали вершини чиновницької кар’єри. Любов до навчання у школах прищеплювали за допомогою бамбукової палиці, керуючись тодішнім "педагогічним" принципом: "вухо хлопця на його спині, і він слухає, коли його б’ють".Складність староєгипетського письма спричинила появу в суспільстві культу грамотності. Грамотність, а не військова звитяжність, цінувалася в Єгипті понад усе, шлях до влади "лежав не через меч, а через перо". Окремі писці зажили собі визнання й слави, їх вважали напівбогами, їхню мудрість оспівували поети. Проте непомірно високий соціальний престиж чиновників-грамотіїв сприяв виникненню "соціального чванства й інтелектуального безсилля".Єгипетське жрецтво, особливо від доби Нового Царства, намагалося перетворити освіту на свою монополію. Навіть фараон не міг скористатися релігійно-філософськими трактатами, які зберігалися при храмах, без спеціального дозволу жрецької колегії. Греки та візантійці, що ототожнювали єгипетського бога мудрості й письма Тота з античним культом Гермеса, називали ці книги герметичними, тобто недоступними.Історичне значення староєгипетського письма полягає в тому, що воно стало родоначальником найдавнішого алфавіту в Африці та основою для створення семітських абеток, передусім фінікійської, з якої починається біографія сучасного алфавітного письма. 
 
 
 

2.3. Науково-практичні знання

Науки з її теоретичними абстракціями в  Стародавньому Єгипті ще не існувало, можна говорити лише про розвиток у ньому суто прикладних наукових знань, які перебували в симбіозі з релігійно-міфологічним світоглядом.У трудових буднях єгиптяни буквально на кожному кроці стикалися з потребою здійснювати математичні підрахунки, без яких неможливо було зводити храми та піраміди, рити канали чи насипати дамби, раз у раз заново межувати поля (щорічні розливи Нілу стирали межові знаки), обчислити врожай тощо. Тому з давніх-давен єгиптяни розвинули прикладну математику. В III тис. до н. е. вони вже знали арифметичну і, можливо, геометричну прогресії, розв’язували рівняння з одним невідомим, обчислювали площу трикутника, круга, поверхню кулі, об’єм окремих просторових фігур.Одночасно із застосуванням ієрогліфіки єгиптяни почали записувати цифри.Числа в межах десятка вони позначали відповідною кількістю вертикальних рисок, десятки — значками у вигляді підкови, сотні — значками у вигляді скрученої мотузочки, тисячі — зображеннями лотоса, десятки тисяч — зігнутого пальця, сотні тисяч — птаха, мільйони — зображеннями сидячої фігури божка.До позиційного принципу запису чисел єгиптяни не додумалися, тому їхні числові записи дуже громіздкі й незручні для множення та ділення. Єгиптяни вже користувалися примітивною системою дробів. Розчленування староєгипетської математики на арифметику, алгебру та геометрію було ще в зародковому стані.З незапам’ятних часів єгипетські жерці-звіздарі здійснювали астрономічні спостереження, заклавши основи прикладної астрономії. Вони знали планети Меркурій, Венеру, Марс, Юпітер і Сатурн, фіксували місячні та сонячні затемнення, навіть створили своєрідну карту зоряного неба. Рівень астрономічних знань у країні виявився достатнім для створення простого й зручного сонячного календаря.Староєгипетський календар мав землеробський характер. Календарний рік поділявся на три великі періоди, по чотири місяці в кожному: повінь (з середини липня до середини листопада, коли розливався Ніл), виходження, або сходи (з середини листопада до середини березня, коли хлібороби готували поля під засів та висівали зерно) й сухість (з середини березня до середини липня — час збирання врожаю та молотьби). Щоб узгодити місячний рік із сонячним (місяць складався з ЗО діб), єгиптяни щороку додавали до календаря 5 святкових діб, присвячених богам (у цей блаженний період дозволялося обманювати, не повертати борги тощо). Починався календарний рік 19 липня (в цей день у районі Мемфіса починався розлив Нілу).