Методи навчання валеології

Міністерство  освіти і науки України

Чернівецький  націоналний університет

ім. Ю. Федьковича 
 
 
 
 
 

    Методи  навчання валеології 
 
 
 
 

       Виконала:

       тудентка V курсу

       503 групи

       Бамбуляк  Н. В. 
 

ПЛАН

    Вступ

    1. Особливості предмету “Валеологія”

    2. Зміст навчання валеології

    3. Підходи і методи навчання  валеології

    Література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    Вчений  І.П.Павлов стверджував: «Здоров'я –  це безцінний дар природи, воно дається, на жаль, не навіки, його треба берегти. Але здоров'я людини багато в чому залежить від неї самої, від її способу життя, умов праці, харчування, її звичок .»

    Валеологія (лат. valeo – бути здоровим і грец. logos – учення, наука) – наука про формування, збереження та зміцнення здоров'я людини в духовному, психічному, фізичному і соціальному плані.

    Наука валеологія виникла на стику низки наук, зокрема медицини, фізіології, психології, педагогіки, соціології тощо.

    Об'єктом  сучасної медицини є хвора людина та людина, яка перебуває у «третьому  стані». Ця наука в основному лікувальна, а зусилля профілактичної медицини спрямовані, головним чином, на захист людей від певних захворювань.

    Об'єктом  науки валеології є здорова людина і людина, котра перебуває у  «третьому стані», а її предметом  – здоров'я індивіда, що живе в  реальному, складному світі.

    Людям доводиться відчувати на собі переважно негативний вплив факторів навколишнього середовища, які призводять до виникнення у них стану передхвороби, або «третього стану».

    Завданням, валеології є не тільки констатація  «третього стану» організму, але  й розробка методів і способів виведення людини з нього, а також запобігання цьому станові з метою покращання здоров'я.

    Таким чином, валеологія зосереджує свої зусилля  не на ліквідації хвороб (цим займається в основному медицина), а на недопущенні  їх, створюючи умови для запобігання їхньому виникненню.

    Валеологія  має переважно прикладний характер і дає практичні рекомендації людині для підтримання здоров'я  на всіх рівнях: духовному, психічному, фізичному та соціальному. Основною метою цієї науки є виховання  здорового, повноцінного члена суспільства.

    1. Особливості предмету  “Валеологія”

    Затверджені в даний час стандарти по предмету “Валеологія” представляють лише уривчасті відомості про здоров'я  людини, а не систему знань, у якій відбиті сучасні ідеї комплексу  наук по біології людини.

    На  думку ряду фахівців наукова спеціальність "Валеологія" має право на існування, оскільки предметом теоретичних  і прикладних наукових досліджень можуть стати проблеми, пов'язані з вивченням  фундаментальних закономірностей  збереження і зміцнення здоров'я; дослідження взаємодії організму з навколишнім середовищем і вивчення впливу на нього різних природних процесів, соціальних, економічних і психологічних факторів; розробка критеріїв оцінки рівня здоров'я, розумової і фізичної працездатності особ різної статі і віку, систем збереження і зміцнення здоров'я, засобів і методів, спрямованих на підвищення працездатності і збереження здоров'я.

    Утвердження освітньо-професійного напрямку по валеології як наукової спеціальності, у свою чергу, повинне сприяти не тільки розвитку наукової теорії здоров'я, але і забезпеченню підготовки кваліфікованих фахівців, здатних на основі комплексу біологічних, психологічних, гігієнічних, соціальних, екологічних, етнічних знань про людину практично забезпечити збереження здоров'я людини. Низький рівень змісту освіти по валеології, позначений стандартами за фахом, скоріше, не причина, а наслідок відсутності загальноприйнятих суспільством методів і критеріїв оцінки здоров'я людини.

    Здорова людина, його спосіб життя, щоб стати  предметом наукового вивчення, повинна мати свої кількісні і якісні параметри, обумовлені біологічними і соціальними факторами і зв'язані з поняттям морфофункціональної норми.

    2. Зміст навчання  валеології

    Зміст освіти по валеології часто зв'язують тільки зі здоровим способом життя, однак, не маючи фундаментальної підготовки по біології людини, такий зміст валеології часто зводиться до характеристики і видачі переліку корисних гігієнічних рекомендацій, з якими в нашому суспільстві давно ніхто не сперечається, але і не виконує.

    Складові  способи життя зв'язані з біологією  людини, її розвитком, природними, екологічними і соціально-економічними умовами: це й особливості поведінки людини, її фізична активність, харчування, звички, репродуктивна поведінка, уживання медикаментів, відпочинок і використання вільного часу і, нарешті, етнічні особливості, тобто здоровий спосіб життя - це умови життя, які забезпечують тривале надійне збереження нормального функціонування і розвитку людини.

