Місце управління у розвитку економічних відносин у суспільств

 

Міністерство  науки і освіти України

ОНАХТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

На  тему: «Місце управління у розвитку економічних відносин у суспільстві»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка ФЕБ – 331

Багузова  Дю В.

Перевірила:

Левчук  Ю. С.

 

 

 

 

 

 

 

Одеса 2010

 

 

 

ПЛАН

 

 

Вступ

 

1. Сутність державного  управління економікою 

 

2. Функції та завдання  державного управління 

 

економікою 

 

3. Методи державного управління  економікою 

 

Висновки 

 

Список нормативно-правових актів та використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Останні роки характеризуються для України тим, що певних змін зазнає характер управлінського впливу на економічні відносини. Все більше цей вплив  з боку держави на економіку та її галузі набуває характеру загального регулювання.

 

Питання про співвідношення державного управління і державного регулювання має свою історію. Насамперед, вона пов'язана з тим, що в науці  існують два протилежних підходи  до участі держави в регулюванні  процесів — класична і кейнсіанська теорії.

 

З погляду класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту і пропозицій, а відтак унеможливлює тривалі порушення в економіці, зокрема інфляцію, безробіття, спад виробництва Теорія Дж. М. Кейнса, на відміну від класичної, обґрунтовує  об'єктивну необхідність і велике практичне значення державного регулювання  економікою.

 

Однак слід зазначити, що у  розвинених країнах практично відсутніми є «чисті» моделі державного управління економікою. Як показує світовий досвід, без участі держави ринкові відносини  не можуть бути ефективними, соціально-орієнтованими. І тому основним завданням є визначення функцій держави з регулювання  економічними процесами, методів, за допомогою  яких воно відбувається, і меж втручання  держави у ринкове господарство.

 

Співвідносячи поняття державного управління і державного регулювання, визначимось, перш за все, з поняттями.

 

Державне управління економікою передбачає пряме втручання органів  державної виконавчої влади в  діяльність господарюючих суб'єктів, безпосереднє керівництво нею шляхом оперативно-розпорядчих дій, яке  виражається в тому, що держава  перебирає на себе функцій прогнозування, планування, організації господарської  діяльності суб'єктів та контроль за її ефективним здійсненням.

 

У такому значенні державне управління економікою було притаманне СРСР — авторитарній державі, економіка  якої ґрунтувалася на державній власності  на засоби виробництва і переважну  кількість виробленої продукції, на праці, де економічне стимулювання затьмарювалося малоефективним ідеологічним. У таких  умовах керування господарською  діяльністю підприємств, що базувалися на державній та квазідержавній (так  званій колгоспно-кооперативній) формах власності, цілком покладалося на відповідні органи державної влади, а саме —  органи управління економікою. Намагання  здійснювати централізоване управління економікою, недовіра до самостійності  й ініціативності (вірніше, недопущення  такої самостійності та ініціативності) власне суб'єктів господарської  діяльності призводило до створення  громіздких загальносоюзної та республіканських систем управління економікою з дублюванням  управлінських функцій ланками  системи як у горизонтальній, так  і у вертикальній площинах. Це тягло  неефективність управлінських рішень, зволікання з їх прийняттям, багаторазову «перестраховку» тощо. Все це негативним чином впливало на економіку в  цілому.

 

У такий спосіб органи державного управління економікою здійснювали  комплекс дій, які практично визначали  базові параметри функціонування підприємства. За таких умов керівництво підприємства діяло безініціативно, постійно намагаючись  перекласти відповідальність на керівні  органи і уникаючи новаторських рішень у стратегії та тактиці роботи підприємства.

 

За умов зміни суспільного  ладу, а отже переходу до іншої системи  господарювання — економічної сфери  сталися серйозні зміни, що спричинили її ускладнення. Плюралізм та рівноправність форм власності на засоби виробництва, свобода підприємницької діяльності, вільний рух товарів, послуг та фінансових коштів на території України і  нові можливості для здійснення зовнішньоекономічної діяльності, приватизація значної частини  державного сектору економіки спричинили появу і динамічне зростання  приватного сектору економіки, пожвавлення  товарообігу, появу конкуренції, вільне ринкове ціноутворення, ускладнення  економічної інфраструктури, значної  інформатизації економічної діяльності. Зміна структури власності призводить до зміни структури державного управління. Це вимагає поступового переходу від державного управління економікою до державного регулювання економічних  процесів.

