Методи дослідження впливу засобів масової комунікації

ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

КАФЕДРА ГЕОГРАФІЇ

ВПЛИВ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

                                                                                              ІНДИВІДУАЛЬНО НАУКОВО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ

                                                                                              З ПОЛІТОЛОГІЇ 

                                                                                              СТУДЕНТКИ 2 КУРСУ ГРУПИ Б

                                                                                              Богомаз Наталії Володимирівни

                                                                                                        Науковий керівник: 
                                                                            к.і.н., проф. Ткаченко А.Д

                                                                 Вінниця 2014

Зміст

Вступ 3

Розділ 1. Об'єкти впливу засобів масової комунікації 5

1. Людина як об'єкт впливу засобів масової комунікації 5
2. Маніпулятивні можливості мас – медіа 10
3. Громадська думка як об'єкт впливу засобів масової комунікації 17

Розділ 2. Оцінка впливу зacoбiв масової комунікації

на громадську думку 20

2.1. Оцінка впливу засобів масової комунікації на

прикладі оцінки ефективності ПР – програми 20

2.2. Дослідження  впливу засобів масової комунікації

методом фокус - груп 24

Розділ 3. Методи дослідження впливу засобів

масової комунікації 30

1. Контент - аналіз (формалізований аналіз)
2. документальної інформації 30
3. Спостереження i проблеми його використання в дослідженнях 32
4. Моніторинг громадської думки 35

Висновки i пропозиції 37

Список використаної літератури 39

Вступ

Актуальність теми дослідження. Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. За словами іспанського філософа X. Ортеги - і- Гасета (1883 - 1955), "закон громадської думки – це закон всесвітнього тяжіння у царині політичної історії". Зростання її впливу на соціальні відносини пов'язане з демократизацією життя, підвищенням культурного та освітнього рівня населення, процесами глобалізації тощо. Аналізом проблем функціонування громадської думки займається спеціальна соціологічна теорія – соціологія громадської думки.

Термін "громадська думка" вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту. Поступово цей термін став загальноприйнятим.

Громадська думка – специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільне значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.

Постає громадська думка у двох вимірах:

- як оцінне судження  – йдеться про те, що громадська  думка завжди містить оцінку  громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного життя, ставлення до конкретних об'єктів  дійсності. Тому вона є сукупним  оцінним судженням певної групи  людей щодо подій, явищ соціальної  дійсності;

- як важлива соціальна  інституція суспільства – у  демократичному суспільстві вона  є одним з елементів прийняття  рішень на всіх рівнях управління (державному, регіональному, муніципальному  тощо). Як і всі соціальні інституції, громадська думка перетворює  невпорядковані, випадкові, стихійні  соціальні взаємодії між населенням  та політичними, управлінськими  структурами на впорядковані, тривалі, контрольовані, тобто

окультурює цю взаємодію, оснащує її механізмами та усталеними правилами.

На думку сучасного українського соціолога В. Осовського, зміст громадської думки як соціальної інституції постає як сукупне ставлення, виражене у формі оцінного судження між суб'єктами громадської думки (громадськістю) та суб'єктами влади з приводу оцінки, змісту, способу розв'язання певної політичної, економічної, екологічної, соціальної проблем.

Створення певної громадської думки через засоби масової інформації, маніпулювання громадською свідомістю і вплив на неї дедалі частіше стає невід’ємною частиною життя демократичного суспільства.

В цих умовах стає необхідним визначити, який саме вплив засобів масової комунікації на формування громадської думки.

Таким чином, практична необхідність проблем, винесених у заголовок індивідуального науково-дослідного завдання (ІНДЗ) зумовлюють актуальність теми дослідження, об’єкт і предмет дослідження, його завдання і мету.

Об’єктом дослідження ІНДЗ є дослідження ділової комунікації.

Предметом дослідження ІНДЗ є аналіз дослідження впливу засобів масової комунікації.

Метою ІНДЗ є характеристика методів дослідження впливу засобів масової комунікації.

Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:

- дослідити об’єкти впливу  засобів масової комунікації;

- охарактеризувати методи  оцінки впливу засобів масової  комунікації.