    Управління  розвитком і збереженням здоров'я - це знову цілий комплекс науково-обгрунтованих біологічних, соціальних, економічних, екологічних програм. Саме тому спосіб життя повинен розглядатися на рівні індивіда, соціальних груп і суспільства в цілому з урахуванням збереження зв'язку з природою і соціальним середовищем.

    Однак, фундаментальних знань про здорову  людину для спеціаліста-валеолога  недостатньо. Розуміння стану здорової людини, її розвитку і підтримки  здоров'я протягом тривалого періоду  життя повинні ґрунтуватися на умінні діагностувати порушення стану і розвитку людини, а їх корекція - стати відправною точкою для розвитку освітньо-професійного напрямку, націленого як на підготовку практичного валеолога, так і наукового дослідника з проблем валеології.

    У законах України про здоров'я  населення, про освіту створені передумови для формування програми загальної безупинної валеологічної освіти. Однак, необхідна розробка концепції, яка визначає мету, задачі і зміст валеологічної освіти на різних рівнях основної і додаткової освіти.

    3. Підходи і методи навчання валеології

    Відповідь на запитання дидактики – як навчати? – дає категорія методів навчання. Без них неможливо досягнути  поставлених цілей, реалізувати  зміст навчального матеріалу, організувати пізнавальну діяльність учнів. Метод  навчання – важлива ланка в дидактичній системі “мета – зміст – методи – форми – результат навчання”.

    Метод – (від грец. metodos – шлях до чого-небудь) означає спосіб діяльності, спрямованої на досягнення певної мети.

    Метод навчання – спосіб упорядкованої взаємозв’язаної діяльності вчителя й учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти.

    В дидактичній літературі іноді розрізняють  методи викладання, що стосуються діяльності вчителя і методи учіння, що забезпечують протікання навчальної діяльності учнів. Методи навчання – характеризують насамперед спільну роботу вчителя й учнів.

    Окрім основного визначення влітературі  зустрічаються й інші визначення методів навчання:

    · Метод – це форма руху змісту навчального матеріалу.

    · Метод – це упорядкована сукупність методичних прийомів, дій та операцій, за допомогою яких організовується навчальна діяльність учнів і процес засвоєння знань.

    · Метод – форма обміну навчальною інформацією між тим, хто навчає, і тим, хто вчиться.

    · Метод – форма руху пізнавальної діяльності учнів.

    · Метод – упорядкована сукупність прийомів, дій і логічних операцій.

    · Метод – це спосіб співробітництва  вчителя й учнів.

    · Метод – спосіб роботи вчителя  й учнів, за допомогою якого досягається  засвоєння учнями знань, умінь і  навичок, розвиток їх пізнавальних здібностей.

    Таким чином, метод навчання – досить складне, багатоякісне багатовимірне педагогічне явище, в якому знаходять відображення об’єктивні закономірності, принципи, цілі, зміст і форми навчання. Цей зв’язок з іншими дидактичними категоріями взаємозворотній: принципи, цілі, зміст і форми навчання визначають метод, але вони не можуть бути реалізовані без нього, без урахування можливостей їх практичної реалізації.

    Кожний  метод навчання вимагає активності не тільки вчителя, але й учнів. Один і той самий метод може застосовуватися для різних навчальних цілей. Наприклад, бесіда може бути застосована з метою засвоєння нових знань, і з метою повторення чи перевірки. Природньо, що в різних випадках даний метод має свої особливості реалізації. Правильне застосування методів навчання унеможливлює механічне чи догматичне засвоєння учнями навчального матеріалу, забезпечує ефективність пізнавальної діяльності учнів, можливість застосовувати знання на практиці.

    Кожний  метод навчання повинен виконувати не тільки освітню, розвивальну та виховну функції, але й спонукальну і корекційну (розвиток сприймання, мислення, уяви, пам’яті, емоційно-почуттєвої сфери).

    Будь-який навчальний предмет, окрім загальних  методів навчання, має свої методи, зумовлені специфікою йогозмісту. Так, наприклад, при викладанні української мови застосовуються спеціальні методи: читання і письмо, словникова робота, граматичний розбір та ін. В географії важливе місце належить роботі з картами, в природознавстві – спостереження, досліди та ін. Дидактика вивчає методи, які мають найбільш загальне значення і які можуть бути застосовані при вивченні різних навчальних предметів.

