Методи навчання впродовж усього життя. 2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Сумський державний  університет

Кафедра соціології

Обов’язкове домашнє завдання

з дисципліни : «Вища освіта в Україні і болонський процес»

на тему: «Методи навчання впродовж усього життя»

Варіант № 14

                                                                             Виконала

студентка групи Е-71

Суми СумДУ 2011 р.

Зміст

Вступ

У XXI ст концепція освіти впродовж всього життя набула ключового значення. Вона є відповіддю на виклик, який кидає нам світ, де зміни відбуваються дуже швидко. Необхідність відновлювати освіту, професійну підготовку виникає кожного разу, коли людина стикається з новими явищами у професійному і особистому житті.

У справі об’єднання людства  на основі певних ціннісних підстав  і цільових орієнтирів, безумовно, одним  із пріоритетних чинників стає безперервна  освіта. Безперервність виступає у  сучасному культурно-освітньому контексті як ідея, принцип навчання, якість освітнього процесу, умова становлення людини.

За останні десятиліття  кардинально змінилася система  генерації й передачі знань, а  їх обсяг багаторазово зріс. Сьогодні не можна за один раз, навіть за 5 або 6 років, підготувати людину до професійної діяльності на все життя. Нині щорічно обновляється близько 5 % теоретичних і 20 % професійних знань.

Одиниця виміру старіння знань фахівця, прийнята у США  – період „напіврозпаду” компетентності, тобто зниження її на 50 % унаслідок появи нової інформації, показує, що за багатьма професіями цей період настає менш ніж через 5 років, тобто стосовно до нашої системи вищої освіти часто раніше, ніж закінчується навчання. Вирішення проблеми полягає в переході до освіти протягом життя, де базова освіта періодично повинна доповнюватися програмами додаткової освіти й організується не як кінцева, завершена, а лише як основа, фундамент, що доповнюється іншими програмами. Це вимагає, що випускник вузу крім отриманих знань у вузькій професії повинен на студентській лаві розвинути свої здатності до навчання протягом усього професійного життя, розвинути навички комунікації, адаптивності, самовдосконалення, організаційної й групової ефективності та низку інших якостей.

1. Концепція неперервної освіти у світовому контексті

Концепції неперервної  освіти домінують у всіх педагогічних системах світу, тому що сьогодні людина повинна постійно змінювати напрями, профілі спеціалізації, шукати нові робочі місця, на яких вона змогла б  реалізувати свій потенціал, досягти життєвого успіху. Рівень освіти суттєво впливає на якість людини, але базові дані, які отримує людина в вищому навчальному закладі, діють тільки впродовж 10-15 років. Коли людина не продовжує свою освіту, в різних формах не підвищує свою кваліфікацію, якість її життя знижується. Динамізм розвитку сучасного суспільства потребує перекваліфікації людини 7-10 разів впродовж життя. Кінцевий принцип освіти залишається у минулому. Зміст неперервної освіти передбачає перехід від традиційних процесів накопичення знань до випереджувального відображення проблем суспільства, до вміння саморегулювання людиною рівня своїх знань у відповідності до вимог сьогодення, до активного перетворення людиною себе і своїх знань, до створення власної індивідуальної системи освіти.

У зв’язку з тим, що постійно змінюються потреби внутрішнього і зовнішнього міжнародного ринку  знань, в різних педагогічних системах світу створюються нові підходи  в розвитку концепції неперервної  освіти – це вища освіта і промисловість, коли вивчається і аналізується її ефективність і результативність для економіки країни. Широке розповсюдження знаходять такі форми неперервної освіти, як дистанційна освіта для дорослих, неформальна вища освіта, яку отримують у “невидимих університетах”, післяуніверситетська освіта, різні постдокторські дослідження. У США неперервна освіта є напрямком модернізації всієї освіти в цілому. Концептуальні засади неперервної освіти базуються на необхідності розвитку навичок критичного мислення, яким можливо навчитися впродовж занять у школі й університеті, а потім успішно використовувати впродовж всього життя в різних ситуаціях.

У 1973 році Організація  Економічної Співпраці та Розвитку ОЕСР (опублікувала звіт) “Періодична освіта: Стратегії навчання впродовж життя”, в якому основна увага була надана потребам глобальної економіки і конкурентоспроможності.