 

Яким повинно бути державне регулювання економікою в умовах ринкових відносин у нашій державі, який зміст вкладати в це поняття, які його методи, функції та межі? Знайти відповіді на ці запитання  – основна мета цієї наукової роботи.

 

1. Сутність державного управління  економікою

 

Під державним регулюванням розуміють лише загальне впорядкування  суспільних відносин в конкретній сфері  економіки, що провадиться відповідно до вимог законодавства шляхом прямого  впливу на господарську діяльність суб'єктів  економічних відносин — встановлення загальних правил, нормативів, стандартів того чи іншого виду діяльності, що їх повинні дотримуватися рівною мірою  всі учасники суспільних відносин у  даній сфері, так само як і правових засад відповідальності за їх порушення, контролю за їх виконанням і реального  притягнення порушників до відповідальності; розміщення державних замовлень  на засадах рівноправної конкуренції  суб’єктів державного і недержавного секторів економіки, створення та забезпечення ефективного функціонування фінансової та податкової систем, тарифного і  позатарифного регулювання товарообігу, обмеження монополізму, залагодження конфліктів і т. ін. — з метою  забезпечення стабільного функціонування та послідовний розвиток тієї чи іншої  регульованої сфери економіки у  напрямку розширення виробничих потужностей, впровадження новітніх технологій та інформатизації виробничого процесу, створення позитивних гарантій здійснення соціально-економічних прав людини (як такі виступають, наприклад, збільшення кількості робочих місць та забезпечення гідних умов праці) — і найсуттєвіше — більш широкого і якісного задоволення  потреб споживачів продукції — товарів, робіт, послуг.

 

У межах системи конкурентної економіки ринок має менше  обмежень, ніж за планової економіки. Виробництво товарів відповідає споживчому попиту і вимірюється  спроможністю громадян платити за них  гроші, які є безособовим посередником за будь-якого обміну. В умовах ринкової конкуренції в економічних операціях  бере участь величезна кількість  покупців і продавців. І жодна  з фірм не має влади, яка дозволила  б їй диктувати ціну товару або  вирішувати, у якій кількості його виробляти.

 

Але складна, багатоукладна  економіка містить у своєму складі і державний сектор, який відіграє у її функціонуванні не останню роль. Перебування майна у державній  власності передбачає необхідність існування відповідної розгалуженої системи органів державного управління, на які покладаються виконавчі і  розпорядчі функції щодо використання цього майна, управління ним. Тут  держава реалізує всі свої повноваження, як власник майна, застосовуючи як економічні, так і позаекономічні, адміністративні  методи.

 

Але і тут, у цьому секторі  економіки є відмінності між  казенними і іншими підприємствами.

 

Казенним підприємством  є таке підприємство, що не підлягає приватизації і відповідає одній  з умов:

 

провадить виробничу або  іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватися  лише державним підприємством;

 

головним споживачем продукції  підприємства (більш як 50 відсотків) є держава;

 

підприємство є суб'єктом  природних монополій.

 

Підприємства, які орієнтовані  переважно на державний попит  або на виконання суспільне значущих функцій, повна комерціалізація  яких або неможлива, або недоцільна, мають перебувати у безпосередньому  веденні відповідних міністерств  та інших центральних органів  державної виконавчої влади. Це підприємства базисної інфраструктури, що мають  загальнонаціональне значення і  працюють у режимі переважно фіксованих цін, підприємства оборонної промисловості  та деякі інші, їхній характер є  некомерційним, соціальна значущість — високою, тому контроль державних  органів за ними є постійним.

 

Інші підприємства державного сектора можна віднести до комерційних  і вони мають працювати за тими ж критеріями, що і підприємства недержавного сектору, самостійно забезпечуючи своє існування в умовах ринкової конкуренції. Держава надає їм власність  у повне господарське відання. Фонд державного майна здійснює управління часткою державного майна і не має права втручатися у господарську діяльність підприємств.