    Будь-який навчальний предмет, окрім загальних  методів навчання, має свої методи, зумовлені специфікою йогозмісту. Так, наприклад, при викладанні української мови застосовуються спеціальні методи: читання і письмо, словникова робота, граматичний розбір та ін. В географії важливе місце належить роботі з картами, в природознавстві – спостереження, досліди та ін. Дидактика вивчає методи, які мають найбільш загальне значення і які можуть бути застосовані при вивченні різних навчальних предметів.

    У структурі методів виділяють прийоми, тому кожний метод можна представити як сукупність методичних прийомів. Отже, прийом – це елемент методу. Елементи методів не є сумою окремих частин цілого, а системою, що об’єднана логікою дидактичного завдання. Якщо метод є способом діяльності, що охоплює весь шлях її протікання, то прийом – це окремий крок, дія в реалізації методу. Необхідно розрізняти прийоми розумової діяльності (логічні прийоми) – виділення головного, аналогія, конкретизація, порівняння та ін., а також прийоми навчальної роботи – розв’язуваня задач, прикладів, граматичний розбір тощо. Логічні прийоми є однаковими в різних методах. Тільки системне поєднання прийомів утворює певний метод навчання, тому важливою є послідовність їх застосування. Одні і ті ж самі прийоми можуть входити в різні методи навчання, але в поєднанні з іншими прийомами вони утворюють зовсім інший метод навчання. Наприклад, прийом запам’ятовування має місце як в репродуктивних, так і в проблемно-пошукових методах навчання. Але, якщо в першій групі методів він домінує, то в другій – є допоміжним, бо сприяє запам’ятовуванню основних результатів проблемних міркувань. Окрім цього слід пам’ятати, що метод може стати прийомом, а прийом – методом. Коли прийом починає виконувати основне навчальне навантаження (допомагає розкрити суть того чи іншого питання), він стає методом. Наприклад, корегування відповідей учнів (як прийом) під час проведення бесіди може трансформуватися у дискусійну площину. За такої умови цей прийом може стати самостійним методом навчання (дискусія). Важливо підкреслити, що діалектика переходу методу в прийом чи навпаки обумовлена логікою процесу навчання, наявністю суперечливих аспектів між метою і засобами її досягнення, різними елементами пізнавальної діяльності.

    Метод навчання має дві складові частини: об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна частина методу обумовлена вимогами законів і закономірностей, принципів  і правил навчання, а також цілями, завданнями, змістом, формами навчальної діяльності. Суб’єктивна частина методу обумовлена особистістю педагога, його творчістю, майстерністю; особливостями учнів, конкретними умовами протікання навчання. Проблема співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в методі розв’язана не повністю: є прихильники думки про те, що метод – об’єктивне явище, але є дослідники, які вважають його результатом творчої праці педагога, індивідуального надбання. Безперечним є те, що об’єктивна частина дозволяє дидактам розробляти теорію методів, рекомендувати педагогам шляхи їх ефективної реалізації. З іншого боку, саме методи є сферою прояву високої педагогічної майстерності.

    Уже зараз досить ясно, що валеологічна освіта повинна починатися в дошкільних установах. Тут виникають два взаємозалежних питання.

    Перший - це виховання початкових форм валеологічної  культури дітей, усвідомленого відношення до свого організму, вироблення первісних  практичних навичок контролю і збереження свого здоров'я.

    Другий - це розвиток валеологічної свідомості, валеологічної культури дорослих, вихователів дошкільників, що найчастіше практично не мають ніякого представлення про культуру здоров'я.

    Валеологічне  навчання в середніх загальноосвітніх установах вимагає включення  в базисний навчальний план цілого ряду валеологічних предметів, створення програмно-методичної літератури, учбово-наочних посібників, розвиваючих ігор, екранно-звукових засобів.

    Навчання  валеології вкрай необхідно сьогодні, коли більш 40% школярів не знайомі з  поняттям "здоровий спосіб життя", близько 70% з них вживають алкогольні напої, близько 85% не займаються спортом, близько 70% не мають ніякого представлення про полову гігієну, про генеративну функцію організму. У результаті, тільки в 1993 році захворюваність дітей сифілісом збільшилася в 2,3 рази, гонореєю на 45%, різко збільшилося число абортів серед дівчинок 14-16 років, близько 80% дівчинок потребують допомоги і консультації гінеколога (А.А. Семенов, В.П. Соломин).

    Необхідне створення спеціалізованих освітніх установ, які готують і перепідготовлюють фахівців валеологів.

    Безумовно, тільки зацікавлений учитель, колектив однодумців, на власному досвіді пізнавших  цінність здорового способу життя, цілеспрямованої роботи над своїм  здоров'ям, можуть повною мірою передати валеологічні знання учням і створити в школі чи іншій освітній установі здорове середовище й умови навчання.

