Мовознавчі погляди Є Желехівського

Зміст

Вступ 3

Євген Желехівський – автор «Малорусько-нїмецького словника» 4

Зіставлення словників Желехівського і Грінченка 10

Висновки 15

Література 16

Вступ

В історії української  літературної мови кінець XIX - початок XX ст. був часом активного творення, що мало винятковий вплив на розвиток й унормування літературної мови. У зазначений період було актуалізовано  проблему джерел української мови та принципів нормування лексичного складу, адже в цей час з’явилася низка  значних лексикографічних праць, серед  яких „Малоруско-нїмецкий словар” Є. Желехівського, С. Недільського, що став показником рівня розвитку лексикографічної справи та предтечею „Словаря української мови” за ред. Б. Грінченка, який ознаменував „кінець певного етапу в українській лексикографії, коли зусилля українських словникарів були спрямовані на створення „повного” словника, у якому було б зібрано й задокументовано всі лексичні багатства української народної і літературної мови” [Пилинський 1976: 223].

Завдання цієї строботив тому, щоб виявити особливості мовознавчих Поглядів Є Желехівського.

Євген Желехівський – автор «Малорусько-нїмецького словника»

У фондах відділу рукописів  та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України зберігається велика колекція архівних матеріалів відомих українських діячів культури кінця ХVІІ – ХХ століть.

З листа за 15 травня 1871 року до Данила Танячкевича , галицького громадського діяча і публіциста, дізнаємося про переїзд Желехівського до Перемишля, у якому він докладно розповідав про побут і ціни цього міста . У 1870-1871рр. Є. Желехівський обіймав посаду суплента (помічника вчителя), викладав історію, українську і латинську мови в Перемишльській гімназії.

Вищу освіту Є.Желехівський здобув на філософському факультеті Львівського університету (1869). Родина жила бідно, про що свідчить заява студента Желехівського з проханням звільнити його від оплати за навчання в університеті, що підтверджує т. зв. «довідка про убогість».

Починаючи з 1872 року й до кінця  свого життя, викладав Євген Желехівський у Станіславській гімназії українську і класичні мови. І тому проблему вивчення рідної мови добре розумів. У листі до М. Драгоманова він пише про необхідність вивчення рідної мови: у кожному класі слід 2 години на тиждень викладати рідну мову, а в університетах створити кафедру української мови. «…Великий жаль стискає моє серце, що навіть у Києві, у Харкові нема ні по університетах ні по гімназіях особної науки малоруського язика з таким же викладом» . «Як не будуть пропадати наші душі, коли они під час цілих своїх студий нігде ніколи прилюдну не чули рідного слова? Мусять ся московщити!».

З листа до М.Драгоманова  за 15 березня 1872 року дізнаємося про  дуже цікавий факт – в 1871 році Є.Желехівський здавав іспити в Краківському університеті, зокрема класичну філологію, українською мовою. І це було вперше в історії Краківського університету. «…Удало ся в Кракові за моїм першим домаганєм виробити через сенат академічний краківський і міністерство поставленє екзаменатора до руського язика (т.є мало – або южноруського)… Так одже в Кракові, хоть нема кафедри особної руського язика, найшло собі рідне наше слово привітний простір» .

В одному з листів Желехівський погоджується з М. Драгомановим, пишучи про «…важну потребу збирати і публікувати етнографичні материяли до пізнання народу малорусського…» Як відомо, Євгену Желехівському належать кілька статей про фольклор («Деякі уваги про творення й збереження народних пісень руських», 1884), публікації українських народних колядок і повір’їв («З уст народу», 1868).

Варто звернути увагу на те, що в цьому документі вчений висловлює  цікаві думки, що стосуються характеру  тодішнього книговидання - пропонує видавати книжки однією мовою, а не як це було зазвичай – текст книжки українською, передмова – російською: «…Най  вже буде чиста книжка або московська або українська. Українці зрозуміють писане на їх матернім язиці, а москалі  як не зрозуміють, - то най ся вчать  нашого язика. Чому ми лише такі маєм бути толерантні и вчитись их язика (и польського) а вони нашого ні?» Цей лист має в кінці приписку: «22.Х (вторник)» -її зробила дружина і співробітниця М. Драгоманова Людмила Драгоманова.