 

Щодо інших секторів економіки, держава, в особі її органів та посадових осіб, здійснює регулювання, але це не означає, що держава при  цьому втрачає свій владний характер.

 

Регулювання з боку держави  застосовується для забезпечення безпеки  громадян від можливих несприятливих  наслідків ведення господарської  діяльності, захисту прав споживачів від неправомірних дій комерційних  організацій, стабілізації макроекономічних процесів, формування матеріального  державного резерву.

 

Можливість вільного використання своїх здібностей і майна для  підприємницької та іншої, не забороненої  законом, економічної діяльності, має  межі своєї реалізації, визначені  необхідністю забезпечення прав інших  суб'єктів права. Якщо взаємовідносини  у межах приватноправових зв'язків  виникають для задоволення окремих  матеріальних потреб особистості, а  інтереси суб'єктів пов'язані з  отриманням прибутку, то, з іншого боку, у соціумі завжди існують публічні інтереси, що мають забезпечити цілісність, стабільність і нормальний розвиток організацій, держави в цілому.

 

Тому всі засоби, що використовуються при реалізації адміністративно-правового  впливу на економічні відносини, мають  певну специфіку. Ці засоби:

 

використовуються органами державної виконавчої влади;

 

застосовуються на основі правових норм;

 

пов'язані з визначенням  меж господарської діяльності;

 

їх призначенням є визнання статусу суб'єктів підприємницької  діяльності і підтвердження можливого  для них виду поведінки;

 

контроль за здійснюваною діяльністю, своєчасність застосування засобів забезпечення і примусу  у випадку ухилення від виконання  встановлених обов'язків і заборон;

 

вони часто пов'язані  з встановленням реєстраційного, повідомлювального або дозволяючого адміністративно-правових режимів;

 

формою їх вираження, як правило, є індивідуальні правозастосовчі  акти виконавчої влади, адміністративні  договори, акти реєстрації тощо;

 

засоби захисту публічних  інтересів в економічній сфері (визначають) певні правила за посередництва  встановлення загальних (спільних) для  всіх суб'єктів комерційної діяльності економічних параметрів.

 

Роль держави в регулюванні  економіки при побудові ринкової економіки значно відрізняється  від тієї, яку вона має в умовах функціонування вже добре відрегульованої  ринкової економіки. Самоорганізація  — а ринок є класичним зразком  самоорганізації — характерна для  досить усталених систем. Коли ж  відбуваються перехідні процеси, трансформація  однієї економічної системи в  іншу, самоорганізація може виконувати консервативну, захисну функцію, повертаючи систему до її попереднього стану, уникаючи зовнішніх перешкод.

 

На стадії формування ринкової економіки можна виокремити кілька напрямків активної державної економічної  політики.

 

Перший — формування нової  системи відносин власності, що притаманна багатоукладній економіці. На цьому  етапі держава має створити всі  умови для швидкої і всеохоплюючої  приватизації державного майна.

 

Другий — становлення  малого підприємництва, у тому числі  фермерських господарств. Цей процес потребує державної підтримки, застосування таких заходів, як пільгові ставки кредитів, тимчасове звільнення від податків тощо.

 

Третій — за активного  сприяння держави відбувається формування основних елементів ринкової економіки, зокрема фінансовий і фондовий ринки, інститути регулювання ринку  праці і зайнятості — інфраструктури ринкової економіки взагалі.

 

Об'єктом державного регулювання  в даному випадку є економіка  або економічні відносини.

 

У найбільш загальному вигляді  економіка визначається як системний  господарський комплекс, що містить  у собі взаємопов'язані і взаємозалежні  ланки, по-перше, суспільного виробництва, по-друге — розподілу і по-третє  — обміну виробленого продукту в  масштабах усієї держави.

 

Економіка є складною поліструктурною  системою, що функціонує з метою  задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складовими цієї системи  є галузі, підгалузі та їхні комплекси.

 

Термін «галузь економіки» закріплено на законодавчому рівні  і зустрічається майже в усіх нормативних актах, що регулюють  взаємовідносини держави з економічною  сферою.

