Менеджмент та управління

18

ВСТУП

Ці теорії набули широкого поширення на другому етан загальної кризи капіталізму. Утворення світової системи соціалізму стало новим свідченням неминучості краху капіталізму н зміни його соціалізмом. Буржуазні ідеологи, прагнучи відвернути увагу трудящих від революційної боротьби, наполегливо твердять про «капіталістичну революцію», про новий капіталізмі, якому нібито належить майбутнє.

Буржуазні соціологи н економісти стверджують, що в XX ст. відбулася «трансформація капіталізму» і що сучасний капіталізм нібито коронним чином відрізняється від того капіталізму, який досліджували А. Сміт і К. Маркс.

Американський економіст А. Берлі в книзі «Капіталістична революція XX століття» прагне довести, що сучасний капіталізм - це новий, корпоративний капіталізм. Виробництво, на думку Берлі, в умовах корпоративного капіталізму, контролюється не капіталістами, а довіреними народу - найманими керуючими. Сильно зросла роль держави, яка нібито здійснює планування цього народного господарства. Американський економіст М. Надлер випустив у світ брошуру «Народний капіталізм», яка мільйонними тиражами розповсюджується в США. Пропаганді «народного капіталізму» присвячені і роботи американських економістів Келсо і Адлера «Капіталістичний маніфест» та ін

1.      Теорії трансформації капіталізму

У другій половині XX століття великого поширення набрали так звані теорії «трансформації» (перетворення) капіталізму. Ці теорії виходили, як правило, з реальних соціально-економічних процесів і явищ капіталістичного розвитку, але тлумачили їх досить своєрід­но. Крім того, розвиток світової системи соціалізму, зростання її впливу після другої світової війни стали причиною певної «непопу­лярності» навіть самого терміна «капіталізм». За цих умов і почали формуватися різні теорії перетворення капіталізму на «новий» су­спільний лад.

Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х pp. у США. З її обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Наддер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші. Най­більше прихильників вона здобула в Європі, особливо у ФРН, Авст­рії, Англії, Італії.

Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин:

1) теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) тео­рії «управлінської менеджерської революції»; 3) теорії «революції в доходах».

Теорія «дифузії власності». Центральне місце в теорії «народно­го капіталізму» належить положенню про «дифузію власності», або «демократизацію капіталу». З розвитком капіталізму поступово змі­нюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приват­на власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, дер­жавна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення розглядалося багатьма еко­номістами як «дифузія» (розпорошення) власності.

Дрібний акціонер, на думку прихильників цієї теорії, нібито перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних під­приємств, на співвласника «народного капіталу». У США, заявляв американський економіст А. Дракер, відбувається безпрецедентна демократизація підприємницької власності «оскільки реальними власниками цих підприємств стають маленькі люди, середній клас і робітники». Усіх, хто володіє акціями (незалежно від соціального стану й кількості акцій) Дракер зараховує до буржуазії. Президент Торгової палати США Джонстон писав: «Простий робітник однієї із моїх фабрик, що виробляють електроприлади, службовець банку, у керівництві якого я перебуваю, і торговець моїми будівельними ма­теріалами — усі вони такі ж капіталісти, як і я сам» . Демократиза­ція капіталу, на думку теоретиків «народного капіталізму», відбува­ється ще й тому, що будь-яке акціонерне товариство є достатньо демократичною організацією: акціонери беруть участь у щорічних зборах, заслуховують звіти правління, обирають новий склад прав­ління і т. ін.