Календарний рік у єгиптян відставав від астрономічного лише на 1/4 доби. В межах одного покоління таке розходження (10 діб на 40 років) було майже непомітним, але упродовж століть новорічне свято перекочовувало по всіх сезонах року ("блукаючий рік"), через що періодично, в межах 1460-річного циклу, єгиптяни святкували зимові свята влітку, а літні взимку (жерці категорично відмовлялися реформувати календар запровадженням високосного дня чи високосного тижня).Добу єгиптяни ділили на 24 години, що потім стало надбанням усього людства. Вдень вони орієнтувалися в часі за сонячним годинником, а вночі — це ще одне видатне досягнення їхньої прикладної астрономії — по зорях. В епоху Нового Царства єгиптяни також навчилися визначати нічний час завдяки водяному годиннику, причому вже враховували неоднакову тривалість ночі в різні пори року.Характерно, що староєгипетська астрономія, на відміну від вавилонської, не була тісно пов’язана з астрологією. В єгипетських текстах нічого не говориться про вплив небесних явищ на долю людини.Однак найбільших успіхів стародавні єгиптяни досягли в галузі медичних знань (у математиці й астрономи вони поступалися вавилонцям). Пояснюється це тим, що для потреб бальзамування вони здійснювали розтин трупів, а тому добре розбиралися в анатомії. Знання єгиптянами анатомії було настільки повним, що вони зробили геніальне відкриття: не серце, а мозок є керівним центром організму. Як повідомляв Геродот, єгипетські медики вже спеціалізувалися в лікуванні окремих недуг. За допомогою набору медичних інструментів вони робили складні операції, навіть здійснювали трепанацію черепа. Видатним досягненням староєгипетської медицини було також винайдення ефективного способу бальзамування, що його в загальних рисах описав Геродот.Неабиякі успіхи в розробці раціональних методів лікування не перешкоджали тісному зв’язку староєгипетської медицини з магією. Єгиптяни покладалися на цілющу здатність усіляких чаклунських дій не менше, ніж на мікстури, пілюлі, компреси, хірургічне втручання. Коли, скажімо, болів зуб, до ясен прикладали живу мишу, бо "у мишей чудові зуби". Вони вірили, що за допомогою певним чином обробленого й висіяного зерна пшениці або ячменю можна передбачити, хто має народитися — хлопчик чи дівчинка". Все ж вплив магії на народну медицину був у Стародавньому Єгипті набагато скромніший, ніж в інших країнах Стародавнього Сходу. Староєгипетські лікарі мали високий престиж у всьому стародавньому світі. В домі римського патриція тримати бритоголового єгипетського ескулапа було такою ж нормою, як у домі російського дворянина кінця XVIII — першої половини XIX ст.— гувернера-француза.Староєгипетська народна медицина вплинула на розвиток античної медицини. Єгипетська рецептура використовувалася в середньовічній арабській та європейській медицині. Більше того, навіть сучасні медики успішно застосовують староєгипетську методику лікування деяких тяжких захворювань (псоріазу, екземи, раку шкіри тощо).У галузі гуманітарних знань, передусім філологічних, успіхи стародавніх єгиптян були скромнішими. Розвиткові єгипетської лінгвістики перешкоджала одномовність населення. Щодо історичних знань, то вони перебували в Стародавньому Єгипті також в ембріональному стані, оскільки зводилися лише до фіксації найважливіших історичних подій без спроби пояснити їх. Єгиптяни розглядали ці події як наслідок божого втручання, а не самостійних учинків людей, черпали факти не шляхом інтерпретації джерел і викладали їх не задля самопізнання людини. Іншими словами, в стародавніх єгиптян ще не існувало того, що ми називаємо ідеєю історії, а отож і самої історії як науки. Звичайно, історичні знання в них ще не переросли в науку не тому, що єгиптяни не цікавилися своїм минулим, адже, як повідомляв Геродот, серед усіх народів, з якими в нього випала нагода спілкуватися, саме вони найбільше зберігали історичну пам’ять і найкраще розбиралися в історії своєї батьківщини. Найвищим досягненням староєгипетської історичної традиції стала історична праця жерця Манефона, яка має важливе значення для сучасної єгиптології.

