Міжнародне екологічне право

 

                 Реферат

                             на тему:

          Міжнародне екологічне право

 

 

 

 

 

 

                                                             

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                       1. Вступ

   Глобальні екологічні проблеми, вплив яких на розвиток земної цивілізації в цілому і кожної держави окремо поступово усвідомлено переважною більшістю населення планети, зумовлюють необхідність зміцнення між-народного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища. У цих умовах відбувається формування міжнародного екологічного права як одного з інструментів вирішення таких проблем і форми реалізації міжнародного співробітництва.

   Вперше ідеї про необхідність міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища прозвучала у 1913 р. на І Природо-охоронній міжнародній конференції (м. Берн), проте реально ці ідеї почали втілюватися у життя лише у другій половині ХХ ст.

   Міжнародне екологічне право виникло як закономірна реакція міжна-родного співтовариства на глобальні екологічні проблеми - забруднення атмосферного повітря, що викликає транскордонні наслідки, небезпечні зміни клімату, пов'язані з викидами парникових газів і скороченням лісів, особливо тропічних, руйнування озонового шару, забруднення морів і континентальних транскордонних вод, деградація тваринного і рослинного світу, скорочення біологічного різноманіття на Землі та ін

   2. Поняття та принципи міжнародно-правової охорони навколишнього середовища

        2.1. Процес становлення міжнародного екологічного права.      

 Міжнародні відносини з приводу  охорони навколишнього середовища  складають предмет міжнародного  екологічного права. Слід одразу  зауважити, що сама назва „міжнародне екологічне право” підтримується не всіма авторами. У вітчизняній та російській літературі частіше викори-стовується терміни „міжнародне право охорони навколишнього середовища” або „міжнародне право навколишнього середовища”. Змістовної різниці між цими поняттями практично не існує, хоча термін „міжнародне екологічне право” видається більш доцільним в силу його інтернаціонального застосування.       

 Міжнародне екологічне право – це сукупність принципів і норм між-народного публічного права, що регулюють відносини у сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання його ресурсів.        

 Міжнародне екологічне  право є однією з наймолодших  галузей міжнародного публічного  права. Датою його зародження  можна вважати проведення у  1972 р. Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища. За результатами цієї конференції було прийнято два основоположні документи – Стокгольмська декларація, яка визначила 26 принципів екологічно коректної поведінки держав, та Програма дій, на основі якої було розроблено Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).        

 Значною подією  у процесі становлення міжнародного  екологічного права стало проведення  під егідою ЮНЕП Наради урядових  експертів (Монтевідео, 1981 р.), на  якій обговорювалися питання боротьби з транс-кордонними забрудненнями, компенсації екологічної шкоди тощо.       

 У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро  була проведена Конференція ООН  з навко-лишнього середовища і розвитку, участь у якій взяли представники 179 держав. У ході цієї конференції було прийнято низку документів, найважливішими серед яких є:

· Декларація Ріо-де-Жанейро  з навколишнього середовища і  розвитку (часто також називається  „Декларацією Ріо” та „Зеленим кодексом поведінки держав”). Ця Декларація є логічним продовженням Стокгольмської декларації 1972 р. і закріплює нові принципи співробітництва держав у сфері охорони навколишнього середовища;

· Порядок денний на ХХІ  ст.;

· Конвенція про біологічне різноманіття.       

 На європейському  континенті інтенсивне співробітництво  розпочалося у 1993 р., коли відбулася Європейська конференція міністрів охорони навко-лишнього середовища (м. Люцерна, Швейцарія), на якій було прийнято Програму дій з охорони навколишнього середовища для Центральної та Східної Європи.       

 Аналогічного рівня  конференція відбулася у Софії  1995 р., на якій схвалено Керівні  принципи доступу до екологічної  інформації та участі громадськості  у прийнятті рішень у сфері  навколишнього середовища. На основі  цих Принципів у 1998 р. було  прийнято однойменну Конвенцію, учасниками якої є 35 держав, в т.ч. і Україна.       

