Мовотворчість Івана Вишенського

Мовотворчість Івана Вишенського

Тематика полемічних творів потребувала розширення рамок риторичних засобів за рахунок введення живомовної експресії та вже значних на той час мовних надбань українського фольклору. Тому і такий великий захисник церковнослов'янської мови, як Іван Вишенський, який вважав її "плодоноснійший од всъх языков и богу любимший", широко використовував у своїй творчості просту мову. Навіть у творах, написаних слов'яноруською мовою ("Иоанна мниха извещение краткое о латинских прелестях", "О еретиках", "Новина...", "Позорище мысленное"), трапляються елементи "простої" мови на зразок: тепла хата, коханка.

У творах, написаних простою мовою ("Писание к утекшим от православное вҍры епископам"; "Краткословный отвът... против безбожного... писания Петра Скарги", "Порада", "Зачапка мудрого латынника с глупым русином" та ін.), Вишенський, звертаючись до фактів реальної дійсності, конкретного життя, надає перевагу джерелам живої розмовної мови і тільки богословські питання висвітлює церковнослов'янською, припасовуючи, перекладаючи окремі слова й вирази простою мовою. Вислів П. Житецького про те, що, "незважаючи на свою релігійну повагу до слов'янської мови, не міг [І. Вишенський. —Авт.] упоратися з її важкою фразеологією, то переробляючи її в народному дусі, то мішаючи її з народними словами й виразами, сповненими міцного малоруського гумору", є правильним у тому розумінні, що Вишенський об'єктивно уже не міг знехтувати "просту" мову, вона владно пробивалася в літературу. П. Плющ точно зауважує, що у творчості Івана Вишенського "змагання книжної і живої розмовної мови відбиває реальний стан речей у мовній культурі самого І. Вишенського і подібних до нього тогочасних українських книжників".

Стихія церковнослов'янської мови цілковито переважає у творах І.Вишенського, стихія ж живої мови дуже позначається на його творах, писаних "простою" мовою. Твори Івана Вишенського збагачені словами та виразами української народної мови: але, барило, бридкий, будувати, воли, волосся, вирок, виконати, вилучати, відомий, власний, глитати, горілка, гостинець, драпіжник, жебрак, зрада, зажмурити, заступник, запитати, інший, коляда, кривда, кожем'яка, комора, коні, лічба, лях, марно, мовити, нікчемний, неборака, обора, огидний, отрута, ошукати, порада, перешкода, панувати, послухати, прагнути, паскудний, певний, пильно, пиха, ремісник, сіромаха, стайня, страва, страшно, скриня, стан, хата, хлопчик, черево, четвертак, червоний, чоботище; як у маслі плаваєте, нічого не дбати, очі витріщити, як мати народила, з ласки Божої, на сміх чорту тощо.

У лексиці, морфології, фонетиці "простої" мови Івана Вишенського багато церковнослов'янських та українських паралелей: благочестивий— побожний, глас—голос, глава—голова—злотогловий, велеречие — многомовство, грабитель — драпіжник, кто — хто, мерзость — огида, нашего — нашого, путь — гостинець, емрад — смородливий, услыша ти — почути, чего — чого, неловкий — человіки, языци —язики та ін.

У праці "І.Вишенський і його твори" Іван Франко писав, що мова Івана Вишенського ставить "безмірно інтересний образ того хаотичного стану, в якому находився наш язик в початку своєї літературної кар'єри, виломлюючись з обіймів церковщини". Проте, виходячи "з обіймів церковщини", українська книжна мова збагачувалася старослов'янизмами і передала їх як традиційні номінації, а частіше як стилістичний засіб сучасної української літературної мови. На цьому шляху від давньоукраїнського періоду прийняття християнства і до сучасного стану української літературної мови творчість Івана Вишенського с чи не найпоказовішою у плані того, як зароджувалися, синтезувалися з книжних і розмовних стилістичні засоби української мови. Послання І. Вишенського багаті на стилістично диференційовану лексику: церковно-богословську, суспільно-політичну, абстрактну, побутово-просторічну, емоційно-експресивну. Особливий стилістичний інтерес становлять індивідуально авторські новотвори, складені з двох-трьох семантично далеких коренів. Несподівано незвичним поєднанням створюється нове сатиричне або іронічно-дошкульне значення: барв яноходці, богочревці, громовладатель, скачомудрець, кровоедь, свиноедь, куроедь, гускоедь, волоедь, скотоедь, звъроедь, маслоедь, пирого-едъ; периноспалъ, мякоспалъ, т?лолюбитъль; кровопрагнитель; перцолюбець, шафранолюбець, кгвоздиколюбець, кминолюбець, цукролюбець, сладколюбець, чревобъсникь, грьтаноигратель, грьтеномудрець, шекопий, писародрачь та ін. Михайло Возняк писав, що Вишенський "сипле як з рукава неологізмами".