2.4. Література

 Стародавні  єгиптяни, споряджаючи небіжчиків у  потойбічний світ, наділяли їх безліччю потрібних речей, зокрема їхніми улюбленими літературними творами, тому в стародавніх гробницях  виявлено чимало пам’яток староєгипетської художньої словесності, й наші знання про неї досить повні.Найдавніші літературні пам’ятки Єгипту збереглися ще від епохи Стародавнього Царства. Це "Тексти пірамід", які містять "біографії" вельмож — складені в прозовій і почасти римованій формі твори, що мають не лише історико-пізнавальне, а й художнє значення. "Біографії" настільки зрілі художньо, що на той час, поза всяким сумнівом, уже пройшли тривалий період свого розвитку. Отож староєгипетська література зародилася ще задовго до появи писемності, у формі усної народної творчості. "Біографії" вельмож, наприклад, виникли з обрядових пісень-плачів, у яких спеціальні плакальники й плакальниці не лише демонстрували горе з приводу смерті аристократа, а й прославляли його діяння.В епоху Стародавнього Царства розвивався також дидактичний жанр. Авторство найдавніших єгипетських повчань традиція приписує вельможам Кагемні та Птахотепу. Пробували свій літературний хист у цьому жанрі також окремі фараони. За своїм характером староєгипетські повчання дуже різні. Деякі з них, наприклад, цинічно пропагують голий практицизм, безпринципність і холуйство, інші ж узагальнюють життєвий досвід з високоморальних позицій, сіють "розумне, добре, вічне".Класичною добою розвитку староєгипетської літератури стало Середнє Царство, в якому поряд із традиційними жанрами художньої словесності виникали й здобували популярність у читача нові. Так, на основі колишніх інтимних біографій з’явилися белетристичні твори, розраховані на масового читача. Вони багато разів переписувалися ("Розповідь Сінухета" дійшла до нас у 25 примірниках). Здебільшого це були описи подорожей — зародкова форма пізнішого пригодницького жанру. В них подибуємо напівреальний напівфантастичний опис Сирії, Палестини, Фінікії, Ефіопії та деяких інших сусідів Єгипту. Щоб досягти ефекту правдивості, стародавні автори щедро постачали текст побутовими реаліями (що, до речі, збільшує історико-пізнавальну цінність цих літературних пам’яток). Вони апелювали до патріотичних почуттів читача, зворушливо передаючи нудьгу мандрівника за рідною оселею, його непідробну радість від щасливого повернення додому.Іншим популярним жанром були казки папірусу Вест-кар (кінець Середнього Царства), які й до сьогодні не втратили своєї художньої привабливості. В староєгипетських казках, які дуже схожі на міфи, хоча й не є ними, як і в європейських, вимисел подається вперемішку з життєвими реаліями. Через них незмінно проходить ідея про неминучість перемоги добра над злом (вона особливо яскраво виражена в "Казні про двох братів"), у них нерідко звучить іще один сакраментальний мотив: усі біди на світі — від жінок. У "Казці про красномовного селянина" наявні соціально-викривальні мотиви, подані в руслі офіційної догми про втілення в особі фараона гаранта соціальної справедливості. Так, селянин, над яким позбиткувався вельможа, кидає в лице своєму кривдникові такі гіркі слова: "Дивись! Правду прогнали з свого місця, вона пригноблена тобою. Вельможі говорять лихе; справедливість стала упередженою... Той, хто повинен наставляти в законності, наказує грабувати... Той, хто має усувати несправедливість, сам чинить несправедливо". Управу на вельможуздирцю селянин знаходить при дворі фараона.Видатною літературною пам’яткою доби Середнього Царства є "Бесіда розчарованого зі своєю душею" — філософського ґатунку твір, у якому, ймовірно, відображено Діалог двох супротивних напрямів тодішньої громадської думки: консервативного ("розчарований") та новаторського ("душа"). Тоді ж з’явилися "Речення Іпусера" та "Пророцтво Неферті" — публіцистичні твори, складені, найімовірніше, під свіжим враженням від руйнівного соціального вибуху в Єгипті або внаслідок його гострого передчуття.