Аналізуючи цю концепцію, слід зазначити, що вона плутає два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що справді відбуваються постійно і скрізь, із процесом ліквідації приватної капіталістичної власності, немож­ливим за капіталізму. Власність на засоби виробництва розглядаєть­ся як формальне право на дохід. Відтак розповсюдження акцій серед населення визнається як «розпорошування» власності без огляду на характер розподілу акцій. Так, у 60-х рр. у США Ютис.чол. (0,008 % усього населення) мали 25 %, а 75 тис. чол. (0,06 % насе­лення) — 50 % корпоративних активів, що належали окремим осо­бам. Лише в корпорації «Дженерал Моторе» 0,6 % акціонерів мали у власності 65,6 % акцій. Водночас близько половини всіх акціонерів одержували дивіденди у сумі меншій за 100 доларів на рік і були власниками активів вартістю не більше 2 тис. доларів3. Ясна річ, що їхній матеріальний і соціальний стан відтоді як вони стали «власни­ками», суттєво не змінився.

Теорія «управлінської революції» — є складовою теорії «народ­ного капіталізму». Її прихильники стверджують, нібито з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або і зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців — мене­джерів. Вони є «довіреними особами народу» і керуються не моти­вами прибутку, а суспільними інтересами. З обгрунтуванням цієї концепції виступили американські економісти А. Берлі, Дж. Берн-хем, П. Дракер та інші.

Ця теорія теж відображає реальні процеси в розвитку капіталіз­му: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розме­жування власності й управлінської діяльності. За домонополістич­ного капіталізму, коли підприємство було здебільшого індивідуаль­ною власністю й управлінська праця не потребувала глибоких знань, капіталіст сам керував виробництвом. Зі зростанням розмірів вироб­ництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали до­ручати керівництво найманим працівникам. Дехто вбачав у цьому процесі витискування капіталіста не лише із виробництва, що спра­вді має місце, а із суспільства взагалі. Як писав А. Берлі, «...капітал лишається на місці. Також зберігається і капіталізм. Єдиною постат­тю, що зникає, є капіталіст». Передовсім буде методологічною по­милкою судити про природу підприємств на підставі форми управ­ління. Адже природа підприємства визначається не нею, а формою власності на засоби виробництва. Автори концепції «управлінської революції» ігнорують питання про характер власності. Як власники підприємств капіталісти наймають управляючих, які керують під­приємствами в інтересах капіталістів, забезпечуючи їм максимальні прибутки.

Прихильники цієї теорії дипломатичне ухиляються від відповіді на те, які саме власники акцій не мають ефективної влади в корпо­раціях: дрібні чи великі. Оскільки в корпораціях діє основний прин­цип «одна акція — один голос», то саме великі акціонери мають можливість утримувати в своїх руках усю повноту влади, на свій розсуд розпоряджатися капіталом корпорації і висувати до складу її керуючих тих людей, які охоронятимуть їхні інтереси.

Крім того, вищі верстви управлінського апарату (менеджерів) ті­сно зв'язані з власниками великого капіталу і часто самі належать до них. Їхні інтереси здебільшого збігаються з інтересами власників. У великій корпорації, отже, відбувається не тільки постійне від­окремлення власності від управління, а й зворотний процес — від­новлення єдності управління і власності завдяки перетворенню ме­неджерів на капіталістів.

Проте усвідомленням двоїстості цього процесу справа не обме­жується. Критики теорії «управлінської революції» справедливо за­значають, що необхідно з'ясовувати й засоби здійснення контролю. Так, американський економіст Р. Лернер, який критично сприймає концепцію «революції в управлінні», наголошує на необхідності концентрувати увагу не на тім, «які особи контролюють великі кор­порації, а на тім, якими засобами здійснюється контроль (володіння акціями чи позиція в керівництві)» .

Англійський дослідник діяльності великих корпорацій Т. Ніколс підкреслював зростання значення керуючих корпораціями, збіль­шення їхньої влади, зазначаючи водночас, що юридичне вони пере­бувають на службі в акціонерів, але практично їхня позиція не відрі­зняється від позиції директорів-власників. Стосовно різних підходів до оцінки проблеми «власність-контроль», Ніколс зауважував: «Те­оретики менеджеризму писали про відокремлення або про «розлу­чення». Значно правильніше буде говорити про «шлюб з розрахун­ку» між управляючим і капіталістом»'. Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що теорії «революції в управлінні» теж притаманна певна еволюція. Вона почала із заперечення влади капіталістів, а за­кінчила «шлюбом з розрахунку» менеджерів із капіталістами.

Водночас не слід вважати, що ця (як і інші) теорія є суто абстра­ктною розумовою вправою. Її прихильники, як і противники, вико­ристовуючи величезний статистичний матеріал, розробляють різні моделі корпорацій, досліджують діяльність різних груп капіталістів у корпорації: одна робить ставку на посилення автономії, зростання корпорації, друга — зв'язана з рухом фіктивного капіталу, з біржею.

Різна орієнтація буржуазії зв'язана з різним рухом реального й фіктивного капіталу, які протистоять один одному, конкуруючи за прибуток. Розмежування груп буржуазії і великих корпорацій за ці­єю ознакою зумовило конфліктний характер процесу «злиття», «по­глинання» корпорацій у 60-х — на початку 70-х pp., що позначилося на становищі керуючих корпораціями.

Те, що управлінці мають обмежену владу в корпораціях, підтвер­джує практика економічного життя 70—90-х pp. Перехід контроль­ного пакета акцій до іншого власника майже завжди має наслідком заміну менеджерів.

Теорія «революції в доходах» — складовий елемент теорії «на­родного капіталізму». Її прихильники стверджують, що в розвину­тих капіталістичних країнах стався принциповий переворот у роз­поділі національного доходу, суть якого полягає у поступовому зближенні доходів різних верств і класів капіталістичного суспільст­ва. Цю тезу пропагували С. Кузнець, Дж. К. Гелбрейт, К. Боул-дінг, М. Сальвадорі, Е. Хансен та інші.

Особливих зусиль для обгрунтування теорії доклав американсь­кий економіст С. Кузнець. У праці «Частки вищих за доходами груп у доході і заощадженнях» (1953) він навів дані про динаміку розпо­ділу національного доходу в 1919—1948 pp. За його підрахунками, питома вага доходів 1% населення США (найвищої групи) станови­ла 1919—1938 pp. 13%, a 1948 p. знизилась до 9%. Питома вага до­ходів «верхніх» 5% населення за цей період знизилась з 25 до 18%. Виходячи з цих показників, С. Кузнець зробив висновок про систе­матичне зниження доходів вищих груп населення.

Ці розрахунки й висновки широко рекламувались у пресі. Проте концепція «революції в доходах» зазнала серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів. Так, В. Перло довів свідому тенденційність обрахунків Кузнеця. Він показав, що Ку­знець розраховував питому вагу доходів вищої групи на основі да­них податкових органів, тобто на підставі лише заявлених доходів. Між тим у післявоєнний період значно посилилось приховування доходів підприємцями. Підкреслюючи цей момент, В. Перло писав:

«Кузнець вивертає цей політичний скандал навиворіт і перетворює несплату податків багатими на вигаданий доказ того, що багаті втрачають дохід».

Крім того, Кузнець не враховував нерозподілених прибутків, тобто тієї частини доходів, яка не розподіляється між акціонерами, а використовується на нагромадження, утворення різних фондів тощо. Між іншим, якщо сума дивідендів з 1939 по19б9 pp. (за даними аме­риканської статистики) збільшилась у 4,4 рази, то сума нерозподіле­ного прибутку — у 86 разів.

Урахувавши ці фактори, В. Перло показав, що доходи вищої гру­пи не скоротились, а зросли вдвоє. Аналогічний висновок на основі аналізу великого статистичного матеріалу було зроблено американ­ським соціологом Р. Міллсом. У книжці «Панівна еліта» він називав розмови про «революцію в доходах» просто «рекламним галасом», який не можна сприймати серйозно. За сучасних умов, без огляду на зростання заробітної плати тенденція збільшення розриву у дохо­дах робітників і підприємців посилюється.

Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Берлі. Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті pp. XX ст., про­те її початки сягають 30-х pp., коли американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпора­ція із організації приватної власності перетворюється на «соціаль­ний інститут», мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.

Концепція «колективного капіталізму» має багато спільного з те­орією «народного капіталізму». Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». «Власність і контроль, — стверджує Мінз, — відокре­мились і перебувають у різних руках»4. У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки показники (розміри корпора­ції), але ігнорується їх соціально-економічний зміст. Мінз зазначав, що на сучасних великих корпораціях працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготов­ляються товари масового споживання, які продаються мільйонам споживачів. Усе це ніби привело до того, що велика корпорація пе­рестала навіть «віддалено відповідати як старій юридичній моделі власності», так і економічній моделі «атомістичної фірми за умов конкурентного ринку». Отже, корпорація, на думку деяких учених, перестала бути автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, котра забезпечує розв'язання суспі­льних проблем. І не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х pp. сформувалась, концепція «соціальної відповідальності» корпорації перед суспільством.

Концепція- «соціального партнерства». Перші концепції «соці­ального партнерства» з'явилися ще наприкінці XIX ст., коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи «участі робітників у капіталістичних прибутках». Після другої світової війни принцип «соціального партнерства» поширюється у багатьох західноєвро­пейських країнах. З обгрунтуванням цієї ідеї виступили французь­кий економіст і соціолог Р. Арон, німецький професор Е. Гауглер, Д. К. Гелбреігт та інші.

Вони намагалися довести, що в сучасному капіталістичному су­спільстві внаслідок розвитку науково-технічної революції, посилення економічної та соціальної ролі держави, зростання кількості великих корпорацій до корінно змінилось становище робітників, зникли кла­сові суперечності і класові конфлікти. «Сучасні трудові відносини в промисловості, особливо у великих корпораціях, — пише, наприк­лад, Гелбрейт» — усе більше набирають мирного характеру... це є наслідком того, що інтереси, колись різко ворожі, тепер переважно перебувають у гармонії». Відбувається нібито «об'єднання» й «по­глинання» класових інтересів завдяки тому, головне, що робітникові дається певний комплекс соціальних гарантій і мотивом діяльності корпорацій «уже не є прибуток».

Матеріальн.ою підставою «соціального партнерства», на думку Гауглера, є поширення участі робітників у капіталістичній власності і прибутках.

Серед аргументів стосовно поширення «соціального партнерст­ва» досить часто називають практику «участі» трудящих в управ­лінні капіталістичним підприємством. Така практика й справді має місце. Але вона обмежується, як правило, вирішенням другорядних питань, не змініюючи статусу робітників на підприємстві.

Концепцію «соціального партнерства» широко використовували західнонімецьісі неоліберали в теоретичних розробках «соціального ринкового госглодарства», «сформованого суспільства» тощо.

Розглянуті концепції «трансформації капіталізму» не вичерпують усієї їхньої різноманітності. Посилення втручання держави в еконо­мічне життя, зростання її ролі у вирішенні соціальних проблем по­родили майже аналогічні теорії «плюралістичної економіки», «пла­нового капіталізму», «держави достатку», «суспільства високого масового споживання» тощо.

2.      Сучасні теорії трансформації капіталізму

Теорії про «трансформації капіталізму» як і раніше являють головним ідеологічним засобом маскування сущності сучасного капіталізму. Буржуазні економісти посилено пропагують теорії про «управлінської революції», про «суспільство достатку», про «технічної революції», про «економічне гуманізм» та ін

«Суспільство достатку»

У 1959 р. в США вийшла нова робота економіста Л. Берлі «Влада без власності», отримала широку рекламу в буржуазній пресі. У цьому провивів Берлі стверджує, ніби в США відбувається «соціальна революція», в результаті якої панування фінансової олігархії ліквідовано, приватна власність змінилася колективною. В цілому Берлі вважає, що цю «нову систему» ​​можна назвати «економічної демократією», «народним капіталізмом» чи «недержавним соціалізмумом». У цій системі капіталісти залишаються, але вони фактично не є власниками і влада їх обмежена «демократичними силами».

Неважко здогадатися, що Берлі знову відтворює свої старі ідеї про капіталістичної революції, про «менеджеризм». При цьому Берлі та інші пропагандисти цієї теорії заплютують питання про класової приналежності керуючих. Насправді ж не існує особливого класу управління. Якщо мати на увазі нижчі ланки управлінського апарату, тобто тих, хто безпосередньо бере участь в процесі матеріального виробництва, то ці люди ставляться до интелігенціі і отримують заробітну плату. Вони не наділені функціями приймати рішення про напрям діяльності підприємства, брати участь у розподілі прибутку і т. д. Що стосується вищих керівників, то вони належать до великої і монополістичної буржуазії. Тому їх неправильно зображати «довіреними народу». Але і вони контролюють діяльність підприємстві лише в тих ви ¬ чаях, коли мають контрольний пакет акцій, тобто але суті є фінансовими капіталістами. Як показує статистика, число найманих директорів компаній має тенденцію до зниження. Таким чином, вигадки про «революцію управління» не відповідають дійсності. Точно так само не відповідають дійсності вже розглянуті вигадки про «демократизації капіталу».

Теорію про «управлінської революції» пропагує і американський економіст Д. Голбрейс в роботі «Суспільство достатку» (1958). Він характеризує американський капіталізм як суспільство «безпрецедентного достатку». Голбрейс говорить також, що нерівність в доходах все більше згладжується, тому що зростає заробітна плата. Як доказ «достатку» Голбрейс посилається на надлишок товарів, в особистості продовольчих. Голбрейс абсолютно обходить відмінність між потребою і платоспроможним попитом. Він зображує капіталістичне виробництво як таке, метою якого є не отримання прибутку, а задоволення потреб.

Рекламоване Голбрейсом «достаток» не має стосунку до основної маси населення США. Тільки 8,4% загальної кількості сімей в США отримують дохід понад 10 тис. дол, тобто дохід, який може бути названий бюджетом достатку. Голбейрейс всупереч дійсності стверджує, що в США немає безробіття. Він обходить питання про зростання страйкового руху, який свідчить про відсутність достатку.

Розмірковуючи про державних заходах, необхідних, на його думку, для усунення вад капіталізму, Голбейрейс спростовує свої вигадки про «суспільство достатку».

Теорія узгодженої економіки

У Франції в останні роки набула поширення теорія «узгодженої економіки», що виникла ще в 30-х го ¬ дах (Ф. Блок-Лене, Ж. М. Жанненей, П. Б. Кусте та ін.) Теорія «узгодженої економіки» зображується як якийсь третій шлях розвитку суспільства, як синтез капіталізму і сосоціалізму.

«Узгоджена економіка» характеризується як лад, при якому представники держави і представники підприємств збираються для обговорення і прийняття рішень з питань капіталовкладень, виробництва, обміну. Таким чином, «узгоджена економіка» представляє спробу довести, ніби в умовах капіталізму можна забезпечити координацію дій приватних підприємців і державного сектора.

Головну роль у здійсненні «узгодженої економіки» має відігравати держава. На нього покладається обов'язок приймати участь у фінансуванні будівництва підприємств. Але при цьому, як правило, заперечується необхідність націоналізації приватних підприємств. Важливе місце в «узгодженої економіці» відводиться плакування. Буржуазійні ідеологи вважають можливим здійснення планування в умовах збереження приватної власності. Тому вони наполягають на тісній співпраці не тільки між приватними підприємствами та державою, а й усередині власного сектора. Прихильники цієї теорії пропонують погоджувать діяльність усіх підприємців. Однак при цьому конкуренція і приватна ініціатива, як необхідні стимули виробництва, повинні зберігатися.

Теорія «узгодженої економіки» представляє собою один з варіантів «змішаної економіки» і «планового капіталізма». В умовах приватної власності, як це вже було розглянуто вище, планування народного господарства неможливе.

