Найвідоміші справи проти "шкідників"

ЗМІСТ

ВСТУП.........................................................................................................................................3

РОЗДІЛ І. ІДЕОЛОГІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ  РЕПРЕСІЙ.................................................5

РОЗДІЛ ІІ. СТАНОВЛЕННЯ АБСОЛЮТНОЇ ДИКТАТУРИ СТАЛІНА..............................6

1. Розгром троцькістської опозиції.................................................................6
2. Ліквідація куркульства як класу..................................................................7
3. Процес проти «Спілки Визволення України»...........................................7

РОЗДІЛ ІІІ. БОРОДЬБА ЗІ “ШКІДНИЦТВОМ” ТА ЄЖОВЩИНА.....................................9

1. Найвідоміші справи проти "шкідників".....................................................9
2. Єжовщина....................................................................................................11

РОЗДІЛ IV. РЕПРЕСІЇ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ.........................................13

ВИСНОВКИ..............................................................................................................................16

ЛІТЕРАТУРА.............................................................................................................................18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна, фактичного диктатора Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу».

Термін «репресії» використовується для визначення методу покарання людей, які вважалися антиреволюційними елементами і ворогами народу. Чистки мотивувалися бажанням частини партійного керівництва позбавитися інакодумаючих елементів з Партії і з метою утвердження влади Сталіна. Інші кампанії репресії проводилися проти соціальних груп, які вважалися або були звинувачені у діяльності з прихованими політичним мотивами чи протистояли радянській владі і політиці Комуністичної партії. Також велика кількість чисток зображалася як усунення можливості саботажу і шпигунства, з огляду на можливу війну з Німеччиною. Найбільша суспільна увага була сконцентрована на репресіях як проти самих лідерів Комуністичної партії, так і проти державних службовців і командного складу збройних сил, широкого загалу членів Партії.

Однак, кампанія репресій торкнулася представників багатьох інших груп суспільства: інтелігенції, селян і особливо, яких називали «надто багатими селянами» (куркулями). Вістря репресій НКВС було спрямоване також проти цілих етносів і етнічних груп, яких називали «п'ятою колоною».

Судячи з  промови Микити Хрущова «Про культ  особи і його наслідки», що прозвучала на ХХ з'їзді КПРС у 1956 р., та недавніх досліджень, більшість звинувачень, включаючи ті, що прозвучали на Московських процесах, були базовані на примусових зізнаннях, часто здобуті за допомогою тортур і під впливом вільної інтерпретації статті 58 Кримінального Кодексу. На основі цієї статті звинуваченим приписували контрреволюційні злочини. Замість судових процесів часто діяли так звані трійки НКВС. Cотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунство, шкідництво, саботаж, антирадянська агітація і пропаганда, таємна підготовка до державного перевороту, тероризм), а потім розстріляні або відправлені у табори ГУЛАГу. Багато з них померло у робітничих таборах від недоїдання, хвороб і виснаження. Широкомасштабні політично вмотивовані вбивства сьогодні називається терміном «демоцид» або «політцид».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ІДЕОЛОГІЧНЕ  ОБГРУНТУВАННЯ 

РЕПРЕСІЙ

На  об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у  січні 1933 року Сталін заявив «Сильна  і могутня диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер, для того щоб зітерти в порох останні рештки вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації». «Репресії, — заявив Сталін влітку 1930 року на XVI з'їзді партії, — є необхідним елементом наступу». Ідеологічною основою репресій була боротьба проти «ворогів народу».