Розділ 1. Об’єкти впливу засобів масової комунікації

1.1. Людина як об'єкт  впливу засобів масової комунікації

У живій природі людина – якісно нове явище. Вона володіє розумом, здатним на абстрактне мислення, мовленням, мовою. Мова і мислення – значні складні системи, на які можна впливати з метою програмування поведінки людини. Вона, відомо, має неоднозначну психіку, важливою частиною якої є уява. І вона розвинена настільки, що ми фактично живемо водночас у двох вимірах, у двох "реальностях" – справжній та уявній. Уявлюваний світ значною мірою (а в багатьох – у першу чергу) визначає нашу поведінку. Але людина гнучка й податлива, на неї можна впливати зовні таким чином, що це буде абсолютно непомітно.

Загалом людина живе не лише у фізичному світі, що об'єктивно існує, а й у штучно створеній нею так званій ноосфері – світі, який зобов'язаний існуванням свідомій діяльності людського роду. Поняття ноосфери незалежно один від одного ввели французький антрополог-єзуїт Тейяр де Шарден і наш великий природознавець та філософ В. І. Вернадський. Звужуючи поняття, можна сказати, що людина живе в штучно створеному світі культури [13, 234].

Відтак, усі живі істоти впливають на поведінку тих, із ким вони співіснують у своїй екологічній ніші, використовуючи природні об'єкти і записані природою у вигляді інстинктів програми. Але людина водночас впливає на поведінку інших людей, виявляючи себе у сфері культури.

Людина – істота соціальна. Як мовив Аристотель, лише боги та звірі можуть жити поза суспільством. Індивідуум – це абстракція, ідеальне уявлення про ізольовану людину, яке склалося в XVII столітті на час виникнення сучасного західного суспільства. Власне, латинське слово "індивідуум" – це переклад грецького слова "атом", що означає "неподільний". У реальності міф про індивідуум нездійсненний, людина виникає й існує тільки у взаємодії з іншими людьми та під їхнім впливом. Дитина, яку виховали дикі звірі (такі випадки траплялися й вивчалися), не стає красенем Мауглі. Вона – не людина і вижити не може. Не стає людиною навіть дитина, ізольована матір'ю від інших людей.

Отже, закладеної в нас біологічної програми поведінки замало для того, щоб ми були людьми. Вона доповнюється програмою, що записана знаками культури. І ця програма – колективний твір. Відтак наша поведінка завжди перебуває під впливом інших людей, і захистити себе від нього певним жорстким бар'єром ми, зрештою, не можемо. Ось так і виникає таке важливе поняття, як маніпуляція.

Так склалося, що саме це слово має негативне забарвлення. Ним ми позначаємо той вплив, яким незадоволені, який спонукав нас здійснити такі вчинки, що зрештою привели нас до програшу, або пошили в дурні. Коли приятель на іподромі вмовив вас поставити на коня, який прийшов першим, то, отримуючи виграш у касі, ви не скажете: "Він маніпулював мною". Ні, він дав вам добру пораду.

З другого боку, не кожний вплив, внаслідок якого ви програли, ви назвете маніпуляцією. Якщо в темному завулку вам погрожують ножем і шепочуть: "Гроші й годинник, швиденько", – то ваша поведінка дуже ефективно програмується. Але назвати незнайомця маніпулятором не спаде на думку. Тож який зміст ми вкладаємо в це поняття?

Власне корінь слова "маніпуляція" походить від латинського слова manus – рука (manipulus – пригорща, від manus і pie – наповнювати). В словниках європейських мов це слово тлумачиться як дія, спрямована на об'єкти з певними намірами, цілями (наприклад, ручне керування, огляд пацієнта лікарем за допомогою рук тощо). Мається на увазі, що для таких дій потрібні спритність і вправність.

У техніці такі прилади для керування механізмами, що є ніби продовженням рук (важелі, рукоятки), також називаються маніпуляторами. А той, хто працював із радіоактивними матеріалами, знає про маніпулятори, які просто імітують людську руку.

Звідси походить і сучасне переносне значення слова – спритне поводження з людьми як із об'єктами, речами.

Оксфордський словник англійської мови трактує маніпуляцію як "акт впливу на людей або керування ними зі спритністю, особливо із зневажливим підтекстом, як приховане керування або вплив".