 

Складовими економічної  системи України є: промисловість, енергетичний комплекс, агропромисловий  комплекс, будівельний комплекс, транспорт  і дорожнє господарство, зв'язок, житлове господарство, побутове обслуговування населення, сфера використання й  охорони природних ресурсів, сфера  обігу фінансових ресурсів тощо.

 

 

2. Функції та завдання державного  управління економікою

 

 

До завдань державного регулювання економікою України  в умовах її переходу до ринкових відносин належать такі:

 

забезпечити справедливість оподаткування;

 

сприяти оптимальному обмеженню  суми податків, що стягуються з підприємств, без різкого зменшення доходної частини бюджету;

 

активізувати виробництво  товарів народного споживання за допомогою економічних важелів;

 

забезпечити раціональне  природокористування;

 

забезпечити соціальний захист населення;

 

забезпечити збалансованість  всіх галузей господарського комплексу;

 

забезпечити підвищення рівня  зайнятості населення;

 

стимулювати розвиток ресурсо- та енергозберігаючих виробництв;

 

захищати економічні інтереси української економіки, вітчизняного товаровиробника;

 

заохочувати конкуренцію;

 

обмежувати монополізм;

 

сприяти задоволенню першочергових  потреб населення у товарах і  послугах;

 

створити розгалужену  інфраструктуру тощо.

 

Функції можна визначити  як основні напрямки діяльності суб'єкту, здійснення яких дозволяє досягти мети діяльності.

 

Необхідність розв’язання, вирішення цих завдань обумовлюється  такими чинниками:

 

необхідністю надзвичайних заходів, спрямованих на фінансове  оздоровлення господарства;

 

необхідністю адаптації  економіки та системи управління;

 

необхідністю проведення активної соціальної політики з метою 

 

пом'якшення економічних  наслідків зміни системи господарювання;

 

необхідністю проведення структурної політики;

 

необхідністю проведення антимонопольної політики.

 

Зокрема, серйозну стурбованість  викликає недостатня захищеність прав людини в умовах переходу до ринку, необхідність певної адаптації значного прошарку населення (пенсіонерів, працівників  невисокої кваліфікації тощо).

 

В цілому можна зробити  висновок, що переважна більшість  фахівців вважає втручання держави  у ринкові відносини необхідним і виправданим — якщо мова йде  про розумні межі.

 

Разом із тим не можна ігнорувати й ту обставину, що надто активніше  й тривале втручання держави  в економіку може бути шкідливим. Особливо, якщо таке втручання є  багаторічною, стійкою традицією  і ґрунтується на монополії державного управління. Крім того, треба враховувати, що потрібно поступово звужувати  сфери адміністративно-правового  регулювання економічних відносин та змінювати форми державного впливу на зв'язки суб'єктів, що господарюють.

Виходячи з цього, слід звернути увагу на таке явище, як монополізм державного управління.

 

В літературі неодноразово зазначалося, що умовою створення та функціонування ринку є подолання монополізму  виробників, передумовою чого, в  свою чергу, є конкуренція, економічне змагання.

 

Із цим, безумовно, слід погодитись. Разом із тим, крім монополізму виробників, за системи господарства, яка ґрунтувалась на державній власності на засоби виробництва і відповідно до цього  — на монопольній системі управління виробництвом, розподілу та перерозподілу  матеріальних благ, виникає монополізм особливого ґатунку — монополізм на управління або монополізм державного управління економікою.

 

Цікаво, що цей особливий  вид монополізму породив і  особливий вид конкуренції. Це не конкуренція між товаровиробниками  за те, щоб виробити товарів більше і кращої якості, а конкуренція  між відомствами за капітальні вкладення, за додаткові кошти і фонди. В  умовах державної монополії на організацію  управління, планування тощо підприємства-виробники  змагаються не за покупця на товари та послуги, а зате, щоб органами державного управління було встановлено  невисокий план, а також високі ціни, котрі дозволяють за мінімальної  виробничої та комерційної активності виконати поставлене завдання. Внаслідок  такої конкуренції між виробниками, виникає ще один протиприродний вид  конкуренції, характерний для ситуації, коли «ринок» працює не на споживача, а на виробника. Це — конкуренція  між покупцями товару, продукції  та між споживачами послуг.