У ІІ пол. ХІХ ст. в Україні  спостерігалося піднесення національної свідомості, відродження української  літературної мови, зростання українського книговидання і періодики. Навіть, незважаючи на репресивні заходи російського уряду, розвиток української літературної мови не тільки не припинився, але помітно  зростав і зміцнювався. Саме в  цей час дуже гостро стояло питання  про правописну нормалізацію літературної мови (все це зумовило появу словників  української мови, бо на той час  не було жодного повного словника: виходили тільки окремі невеликі загальномовні).

Саме завдяки зусиллям представників української інтелігенції, таких як Євген Желехівський, вдалося відстояти право української мови на існування і подальший її розвиток. Головним для Є.Желехівського в науковій сфері була організація навчання в школах рідної мови й укладення фундаментального словника української мови.

Найважливішою науковою працею Євгена Желехівського є, укладений ним, «Малорусько-німецький словник», який з 1882 року почав виходити у Львові окремими випусками, а повністю двотомний словник побачив світ у 1886 році. У 1885 році рецензент К.Шейковський зазначав: «коли п.Желехівський закінчить свою працю – чого ми від душі бажаємо! – то це буде найповніший словник української мови» . Хоча і він не охопив усього лексичного матеріалу. Це був перший словник, який містив значний реєстр українських слів (більш як 64 000), що були перекладені одним або декількома синонімічними словами німецької мови. Отже, в цьому словнику було зібрано найбільше слів української мови від усіх попередніх. Б.Грінченко в «Огляді української лексикографії» назвав цей словник «коштовним здобутком української лексикографії» і зазначив: «Се був перший великий і доведений до краю український словарь.» Ця праця була другою спробою в Західній Україні зібрати й опублікувати лексичні багатства української мови .

До появи вищезгаданого  словника, у 1867 році був виданий «Німецько-руський  словар» (30 000 слів), укладений О.Партицьким, що надав можливість через німецьку мову, засвоїти українську лексику. А «Малорусько-німецький словник» Желехівського не тільки популяризував рідну мову, але і допомагав через українську мову вивчити німецьку. Оскільки, у ІІ пол.XIX — на поч. XX ст. західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії. Німецьку мову добре знали в Західній Україні. Офіційною мовою в Галичині була польська, на Буковині - німецька.

Через свою хворобу (рак шкіри) автор уклав тільки перший том (А-О) у 1885 році. Другий том (П-Я) під тим  самим заголовком завершив його колега Софрон Недільський, про що свідчить приписка: «уложили Євгений Желеховский і Софрон Недільский, професори гімназиї в Станіславі».

В колекції Музею книги  і друкарства України зберігається тільки другий том словника (ДР - 3545) за 1886 рік, що представлений в музейній експозиції, і є окремий випуск словника під номером ДР – 4655 ( С.1041-1117), що вийшов в 1884 році. В кінці цього  випуску зазначено, що повний список скорочень, переднє слово, доповнення і поправки, а також список всіх помічників і передплатників «будуть  разом з послїдним випуском і заголовком подані». Хоча у музейній колекції останній випуск (Х-Я), але така інформація відсутня. Всі ці дані є у передмові словника, написаній Софроном Недільським при І томі, де зазначено, що при його укладанні використано 131 друковане джерело української літератури, 15 назв творів, написаних німецькою і польською мовами, а також вказані прізвища 92 людей, які присилали матеріали для словника (серед них І.Франко, П.Куліш, І.Белей). Були використані слова і джерела як Західної, так і Східної України, що сприяло культурній і мовній єдності всієї України.

Особливу цінність становлять документи, що висвітлюють роботу над  укладанням і упорядкуванням вищезгаданого  словника. В одному з листів до М.Драгоманова  Желехівський пише: «…ношу ся з мислею щоби як найборше видати підручний словарь русько-німецько-польский, або лише русько-німецький, бо дуже велика – неминуча потреба словаря для нас самих і чужосторонніх…Я би хотів укладати словарь – хоть би лише «карманный» - використати всі дотеперешні праці, а стягнути всі скарби язика, устної і писемної словесности» . На цьому листі олівцем зазначено, що цей документ надрукований у М.Драгоманова «Австро-руських споминах» .