Таким чином, термін "маніпуляція" є метафорою і вживається в переносному розумінні: спритність рук у поводженні з речами перенесена в цій метафорі на спритне керування людьми (і, звичайно, вже не руками, а спеціальними "маніпуляторами"). Завважимо, що з самого початку це поняття обмежує трактований як маніпуляція набір способів керування: ним позначається лише керування зі спритністю і навіть приховане керування.

Коли виписати ті визначення, які дають авторитетні зарубіжні дослідники явищам маніпуляції, то можна вирізнити головні, родові ознаки маніпуляції. По - перше, це – різновид духовного, психологічного впливу (а не фізичне насильство чи загроза насильства). Метою дій маніпулятора є дух, психічні структури людської особистості.

Однією з перших книг, безпосередньо присвячених маніпуляції свідомістю, була книга соціолога з ФРН Герберта Франке "Маніпульована людина" (1964). Він дає таке визначення: "Під маніпуляцією переважно треба розуміти психічний вплив, який здійснюється таємно, відтак, на шкоду тим особам, на котрих він спрямований. Найпростішим прикладом цього може бути реклама".

Отже, по - друге, маніпуляція – це прихований вплив, факт якого має залишитися непоміченим об'єктом маніпуляції. Як зазначає один із провідних фахівців щодо американських ЗМІ, професор Каліфорнійського університету Г. Шіллер, "для досягнення успіху маніпуляція має залишатися непомітною. Успіх маніпуляції гарантований, коли маніпульований вірить: усе, що відбувається, природне і неминуче. Коротше кажучи, для маніпуляції потрібна фальшива дійсність, в якій її присутність буде непоміченою".

Якщо спроба маніпуляції викривається і про викриття стає надто відомо, акція звичайно згортається, оскільки розкритий факт такої спроби прирікає маніпулятора на неуспіх. Ще старанніше приховується головна мета – так, щоб навіть викриття самого факту спроби маніпуляції не призвело до вияснення справжніх намірів. Тому втаємничення, приховування інформації – обов'язкова ознака маніпуляції, хоча деякі її прийоми включають також "граничне саморозкриття", гру в щирість, коли політик рве сорочку на грудях і пускає по щоці скупу чоловічу сльозу.

По - третє, маніпуляція – це вплив, який вимагає значної майстерності й знань. Зустрічаються, звичайно, талановиті самоуки з могутньою інтуїцією, здатні на маніпуляцію свідомістю за допомогою доморослих засобів. Але сфера їхнього впливу незначна, вона обмежена особистим оточенням – сім'єю, бригадою, ротою чи бандою [13, 237].

Коли ж йдеться про суспільну свідомість, про політику, навіть місцевого значення, то, зазвичай, до розробки акції залучаються фахівці або хоча б спеціальні знання, видобуті з літератури чи інструкцій. Оскільки маніпуляція суспільною свідомістю стала технологією, з'явилися професіонали, що володіють цією технологією (або її певними характеристиками). Виникла система підготовки кадрів, наукові заклади, наукова та науково-популярна література.

Ще одна важлива, хоча й не надто очевидна ознака: до людей, свідомістю яких маніпулюють, ставляться не як до особистостей, а як до об'єктів, різновиду речей. Маніпуляція – це складова технології влади, а не просто вплив на поведінку друга чи партнера.

Неправдива інформація, діючи на поведінку людини, ніскільки не зачіпає її дух, її наміри та настанови. Є.Л. Доценко в книзі "Психологія маніпуляції" пояснює: "Наприклад, хтось запитує у нас дорогу на Мінськ, а ми його, обманюючи, спрямовуємо на Пінськ – це є тільки обман. Маніпуляція має місце тоді, коли той, інший, збирався йти до Мінська, а ми зробили так, щоб він захотів іти до Пінська".

У книзі "Маніпульована людина" підкреслюється ця особливість маніпуляції як психологічний вплив: "Він не лише спонукає людину, яка перебуває під таким впливом, чинити те, чого хочуть інші, він змушує її прагнути це зробити" [13, 240].

Відтак стає зрозумілою доволі неприємна суть справи. Будь-яка маніпуляція свідомістю є взаємодія. Жертвою маніпуляції людина може стати тільки в тому разі, коли вона є її співавтором, співучасником. Лише коли людина під впливом одержаних сигналів перебудовує свій світогляд, думку, настрій, мету і починає діяти за новою програмою, – маніпуляція відбулася. А коли вона засумнівалася, вперлася, захистила свою духовну програму, то жертвою тоді не стає.