Одним з основних положень «узгодженої економіки» є ідея про участь «різних соціальних сил в керівництва економікою». В основі цих міркувань лежать в корені помилкові висновки про пом'якшення класових суперечать ¬ чий в умовах капіталізму, про виникнення «єдиного образи життя» всього населення в результаті «зростання добробуту народу».

Факти спростовують ці міркування. Насправді життєвий рівень трудящих Франції не підвищується, а прибутки монополій ростуть. Зростання боротьби трудящих Франції проти капіталістичної експлуатації переконливо свідчать про відсутність у Франції «єдиного способу життя».

Теорія «узгодженої економіки» закликає трудящих до відмови від класової боротьби, до співпраці з капіталістами. Намагаючись обдурити трудящих міркуваннями про планування економіки, про участь профспілок в управлінні державою, буржуазні ідеологи намагаються відвернути трудящихся від боротьби за соціалізм.

Одним з поширених елементів сучасних концепцій «трансформації капіталізму» є також легенда про «людських відносинах», про «економічне гуманізмі». Суть цієї легенди полягає в твердженні, ніби експлуатація робітників, зниження, людської особистості відійшли в область минулого, поступився місцем «людським відносинам у промисловості». Підприємці та робочі стали рівноправними учасниками виробництва і будують свої відносини на основі принципів гуманізму п християнської моралі. Ці відносини, зародившись на промислових підприємствах поширюються поступово на все суспільство, знаменуючи собою перехід від старого до нового капіталізму, «гуманного капіталізму».

Як пропагандисти цієї теорії виступають багато, буржуазні економісти. При деяких американських університетах створені спеціальні факультети і навіть «інститути людських відношенні». Найбільш характерним про ¬ твір у цій галузі є виданий в Амстердамі збірник «Людські стосунки і сучасне управління» (1958), в якому опубліковано статті ряду відомих економісти - голландців, англійців, американців, що відображають роботу відповідних дослідницьких установі. Осо ¬ бою старанність у пропаганді цієї доктрини проявляють каталітичні автори.

«Людські стосунки» - це не тільки теорія, а й практика. Так, у ряді капіталістичних фірм є віце-президенти за «людським відносинам», створені спеці ¬ альні відділи і різного роду комісії із залученням робочих. Ці відділи складають «прогнози» про поведінку робітників. готують і публікують матеріали для спростування вимог профспілок, інформують про справи фірми і рішеннях керівництва.

Буржуазні ідеологи на підтвердження своїх теорій зсилаються на ці обставини, а також на систему «премії», яка встановлена на капіталістичних підприємствах. Але фактично ці «премії» видаються за рахунок вирахування з заробітної плати, щоб створити видимість участі робітників у прибутках.

Одночасно власники підприємств стали проводити всілякі заходи соціально-культурного характеру: призначення пенсії за рахунок підприємства, надання робочим квартир, організація екскурсії, привітання зі святами і т. д. Всі ці заходи фінансуються за рахунок того, що капіталісти недодають робітникам при оплаті їх праці. Мета всіх цих заходів - притупити класову свідомість робочих, створити видимість турботи про них, а також прив'язати робочих до фабрики. Так, для отримання пенсій потрібно безперервний стаж роботи на даному підприємстві іноді до 20 років. Точно так само надання квартир змушує робочих працювати ще більш інтенсивно.

Основне призначення теорії про «гуманну капіталізмі» - замаскувати посилення експлуатації робітників у її нових формах, зокрема підвищення інтенсивності праці, приховати наступ монополії на життєвий рівень. Теорія «людських відношенні» використовується і для обґрунтування легенди про «класовому світі» у капіталістичному суспільстві.