Про те, що Іван Вишенський досконало володів риторикою, свідчить стиль його послань. На думку М. Возняка, він "дуже зручно користувався всіма викрутасами риторичного мистецтва".

Мовний стиль Івана Вишенського ґрунтувався на засадах античної риторики, хоч сам Вишенський писав, що "грамматицкого дробезку не изучих, риторичное игрушки не видах", та гомілетики (церковної риторики). Це видно з текстів послань, у яких є стилістичні засоби (фігури), відомі ще з часів античної риторики — риторичні звертання, запитання й оклики, анафори, нагнітання слів і речень, розгорнені антитези. Завдяки таким засобам, сильним, різким висловам послання Вишенського ставали вогненними полемічними памфлетами:

О чоловіче окаянний, як, честі своєї позбувшись, волів ти приєднатись і пристосуватись до несмисленності безсловесного скоту?

О так званий християнине, як ти осмородив таким світолюбством помазання хрещення в Божество Божого духу!

О сину віри в небесного Бога, як ти міг перейменуватися через плоди діл своїх диявольським сином!

О царське свячення, язику святий, людей оновлення, як перетворився ти в поганське та єретичне безвір'я!

До тебе, земле Лядська, з плачем голосом Ісаїним мовлю...

...Де-бо  нині в Лядській  землі віра, де  надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора?..

Замість суду і правди панують брехня, кривда, облудність, суперечки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство антихристове.

Замість віри, надії і любові панують безвір'я, ненависть, заздрість і мерзота.

А замість доброчесного життя конечна розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує.

Чи не ваші милості голодних оголоднюєте і чините спраглими бідних підданих?..

Чи котрийсь із вас завів у дім страннього, прихистив, задовольнив?..

Чи було, що ви одягали голих? Чи не ваші милості самі оголюєте?..

Чи було, що ви хворим послужили? Чи не ваші милості самі чините хворих із здорових: б'єте, мучите і забиваєте? (Адаптація текстів сучасною українською літературною мовою Валерія Шевчука.)

Прямі звинувачення, виражені фігурами багатоступеневих антитез, створюють іронічний колорит тексту. Кожна теза називається на початку абзацу. Далі йде розгорнутий виклад — заперечення і висновок-узагальнення.

Оригінально витворені і майстерно використані у творах Вишенського словесні художні засоби:

— новотвори-епітети: бҍсомудренные наставники, детино-игральський розум, среброполмисная трапеза, скверноначальник;

— метафори абстракцій: вода прелести, гостинец (шлях) премудрости, зерцало сомнений, союз любве, суд зависти, ров неверия, серп погибельной кары, обора правоверия;

— порівняння з народних фразеологізмів: говорити и тракто-вати, як пустое коло мли иное; як пес встеклый, бьгаешся; як порхавка, надымати.

Особливо досконало розробив Вишенський такий прийом (відомий, до речі, з античної риторики, який ввів Сократ), як діалогізація викладу, іронія і фігури її вираження, наповнивши їх українським матеріалом. Найкраще це видно на прикладах з твору "Викриття диявола-миродержця":

Запитання. Що ж: мені даєш, дияволе?..

Відповідь. Дам тобі нинішнього віку славу, розкіш і багатство. Коли хочеш кардиналом бути, впади, поклонися мені — я тобі дам...

Коли хочеш старостою бути, впади, поклонися мені — я тобі дам...

Коли хочеш королем бути, пообіцяй мені на офіру піти в гієну вічну — я тобі й королівство дам.

Відповідь мандрівця від імені всіх, котрі зваблюються дияволом. Знаю, дияволе, ти все те назване даси, якщо я тобі поклонюся, але я піду шукати і в зерцалі Христового учення виглядати, чи ж та твоя данина на пожиток, а чи на погибель вічну буде? Чи ж вона на славу, чи на безчестя вічне перетвориться?

...Що  за пожиток з тієї дочасної славиці, коли я вічно посоромлений буду?

...Відійди, сатано!..

"Стиль  Вишенського такий  багатий, різнорідний і цвітастий, — писав М. Возняк. — що в усій українській літературі до Котляревського Вишенський уступає хіба одному "Слову про похід Ігоря" щодо пластичності й сили індивідуального вислову. Фраза Вишенського не довга й не коротка, послідовно розчленовується на частини, ллється плавно, поступово переходить від нижчого до щораз вищого ступеня і закінчується кількома сильними акордами".

Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив думки Арістотеля про стиль полемічного мовлення: "Існує два види полемічного стилю: перший етичний (зачіпає мораль), другий патетичний (збуджує пристрасті)".

І мораль, і пристрасті, й оригінальна мовотворчість Вишенського є настільки виразними, що поставили його до ряду найвидатніших творців давньої книжної української мови, зробили предтечею української публіцистики. Про "Послання до єпископів" ("Вельможним їх милості... Іван чернець з Вишні, від святої Афонської гори") Іван Франко висловився пристрасно: "Такий є кінець того громового сильного послання, того могучого маніфесту талановитої незалежної особистості, гордої своєю правотою і своїм почуттям душевної солідарності з масами рідного народу. Ніколи ще до того часу сильні мира цього, світські чи духовні, не чули від простого українця таких гордих, рішучих і потрясаючо сильних слів".

Високо оцінюючи творчість Івана Вишенського, Дмитро Чижевський писав: "Головна його спільна риса з сучасниками — риторизм, не в якомусь негативному значенні цього слова, а в сенсі певної літературної форми, яка всі думки "вдягає" у форму промови, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань...". І далі продовжував: "Це той самий риторичний стиль, що і стиль інших полемістів, його сучасників. Лише маємо в нього значно більшу пишність: він нагромаджує епітети, порівняння, запитання, заклики. Велике мовне мистецтво його приводить до того, що це нагромадження не вражає неприємно. Бо й іменники, і дієслова Вишенського завжди ваговиті, барвисті, соковиті. Мова дуже близька до "простої". Вже вказувано на те, що цей риторизм — традиція духовної літератури ренесансу".

Мовна спадщина Григорій Сковороди

У Києво-Могилянській академії вчився останній видатний представник давньої книжної української мови, поет у стилі релігійного бароко, філософ Григорій Савович Сковорода. Мовотворчість Григорія Сковороди реалізувалась у різноманітних жанрах: філософські та педагогічні трактати, притчі, байки, оригінальна і перекладна поезія, проповіді й епістолярій. Це є свідченням того, що Сковорода як учень Києво-Могилянської академії і як високоталановитий представник давньої книжної української мови сприйняв європейські освітні традиції і філософсько-риторичний культ Слова, що був успадкований українською культурою з античних часів разом із філософією, риторикою, поетикою, біблійною міфологією.

Мова Сковороди — це мова "українського бароко з її обома полюсами — церковнослов'янщиною української редакції та народною мовою", яка підготувала ґрунт для єдиної літературної мови на народнорозмовній основі.

Боротьба проти поневолювачів українського народу велася не тільки на полі брані, а й у сфері духовній, де основною зброєю було слово. Словом народ боронив і відстоював свою сутність.

Сковорода виробив цілу філософію слова. Він його розумів і як "безодню", що може охопити всю різноманітність космосу, і як міру речей, через яку все можна спробувати пізнати, відчути, і як силу реально існуючого. Загадка слова, що була непізнана до нього і залишилася такою й нині, хвилювала Сковороду. Слово не тільки знак світу, а мова — знакова система. Слово має структуру, що нагадує структуру світу. Є матерія у вигляді звуку, є знакове зміщення субстанції, якась назва, є, зрештою, образ, тобто якийсь символічний зміст, що дає змогу алегорично його використовувати, як у байці. Однак є щось невидиме, невловиме, внутрішнє, завдяки чому слово переживає речі, людей, час, простір.

Літературна спадщина Григорія Сковороди відобразила високий рівень розвитку давньої української літературної мови, що сформувалася на книжних, переважно церковнослов'янських, джерелах. Урочистістю конфесійного стилю, традиційною образністю гомілетики сповнений "Сад божественных пъсней, прозябшій из зерн священнаго писанія":

Оставь, о дух мой, вскоръ всъ земляныи мҍста!

Взойди, дух мой, на горы, гдъ правда жъивет свята...

Оставь земны печали и суетность мірских дъл!

Вудь славен во вік, о муже ізбранне,

Вільности отче, герою Богдане!

Літературні твори Сковороди більшою чи меншою мірою позначені рисами традиційної книжності (античної піїтики, церковнослов'янської гомілетики). Проте якщо про великого попередника Сковороди полеміста XVII ст. Івана Вишенського Франко писав, що його мова становить "безмірно інтересний образ того хаотичного стану, в якому находився наш язик в початку своєї літературної кар'єри, виломлюючися з обіймів церковщини", то їх можна частково віднести і до мови Сковороди, бо в його часи цей процес прогресує, проста українська мова дедалі більше через загати слов'янщини пробивається в літературу. Наближається пора формування нової української літературної мови на народнорозмовній основі. Мовна ситуація XVII ст. відбилася у творчості Сковороди, який, за свідченням сучасників, говорив у житті простою розмовною українською мовою, добре знав український фольклор і життя всіх верств суспільства. Суперечливий світогляд філософа, художника, але богослова не дав можливості відірватися в літературній творчості від церковнослов'янщини, "греки й латини", перейти на просту українську мову (що не схвалював Тарас Шевченко). Та гуманізм, Просвітництво й демократизм часто виводили письменника з "обіймів церковщини" на широкий світ народної мови. І він, цей світ, уходив у твори Сковороди — суперечливий, незвичний. Тому, на думку І. Франка, вірші і пісні Сковорода писав "досить незграбною книжною мовою", "надзвичайно кучерявим і баламутним стилем". Ясно, що йдеться про суперечливість, в яку вступали книжна і розмовна мови у творах Сковороди.

Феномен Григорія Сковороди І. Франко пояснював так: "Доля поставила його на розграні двох великих епох. Стара козацько-гетьманська Україна конала політично, підточувана царсько-чиновницьким централізмом, та видихалась і духовно, пережовуючи стару києво-могилянську схоластику, опереджена з погляду наукового столицями, котрі колись від неї брали перші імпульси до наукового розвою". І далі: "Можна би сказати, що се старий міх, налитий новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання—все має отой двоїстий характер, являється мішаниною старої традиції з новим духом".

Народнорозмовний струмінь виразно помітний у багатьох творах Г. Сковороди. Це постійні народнопісенні епітети, порівняння, метафори, народні вислови, прислів'я тощо. Наприклад: Душа моя єсть верба, а ти ecи ей вода. Питай мене в сей водЂ, утЂшь мене в сей бЂдЂ (ПЂснь 3-я); Стоит явор над горою, все кивает головою. Буйны вЂтрьі повЂвают, руки явору ломают. А вербочки шумят низко, волокут мене до сна. Тут течет по точок близко; видно воду аж до дна (ПЂснь 18-я); Жайворонок меж полями, соловейко меж садами (ПЂснь 13-я); Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить, буду вік мой коротати, гдЂ тихо время біжит. О дуброва! О зелена! О мати моя родна! (ПЂснь 12-я).

Оригінальним художнім явищем є "Басни Харьковскія", в яких органічно поєднано просту і книжну мови, що, очевидно, помітив як позитивне І. Франко, відзначивши, що байки "писані гарною, подекуди навіть граціозною прозою". У "фабулах" байок здебільшого привертає увагу проста мова. У "силах" — книжна.

Григорія Сковороду можна вважати предтечею нової української літературної мови на народнорозмовній, народнопоетичній мові. Так, присвячуючи своєму переяславському другові ігумену "найвисокочтимішому у Христі отцю Геврасію Якубовичу", що виїжджав у 1758 р. з Переяслава до Бєлгорода, прощальну пісню (по-грецьки апобатеріон), Сковорода так характеризує українську пісню: "Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня"2.

Мовний стиль Г. Сковороди позначений характерними рисами українського бароко, зокрема риторизмом. Хоч і заявляв Сковорода, що істина має просту мову, сам же широко використовував фігуральні вирази, метафоричні конструкції, символи, майже весь арсенал поширених тоді у світській і духовній культурі прийомів і засобів красномовства (епітетів, антитез, перифраз, ампліфікацій, асонансів та ін.). Очевидно, це викликалося прагненням філософа і художника, що поєднувалися в особі Григорія Сковороди, зрозуміти і розкрити людську душу, сповнену протилежностей, та прекрасний і болісно трагічний світ навколо.

Григорій Сковорода залишив багату наукову і літературну спадщину, яка мала і має вплив на формування і збагачення стилістичної системи української мови. Його наукові трактати у жанрі монологів і

діалогів з традиційними засобами класичної риторики і виразними вкрапленнями живомовних елементів, його літературна творчість, у якій все сильніше проступали окремі риси нової, що народжувалась, літературної мови, засвідчили синтез мудрості книжної і народної.

Мовотворчість Сковороди поповнила українську мову афоризмами, словами і виразами, що закріпилися з певними образними значеннями: світ ловив мене, та не впіймав; народ спить, но всякий сон есть пробудиш; сродна праця; всякому городу нрав і права; сад божественных пісней; хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися; з видимого пізнай невидиме; копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську; не за обличчя судіть, а за серце; нова людина має і мову нову; життя наше—це подорож, а дружня бесіда—візок, що полегшує мандрівникові дорогу; одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо! о книги!; Від природи, як матері, легесенько спіє наука собою. Це є всенародна і істинна вчителька і єдина; Учитель і лікар — не лікар і вчитель, а тільки служитель природи, єдиної і лікарки, і вчительки.

Григорій Сковорода "освітив розумом не тільки свою епоху, але й перелив своє світло у віки наступні, адже його наука стосувалася основного в житті: яка ти, людино, що можеш і як тобі жити".