Підбиваючи  на об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК  у січні 1933 року підсумки першої п'ятирічки, Сталін включив у доповідь спеціальний розділ про завдання і результати боротьби «із залишками ворожих класів». «Ми утвердили, — заявляв Сталін, — у всіх сферах народного господарства принцип соціалізму, вигнавши звідти капіталістичні елементи» [1]. Далі він по-перше розкриває хто мається на увазі під останніми. Останніми залишками вимираючих класів є «промисловці і їх челядь, торговці і їх посіпаки, колишні дворяни і попи, куркулі і підкуркульники, колишні білі офіцери і урядники, поліцейські і жандарми, різного ґатунку буржуазні інтелігенти і всі антирадянські елементи. Єдине, що їм залишається робити, це пакостити і шкодити робітникам і колгоспникам, Радянській владі, партії. І вони пакостять як тільки можуть. Сила і міцна диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер для того, щоб розвіяти останні залишки помираючих класів і робити злодійські махінації». Сталін стверджував, що представники цих ворожих класів "розповзлися по наших заводах і фабриках, по наших установах і торговельних організаціях, по підприємствах залізничного і водного транспорту і головним чином — по колгоспах і радгоспах. Розповзлися і сховалися вони там, нап'явши маску «робітників» і «селян», причому дехто з них проліз навіть у партію"[1].

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІ. СТАНОВЛЕННЯ АБСОЛЮТНОЇ

ДИКТАТУРИ СТАЛІНА

1. Розгром троцькістської опозиції

   Відразу після смерті Леніна у 1924 утворилося декілька угруповань всередині керівництва партії,кожна з якої претендувала на владу. Троцькому протистояла більшість керівництва країни на чолі з Зінов'євим, Каменєвим і Сталіном, так звана «трійка». Привід до конфлікту з Троцьким був в тому, що, на його думку, необхідно було всіляко сприяти всесвітній революції. При цьому Сталін відстоював концепцію побудови соціалізму в одній країні. Але насправді коренем конфлікту була боротьба за концентрацію всієї повноти влади в руках Сталіна. Троцький був усунутий з займаних посад, його прихильники були витіснені від керівництва Партії і держави. Погляди Троцького («троцькізм») були оголошені ворожою ленінізму дрібнобуржуазною течією. В середині 1920-х років до нього приєдналися Зінов'єв і Камєнєв, які після розгрому Сталіном т.зв. «Нової опозиції» стрімко втрачали владу. В липні-жовтні 1926 року Троцький, Зінов'єв, Камєнєв були виключені з політбюро. Проти «троцькістів» і «зінов'євців» почалися справжні гоніння і репресії. В лютому 1929 р. Троцький був видворений за межі СРСР, а 1940 — вбитий агентом НКВС.

        Вважається, що «троцькістів» було остаточно розгромлено у 1934 році. 26 січня 1934 року на «З'їзді переможців» Сталін заявив: «Ми перемогли ворогів партії, тобто троцькістські і бухарінські групи опозиції, але залишки їх ідеології все ще живуть в умах індивідуальних членів…, а також їх контрреволюційна програма відновлення капіталізму в СРСР.»

     Протягом 1934—1936 років з лав партії було виключено 18,3 % із 1916,5 тисячі її членів, більшість яких було заарештовано і страчено. Зокрема з 1966 делегатів «З'їзду переможців», 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні. Пізніше чистки торкнулися також і органів НКВС — з 1 жовтня 1936 р. по 15 серпня 1938 р. було арештовано 2273 чоловік, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 чоловік [3].

2. Ліквідація куркульства як класу

Сталіну і  партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Тих, хто чинив  найупертіший опір, розстрілювали або  масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули.

Та  найстрашнішим засобом боротьби сталінської влади проти українського селянства став Голодомор 1932—1933 років [3].