Маніпуляція – це не насильство, а спокуса. Кожній людині надана свобода духу та свобода волі. Отже, в неї є можливість – вистояти, не піти за спокусою. Одна з незаперечних ознак того, що в певний момент здійснюється значна програма маніпуляції свідомістю, полягає в тому, що люди перестають прислухатися до розумних аргументів, – вони ніби бажають бути обдуреними. Вже О.І. Герцен дивувався з того, "як мало можна взяти логікою, коли людина не хоче пересвідчитися" [13, 240].

Отже, маніпуляція – це спосіб панування духовного впливу на людей через програмування їхньої поведінки. Цей вплив спрямований на психічні структури людини, здійснюється приховано і має за завдання змінити думки, спонуки й мету людей у напрямку, потрібному владі.

Вже з цього дуже короткого визначення стає зрозумілим, що маніпуляція як засіб влади виникає тільки в громадянському суспільстві зі встановленням політичного порядку, заснованого на представницькій демократії.

В політичному порядку західної демократії сувереном, тобто тим, хто володіє всією повнотою влади, оголошується сукупність громадян (тобто тих, хто має громадянські права). Ці громадяни – індивідууми, теоретично наділені рівними частками влади у вигляді голосу. Надана кожному частка влади реалізується під час періодичних виборів через опускання бюлетеня до урни. Рівність у цій демократії гарантується принципом "одна людина – один голос". Ніхто, крім індивідуумів, не володіє голосом, не "віднімає" їхньої частки влади – ні колектив, ні вождь, ні мудрець, ні партія.

Але, як відомо, "рівність перед Законом не означає рівності перед фактом". Це популярно пояснили вже якобінці, відіславши на гільйотину тих, хто вимагав економічної рівності на підставі гасла про "свободу, рівність і братерство".

В майновому сенсі рівні в політичному розумінні громадяни – не рівні. І навіть обов'язково повинні бути не рівними – саме страх перед бідними згуртовує благополучну частину в громадянське суспільство, перетворюючи їх на "свідомих та активних громадян". На цьому тримається вся конструкція демократії – "суспільства двох третин".

Майнова нерівність створює в суспільстві "різницю потенціалів" – значну нерівновагу, що може підтримуватися лише за допомогою політичної влади. Великий мораліст і засновник політекономії Адам Сміт так і визначив головну роль держави в громадянському суспільстві: "Придбання значної власності можливе тільки при становленні громадянського уряду. Тією мірою, якою він постає для захисту власності, він стає реальним захистом багатих від бідних, захистом тих, хто володіє власністю, від тих, хто ніякої власності не має" [13, 241].

Йдеться саме про громадянський уряд, тобто про уряд в умовах громадянського суспільства. До цього, за "старого режиму", влада не розподілялася частками між громадянами, а концентрувалася в руках у монарха, що володів безсумнівним правом на панування (і на його головний інститут – насильство). Як і в будь-якій державі, влада монарха (чи, приміром, генсека) потребувала легітимації – набуття авторитету в масовій свідомості. Але вона не потребувала маніпуляції свідомістю. Стосунки держави за такого владарювання були засновані на "відкритому, без маскування, імперативному впливові – від насильства, пригнічення, панування до накидання, переконання, наказу – з використанням грубого простого примусу". Інакше кажучи, тиран наказує, а не маніпулює.

Цей факт підкреслюють усі дослідники маніпуляції суспільною свідомістю, розрізняючи способи впливу на маси в демократичних і авторитарних, або тоталітарних режимах. Ось свідчення визначних американських учених.

Фахівець у сфері засобів масової інформації З. Фрейре: "До пробудження народу немає маніпуляції, а є тоталітарне пригноблення. Допоки пригноблені повністю придушені дійсністю, немає потреби маніпулювати ними".

Провідні американські соціологи П. Лазарсфельд і Р. Мертон: "Ті, що контролюють погляди й переконання в нашому суспільстві, менше вдаються до фізичного насильства й більше до масового навіяння. Радіопрограмами та рекламою замінюються залякування і насильство" [13, 241].