 

Безумовно, такий вид «конкуренції»  не може вважатися нормальним.

 

Спроби подолати монополізм управління економікою або у всякому  разі пом'якшити його негативні наслідки в історії Радянської держави  здійснювались неодноразово, причому  не лише в періоди «реформації», але й у так звані, «застойні  часи».

 

Зокрема, неодноразово мова йшла про необхідність розширення прав господарюючих суб'єктів. Для того, щоб пом'якшити централізацію управління (тобто, фактично хоч трохи зменшити чи подрібнити монопольні засади у  цій сфері), свого часу були створені господарські системи.

 

Однак, саме по собі включення  управлінського апарату до складу господарських  систем практично нічого не дало, хіба що діяльність органів управління систем почали зараховувати до виробничо-господарської.

 

Вказана проблема загострювалась тим, що монополізм державного управління, поєднаний з делегуванням державою тих чи інших повноважень певним державним органам, сполучався з  колізією «вузьковідомчих» та «місницьких» інтересів, які не міг подолати і  «політичний підхід» до вирішення  господарських питань.

 

У середині 80-х років відбувався пошук шляхів виходу з ситуації, що склалась, але слід зазначити, що й широкомасштабний економічний  експеримент, і введення «повного господарського розрахунку і ряд заходів, спрямованих  на підвищення якості продукції, й удосконалення  структури управління, і спроба сполучити  централізоване управління з розширенням  самоуправління не дали бажаного результату.

 

Успадкована політична система, сам тип управління робили неможливими  кардинальні реформи щодо подолання  старих засад діяльності держави  у цій сфері. Не справдились суспільні  очікування від державного управління та реформ у цій сфері, що обумовлювалося недостатньою послідовністю заходів, які вживались. Прикладом таких  недостатньо завершених кроків може бути, наприклад, Закон СРСР про державне підприємство (об'єднання) 1987 року, на який покладалось чимало надій, але який так і не вчинив помітного впливу на правове становище підприємств.

 

Чинник цих невдач, на наш  погляд, в тому, що при збереженні центральних органів державного управління економікою (чи то в масштабах  СРСР, як то було раніше, чи то в масштабах  України або навіть в масштабах  окремих регіонів чи окремих галузей) зберігається монополія управління. Причому ця монополія зберігається незалежно від того, чи реалізуються владні повноваження безпосередньо  міністерством, чи вони делеговані органу міністерства, відомства певного  регіонального рівня.

 

На нашу думку, подолання  монополізму державного управління має відбуватися у двох напрямках. Один із них пов'язаний з плюралізмом  суб'єктів підприємницької діяльності, розширенням реальних прав державних  підприємств, створенням рівних умов для  підприємств (підприємців) усіх форм власності. Причому, якщо державні підприємства потребують реального розширення прав, то для  недержавних підприємств необхідності в цьому немає, оскільки вони від  початку мають бути вільні у визначенні кола своїх прав в межах чинного  законодавства.

 

Отже, йдеться про забезпечення реальних прав державних підприємств, які, будучи формально закріпленими у Законі, в той же час обмежені змінами та доповненнями в Закон  про підприємства (стаття 14 та ін.), а  також практикою діяльності вищестоящих  органів управління.

 

Інший напрямок подолання  монополізму управління економікою полягає, на нашу думку, у створенні  реальних альтернативних можливостей  для конкуренції підприємств  державного та недержавного секторів економіки, створенні альтернативних систем матеріально-технічного забезпечення, ринку цінних паперів та ресурсів, зміні системи планування державного сектору економіки, зміні системи  державного замовлення — переведення  його на засади встановлення реальних прав та обов'язків державних органів-замовників та виробників.

 

Реалізація цілей і  завдань державного управління здійснюється за допомогою цілої системи функцій, тобто взаємопов'язаної сукупності стандартизованих дій суб'єкта управління, що нормативно регулюються і контролюються  уповноваженими державними та соціальними  інститутами.