Для того, щоб укласти мовознавчий  словник, потрібно вивчати і збирати  слова народної мови. І не випадково, в листі автор зазначає: «малоруська  література має свою підвалину в  живім язиці народа, в его усній словесності. Особливо замічено то при піснях. Тому ж то я, пишучи словарь русько-німецький, передовсім взяв за основу матеріали усної народної словесности, а відтак обійму і клясиків наших як : Основ'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Шашкевича, Федьковича» . Також в цьому документі передано і настрій, з яким готувався майбутній словник: «…Дуже мені якось поволи йде тая робота, але хвалить Бога охота чим раз дужча...»

Словник складений на основі попередніх українських словників - М.Закревського, М.Левченка, Ф. Піскунова, К. Шейковського та ін. Відомому українському громадському діячу, письменнику Володимиру Левицькому (літературний псевдонім Василь Лукич) Желехівський передав для редагування свій рукопис словника: «…передовсім Ваш досвід і Ваша щирість для каждого загального діла проложила мені до Вас дорогу» . В цьому листі додаються також вимоги до формату, розміщення тексту, розмір букв та ін. Желехівський просить п. Левицького поповнювати реєстр словника «…Ви зовсім компетентні до того» . У листі від 6 червня 1882 року п.Желехівський планує «щоби на тиждень перед вакаціями я вже готовий випуск 1 мав в руках» .

З листа за 12 липня 1882 року дізнаємося, що автор постійно поповнював реєстр словника, користуючись працями  й інших вчених: «Посилаю… ще сиї слова до букв А и Б. Не мав я часу докладно виписати до тих букв слова зо «Сьвіта» - именно зо статті Франка и Кониського» .

Важко не помітити ентузіазм, з яким вчений працював над виданням. В листівці до Левицького пише: «…Дуже мені прикро, що в ч.51 «Дела» нема уміщеного запрошення до передплати на мій словар», «щоби вже раз люди знали кілько и де гроші до мене посилати…» . Про передплату пише : «п.Куліш прислав з Відня на мій словар 6 р.ав. Предплата поволи капає просто до мене прийшло 95 р від 70 людей (кромі Дра(гоманова) і Мікльосича) . З України ані чичирк!»

Хвилюється, коли немає відповіді  від п. Беднарського, що надав кошти на видання словника у Львові в друкарні тов. ім. Шевченка . А вже 20 липня 1882 році у відрізному купоні від бланку на переказ грошей на суму 4 злотих Євген Желехівський засвідчує подяку В. Левицькому «за труди Ваші около мого словаря» . 30 липня 1882 року висилає листівку до нього, де повідомляє про те, що особисто приїде до Львова за коректою словника .

А вже в жовтні запропонував передати коректу свого словника І.Белею, оскільки у п.Левицького «прибільшені заняття (весілля)» . Це засвідчує лист - вітання Володимира Левицького з весіллям .

Значну допомогу в упорядкуванні  словника надав відомий український  літератор та журналіст - Іван Белей. Про це дізнаємося з листа: «Сердечно Вам дякую, щосьте занялися моїм словарем – так як би своїм власним трудом… В коректі можете сміло робити поправки, особливо дописки» . І.Белей редагував і підбирав слова до словника, вирішував організаційні питання, пов’язані з тиражем, передплатою, рекламою словника.

Від знайомого професора  Віденського університету, Франьо Міклошича, Желехівський одержував цінні поради, матеріальну допомогу. Саме Міклошич підтримав ідею запровадження у словнику фонетичного правопису. Словник укладений на основі нового для західноукраїнських земель фонетичного правопису, що пізніше дістав назву «желехівка». Автор використав фонетичний правопис, що упорядкував П.Куліш (1856, у «Запискахь о Южной Руси») і, як пише Грінченко, «навернув його трохи (на шкоду фонетичности й на користь галицькій вимові) до галицьких завичок». Правопис був наближений до східноукраїнської «кулішівки», хоча й відбивав окремі особливості західноукраїнської діалектної вимови. Нагадаємо, що цей правопис з 1895 року було запроваджено до офіційного вжитку в Галичині й Буковині, де він проіснував до 1922 року, а подекуди до 1939 року.

У фондах відділу рукописів  зберігається відрізний купон від  грошового переказу на суму 2р. (зол.) з листом і словами подяки до свого  друга адвоката, етнографа Мелітона Бучинського: «Сердечно дякую Вам за Вашу щирість для мого словара; ледве маю у Львові кого так щирого помічника як Ви – дорогий друже.»

Видатний письменник Юрій Федькович теж допомагав в упорядкуванні словника, це засвідчують листи Євгена Желехівського (3 листа). В одному з них за 17серпня 1882 року читаємо: «Високоповажний Добродію! Прошу Вашої ласки дописати мені на прилученій картці значіня виписаних там слів – потрібних мені до мого словаря, котрий вже зачав ся друкувати» . А через рік пише листа, в якому зазначає: «належить як за тоту роботу готову 6р.30кр.ав.»

Відомий письменник, видавець, перекладач Олександр Кониський теж допомагав Є.Желехівському при упорядкуванні словника. Це видно з листа, в якому Євген Ієронімович щиро дякує за цінні поради, також висловлює свою думку: «волімбим бачити більше виданих книжок малоруских як множити часописи, журнали» . Стає зрозуміло, що їхні родини добре знайомі: «Моя жінка і діти низенький поклін переказують Вам Вп. Добродію і Вашій шановній донечці панні Євгенії. Миколка вступив тепер до І кляси гімназії» (можливо, син Микола Желехівський) . 10 листопада («падолиста») 1884 року Є.Желехівський розповідав у листі про збори в читальні, на яких зачитував листа О.Кониського. Разом з цим листом додається друковане запрошення на перші загальні збори «руской Читальні в Станіславі». Серед засновників – Євген Желехівський. Нагадаємо, що Євген Ієронімович був і одним із фундаторів товариства «Просвіта» у Львові, а також був першим його головою у Станіславі.

Для громадської роботи Желехівський не шкодував ні часу, ні здоров’я, ні грошей. Свідченням цього є лист, що зберігається у відділі рукописів, підписаний Євгеном Желехівським, Остапом Левицьким, Мелітоном Бучинським, до правління «Руської Бесіди» у Львові, у якому звучить прохання про надання матеріальної допомоги (50 рублів) артистам драматичного театру.

Зіставлення словників  Желехівського і Грінченка

Обидва досліджувані словники докладно відтворюють лексичний  склад української літературної мови станом на ІІ пол. ХІХ ст.; вокабуляри словників складають самостійні системи зі своєрідними внутрішніми зв’язками та багатоплановою організацією. На це вказує і кількісний склад лексичних одиниць, і репрезентація окремих тематичних груп лексики (у складі яких виділено лексико-семантичні підгрупи), і складна внутрішня диференціація та інтеграція одиниць.

Аналіз матеріалу передбачає репрезентацію назв окремого десигната  з усіма фонематичними, акцентними, словотвірними, лексико- семантичними варіантами, з’ ясування структури словотвірного гнізда. На прикладах тематичної групи лексики (ТГЛ) „Назви спорідненості” можна побачити, що словник за ред. Б. Грінченка, систематично не фіксує назви, засвідчені словником Є. Желехівського, С. Недільського, які є варіантами, поширеними в західнополіських говірках - братван, братванка, братан ’брат’, гуцульських - братанка ’племінниця’, похідні від локальних лексем або загальновживаних, проте зафіксованих лише в окремих говірках: братівшливий, братівщина (у сучасних говірках Нижньої Наддніпрянщини братовщина ’спадщина після брата’); лексеми сестрінка, сестріниця, виявлені у словнику Є. Желехівського, С. Недільського, з новим значенням функціонують і нині в буковинських говірках: сестрениця, сесриниця, сестріниця ’племінниця, дочка сестри’; ґід, ґідько, що мають спільні репрезентанти в сучасних говірках південно-західного наріччя (ґ’ід, д’ідо, ґ’ідо) тощо. У словник за ред. Б. Грінченка уведено слова, утворені від слів, поширених у говірках південно-східного наріччя: татулів (від татуля), татунин (від татуня), татусів (від татусь), які мають функціонально активні форманти.