Відомий фахівець у галузі управління С. Паркінсон дав таке визначення: "В динамічному суспільстві мистецтво управління зводиться до вміння спрямовувати в потрібному напрямку людські бажання. Ті, хто досконало оволодів цим мистецтвом, зможуть досягти нечуваних успіхів".

1.2. Маніпулятивні можливості  мас - медіа

Г. Джоветт і В. О'Доннел визначають пропаганду як маніпуляції з символами. Сучасні мас - медіа відкрили нові можливості дії, що дозволило перенести їх з позиції тих, що чисто описують на позиції, тих, що формують ситуацію. Англійці вважають, наприклад, що можливості впливу уряду на населення були продемонстровані більше ста років тому, коли Джозеф Чемберлен, маючи особисті контакти з редакторами, впливав на пресу, публікуючи непідписані статті проти своїх опонентів.

Інформаційна складова, впливаючи на громадську думку, формує процеси прийняття рішень. В результаті збільшеної ролі мас-медіа виникла нова спеціалізація – spindoctor, завданням якого стає зміна сприйняття події. Особливе це стосується випадків, коли подія починає виходити з-під контролю, коли перша особа робить ті чи інші помилкові дії.

Дослідники виділяють п'ять типів роботи spindoctor'a:

1. Пре-спін. підготовка перед  подією.

2. Пост-спин, наведення блиску  після події, що відбулася.

3. Торнадо-спин: термінове  переведення інтересу аудиторії  в іншу область.

4. Контроль кризи –  менеджмент подій, що виходять  із-під контролю.

5. Зменшення втрат, робота  з подіями, що перебувають поза  контролем для запобігання виникненню  подальшого збитку.

Загалом подібні методи застосовуються достатньо давно, в даному випадку йдеться про серйознішу професіоналізацію цієї сфери [18, 150].

Серйозні аспекти впливу преси виявляються у взаємостосунках преси і військових під час проведення військових операцій. Післявоєнні події показали вірогідність програшу країни із-за зміни ролі мас-медіа. Для західного світу – це був В'єтнам, для пострадянського простору – Чечня. Телевізійна картинка події стала зумовлювати політичні рішення. Західний світ зміг перебудувати свої взаємостосунки з військовими у разі Фолклендів, Гренади і Панами. Найвдаліше досвід маніпулювання пресою мав місце у випадку війни в Персидській затоці. Основними при цьому стають дві операції:

а) обмеження доступу;

б) затримка в передачі інформації [18, 154].

П. Янг і П. Єсер закладають приблизно такі параметри в основу своєї класифікації можливих взаємостосунків військових і преси: її починають брати до уваги тоді, коли виникають нові засоби зв'язку, що дозволяють з'єднати віддалений конфлікт із громадською думкою.

У перший період, названий ними періодом імперіалістичних воєн, не було засобів зв'язку, які дозволили б журналістам впливати своїми повідомленнями на ті або інші події. Другий період, що почався кримською і завершився російсько-японською війною, привів до нових взаємостосунків завдяки винаходу телеграфу. Журналісти стали реальними учасниками процесу. У відповідь військові вводять цензуру й обмеження в доступі до засобів зв'язку. Третій період між двома світовими війнами не представляв небезпеки, оскільки тут великі конфлікти поставили пресу чітко на сторону влади, вона не була незалежним учасником гри. До речі, другий період за Янгом і Єсером безумовно пов'язаний з цивілізаційними дослідженнями, які пов'язують кінець дев'ятнадцятого століття з виникненням масового суспільства у Великобританії і США.

Події у В'єтнамі порушили цю милостиву картинку любові влади і преси. Конфлікт перетворився на війну, преса була не на стороні влади. Війна у В'єтнамі була програна. Програш же завжди приводить до пошуків винних. Власті звинуватили пресу. Військові опинилися не готові переграти демократичну пресу, здатну впливати на громадську думку. З'явився також новий цивілізаційний чинник – телебачення. Візуальна картинка бою/смерті привнесена в затишок дому, мала абсолютно непередбачувані наслідки. З одного боку населення побачило те, що можуть бачити тільки професійні військові, з іншого – конфлікт протікав на віддалі від США, тому не було прямої загрози для масової свідомості. В'єтнам дав жорсткий негативний урок, з якого були зроблені далекоглядні висновки. Аналогічний урок отримала Росія з першої війни в Чечні.