Література доби Нового Царства багатша й різноманітніша навіть за літературу Середнього Царства. На її розвиток істотно вплинули перетворення Єгипту в обширну, могутню імперію, подолання ним колишньої певної ізоляції від зовнішнього світу, ускладнення його соціальної структури та політичного устрою, зростання ролі релігійного фактора в політичному житті держави. Саме тоді в окремий літературний жанр виділилася релігійна поезія, одним із шедеврів якої вважається "Гімн богу Атону", складений, імовірно, автором сонцепоклонницької реформи Ехнатоном. Гімн цей написаний простою, загальнодоступною мовою. Новим літературним жанром стали також історичні повісті, в яких знайшли своє відображення визвольна боротьба єгиптян проти гіксосів ("Казка про Секененра та Апопі"), війни Рамзеса II з хет тами ("Поема Пентаура"), поневіряння у Фінікії єгипетського посла ("Подорож Уну-Амона до Бібла") та інші історичні події, висвітлені, ясна річ, у дусі офіційної ідеології. Складалися гімни та оди фараонам, рядки яких буквально прогинаються під тягарем славослів’я на адресу коронованих осіб.В епоху Рамесидів окремим літературним жанром стала також сатира, поява якої свідчила про загострення соціальної обстановки та внутріполітичної боротьби в державі. В сатиричній формі зображувалися, зокрема, воєнні невдачі фараонів.Найвидатнішою літературною пам’яткою доби Пізнього Царства вважається повість про царевича XIX династії Сатні-Хемуасе, який з плином часу перетворився на літературного героя. У цьому творі переважає дидактична основа (стародавні єгиптяни взагалі були схильні до м орал ізаторства).Складалися в Стародавньому Єгипті також прості за змістом і літературною формою робочі пісні, в яких трударі нерідко скаржилися на свою долю. Популярними були зворушливі пісні про кохання, що вражають своєю простотою й безпосередністю. Не залишили після себе єгиптяни лише епічних творів, бо, як зауважував Геродот, не мали звички вшановувати героїв.Староєгипетська література помітно вплинула на художню словесність інших стародавніх народів, передусім — греків, євреїв, а через літературу коптів — Й арабів. Так, існує чимало разючих відповідностей у "Повчаннях царя Аменемхета" й ветхозавітних "Притчах Соломонових". Єгипетською літературною традицією явно навіяний біблійний сюжет про перебування в Єгипті св. Йосипа, її впливу зазнала біблійна "Книга Екклезіаст", а 103-й псалом Біблії — явне відлуння єгипетського "Гімну Атону". Через греків і римлян староєгипетська література вплинула на середньовічну й навіть нову європейську літературу. Наприклад, веселу історію про фараона Рампсініта і спритного злодія використав Г. Гейне в поетичному збірнику "Романсеро", староєгипетські сюжети присутні у творчості Лесі Українки, Б. Пруса, В. Брюсова, О. Мандельштама та ін.

2.5  Театр,  музика, спорт

 У Стародавньому  Єгипті зародилося театральне мистецтво, - тісно пов’язане з релігією. Здавна в країні організовувалися похоронні  та коронаційні містерії, а також (з участю бродячих артистів) театралізовані народні свята. Персонажами вистав були боги, а сюжетом — пов’язані з їхнім культом міфологічні події. Вистави супроводжувалися музикою та пантомімою. Старост петський театр "упродовж всього свого існування залишався засобом пропаганди влади фараона і ніколи не поривав з релігійно-міфологічною традицією".Геродот, порівнюючи грецькі містерії Діоніса з єгипетськими народними виставами на честь богів, бачив у них таку разючу схожість, oо вважав батьківщиною грецьких свят і обрядів саме Єгипет. Уже сам цей факт свідчить про неабиякий вплив староєгипетського театрального мистецтва на античну культуру.Важливу роль у приватному та громадському житті єгиптян відігравала музика. Не випадково музиці та співу навчали в школах, а на стінах храмів та гробниць часто зображували єгипетські музичні інструменти — струнні, духові, ударні. Музикою та співом супроводжувалися літургія та релігійні містерії, популярними мелодіями насолоджувались учасники народних гулянь. Професії співака та музиканта були престижними в суспільстві, декотрим із них навіть дозволяли будувати собі гробницю.Нотами єгиптяни не користувалися, їх замінювала хейрономія, тобто певна жестикуляція, яка визначала ритм і мелодію. Здебільшого хейрономом для своїх акомпаніаторів виступав сам співак. На жаль, відтворити звуки й тональність староєгипетських мелодій не вдалося, проте фахівці вважають, oо копти, церковний спів яких не схожий ні на грецький, ні на вірменський, зберегли староєгипетські наспіви.Характерні особливості староєгипетського танцювального мистецтва вдається відтворити завдяки тодішнім зображенням танцівників і танцівниць.Фізична культура і спорт у Єгипті також тісно пов’язувалися з релігійним культом. Вони набули такої популярності в країні, oо правила прийому гостей рекомендували розважати останніх акробатичними номерами. Проте спорту Єгипті oе не став масовим, залишаючись забавою фараона, вельмож і воїнів.Серед багатьох видів спорту єгипетська знать надавала перевагу боротьбі вільного стилю. Нерідко змагання у цьому виді спорту відбувалися між єгиптянами та іноземцями (про це свідчать стародавні зображення), причому єгиптяни неодмінно перемагали. Скоріше всього, такі змагання організовувалися не для того, oоб виявити сильнішого й спритнішого, а щоб зайвий раз продемонструвати велич Єгипетської держави. Воїни і фараони захоплювалися також фехтуванням на палицях і стрільбою з лука. Неабияку увагу приділяли єгиптяни плаванню (ним займалися також жінки), легкоатлетичним вправам та елементам важкої атлетики. Жінки й доньки вельмож любили грати в м’яч, займалися гімнастичними вправами, а самі вельможі охоче випробовували свою силу та спритність на полюванні. Аменхотеп III, скажімо, хвалився, що власноручно вбив 102 леви та чимало диких биків (цікаво було б дізнатися, як давно стало традицією перебільшувати мисливські подвиги?). Нерідко спортивний азарт проявлявся у полюванні на птахів (за допомогою сітки чи бумеранга) і рибальстві (за допомогою вудочки та гарпуна). Командні спортивні ігри в Стародавньому Єгипті, здається, не практикувались. Об’єктивність і справедливість не стали незмінними супутниками спортивних змагань, особливо коли мірялися силою та спритністю вищий і нижчий за чином (першому надавався цілий ряд переваг). Одним словом, єгиптяни не досягли у вихованні людини того високого рівня фізичної й духовної гармонії, який був притаманний античній культурі.

2.6. Медицина

 
 
Традиції лікування в Древньому  Єгипті складалися в тісній взаємодії  з медициною Древньої Месопотамії. Вони дуже вплинули на становлення  медицини Древньої Греції, що вважається попередницею сучасної наукової медицини.Практика бальзамування в Древньому Єгипті являється, очевидно, першим і основним джерелом знань про будівлю людського тіла. Бальзамування вимагало застосування різних реактивів, що побічно сприяло зародженню представлень про хімічну природу реакцій. Більш того, передбачається, що і сама назва "хімія" пішла від древньої назви Єгипту - "Кемет". Знання єгиптян в області анатомії істотно перевищували представлення про будівлю людського тіла в сусідніх країнах і, зокрема, Месопотамії, де трупи померлих не розкривали. Єгиптяни знали великі органи: серце, судини, нирки, кишечник, м'язи й ін. Їм належить перший опис мозку. У папірусі Э.Сміта рух мозку у відкритій рані черепа порівнюється з "киплячою міддю". Єгипетські лікарі асоціювали ушкодження мозку з порушенням функції інших частин тіла. Їм були відомі так звані рухові паралічі кінцівок при пораненнях голови. Папірус Еберса має важливий теоретичний розділ, у якому аналізується роль серця в житті людини: "Початок таємниць лікаря - знання ходу серця, від якого йдуть судини до всіх членів, тому що всякий лікар, усякий жрець богині Сохмет, усякий заклинатель, торкаючись голови, потилиці, рук, долоні, ніг - скрізь торкається серця: від нього спрямовані судини до кожного члена..." Древнім єгиптянам більш чотирьох тисячоріч назад була відома діагностика хвороб по пульсові.Виявлений у Фівах у 1872 р., папірус Еберса являє собою медичну енциклопедію древніх єгиптян. У ньому міститься більш 900 прописів лік для лікування хвороб шлунково-кишкового тракту, дихальної і серцево-судинної систем, порушень слуху і зору, різного роду інфекційних процесів. Папірус склеєний з 108 аркушів і має довжину 20,5 м. Єгипетські “врачеватели” користалися мазями, пластирами, примочками, мікстурами, клізмами й іншими лікарськими формами. Основами для готування лік служили молоко, мед, пиво, вода священних джерел, рослинні олії. Деякі прописи містили до 40 компонентів, багато хто з який не вдається поки ідентифікувати, що утрудняє їхнє вивчення. До складу лік входили рослини (цибуля, гранат, алоє, виноград, фініки, снотворний мак, лотос, папірус), мінеральні речовини (сірка, сурма, залізо, свинець, алебастр, сода, глина, селітра), а також частини тіла різних тварин. Готувати ліки рекомендувалися вночі і пити чотири дні. Прийом деяких лік супроводжувався магічними обрядами у виді заклинань і змов. 