Аналіз реєстру словників  репрезентував багатство синонімії, що підтверджує думку О. Тодор  про те, що для синонімізації в українській мові ХІХ - ХХ ст. характерна розвинутість лексичної системи. Цікавими є особливості фіксації лексичної варіативності номенів у їх проекції на сучасні нормативні словники синонімів, особливо щодо звуження чи розширення значення. Так, синонімічна група ’добрий, сповнений доброти, чуйності’ у сучасних лексикографічних працях містить 26 одиниць, а у словниках к. ХІХ - поч. ХХ ст. охоплювала 62 лексеми (разом з варіантами), із яких лише 16 зафіксовано в сучасних нормативних словниках; із 103 (разом з варіантами) репрезентантів семи ’злий, який недоброзичливо, неприязно ставиться до інших ’, виявлених у „Малоруско-нїмецкому словарі” та „Словарі української мови”, у „Словнику синонімів української мови”, що містить 18 лексем із цим значенням, виявлено 13. Аналіз 30 опозицій підтверджує загальну тенденцію до звуження синонімічного ряду сучасними нормативними словниками.

На нашу думку, підтвердженням процесів нормотворення є послідовна відсутність у словнику за ред. Б. Грінченка: 1) окремих форм, зокрема, зі зменшено-пестливими суфіксами, уживаними в говірках південно-західного наріччя (добріський); 2) вузькодіалектних слів (влукий); 3) окремих фонетичних варіантів загальновживаних слів (доброжичливий); 4) кальок з російської мови (доброжелатель); 5) окремих складних слів (добремислячий, добровільний; добродушний) тощо. Проте Б. Грінченко послідовно фіксує: 1) слова із загальнопоширеними суфіксами зменшеності, пестливості та згрубілості (благесенький; добрезний), 2) розмовні зменшено-пестливі форми (благонький, добріненький); 3) окремі лексеми, що відображають фонетичні особливості діалектного мовлення (мнякенький, мнякесенький); 4) слова із суфіксами -ост-, -лив- (незлостивий, добростливий). Такі самі й подібні коментарі характернв для всіх синонімічно-антонімічних блоків ТГЛ „Риси людини”, що дозволяє виявити закономірності відбору й відкидання відмінних рядів вокабул.

Підтверджено, що відмінності  лексиконів творить варіантність фонетичних, словотвірних, акцентних форм, лексика, зокрема, запозичення з інших  мов, абстрактна лексика, композити (новоутворення, слова разового вжитку письменників), власні назви. Зіставлення вокабулярів аналізованих словників підтверджує, що інтеграційне начало було сильним, хоча відмінна частина становить близько третини вокабул. Матеріали словників засвідчують їхній інтеграційний характер, прагнення Є. Желехівського, С. Недільського та Б. Грінченка піднести свої словники на надрегіональний рівень. Зіставний аналіз реєстрів дав можливість виявити спільні та відмінні сегменти лексиконів словників, регіональні та інтеррегіональні риси у складі лексиконів у контексті формування лексичних норм української літературної мови к. ХІХ - поч. ХХ ст. Виявлені на двох часових зрізах розбіжності можна пояснити увагою лексикографів минулого до слів та їхніх форм, які функціонують в усному мовленні, фольклорних текстах та прагненням сучасних лексикографів подати лише лексеми, уживані в літературному стандарті.

Підкреслимо також незаперечну  роль аналізованих лексикографічних праць  у виробленні норм українського правопису. Є. Желехівський розробив український фонетичний правопис для власного словника, що базувався на „кулішівці”, хоча мав низку характерних особливостей, які були зумовлені діалектними рисами південно-західних говірок: у зв’язку з розрізненням у західноукраїнських говірках (на відміну від східних) твердих і м’яких зубних перед і літера ї писалася не тільки для позначення йотованого і в словах типу їхав, мої, а після твердих зубних уживали літеру і (стіл, сік); звук і з о в новозакритих складах передавали через і. Літери ъ, ы, були вилучені з алфавіту; йотований е передавали через є, йотований о - через йо, м’якість приголосного перед о - через ьо. Згідно з галицькою вимовою в іменниках середнього роду не відбувалося подовження приголосного перед закінченням є, відповідно до наддніпрянського я (житє, знане). Не пом’якшували прикметникові суфікси -ськ(ий), -цьк(ий) (українский, нїмецкий), ь уживали для пом’якшення с перед наступним м’яким приголосним (сьвято, сьвіт); частка -ся, допоміжні дієслова - му, меш, ме писали окремо від дієслова (являє ся, ходити меш). Апостроф ставили після префіксів на приголосний перед йотованими і о (з ’явленє, з ’орати), за винятком губних (мясо, бю), вибухове g передавали через ґ, іншомовні слова - згідно з місцевою вимовою та урахуванням вимови звуків у мові- джерелі. В. Ґрещук справедливо зазначає, що правопис відіграв важливу роль справі уніфікації української графіки та орфографії та зближенні правописних норм Західної і Східної України [Ґрещук 1999: 57].