 

Функції державного регулювання  економіки — це та роль, яку виконує  державний апарат (система, що управляє або її елементи) для того, щоби спрямувати, організувати суспільну життєдіяльність, вплинути на неї для досягнення поставлених  цілей. У функціях державного управління виявляється його сутність.

 

 

3. Методи державного управління  економікою 

 

 

Під методами державного управління економікою розуміють способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу  підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки  з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

 

Щодо класифікації методів  регулювання економіки існує  декілька точок зору, наприклад, розподіл методів на адміністративні та економічні, позаекономічні та економічні, адміністративні  та правові тощо.

 

За доцільне вважається розподіляти  методи за характером впливу на економічні та позаекономічні методи.

 

Економічні методи передбачають використання коштів держави (державних  фінансів) і, в свою чергу, поділяються  на методи прямого та опосередкованого впливу держави на економіку.

 

До методів прямого  впливу на економіку належить діяльність держави в межах державного сектора. В умовах ринкової економіки це, в першу чергу, ті галузі, які внаслідок  низької рентабельності не являють  собою інтересу для приватного капіталу або потребують великих капіталовкладень без надії на швидку віддачу (фундаментальна наука, оборона). Сюди ж можна віднести галузі, в яких приватні інвестиції пов'язані з високими ризиками і  проектами, що дорого коштують (атомна енергетика, космос), а також галузі інфраструктури і такі, що виробляють нематеріальні суспільні блага (охорона  здоров'я, освіта). За рахунок коштів державного бюджету держава не лише фінансує окремі галузі господарства, але й підтримує депресивні галузі й підприємства, яким загрожує банкрутство.

 

Серед методів прямого  державного впливу слід назвати такі:

 

державні замовлення і  контракти на поставку продукції;

 

визначення стратегічних цілей розвитку економіки, їх відображення в індикативних планах, державних  програмах;

 

ліцензування операцій з  експорту та імпорту товарів;

 

державна підтримка програм, контрактів і замовлень;

 

встановлення нормативних  вимог до якості та сертифікації технологій та продукції.

Сторінка 4

 

Прямі методи державного регулювання  не передбачають створення додаткового  матеріального стимулу, не загрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади.

 

Методи непрямого впливу, навпаки, використовують такі важелі, за допомогою яких впливають на поведінку  господарюючих суб'єктів, їх інтереси та стимули. Це важелі податкової, кредитної, зовнішньоекономічної, валютної, амортизаційної політики. Дія непрямих регуляторів  є безадресною, має автоматичний характер.

 

Ці методи визначають правила  гри в ринковому господарстві, сфера їх застосування в процесі  розвитку ринкової економіки значно розширюється.

 

Так, за допомогою податкової політики держава впливає на інвестиційну активність суб'єктів господарювання, підтримує окремі галузі, стимулює або притримує розвиток окремих  виробництв. Використовуючи широкі можливості кредитної політики, держава впливає  на розвиток окремих галузей, впливає  на інвестиційний процес. Цінова політика служить недопущенню монополізму  тощо. За посередництва політики прискореної  амортизації держава регулює  ту частину прибутку, яка може бути звільнена від оподаткування  і спрямована на нові капіталовкладення.

 

Єдність прямих та непрямих економічних методів дозволяє спрямовувати економічні ресурси на розвиток перспективних  галузей. Тому важливим у механізмі  регулювання є не лише бюджетне фінансування, але й платежі до бюджету, що здійснюються суб'єктами через податки, пільги або  санкції.

 

До позаекономічних методів  належать такі, що не потребують прямих видатків державних коштів і не створюють  додаткових матеріальних стимулів. Вони ґрунтуються на силі державної влади  і містять заходи заборони, дозволу  або примусу.

 

Ці методи передбачають створення  правової бази, щодо регулювання взаємовідносин суб'єктів економічної діяльності. Будь-який суб'єкт зобов'язаний дотримуватися  правил економічної поведінки, встановлених державою. Держава видає закони про  захист прав власності, обмежує монополізм і деякі види економічної діяльності, припиняє недобросовісну конкуренцію  тощо.