Переконливим спростуванням цієї теорії є загострення класової боротьби. Так, в 1956 р. в страйках брало участь 14 млн. чоловік, в 1958 р. ~ 25-27 млн., в 1960 р.-54--58 млн., в 1962 р. - 36-39 млн. чоловік. Антиробітничі закони в країнах капіталу, переслідування прогресивних діячів показують всю безпідставність міркуванні про «людські відносини».

Теорія «другої промислової революції»

Одним із сучасних варіантів «трансформації капіталізму» є буржуазна теорія «другої промислової революції» та інші технокритичні теорії, які створились у 50-х роках (американські економісти Друкер, Діболд, французький економіст Фурастьє та ін.)

В останнє десятиліття в області техніки намітилися кількісні зрушення, які конкретно виражаються в зростанні автоматизації виробництва, у відкритті методів отримання та використання атомної енергії, у використанні синтетичних матеріалів. Буржуазні ідеологи, спираючись па ці факти, висунули теорію про те, що капіталізм нібито переживає «другу промислову революцію», яка приведе до його «омолодження», зіграє таку ж роль в зміцненню капіталізму, яку зіграв промисловий переворот в XIX ст .. Вони стверджують, що новітні перевороти в техніці ведуть самі по собі до корінних змін соціального ладу, до повного усунення убогості, криз, тому що дозволяють різко збільшити попит на засоби виробництва, підвищити продуктивність праці та забезпечити населення дешевими предметами споживання. Представники цього напряму причини безробіття бачать не в капіталізмі, а в недостатньо швидкому поширенні автоматизації. Шляхи подолання  криз вони відшукують надалі: зростання виробництва, повторюючи при цьому вульгарну теорію криз, пропогандуючи в XIX в. Сіємо.

Висуваючи на перше місце технічні зрушення, буржуазні ідеологи повністю абстрагуються від тих соціально-економічних умов, в яких ці зрушення відбуваються. На початку XIX ст., відбувалася зміна феодалізму капіталізмом. У той час буржуазія була прогресивним, піднімаються класом і капіталізм розвивався по висхідній лінії. XX столітті ж капіталізм розвивається по низхідній лінії, настала епоха революційного краху капіталізму і зміни його соціалізму. Тому висновки про новий, тривалому і стійкому підйомі капіталістичного виробництва в XX ст. глибоко помилкові.

Інший порок міркувань теоретиків «другої промислової революції» полягає в тому, що вони ототожнюють технічні зрушення, перевороти в техніці з соціальною революцією. І в ХIХ в. технічний переворот не був тотожний соціальної революції. Навпаки буржуазна революція була необхідною передумовою для здійснення технічного перевороту, оскільки знищила феодальні виробничі відносини, які гальмували розвиток капіталізму.

Сучасні технічні зрушення не можуть бути повністю реалізовані в умовах імперіалізму, які обмежують можливості застосування нової техніки. Тільки зміна соціального ладу, соціалістична революція забезпечать простір для подальшого розвитку продуктивних сил. Таким чином, технічний розвиток не замінює соціалістичної революції, а, навпаки, свідчить про необхідність заміни капіталістичних виробничих відносин соціалістичними.

У тих межах, в яких нова техніка використовується при капіталізмі, її застосування веде не до пом'якшення суперечать капіталізму, а до їх поглиблення: автоматизація сприяє, з одного боку, розширенню виробництва, а з другого - викликає збільшення безробіття, посилення експлуатації і зубожіння широких народних мас. Це веде до подальшого поглиблення економічних криз, загострення класової боротьби.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.                      “История экономических учений”, под ред. Н.К.Каратаева, М., 2004р.

2.                      “Кризис современной буржуазной политической экономии”, И.Г.Блюмин, М., ИМО, 2005р.

3.                      “Народный капитализм”, Д.Будиш, Изд. иностр. лит., 2001р.

4.                      Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.;

5.                      Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П.Нестеренко, Л.О Каніщенко та ін.; За ред Г.Н.Климка, В.П.Нестеренка. – 3-тє вид., перероб. і допов. - К.: Вища шк. - Знання, 2002.