Діяльність Б. Грінченка  в галузі правопису необхідно  розглядати у двох аспектах: внесок ученого в практичне унормування  українського правопису на початку  ХХ ст. та його роль в теоретичній  розробці питань історії української  графіки та орфографії [Статєєва: 1997 281]. Б. Грінченко приділяв значну увагу теоретичним питанням українського правопису, зокрема, у розвідці „Три питання нашого правопису. З додатком А. Кримського” та праці „К вопросу о правописании украинского языка”. Були вироблені загальні принципи правопису, який дістав назву „грінченківка”: написання йо, ьо (замість є); уживання апострофа (і після губних приголосних перед є, ї, я, ю); написання слів типу знання, життя; вживання тільки і після м’яких приголосних; окрім того, обґрунтовано необхідність дотримуватися етимологічного написання слів. Усі вони були реалізовані в словнику. Пізніше „грінченківка” лягла в основу правопису (1918 - 1919 рр.), а більшість правил, уведених Б. Грінченком, стали підґрунтям чинного українського правопису. Таким чином, „Словарь української мови” Б. Грінченка зробив помітний внесок в унормування не лише українського правопису, а й літературної мови кінця XIX - початку XX ст. і в практичному, і в теоретичному аспектах.

Дослідження підтвердило  висновок учених про те, що словник  за ред. Б. Грінченка „став точкою відліку для дослідження кодифікації лексичних норм сучасної української літературної мови, оскільки узагальнює сформовану на початку ХХ ст. мовну картину світу українців; після словника за ред. Б. Грінченка почалася доба нормативних словників літературної мови” [Струганець 2002: 9 - 10].

Висновки

Узагальнюючи сказане, зауважимо, що українська літературна мова розвивається на живій народнорозмовній основі, відзначаючись на різних територіях України діалектною диференціацією, проте на всіх рівнях мовної системи простежено спільні риси; лексикографічні праці кінця

XIX - початку ХХ ст. супроводжували творення нової української літературної мови на західноукраїнській та центральноукраїнській мовно-культурній основі й зафіксували рівень розвитку літературних норм. „Малоруско-нїмецкий словар” і „Словар української мови” не тільки об’єктивно відобразили напрямки й тенденції мовотворчих процесів того часу, але й впливали на них, унормовуючи багатство літературної мови. Словники Є. Желехівського, С. Недільського та за ред. Б. Грінченка засвідчили, що рівень розвитку літературних норм, стан суспільної мовосвідомості етносу опосередковано віддзеркалені у лексикографічних працях.

Література

Євген Желехівський у національно-культурному відродженні України / за ред. В. Ґрещука. - Івано-Франківськ : Плай, 1999. - 150 с.;

Пилинський М. М. Мовна норма і стиль / М. М. Пилинський. - К. : Наук. думка, 1976. - 287 с.

Статєєва В. І. Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця ХІХ - початку ХХ ст. : (на матеріалах спадщини М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка та ін.) /В. І. Статєєва. - Ужгород : Патент, 1997. - 408 с

Струганець Л. В. Динаміка лексичних норм в українській лексикографії XX століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філол. наук : спец. 10.02.01 „Українська мова” / Л. В. Струганець. - К., 2002. - 36 с.

Скиба І. Г. Напрямки й тенденції  нормативних процесів кінця ХІХ - початку ХХ ст. (лексикографічний аспект)