3. Процес проти «Спілки Визволення України»

        У 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР [2].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ. БОРОДЬБА ЗІ “ШКІДНИЦТВОМ” ТА ЄЖОВЩИНА

3.1.   Найвідоміші справи проти "шкідників"

Вирішення завдання форсованої індустріалізації вимагало не тільки вкладення величезних засобів, але і створення численних  технічних кадрів. Основну масу робітників, однак, складали вчорашні неписьменні  селяни, що не володіли достатньою кваліфікацією для роботи зі складною технікою. Радянська держава також сильно залежала від технічної інтелігенції, що дісталася в спадщину від царських часів. Ці фахівці найчастіше були досить скептично налаштовані стосовно комуністичних гасел. Партія комуністів, що виросла в умовах громадянської війни, сприймала всі збої, що виникали в ході індустріалізації, як свідомий саботаж, результатом чого стала кампанія проти так званого шкідництва. У ряді процесів по справах про шкідництво і саботаж висувалися, наприклад, такі обвинувачення:

• Підготовка невірних звітів про фінансове становище СРСР, що приводило до підриву його міжнародного авторитету (справа Трудової селянської партії).
• Саботаж за завданням іноземних розвідок шляхом недостатнього розвитку текстильних фабрик, створення диспропорцій у напівфабрикатах, що повинно було потягти за собою підрив економіки СРСР і загальне невдоволення (справа Промпартії);
• Псування насінного матеріалу шляхом його зараження, свідоме шкідництво в галузі механізації сільського господарства шляхом недостатнього постачання запчастин (справа Трудової селянської партії);
• Нерівномірний розподіл за завданням іноземних розвідок товарів по районах, що приводило до утворення надлишків в одних місцях і дефіцитові в інших (справа меншовицького «Союзного бюро»).

Справи проти "шкідників":

• Шахтинська справа — відкритий процес, що відбувся в 1928 на Донбасі. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві, створенні підпільної шкідницької організації. 11 чоловік засуджені до розстрілу.
• Справа Промпартії. У 1930 році відбувся відкритий процес у справі «Промпартії», державним обвинувачем на якому був призначений прокурор Криленко (розстріляний у 1937). Обвинувачуваними в основному були представники так званої «буржуазної інтелігенції», яким приписувався саботаж індустріалізації СРСР, співробітництво з іноземними розвідками, підготовка іноземної військової інтервенції в СРСР. Іноземним технічним фахівцям приписувалося ведення в СРСР шпигунської діяльності. Процес пройшов не у всьому гладко. Обвинувачуваний Разін дав свідчення про те, що він на випадок інтервенції пропонував на посаду міністра промисловості і торгівлі в окупаційному уряді фабриканта Рябушинського, однак з'ясувалося, що Рябушинський помер за рік до того, як йому «пропонували посаду міністра».
• Справа Трудової селянської партії. Справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова — Кондратьєва» відбулася також у 1930 році. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі сільського господарства та індустріалізації.
• Справа «Союзного бюро». Відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі планування господарською діяльністю, зв'язок з іноземними розвідками.
• "Пулківська справа" Справа сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених по звинуваченню у "участі у фашистсько-троцкістсько-зінов'євській організації". Їм інкримінувалась спроба терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво(зокрема саботаж спостережень сонячних затемнень).

3.2.   Єжовщина

       Максимуму своєї інтенсивності сталінські репресії сягають у 1936—1938, коли НКВС очолив Микола Іванович Єжов. Цей період в історії став відомим під назвою «Єжовщина», або «Великий терор». Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кирова 1 грудня 1934р.  за ініціативою Сталіна ЦВК й РНК СРСР прийняли постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік» такого змісту:

Внести такі зміни в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік щодо розслідування й розгляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади: Слідство по цих справах закінчувати в строк не більше десяти днів; Обвинувальний висновок вручати обвинувачуваним за одну добу до розгляду справи в суді; Справи слухати без участі сторін; Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати; Вирок до вищої міри покарання здійснювати негайно по винесенні вироку [1].

        Після чисток у лавах партії, предметом особливої уваги органів НКВС стали «колишні куркулі», «члени антирадянських партій», «учасники казацько-білогвардійських повстанських організацій, фашистських, терористичних і шпигунсько-диверсійних контрреволюційних формувань» та інші особи, що ведуть «антирадянську злочинну діяльність». Згідно з наказом Політбюро НКВС № 0447 «Про операції по репресуванню колишніх куркулів, кримінальників й інших антирадянських елементів» органам НКВС було доручено «самим нещадним чином розгромити всю цю банду антирадянських елементів». Усього тільки в рамках «куркульської операції» було засуджено трійками 818 тис., з них до розстрілу 436 тис. чоловік.

    Також предметом уваги НКВС стали іноземці, етнічні меншості, що підлягали репресіям згідно з постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про міри, що обгороджують СРСР від проникнення шпигунських, терористичних і диверсійних елементів» від 9 березня 1936 року. За цим наказом було засуджено 103 489 чол., у тому числі до розстрілу 84 471 чоловік.

     Загалом, за даними комісії «по встановленню причин масових репресій проти членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних на XVIІ з'їзді партії», репресовано 1 548 366 чоловік і з них розстріляно 681 692, тобто в середньому розстрілювалося близько тисячі чоловік у день.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІV. РЕПРЕСІЇ ПРОТИ

УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Наступ на українську культуру йшов одночасно  з розгортанням терору проти української  інтелігенції. Першим ударом по ній  став так званий процес Спілки визволення України (1929-1930 pp.), на якому були засуджені кілька провідних учених, членів ВУАН, а також письменників, політичних і церковних діячів. Після цього в Академії проводилися «чистки», майже припинили роботу найдіяльніші її секції, в тому числі історична. З 1929 р. почалося цькування Михайла Грушевського. У березні 1931 р. він був вивезений з Києва до Москви і заарештований як керівник «Українського національного центру» (сфабрикованого ДПУ, як і багато інших «центрів», «блоків», «організацій»).                                    

Старого, хворого, його жорстоко допитували, навіть імітували  розстріл. Однак пізніше за наказом  Сталіна він був звільнений. Мабуть, «великий вождь» побоювався негативної міжнародної реакції. Його колеги і  учні зазнали набагато суворіших  переслідувань, багато з них загинули в трудових таборах та тюрмах. Майже всім репресованим інкримінувалося звинувачення в українському буржуазному націоналізмі або антирадянській діяльності. Слідом за істориками — «буржуазними фахівцями» настала черга українських істориків-марксистів: керівник низки наукових закладів УСРР М. Яворський, разом з частиною своїх колег і учнів, був засланий на Соловецькі острови і   там загинув, як і багато його послідовників.

З 1933 р. розгортається  кампанія винищення українських  літераторів. На початку року був безпідставно заарештований поет і драматург М. Яловий. Вражений арештом друга, жахливою атмосферою в Україні, застрелився Хвильовий. Незабаром до тюрем і концтаборів потрапили десятки визначних літераторів, частина яких тут же була розстріляна: Г. Косинка, Д. Фальковський, К. Буревій, О. Близько та багато інших. Були репресовані О. Вишня, М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Е. Плужник, С. Пилипенко. 

Найбільш  активну роль у розгромі і винищенні кращих сил української інтелігенції відіграли П. Постишев та керівник українського відділення ДПУ В. Балицький, яких разом з тисячами російських партійних функціонерів спеціально для цього направив в Україну Сталін. Вони «теоретично» обґрунтовували свої репресивні дії необхідністю боротьби з українізацією як «культурною контрреволюцією». Зрозуміло, що головним об'єктом їхньої атаки був керівник і натхненник українізації М. Скрипник. Його смерть лише прискорила оберти терористично-репресивної діяльності ДПУ. Тепер уже знищували не старих буржуазних фахівців, а молоду українську інтелігенцію, яка виросла і сформувалася в умовах радянського ладу. Ці люди не належали до антикомуністів і антирадянщини. Вони були винні лише в тому, що мали гарячі патріотичні переконання, готовність творити нові духовні цінності на благо українського народу. Знищуючи їх, сталінське керівництво грішило і проти ідеї інтернаціоналізму, і проти догм марксизму-ленінізму.