Єгипетська релігія, що існувала протягом майже чотирьох тисячоріч, базувалася на культі тварин. Кожен єгипетський ном (місто-держава) мала свою священну тварину чи птаха: кішка, лев, бик, баран, сокіл, ібіс і ін. Особливо шанувалися змії. Кобра Уаджит була покровителькою Нижнього Єгипту. Її зображення знаходилося на головному уборі фараона. Поряд із соколом, бджолою і шулікою вона уособлювала царську владу. На амулетах кобру поміщали поруч зі священним оком - символом бога неба Хору. Померлу культову тварину бальзамували і ховали у священних гробницях: кішок у місті Бубастіс, ібісів у місті Іуну, собак у містах своєї загибелі. Мумії священних змій ховалися в храмах бога Амона-Ра. У Мемфісі в грандіозному підземному некрополі виявлене велике число кам'яних саркофагів з муміями священних биків. Убивство священної тварини каралося стратою. По представленнях єгиптян душа померлої людини протягом 3 тис. років знаходиться в тілах обожнених тварин і птахів, що допомагає їй уникати небезпек загробного світу. Цим Геродот пояснює суворість покарання за убивство священної тварини.Головними богами лікування вважалися бог мудрості Той і богиня материнства і родючості Ісіда. Той зображувався у вигляді людини з головою птаха чи ібіс втілювався в образі павіана. Ібіс і павіан уособлювали в Древньому Єгипті мудрість. Той створив писемність, математику, астрономію, релігійні обряди, музику і що особливо важливо - систему лікування хвороб природними засобами. Йому приписуються самі древні медичні трактати.Ісіда вважалася створювачкою магічних основ лікування і покровителькою дітей. Ліки з ім'ям Ісіди навіть згадуються в працях давньоримського лікаря-фармацевта Галена. 
У давньоєгипетської медицини багато й інших божественних заступників: могутня львиноголова богиня Сохмет, захисниця жінок і породілей; богиня Тауерт, що зображувалася у вигляді самки гіпопотама. Кожен новонароджений єгиптянин незалежно від соціального статусу лежав поруч з невеликою статуеткою Тауэрт.Навчання лікуванню: 
передача медичних знань у Древньому Єгипті була тісно зв'язана з навчанням ієрогліфічному листу в спеціальних школах при храмах. У цих закладах панувала стругаючи дисципліна й у ході були тілесні покарання. У великих храмах міст Саіс і Геліополь існували вищі школи або Будинки життя. Поряд з медициною в них навчали математиці, архітектурі, ліпленню, астрономії, а також таємницям магічних культів і обрядів. Будинки життя багатьма дослідниками розглядаються як попередники університетів наступних епох.В будинках життя опановували мистецтво каліграфії, стилістики й ораторської майстерності. Тут зберігалися і переписувалися папіруси. До нас дійшли лише треті чи четверті списки древніх оригіналів. Освічену людину, а лікар повинний був бути таким, єгиптяни називали "знаючий речі". Існував певний обсяг знань, що дозволяв єгиптянам дізнаватися "знаючого по знанню його".Лікарська діяльність у Древньому Єгипті підкорялася строгим моральним нормам. Дотримуючись їх, лікар нічим не ризикував, навіть при невдалому результаті лікування. Однак порушення правил жорстоко каралося аж до страти. Кожен єгипетський лікар належав до певної колегії жреців. Хворі зверталися не безпосередньо до лікаря, а в храм, де їм рекомендували відповідного лікаря. Гонорар за лікування виплачувався храму, що утримував лікаря. 
Правителі багатьох країн запрошували на службу до двору єгипетських лікарів. Геродот приводить таке свідчення: "Перський цар Кир II Великий просив у фараона Амасіса надіслати йому "кращого в цілому Єгипті" очного лікаря. Лікарське мистецтво розділене в Єгипті таким чином, що кожен лікар виліковує тільки одну хворобу. Тому в них повно лікарів: одні лікують очі, інші голову, треті зуби, четверті шлунок, п'яті внутрішні хвороби".