 Міжнародно-правова  охорона навколишнього середовища  являє собою сукупність цілеспрямованих  дій суб’єктів міжнародного права,  спрямованих на охорону природного  середовища, забезпечення його раціонального використання з метою збереження сприятливої для життєдіяльності людства планетарної екосистеми.      

 Міжнародне співробітництво  у галузі охорони навколишнього  середо-вища здійснюється на глобальному (всесвітньому), регіональному (напр., європейському, панамериканському, тихоокеанському тощо) та локальному (напр., придунайському, карпатському, азово-чорноморському) рівнях.      

 

        2.2. Основні напрями діяльності міжнародно-правової охорони нав-колишнього середовища.

      Зміст міжнародно-правової охорони навколишнього середовища скла-дають такі основні напрями діяльності:

· обмеження шкідливих  впливів на навколишнє середовище;

· встановлення раціонального  та екологічно доцільного режиму використання природних ресурсів;

· міжнародна охорона природних пам’ятників та резервацій;

· регулювання науково-технічного співробітництва держав у сфері  охорони навколишнього середовища.       

 Перелік об’єктів  навколишнього середовища, щодо  яких здійснюється міжнародно-правова  охорона, є досить широким. В цілому ж можна виділити такі їх групи:

· об’єкти природного (живого)середовища – флора і  фауна;

· об’єкти неживого середовища – морські і прісноводні басейни (гідросфера), повітряний басейн (атмосфера), ґрунт (літосфера), та космічний простір;

· об’єкти штучного середовища, утворені внаслідок діяльності людини.     

    

         2.3. Два рівня принципів міжнародно-правової охорони навколиш-нього середовища.

         В галузі міжнародно-правової охорони навколишнього середовища сформовано два рівня принципів – основні принципи міжнародного права (принципи, передбачені, перш за все Статутом ООН) які мають силу норм jus cogens, та спеціальні принципи, закріплені Стокгольмською декларацією 1972 р. та Декларацією Ріо-де-Жанейро 1992 р. До таких спеціальних принципів, зокрема, відносяться:

· право людей на життя  у сприятливому оточуючому середовищі;

· відповідальність людства  за охорону довкілля перед нинішнім та прийдешніми поколіннями;

· суверенне право  держав використовувати власні природні ресурси та обов’язок не завдавати шкоди навколишньому середовищу інших держав;

· принцип міжнародної  відповідальності за екологічну шкоду;

· принцип міжнародного співробітництва держав у сфері  охорони довкілля на основі їх рівноправності;

· принцип попередження забруднення морів;

· принцип сталого  розвитку – означає, що економічний  розвиток не може здійснюватися на шкоду навколишньому середовищу;

· доступ громадськості  до екологічної інформації та участі у вирішенні екологічних питань;

· забезпечення екологічної безпеки усіх видів діяльності;

· принцип „забруднювач платить” – означає обов’язок  держави передбачати у національному  законодавстві механізми стягнення  плати за забруднення навколишнього  середовища та спрямування отриманих  платежів на програми охорони навколишнього середовища. 

 

 

        3. Джерела міжнародного екологічного права      

 Незважаючи на те, що міжнародне екологічне право  є досить молодою галуззю міжнародного  публічного права, воно має  розвинуту систему джерел. Серед  міжнародних договорів, які регламентують міжнародне співробітництво у сфері охорони довкілля, чільне місце посідають загальнополітичні договори, окремі розділи чи статті яких присвячені екологічним питанням. До таких договорів, зокрема, відносяться:

· Статут ООН;

· Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р.;

· Договір про заборону випробувань ядерної зброї в  атмосфері, у космічному просторі та під водою 1963 р.;

· Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.;

· Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р.      

 Крім загальнополітичних, існує значна кількість міжнародних  договорів, спеціально спрямованих  на охорону навколишнього середовища. Згідно з реєстром ЮНЕП існує більше тисячі універсальних та регіональних договорів і близько чотирьох тисяч двосторонніх договорів, які стосуються охорони довкілля. Залежно від змісту ці договори можна умовно поділити на дві групи:      

1) комплексні договори, спрямовані на охорону навколишнього середо-вища в цілому:

· Базельська конвенція  про контроль за транскордонним переміщенням небезпечних відходів та їх використанням 1989 р.;

· Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р.;

· Конвенція про доступ до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища 1998 р.      