    Тому  для повноцінної валеологічної  освіти учнів (школярів, студентів) необхідні  грамотні педагоги, які володіють  знаннями наукової картини світу, філософських, біологічних і соціальних основ здоров'я.

    Перебудова  й удосконалювання програм і  методів навчання повинні здійснюватися  з обліком вікових психофізіологічних особливостей організму. Створення  державної системи освіти повинне  бути націлене на підготовку фахівців, що знають функціональні можливості організму здорової людини на всіх його вікових етапах, фахівців, здатних вчасно й ефективно визначати відхилення від вікових норм по усіх важливих функціональних показниках, особистісним параметрам і реально забезпечувати індивідуальну корекцію стану людини і його розвитку.

    Професійна  діяльність такого фахівця повинна  забезпечуватися міждисциплінарними фундаментальними знаннями по біології людини і практичною підготовкою, що забезпечує визначення рівня здоров'я  і проведення корекції у випадку функціональних порушень.

    Фахівець, що має фундаментальну підготовку по біології людини (морфології і фізіології, антропології, екологічної і вікової  фізіології, генетиці і біохімії людини), що володіє практикою діагностики  і корекції відхилень у розвитку і стані, здатний зберегти здоров'я дитини, дорослого і літньої людини. Валеолог, безсумнівно, буде затребуваний у дитячих установах, будинках дитини, дитячих будинках, дитячих садах, школі, вузі і родині, у різних відомствах і будинках старих. Такий фахівець завжди надасть істотну допомогу педагогу, вихователю, батькам у формуванні потреби в здоровому способі життя, зробить допомогу при оцінці біологічного віку людини і визначить його відповідність календарному, вивчить індивідуальні і функціональні особливості і можливості дитини, визначить його готовність до навчання, допоможе при формуванні груп, класів, дасть пораду по профорієнтації і забезпечить діагностику і корекцію відхилень у розвитку і стані здоров'я дитини і дорослого.

    У зв'язку з цим одна з першочергових  проблем валеологічної освіти - підготовка кадрів, які в останні роки починають  здійснюватися в педагогічних і  фізкультурних вузах країни, медичних і педагогічних коледжах, а також  у системі підвищення кваліфікації працівників освіти.

    При розгляді проектів державних освітніх стандартів по валеології не слід дотримуватися  розподілу їх по відомчому принципу на медичні і педагогічні, як це має  місце в даний час, а класифікувати  валеологію як єдиний цілісний предмет, що забезпечує підготовку фахівців, які сприяють оптимальному збереженню стану здоров'я на різних етапах життя людини.

    Підготовку  валеологів можуть проводити медичні  вузи, біологічні факультети університетів  і педагогічних вузів, факультети фізичного  виховання й інститути фізичної культури, що мають у своїй структурі кафедри і фахівців, здатних забезпечити основний обсяг дисциплін по напрямку "Валеологія".

    Разом з тим загальна валеологічна освіта повинна розглядатися як альтернатива санітарній освіті. Гігієнічне виховання в рамках профілактики хвороб і боротьби зі шкідливими звичками повинне поступитися місцем холістичному (цілісному) підходу до особистості, що розвивається, на основі формування здоров'я і здорового способу життя психолого-педагогічними і медико-біологічними методами. Необхідне виховання в людини нового відношення до власного здоров'я як важливої і духовної цінності, від якої залежить усе матеріальне життя. 
 
 
 
 
 
 

    Список  використаної літератури

    1. Айзман Р.И. Здоров'я дитини - епіцентр  сучасного утворення / Валеологические аспекти утворення. Барнаул, 1996. С. 12.

    2. Апанасенко Г.Л. Валеология: чи  має вона право на самостійне  існування? // Валеология. - 1996. - №2. - С. 9-15.

    3. Валеология. Програма для вчителів, вихователів дошкільних установ  і студентів вищих навчальних закладів / Під ред. Р.И. Айзмана, А.Г. Щедріної, Г.Н. Жарова. Новосибірськ, 1996.

    4. Загузов Н.И. Еволюція наукової  спеціальності "Теорія і методика  фізичного виховання і спортивного  тренування" у педагогіці // Теорія  і практика фізкультури. 1997. ї 1. С. 56-57.

    5. Фарбер Д.А., Корниенко И.А., Сонькин  В.Д. Фізіологія школяра. М., 1990. 64 с.

    6. Фундаментальні і прикладні аспекти  створення державного стандарту  навчальних програм по валеології / Під ред. Е.М. Казина, Е.М. Невзорова,  Н.А. Литвинової. – К., 1998.