У1933-1934 pp. страчувались, висилалися в концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Дослідники відзначають, що із 240 українських письменників тоді зникло 200, із 85 вчених-мовознавців «ліквідували» 62. Було знищено окрасу театрального мистецтва — експериментальний театр «Березіль», а його керівник, талановитий актор і режисер Л. Курбас, загинув у концтаборі. Прославлені на весь світ фільми Олександра Довженка зняли з прокату, а самого його змусили переїхати до Москви. Зібравши на з'їзд кілька сотень кобзарів з усієї України, таємно їх розстріляли. Громлячи Наркомат освіти, організований та укомплектований О. Шумським та М. Скрипником з патріотично налаштованих освітян, репресували і знищили велику кількість учителів.

Сталіну здавалися  небезпечними і патріотично налаштовані кадри керівників парткомів і парторганізацій КП(б)У, і в 1933-1934 pp. почалося їх винищення. їх звинувачували у націоналізмі і «вичищали» з парти. Так було знищено» 15 тис. відповідальних працівників. З часом «обсяг» звинувачень розширився. Комуністів України, які не погоджувалися зі сталінською лінією, звинувачували в «троцькізмі», «фашизмі», «відсутності більшовицької пильності» і т.ін. З січня 1933 по січень 1934 року КП(б)У втратила близько 100 тис. своїх членів.

Апогеєм репресій стали 1937-1938 pp., коли вони охопили весь СРСР. Скориставшись загадковим убивством С Кірова, одного із популярних партійних діячів, Й. Сталін з маніакальною підозрілістю винищував тисячі керівних і рядових комуністів, переважно старого покоління. Але і в цих умовах чи не найтяжчими були репресії проти українських партійних і державних діячів, інтелігентів, робітників, колгоспників. Суспільство все глибше поринало у страх, відчай, моральну деградацію. Заарештованих піддавали тортурам, заохочувалися доноси та наклепи. Не витримуючи фізичних мук, заарештовані давали неправдиві свідчення і на себе, і на своїх знайомих та родичів.

Партійно-державне керівництво України, яке проводило  лінію Сталіна і навіть брало  участь у репресіях, тепер само стало  жертвою. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з'їздом (червень 1937 p.), були звинувачені у ворожій діяльності і знищені 55 чоловік. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кандидатів в члени політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, у тому числі першого секретаря ЦК КП(б)У С Косіора. Відбувалося масове винищення військових кадрів. Був розстріляний командувач військових округів республіки, відомий воєначальник І. Якір [4].

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади  був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь – яку опозицію сталінському режиму, будь – які прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.

Перша – 1929–1931 рр.: примусова  колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)” , ліквідація УАПЦ.

Друга – 1932–1934 рр.: штучний  голод, постишевський терор (проти  інтелігенції та партпрацівників).

Третя – 1936–1938 рр.: так званий „великий терор”, в  центрі якого були репресії проти  військових.

Трагічною сторінкою  історії України стало знищення радянською владою цілого покоління  української інтелігенції, що увійшло  в історію під назвою розстріляне відродження. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Наступного, 1938 року були розстріляні Гнат Хоткевич та Василь Верховинець.

Протягом  кінця 1930-х років також було розстріляно  за різними оцінками від 200 до 337 бандуристів. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників, було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів та багато інших [5].

Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники  та колгоспники.

Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював  усі верстви населення. У суспільстві  поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним наслідком  масових репресій  було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія: політичний портрет Й. В. Сталіна: у 2 кн. — К.: Політвидав України, 1989. — Кн. 1. — 597 с.
2. Клапчук С.М., Остафійчук В.Ф. "Історія української та зарубіжної культури."
3. Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1991.

Інтернет-ресурси

4. http://ualib.com.ua/br_1076.html.
5. http://books.br.com.ua/11558.