2) поресурсні договори, спрямовані на охорону окремих  видів природних об’єктів:

· Конвенція ООН з  морського права 1982 р.;

· Конвенція про забруднення  моря скиданням відходів та інших матеріалів 1972 р.;

· Конвенція про попередження забруднення моря з суден 1973 р.;

· Конвенція про охорону  дикої флори і фауни 1979 р.;

· Конвенція про міжнародну торгівлю видами флори і фауни, які  перебувають під загрозою зникнення 1973 р.;

· Конвенція про збереження мігруючих видів тварин 1979 р.;

· Конвенція про транскордонне  забруднення повітря на великі відстані 1979 р.;

· Віденська конвенція  про охорону озонового шару 1992 р.;

· Рамкова конвенція  ООН про зміну клімату 1992 р. та Кіотський протокол до неї 1997 р.;

· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;

· Конвенція про оперативні повідомлення про ядерні аварії 1986 р.;

· Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії або  радіаційної аварійної ситуації 1986 р.      

 Рішення міжнародних організацій  та конференцій у сфері охорони  навколишнього середовища, як правило,  мають рекомендаційний характер. До таких рішень, крім уже названих  Стокгольмської декларації 1972 р.  та Декларації Ріо-де-Жанейро  1992 р., відносяться Всесвітня хартія природи 1982 р., затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVII) 1962 р. „Невід’ємний суверенітет над природними ресурсами” тощо. У випадках, передбачених установчими документами міжнародних організацій, їх рішення можуть мати і обов’язковий характер. Прикладами таких рішень можуть бути Директива Парламенту та Ради ЄС від 20.12.1994 р. стосовно викидів летючих органічних сполук (ЛОС), що виникають зі сховищ нафти та при її транспортуванні з терміналів до сервісних станцій, а також Директива Парламенту та Ради ЄС від 23.03.1994 р., яка стосується заходів, що вживаються для запобігання забрудненню повітря вихлопами автотранспортних засобів.      

 Міжнародно-правовий  звичай в якості джерела міжнародного екологічного права фактично не використовується. Зумовлено це, перш за все, незначним віком самого міжнародного  екологічного права, а також значною кількістю відповідних міжнародних договорів, які з достатньою повнотою регулюють відносини у сфері міжнародної охорони довкілля і фактично унеможливлюють виникнення нових звичаєвих норм. 

 

 

      4. Міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього середовища під егідою ООН.

 

        4.1. Організації під керівництвом ООН у сфері охорони навколиш-нього середовища.       

 Основний обсяг роботи, спрямованої  на координацію міжнародного  співробітництва у сфері охорони  навколишнього середовища, під егідою  ООН здійснюється в рамках:

• Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП);
• Всесвітньої організації з охорони здоров’я (ВООЗ);
• Організації ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО);
• групи Світового банку, Форуму ООН по лісам.

         На   регіональному   рівні  природоохоронними питаннями займаються:

• Європейська економічна комісія (ЄЕК);
• Економічна комісія для Африки (ЕКА);
• Економічна комісія для Латинської Америки та Карибського басейну (ЕКЛАК);
• Економічна комісія для Азії та Тихого Океану (ЕСКАТО).

            

          4.2.  Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).

        Рекомендація про створення Програми ООН з навколишнього сере-довища (ЮНЕП) була прийнята на Стокгольмській конференції 1972 р. Остаточно ця програма була затверджена резолюцією № 2997 XXVII сесії Генеральної Асамблеї ООН. Програма була створена як елемент системи ООН, що підпорядковується безпосередньо Генеральній Асамблеї.      

 Відповідно до Найробінської  декларації 1997 р. про роль та  мандат ЮНЕП Програма є провідним  глобальним природоохоронним органом  системи ООН. ЮНЕП складається  з Ради Керуючих, Ради з координації  діяльності у сфері навколишнього середовища та Секретаріату; штаб-квартира знаходиться в м. Найробі (Кенія). Фінансовою основою діяльності ЮНЕП є благодійний добровільний фонд.       

 Організаційна діяльність  ЮНЕП в основному зосереджена  на спосте-реженнях за станом довкілля і здійснюється в таких основних напрямках:

· створення та обслуговування міжнародної системи доповідної інформації про стан навколишнього  середовища;

· проведення міжнародної реєстрації потенційно токсичних хімічних речовин;

· організація всесвітньої системи постійних спостережень за станом довкілля;

· сприяння розвитку міжнародного екологічного права та уніфікації національного  екологічного законодавства різних країн.      

   

        4.3. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ).

       Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) була заснована у 1948 р. як спеціалізована організація системи ООН. До основних функцій ВООЗ відносяться координація у сфері міжнародної охорони здоров’я, співробітництво в розробці і реалізації міжнародних стандартів у галузі діагностики, продуктів харчування, біологічних і фармацевтичних препаратів, підтримка удосконалення національних систем охорони здоров’я; сприяння виробленню нормативів і рекомендацій, вдосконалення системи медичної освіти, боротьба за психічне здоров’я і гармонію у міжлюдських відносинах.      

 Керівним органом ВООЗ є  Всесвітня асамблея охорони здоров’я, що скликається щорічно. До  складу ВООЗ також входять  Виконавчий комітет та Секретаріат,  очолюваний генеральним директором. В системі ВООЗ утворені 6 регіональних організацій: Європейська (м. Копенгаген), Американська (м. Вашингтон), Південно-східної Азії (м. Делі), Східно-середземноморська (м. Олександрія), Західно-тихоокеанська (м. Маніла) та Африканська (м. Браззавілі). Центральна штаб-квартира ВООЗ знаходиться в м. Женева (Швейцарія).      

 Екологічними питаннями  займається Служба ВООЗ зі  здорового довкілля. За участю  ВООЗ прийнято декілька природоохоронних  конвенцій та декілька рекомендаційних актів, зокрема Керівні принципи щодо якості питних вод, Критерії гігієни навколишнього середовища тощо.      

 

          4.4. Організація Об’єднаних націй з питань освіти, науки і куль-тури (ЮНЕСКО).

         Організація Об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) – Метою діяльності ЮНЕСКО є забезпечення миру і безпеки через заохочення міжнародної співробітництва у сфері освіти, науки і культури; забезпечення поваги до законності і справедливості, прав людини і основних свобод без відмінності раси, статі, мови або релігії. Членами ЮНЕСКО до 1995 р. були 183 держави, включаючи Україну. США (1984 р.), Сінгапур і Великобританія (1985 р.) вийшли з складу ЮНЕСКО.      

 До структури ЮНЕСКО  входять:

· Генеральна конференція;

· Виконавча рада;

· Секретаріат;

· регіональні відділення (держави-члени розділені на п’ять  регіонів –Африка, Латинська Америка, Азіатсько-тихоокеанський, арабські країни, Європа і Північна Америка);

· національні комісії.       

 У 1970 р. ЮНЕСКО  розробила програму „Людина і біосфера” (МАВ), основним завданням якої є створення світової мережі біосферних заповідників та координація їх діяльності. Учасниками програми є 110 держав, з яких більше 70 утворили на своїх територіях біосферні заповідники. Перелік заповідників, на які поширюється дія програми, визначається Бюро Міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО „Людина та біосфера”. До цього переліку включено три українських біосферних заповідники – „Асканія-Нова” (Херсонська обл.), Карпатський (Закарпатська обл.) та Чорноморський (Херсонська і Миколаївська обл.). У 1998 р. був створений Дунайський біосферний заповідник (Одеська обл.), однак до програми „Людина і біосфера” він не включений.      

 ЮНЕСКО також приймає  активну участь у розробці  та прийнятті міжнародних конвенцій, які стосуються охорони довкілля. Зокрема, під егідою ЮНЕСКО було прийнято Конвенцію про водно-болотні про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів 1971 р., а також Паризьку конвенцію про захист всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р.       

 

         4.5 Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

        Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) – міжурядова кредитно-фінансова організація, що здійснює стимулювання економічного розвитку країн-членів; сприяння розвитку міжнародної торгівлі і підтримку платіжних балансів. Формально МБРР є спеціалізованою установою ООН у складі Групи світового банку, однак, відповідно до Статуту банку і угоди, підписаної між ООН і МБРР, Банк незалежний у своїх рішеннях.       

 До структури МБРР  входять Рада керуючих, виконавчі  директори, Спільний комітет з  розвитку Світового банку і  МБРР, Президент Банку. Штаб-квартира  МБРР розташована у м. Вашингтон  (США). МБРР має відділення в Африці, Азії, Європі та Латинській Америці.      

 Основними функціями  МБРР є:

· надання допомоги в  реконструкції і розвитку територій  держав-членів шляхом сприяння здійсненню капіталовкладень в продуктивних цілях, в т.ч. для відновлення економіки, конверсії виробничих підприємств;

· сприяння приватним  іноземним інвестиціям шляхом надання  гарантій або участі в позиках  і інших капіталовкладеннях;

· сприяння перспективному збалансованому зростанню міжнародної  торгівлі і підтримці рівноваги платіжних балансів шляхом стимулювання міжнародних інвестицій в цілях розвитку виробничих ресурсів держав-членів, сприяючи тим самим підвищенню продуктивності, життєвого рівня і поліпшенню умов праці на їх територіях;

· організація позик  або їх гарантій, для забезпечення пріоритетного здійснення найбільш корисних і невідкладних проектів, незалежно від їх масштабів;

· сприяння конверсії  воєнних економіки у мирні.      

 Починаючи з 1990 р. МБРР надає фінансову допомогу  державам Центральної та Східної  Європи у поліпшенні екологічної ситуації. У 1993 р. Банком затверджено Екологічну програму дій для Центральної та Східної Європи, якою передбачено чотири напрями допомоги:

· допомога у формуванні національної природоохоронної стратегії;

· допомога у політичному  реформуванні та структурній перебудові економіки;

· прямі інвестиції у  сфері охорони навколишнього  середовища;

· співробітництво з  іншими фінансовими донорами. 

 

 

         5. Міжнародно-правова охорона планетарного середовища та кос-мічного простору      

 Міжнародно-правова охорона планетарного середовища здійснюється у таких основних напрямах:

· охорона атмосферного повітря;

· охорона озонового  шару;

· попередження радіаційного впливу на навколишнє сердовище.      

 Центральне місце  в системі норм по охороні атмосфери Землі посідають Конвенція про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р., Конвенція про транс-кордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р., Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р та Кіотський протокол до неї 1997 р..      

 Учасники Конвенції  про заборону військового або  будь-якого ворожого використання  засобів впливу на природне  середовище 1977 р. зобов’язалися  не вдаватися до військового  або ворожого використання засобів впливу на природне середовище (навмисного управлінню природними процесами – циклонами, антициклонами, фронтами хмар і т.д.), які мають широкі, довгострокові або серйозні наслідк. При цьому перелік заборонених дій не вичерпується вказаними в Конвенції, оскільки у будь-який час можуть бути створені нові засоби дії. Конвенція встановлює межі дозволених дій держав у сфері управління природними явищами і безстроковою.      

 Відповідно до Конвенції  про транскордонне забруднення  повітря на великі відстані 1979 р. держави домовилися про необхідні заходи щодо скорочення і запобігання забрудненню повітря, передусім відносно засобів боротьби із викидами забруднень повітря (головним чином сірки, азоту та їх сполук). Передбачається, зокрема, обмін інформацією з цих питань, періодичні консультації, здійснення спільних програм регулювання якості повітря і підготовці відповідних фахівців відповідних спеціальностей. На основі Конвенції в структурі Європейської економічної комісії ООН створений спеціальний орган, що забезпечує координацію національних заходів по виконанню конвенційних положень. У 1985 р. до Конвенції був прийнятий Протокол про скорочення викидів сірки або їх трансграничних потоків, згідно якому викиди сірки повинні бути скорочені до 1993 р. на 30%.      

 Метою Рамкової конвенції  ООН про зміну клімату 1992 р.  є стабілізація концентрації  парникових газів в атмосфері  на такому рівні, який не  допускав би небезпечної антропогенної  дії на кліматичну систему.  Учасники Конвенції мають вживати  попереджувальні заходи у області прогнозування, запобі-гання або зведення до мінімуму причин зміни клімату і зменшення його негативних наслідків. Кіотський протокол 1997 р., зокрема, встановлює обсяги допустимих викидів державами парникових газів, а також допускає можливість продажу квот річних викидів.      

 Іншим складовим  елементом системи міжнародного  захисту природи є охорона  озонового шару. Віденська конвенція  про охорону озонового шару 1985 р. і Монреальський протокол  по речовинах, що руйнують озоновий  шар, 1987 р. дають перелік озоноруйнуючих речовин, визначають заходи по забороні ввезення і вивозу озоноруйнуючих речовин і продукції, що їх утримує, без відповідного дозволу (ліцензії). Забороняється також ввезення вказаних речовин і продукції з країн, що не є учасниками Конвенції і Протоколу, і вивіз їх в ці країни. Протокол 1987 р. обмежив виробництво фреонів і інших подібних речовин, до 1997 р. їх виробництво повинне було припинитися повністю. Держави періодично інформують заснований відповідно до Конвенції і Протоколу Секретаріат про виробництво, споживання і використання озоноруйнуючих речовин. Учасниками Конвенції розробляються національні системи збирання, зберігання, регенерації і утилізації озоноруйнуючих речовин.      

 Питання захисту  навколишнього середовища від радіаційного забруднення регулюються нормами Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою 1963 р., Договором об нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., Міжнародною конвенцією про охороні людського життя на морі 1974 р. і Протоколом 1978 р. до цієї Конвенції (щодо експлуатації суден із ядерними енергетичними установками), Конвенцією про відповідальність у області морського перевезення ядерних матеріалів 1981 р., Конвенції про ядерну безпеку 1994 р., інших міжнародних документів.      

 Договір про Антарктиду 1959 р. забороняє скидання радіоактивних  речовин південніше 60-й паралелі  південної широти. Умисному захороненню  в океані шкідливих, зокрема  радіоактивних, відходів присвячена  Лондонська конвенція 1972 р. по запобіганню забрудненню моря скиданням відходів і інших матеріалів, однак Конвенція не регулює порядок захоронення радіоактивних відходів, що транспортуються як вантажі. Питання експлуатації судів із ядерними силовими установками і відповідного захисту морського середовища регламентують Лондонська конвенція про охорону людського життя на морі 1960 р., Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден 1962 р., Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною у області атомної енергії 1960 р. і доповнююча її Брюссельська додаткова конвенція 1963 р., Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р., Брюссельська конвенція про цивільну відповідальність у області морських перевезень розщеплюваних матеріалів 1971 р. тощо. Ці конвенції регулюють також питання відповідальності за спричинення шкоди внаслідок використання атомної енергії, зокрема в разі скидання радіоактивних відходів.      

 Специфічним об’єктом  міжнародно-правової охорони є  космічний простір. Відповідно до Договору про космос 1967 р., а також Угоди про Місяць 1979 р. зобов’язують держави при вивченні і використанні космічного простору і небесних тіл уникати їх забруднення, вживати заходи для запобігання порушенню рівноваги, що сформувалася на них. Небесні тіла та їх природні ресурси оголошені загальною спадщиною людства. 

 

 

        6. Міжнародно-правова охорона морського середовища      

 Основним змістом  міжнародно-правової охорони морського  середовища є попередження його  забруднення нафтою, нафтопродуктами, хімічними речовинами, а також радіоактивними відходами.      

 Норми, присвячені  охороні морського середовища, містяться  як у загальних конвенціях  з морського права (Женевські  конвенції 1958 р., Конвенція ООН  з морського права 1982 р.), так і у спеціальних договорах (Міжнародна конвенція про попередження забруднення моря нафтою 1954р.,  Конвенція про попередження забруднення моря скиданням відходів і інших матеріалів 1972 р., Конвенція про попередження забруднення моря із суден 1973 р. тощо).