Розроблене в той  період, основним чином, у відповідь  на кризув системах освіти, поняття  «навчання впродовж життя» (“Lifelong Learning” – LLL) з новою силою заявило про себе в дев'яності роки в контексті економічної кризи і зростання безробіття. Абревіатура LLL стала загальновизнаною.

В цей час в літературі, пов'язаній з цим питанням спостерігається  зрушення від перспективи “освіти  як викладання” до перспективи “навчання”, де основна увага надається учню і його обов'язкам.

У 1995 році Європейська  Комісія (ЄК) опублікувала офіційний документ “Викладання і навчання: На шляху до суспільства, що навчається”.

У 1996 році, на засіданні  ОЕСР, в якому брали участь міністри освіти, були зроблені висновки про те, що з початку ХХІ сторіччя навчання впродовж життя повинне бути необхідним для всіх і, таким чином, повинне бути доступним для всіх.

ОЕСР відзначила, проте, труднощі в досягненні цих цілей. Існує необхідність в усвідомленні систематичного бачення і розумін ня навчання впродовж життя як розриву з традиційними підходами до освіти і навчання.Надбання основних навиків є ключовим моментом, оскільки вони повинні сприяти прагненню людей до навчання і допомагати їм розвивати свій шлях в освіті.

Це означає формування нових і адекватних механізмів фінансування, а також широка зміна і оновлення  викладацької діяльності.У результаті, ОЕСР визначила п'ять основних особливостей стратегії навчання впродовж життя:

• визнання неформального і неофіційного (спонтанного)компонентів навчання, пов'язаних з розробкою задовільних консультативних і керівних систем;

• розвиток основних навиків  для всієї молоді і дорослого населення з метою розвитку дійсного прагнення до навчання;

• перспектива охоплення всього життя шляхом надання пріоритету в задоволенні потреб дітей дошкільного віку і дорослого населення;

• результативне і  ефективне керівництво фондами  з вірогідною необхідністю залучення більшого числа державних і приватних ресурсів, особливо, через введення нових стимулів;

• питання керівництва  і партнерства, яке визначає необхідність залучати і координувати діяльність різних інстанцій.

Спеціальним курсам розвитку різним видам мислення, пошуку різних евристичних методів (метод від  протилежного, виключення зайвих даних, оцінювання надійності інформації) надається великого значення. Когнітивний розвиток особистості визнається пріоритетним. Найвищою цінністю у США є високоосвічені люди, що вміють мислити. Завдання освіти США – зробити так, щоб їх у країні було якнайбільше. Для цього розробляються різні програми, які спрямовують навчання людини протягом усього життя, вони орієнтують людину на розвиток вмінь створювати власні структури, схеми знань, щоб навчитися поєднувати їх і створювати нові знання, навчитися приймати обґрунтовані рішення, знаходити нешаблонні шляхи рішення проблем. Ще Дж. Дьюї, американський педагог-новатор, у роботі “Психологія і педагогіка мислення” писав, що головне завдання системи освіти – навчити людину мислити. Але, як показують численні дослідження в різних кранах світу, тільки 25% студентів володіють навичками логічного абстрактного мислення, але у них майже відсутні навички концептуального, понятійного, образного, продуктивного, латерального, критичного, творчого мислення. У Китаї навчання дорослих розглядається як умова успішного економічного розвитку, прогресу, успіху у сучасному світі. Розробляються різні форми неперервної освіти, які успішно пов’язують формальну і неформальну освіту, що дає найвищі результати. Японська Національна Рада з реформ освіти пропонує перетворити систему неперервної освіти у основну, обов’язкову; для цього розробляється більш гнучка навчальна орієнтація, продовжується лібералізація системи освіти. У Німеччині основним гаслом освіти об’явлено: «Вчитися впродовж всього життя. Вчитися, щоб бути». В нашій країні новий етап розвитку суспільства, зміна економічних структур, нові вимоги до якості професійного рівня спеціалістів вимагають нових методів, видів, форм освіти. Для цього необхідним є постійне підвищення кваліфікації, поліпшення рівня професійної підготовки, створення високоефективної системи неперервної освіти, розробка її концепції, чіткої структурованості, диверсифікації. Це зумовлено протиріччями, які існують у нашому суспільстві між:

· стандартністю, уніфікованістю змісту освіти та

специфічними задачами професійної підготовки;

· тенденцією до інтеграції наукового знання та екстенсивним ростом кількості навчальних предметів в різних формах навчання;

· потребами в спеціалістах з творчим відношенням до професійної діяльності, індивідуальними здібностями і уніфікованістю змісту освіти;

· необхідністю значного підвищення інтелектуального потенціалу суспільства та падінням престижу освіти і професійної компетенції;

· обсягом і змістом наукової інформації, яка постійно розширяється, та недостатньою гнучкістю навчальних програм;

· специфікою форм освіти і централізованою системою управління;

· уніфікованістю програм і принципами індивідуалізації, диференціації, згідно з якими необхідно враховувати різницю в інтелектуальній, емоційній, когнітивній сферах, в психічному розвитку, мотивах та потребах особистості.

Нові підходи до поняття  освіти як безперервного процесу  впродовж всього життя людини спрямовані на нейтралізацію, усунення цих протиріч. Поняття неперервної освіти многомірне, вихідним в ньому є положення про розвиток особистості на всіх етапах її життєдіяльності. Неперервна світа виступає як умова всебічного розвитку особистості, збагачення її творчого потенціалу і можливостей, реалізації здібностей, набуття компетенції, удосконалення отриманих знань, вмінь, навичок. Неперервна освіта є інтегральним елементом життя людини, коли поєднуються базове, додаткове навчання та самоосвіта.

Ідеї самонавчання, автодидактики, перетворення учнів у центр самоосвіти, самовиховання домінують у концепції неперервної освіти, яка включає такі компоненти:

• особистість суб’єкта учіння;
• управління процесом навчання (алгоритми подачі інформації, її переробки, контроль, самокоригування);
• система модулів при побудові структури забезпечення навчального процесу;
• цілеутворення (структура цілей та засоби їх досягнення при організації навчального процесу);
• задоволення прагматичних інтересів та потреб учнів, студентів, слухачів, забезпечення умов досягнення цілей, які були заплановані;
• диференційований підхід до суб’єктів учіння, відхід від уніфікованих планів, програм навчання;
• підвищення ролі самоосвіти, саморегулювання, самоконтролю, самокорекції;
• подовження процесу саморозвитку, самореалізації, самопроявлення особистості.

В процесі навчання впродовж усього життя важливим є розвиток процесів саморегулювання за допомогою  самоспостереження, самооцінювання, самоконтролю, коли індивід привчається самостійно шукати дані, інформацію, сам намічає  цілі, розробляє програми і тактику їх реалізації, створює засоби контролю над тим, що впливає на процес пізнання і навчання. Основною тезою концепції безперервної освіти є положення про тісну взаємодію поведінки індивіда, пізнавальної сфери і оточення. В процесі неперервної освіти суб’єкт поступово привчається вчитися, набувати нових знань самостійно, без спеціального зовнішнього стимулювання і підкріплення з боку викладача, за допомогою власної інтелектуальної активності і саморегуляції він створює орієнтири для майбутньої діяльності. Так формується самооцінка, усвідомлення власних вмінь вибудовувати поведінку, яка веде до успіху, створюються певні стратегії, що діють впродовж всього життя, щоб у людини зберігалося прагнення постійно вчитися і вдосконалюватися. Різні педагогічні системи будуються на принципах свободного вибору, без твердих жорстких директив, коли враховуються цілі суб’єктів учіння, коли існує високий рівень толерантності по відношенню до них. Ситуації свободного альтернативного вибору суб’єкта учіння дають йому змогу для самодетермінації навчальної діяльності, стимулюють його внутрішню мотивацію, підтримують бажання вчитися, одержувати знання в різних формах їх засвоєння. Домінуючим у цьому процесі має стати вивчення психологічних механізмів мотивації, тому що вона впливає на поведінку людини, є сукупністю факторів, які стимулюють діяльність особистості, об’єднують її внутрішні властивості і можливості. Мотиваційні механізми являють собою систему взаємодіючих факторів, засобів, відношень, зв’язків. З посиленням мотивації підвищується творча активність, інтелектуальні можливості, змінюється на краще пізнавальна діяльність.

Мотив є синтезом і  сукупністю різних спонук, аналіз і  пошук таких спонук в різних видах  діяльності сприяє процесу підвищення кваліфікації, компетенції. Тому важливим є аналіз проблем внутрішнього і зовнішнього спонукання, винагороди, очікування, компенсації, покарання, оцінювання, визнання, знання моделей просоціальної, соціальної, навчальної, трудової, спонукальної мотивації, вивчення даних диференціальної психології учіння, які розглядають причини досягнення успіху залежно від емоційних, когнітивних, професійних компонентів спілкування, взаємодії, психологічного впливу, знайомство з інтерактивними, перцептивними, динамічними компонентами структури особистості, які впливають на її ціннісні орієнтування: спрямованість на себе, на процес, на діло, на результат діяльності, врахувавання соціально-психологічних традицій групової діяльності, групової свідомості, групового тиску, законів регулювання психічної активності людини. В світовому освітянському просторі самоосвіта тісно пов’язується з проблемами самоактуалізації, самореалізації, саморегулювання, самовдосконалення особистості, для якої не потрібен зовнішній контроль, тому що вона знаходиться на досить високому рівні вмотивованості, самоконтролю, самоорганізації. В зв’язку з цим необхідно формувати цю готовність до постійної самоосвіти, поповнення знань, які мають велику цінність для суб’єкта, коли вони добуті й інтеріоризовані самостійно. Щоб постійно розширювати свої знання, вчитися, перекваліфіковуватися кілька разів впродовж життя, людина повинна вміти самостійно оволодівати знаннями. Дидактичними проблемами є не тільки навчання учбовим предметам, але і методам оволодівання поняттями, інформацією, законами її кодування, декодування, переробки, стійкого і швидкого засвоєння. Тому необхідно навчати діяльності, яка орієнтована на самовдосконалення, цілеутворення, на розвиток вмінь знаходити нові, неординарні шляхи досягнення цілей та оволодівання змістом педагогічного процесу на рівні цілого творчого застосування. Важливим є генералізація знань на базі фундаментальних наукових ідей, понять, теорій, репрезентація їх глобальності, зв’язків з іншими проблемами і науками, що дає можливість суб’єкту учіння формувати в своїй свідомості цілісну картину світу, розвивати самостійність мислення, вміння шукати оригінальні шляхи рішень, оптимальні для конкретних умов діяльності, навчальних ситуацій, етапів навчання, здатність до самостійного оперування символами, образами, категоріями і поняттями. Самовизначення в пошуку шляхів самореалізації може здійснюватися за допомогою розробки різних модульних блоків програм, банків ідей, евристичних лекцій і бесід, формування психологічних понятійних тезаурусів, засвоєння множини понять, законів, категорій, теорій, концептуальних підходів. В цьому процесі важливими є методи: застосування теоретичних знань на практиці; абстрактного аналізу фактів, явищ складних систем, виявлення різних недоліків функціонування систем; діагностування, моделювання методів розвитку аналітичного, синтетичного, логічного, рефлективного, асоціативного, продуктивного, латерального, нешаблонного, критичного, творчого мислення; методи породження власних ідей і текстів, самостійного творчого викладання результатів власних досліджень. Цьому також може сприяти формування груп, об’єднаних спільними науковими інтересами, пошук різних оригінальних рішень проблем, усунення недоліків організації навчального процесу, шляхів постійного оновлення змісту освіти, розвиток диференціально-психологічного дослідження, соціально-психологічного управління, організації гнучких структур навчання, комплексного вивчення соціально-психологічних процесів виховання. Для цього необхідним є виявлення спрямувань, визначення загальних і специфічних особливостей суб’єктів учіння, привчання їх до самостійного пошуку знань, розвиток у них вмінь самоаналізу, самоконтролю, самопізнання, саморегулювання, самокорекції.

Актуальним у процесах неперервної освіти є пошук стимулів, що активізують розумові дії суб’єктів у різних видах діяльності. Проблемні методи навчання, проблемні педагогічні завдання, пізнавальні задачі сприяють процесу спостережень різних явищ, фактів, розвитку методів їх самостійного аналізу. Тому при розробці навчальних програм необхідним є співвідношення змісту програми з фактичним рівнем знань, базування на інформаційних теоріях навчання, на необхідності постійного управління понятійним психологічним тезаурусом того, хто навчається. Понятійний психологічний тезаурус – це безліч понять, законів, теорій, опис процедур різних навчальних дій, які входять в довгочасну пам’ять, являють собою інтелектуальну скарбницю особистості. Співвідношення тезауруса того, хто навчає, і того, хто навчається, має велике значення на всіх етапах присвоєння інформації тому, що від цього співвідношення залежить якість її опанування і запам’ятовування. Текст-пояснення, який створює педагог, буде недостатньо інформаційним і для студента, у якого він обмежений, і для того, у кого він занадто розвинутий. Для кожного рівня розвитку тезауруса існує максимально інформативний текст, тому в різних формах освіти необхідно навчати навичкам породження власного формального тексту, в якому необхідно виділяти список понять, процедуру дій, а також давати сигнатури понять – їх істотні ознаки, класифікацію цих ознак, що дозволяє суб’єктам учіння диференціювати поняття, оволодівати новими поняттями, їх ознаками, будувати графи сигнатур понять, усвідомлювати послідовні процедури дій і операцій. Так, постійний прогрес в навчанні відбувається за допомогою розвитку тезауруса, оволодівання змістом наукових понять, базових для тієї чи іншої дисципліни, єдності між безпосереднім та опосередкованим знанням, добутим власними зусиллями, що сприяє подальшому розвитку особистості, її інтересів та здібностей.

Нові дидактичні підходи  змінюють установки, актуальною стає проблема не чому навчати, а як навчити вчитися  самостійно. Сфера самовизначення особистості  домінує в процесі освіти, в  життєдіяльності, в пізнавальній, навчальній діяльності. Базовий компонент освіти – не статична, а розвиваюча освіта, рівень якої постійно змінюється, що потребує гнучкості і варіативності науково-педагогічних програм навчання. Зона найближчого розвитку особистості, яка, згідно з концепцією Л.С. Виготського, дає можливість розробляти дидактичні питання, допомагати їх розвитку, привчає сприймати історичний процес як постійний пошук, відкриття, рішення великої кількості проблем, дозволяє впливати на етичні, емоційні, інтелектуальні процеси. Необхідним є здійснення інтеграції всіх ланцюгів освіти, яку можливо реалізувати завдяки єдності напрямків навчально-дослідницької, науково-дослідницької, науково-творчої роботи, яка повинна базуватися на самостійному пошуку знань, фактів, аргументів, побудові власного когнітивного стилю оволодіння інформацією, що дає змогу ліквідувати розрив між власним рівнем знань і розвитком нових досягнень у різних сферах науки.

2. Методи навчання впродовж  усього життя

Освіта протягом життя  в усьому світі й особливо в  розвинених країнах стає усе більш важливою сферою освітніх послуг. На сьогодні існують наступні три основні форми освіти:

формальна освіта – початкова, загальна середня освіта, середня професійна освіта, вища освіта, освіта після закінчення ВНЗ (аспірантура й докторантура), підвищення кваліфікації й перепідготовка фахівців і керівників з вищою і середньою професійною освітою в інститутах, на факультетах і курсах підвищення кваліфікації й професійної перепідготовки;

неформальна освіта – професійно спрямовані й загальнокультурні курси навчання в центрах освіти дорослих, у лекторіях товариства „Знання”, по телебаченню, на різних курсах інтенсивного навчання;

інформальна освіта є загальним терміном для освіти за межами стандартного освітнього середовища – індивідуальна пізнавальна діяльність, що супроводжує повсякденне життя, реалізується за рахунок власної активності індивідів в оточуючому культурно-освітньому середовищі; спілкування, читання, відвідування установ культури, подорожі, засоби масової інформації тощо. При цьому людина перетворює освітні потенціали суспільства в дієві чинники свого розвитку.

За цілями, що ставляться й реалізуються в системі неперервної освіти, її умовно можна поділити на три  складові:

Перша складова системи неперервної освіти – додаткова професійна освіта – сприяє формуванню професійної основи кадрового потенціалу сучасної високотехнологічної економіки. Споживачами послуг даної частини системи неперервної освіти є соціально адаптована частина населення, яка отримує освіту послідовно на всіх її рівнях.

Друга частина системи освіти протягом життя забезпечує різноманітним групам населення можливість адаптуватися до мінливих умов життя. Ця підсистема передбачає освіту, спрямовану на адаптацію й реабілітацію соціальних і професійних груп, не здатних самостійно пристосуватися до швидкозмінного соціального середовища. Крім того, до цієї підсистеми залучаються громадяни, що не мають в силу різних причин доступу до формальної системи професійної освіти, що створює для них загрозу десоціалізації.

 Третя складова системи освіти дорослих забезпечує задоволення різноманітних індивідуальних освітніх потреб громадян, наприклад, мовну підготовку, отримання психологічних, культурологічних та інших знань, комунікативних навичок, спеціальних умінь тощо.

До формалізованих структур додаткової професійної освіти примикають різні неформальні структури (тренінгові групи, підготовка й перепідготовка на підприємствах тощо), які іноді  діють на базі формалізованих структур, а нерідко утворюються неформально, як правило, на короткий термін. Також до цієї системи примикає відкрита освіта в різних її формах і дистанційне навчання.

Умовно можна виділити чотири основних спрямованості навчання: навчання знаннями, навчання умінням, навчання взаємодії з іншими людьми (вирішення конфліктів, розвиток комунікативних навичок, соціалізація, толерантність до інших культур і так далі) і саморозвиток, що зачіпає всі можливі сфери самовдосконалення - фізичну культуру, інтелектуальний розвиток, розвиток емоційної компетентності та естетичної сприйнятливості, нарешті, духовність.

Таким чином, Lifelong Learning - це всебічний розвиток особистості, з одного боку, і спосіб сприяння розвитку всього суспільства, з іншого.

Хоча традиційне, формальне  навчання є дуже значною частиною концепції, особливе значення для неї мають такі види навчання, як самостійне і неформальне. Тобто основними є методи саморозвитку та самоосвіти, пов'язані з потребою та готовністю постійно навчатися як у професійному відношенні, так і в особистому та суспільному житті.

Самоосвіта - самостійний  спосіб отримання знань в певній галузі науки, мистецтва, техніки, політичного  життя, культури, ремесла.

Шляхи самоосвіти:

• систематичне читання і звернення до авторитетних джерел ( на паперових, електронних носіях )
• аналіз матеріалу джерел, перевірка їх в практиці
• прослуховування лекцій, докладів в установах, до яких особа не залучена офіційно
• використання порад фахівців заради підвищення власних знань чи майстерності
• дослідницька діяльність після досягнення певного рівню освіти, експерименти, моделювання, праця помічником під керівництвом освіченого фахівця тощо.

Самоосвіта - риса характеру  наполегливих осіб, позбавлених з  якихось обставин можливості отримати систематичні знання у відповідному учбовому закладі ( бідність, дискримінація за національною чи релігійною ознакою, географічна віддаленість від освітніх чи культурних центрів, фізичне каліцтво при наявності доброї пам'яті і наполегливості в отриманні знань тощо ). Самоосвіта в цих випадках ще й засіб виховання, загартування характеру, вивірка можливостей дорослішаючої особи.

По суті, все життя  людини являє собою неформальне  навчання. Опиняючись в самих різних ситуаціях, зустрічаючи на своєму шляху  різних людей і зав'язуючи з ними ті чи інші відносини, долучаючись до рідної культури і вивчаючи чужі, дозволяючи різноманітність постають перед ним проблем, людина навчається. Він набуває нові цінності, установки, погляди, знайомиться з різними точками зору, відкриває для себе нові проблеми, здобуває нові знання і опановує новими вміннями. Все це у величезній мірі і складає суть безперервного навчання.

Lifelong Learning непредставімо  без особистої мотивації кожного  учня. Концепція передбачає, що навчання  відбувається добровільно, і ніхто,  крім самої людини, не несе  за нього відповідальності. Тому дуже велику важливість мають особистісні риси кожного - можливо, тільки потенційного - студента, і головне - його бажання вчитися. Цікаво, що причин матеріального характеру недостатньо, щоб змусити людей вчитися. Необхідно, щоб їм був приємний і цікавий сам процес навчання, а не тільки його можливі результати.

Причини, по яких люди вчаться, дуже різноманітні, і при цьому  тих, що пов'язані з професією  чи бажанням поліпшити свій добробут, не так уже й багато. Люди вчаться, щоб поглибити свій професіоналізм або почати власну справу, - але при цьому нітрохи не рідше навчання потрібно їм для того, щоб розширити свій кругозір і поглибити знання, щоб познайомитися з новими людьми, увійти в ті чи інші спільноти, або просто щоб стати впевненіше в собі і розвинути у своєму характері бажані риси та якості.

А оскільки справа йде  саме так, і в силу того, що кожен  сам відповідальний за безперервне  навчання, то воно відбувається в переважній більшості випадків за рахунок самих  учнів, за мінімальної підтримки держави.

І ще одна відмітна риса Lifelong Learning, як уже згадувалося вище, полягає в тому, що воно відкрите для всіх, незалежно від віку учнів.

Відмінності Lifelong Learning від традиційного навчання

Таким чином, безперервне  навчання є абсолютно нову педагогічну  модель. Вчителі у ній грають роль фасилітаторів, а середовищем навчання вважається все життя людини, вся  культура, з якою він стикається. При цьому навчання здебільшого відбувається в процесі практики, а не пасивного «вбирання» знань.[12]

3.Світовий досвід і українська практика

Європейська Комісія  об’єднала різні освітні й  навчальні ініціативи в єдину  Програму навчання протягом життя (Lifelong Learning Programme). Ця програма прийшла на зміну програмам професійного та дистанційного навчання, що існували до 2006 року.

 Навчання протягом  життя має на увазі зростання  інвестицій у людей і знання; набуття основних навичок, включаючи  цифрову грамотність і розширення можливості для інноваційної, більш гнучкої форми навчання. Мета полягає в тому, щоб забезпечити людей будь-якого віку рівним і відкритим доступом до якісного навчання. Навчання протягом життя охоплює все цілеспрямоване навчання, формальне чи неформальне, з метою розширення знань, поліпшення навичок і компетентності.

Рада Європи затвердила навчання протягом життя як один з  основних компонентів європейської соціальної моделі. Таке навчання не обмежується  лише сферою освіти; воно також є  критичним чинником у сферах зайнятості й соціального забезпечення, економічного зростання і конкурентоспроможності[1].

Європейська стратегія  зайнятості (European employment strategy)[2], погоджена 22 липня 2003 р., визначила керівні  принципи політики розвитку навчання протягом життя. Ці керівні принципи закликають країни ЄС звернути увагу на дефіцит робочої сили з відповідними навичками і заохочують їх здійснювати всебічні стратегії навчання протягом життя, щоб озброїти громадян навичками, необхідними у сучасній економіці. Керівні принципи визначають необхідність збільшення інвестицій в людські ресурси, особливо через навчання дорослих підприємствами.

Стан розвитку освіти протягом життя постійно перебуває  в центрі уваги різноманітних  європейський інститутів. Зокрема, регулярно проводяться відповідні статистичні дослідження. В одному з останніх цільова група для отримання статистичних даних щодо навчання протягом життя включає людей у віці між 25 і 64 роками і обмежується періодом чотирьох тижнів перед опитуванням. Дані наведено за оглядом „Quality Report on the European Union Labour Force Survey 2007”[3].

У 2007 р. відсоток людей  віком від 25 до 64 років, задіяних у  різноманітних формах навчання протягом життя, сткладав 9,7 % у межах ЄС. Це на 1,2 % вище, ніж у 2003 році. Серед жінок цей відсоток (10,6 %) вищий, ніж серед чоловіків (8,8 %). Найбільш високий відсоток громадян, задіяних у різних формах навчання протягом життя, у Швеції, Данії, Великобританії та Фінляндії – від 23 % до 32 %. Найнижчі показники у Болгарії та Румунії – менше 2 % (Табл. 1).