Великобританія в своїй війні за Фолкленди застосувала всілякі види контролю. Внаслідок чого вона навіть втратила довіру з боку світової громадської думки. Але вона виграла свій конфлікт у військовому відношенні, тому жаль громадської думки виявився вторинним чинником. Усередині країни була забезпечена достатньо серйозна підтримка всіх її дій.

Військовий конфлікт у Гренаді в період президентства Рейгана дозволив американським військовим апробовувати серйозні можливості дії на мас-медіа за допомогою видачі тільки своєї візуальної інформації: і фотографії, і теле -, і кіносюжети були зроблені тільки військовими операторами, що виявилося можливим із-за ряду параметрів, зокрема: віддаленість театру воєнних дій, відсутність там своєї власної журналістської інфраструктури, підтримка владних структур США всередині країни. Ці нові моделі дій дозволили військовим підготуватися до наступних конфліктів.

У випадку війни в Персидській затоці маніпуляції з пресою дали можливість приховати ряд істотних моментів, що дозволило суттєвим чином обдурити противника. І це ще один новий чинник – використання мас-медіа з метою обману противника, тобто певне позитивне завдання, яке включає ЗМІ в арсенал можливих засобів. Можна виділити, принаймні, три такі суттєві моменти:

а) приховання мети (весь час йшлося про спрямованість удару Іраку на Саудівську Аравію, а не на Кувейт, сенс чого виявляється неясним для сучасних дослідників);

б) приховання військового рішення (мас-медіа активно демонстрували виключно тренування військово - морських сил);

в) приховання реальної включеності в планування військової операції (Дж. Буш заперечував на прес-конференції, що вже відданий наказ на відповідну підготовку планів, що не відповідало дійсності) [18, 156].

Саудівська Аравія сплатила замовлення в 12 мільйонів доларів відомій фірмі в області паблик рілейшнз Hill and Knowlton для освітлення ситуації з потрібної сторони. В результаті проводилися прес - конференції, де розповідалося про безчинства іракських солдатів, поширювалися десятки тисяч наклейок і сорочок із закликами "Звільнимо Кувейт". Оброблялися всі цільові групи, включаючи екологічні (після того, як нафта вилилася в морі і виникла реальна загроза екології).

Цікаво, що в цілях чистої цензури тільки 0,035% повідомлень було відіслано до Пентагону для корекції з району Персидської затоки і лише одне було піддане змінам. Але ці малі цифри одночасно говорять про те, що система працювала вже в режимі автокорекції, коли, з одного боку, самі журналісти не породжували непотрібних повідомлень, оскільки їх спочатку відбирали у відповідний "пул", з іншого боку, кореспонденти не були допущені до реальних військових дій, а користувалися вже обробленою військовими інформацією.

У ситуації на Гренаді виявився інший цікавий феномен. Відсутність інформації примусила мас-медіа звернутися до інших джерел, серед яких опинилося і радіо Гавани, що говорило про піратство. В ролі постачальників інформації виступили також радіоаматори з Гренади. Військові в результаті застосували глушення. Тільки на третій день вторгнення прибув перший пул журналістів, число яких з часом досягло 325 (на п'ятий день вторгнення їх було п'ятдесят).

До особливостей освітлення цієї кампанії можна віднести військову цензуру і воєнні зйомки. Проте, опитування громадської думки показали підтримку подібних дій адміністрації. Оцінка, проведена службами президента Рейгана показала, що 45% виборців вважали, що він діяв правильно, 37% дотримувалися протилежної думки.

Військове використання мас-медіа, особливо візуальної комунікації як такої, що найбільше впливає на громадську думку, виконує дві основні функції по відношенню до своєї власної армії: а) зменшення свого негативу, б) збільшення свого позитиву. Наприклад, при освітленні війни в Персидській затоці не було показано жодної візуальної картинки вбитого солдата або згорілого американського танка, зате максимальним чином перебільшувалася досконалість техніки. Відповідно, протилежні функції застосовуються до армії противника: а) збільшення негативу, б) зменшення позитиву. Звідси й виникає проблема "демонізації" противника. Можна навести таке правило кризової комунікації: у подібні періоди світ принципово стає тільки чорно-білим. Ворог поганий вже спочатку, з моменту свого народження. Поєднаємо ці дії в просту таблицю [18, 157]: