Наука і її роль у сучасному світі

Наука і її роль у сучасному світі

Сучасна наука є не лише основною формою пізнання природи й суспільства, що забезпечує людину науковими знаннями, а й найважливішим інструментом її життєдіяльності. Як форма суспільної свідомості вона є системою знань про природу, суспільство і мислення, відображає світ у наукових поняттях, законах, теоріях, які апробуються Й перевіряються предметно-практичною діяльністю.

Сучасна наука - це сукупність сотень наук, які досліджують різні сфери дійсності. Ті з них, що вивчають природу, виділили в сферу природничих наук, а ті, що - суспільство, - називають суспільними. Звідси, фізику, хімію, астрономію, біологію, фізіологію та ін. класифікують як природничі науки, а такі, як історія, соціологія, політекономія, політологія, філософія та ін., відносяться до блоку суспільних. В їх межах можливі ще й детальніші класифікації. Тим більше, що сучасний розвиток науки засвідчує невпинний розвиток диференційних процесів. Тому у структурі традиційних наук постійно відбувається розчленування Й виділення все нових і нових напрямів. Так, із лона філософії в свій час виділилися етика, естетика, логіка, психологія, історія філософії, соціальна філософія, соціологія, філософія історії, політологія та інші науки.

Слід відмітити й те, що сучасному етапу розвитку науки характерні й інтеграційні процеси і на цій основі виникнення нових галузей знання, які синтезують декілька конкретних дисциплін. Звичними стали словосполучення: фізична хімія, біоніка, соціоніка, генна інженерія, кібернетика та ін. Науковці, філософи єдині в тому, що найсерйозніші відкриття нині здійснюються саме на "стику" наук, їх предметному переплетінні.

Як уже говорилось, наука виникає із практичних потреб і розвивається на їх основі. Тому є підстави стверджувати, що головною її рушійною силою є суспільні потреби і, в першу чергу, потреби матеріального виробництва. З часом вони все зростають, ускладнюються й навіть диференціюються. Завдяки їх задоволенню людина змушена взаємодіяти з природою, отримуючи при цьому певні знання. На перших етапах існування людини, ці знання мали фрагментарний, чуттєво-досвідний характер (мова ще не йшла про науку, а лише про її зародки).

Наука виникла в класовому суспільстві, у процесі поділу праці, зокрема відділення духовно-практичної діяльності від предметно-практичної (розумової від фізичної). З цього часу й почала складатися специфічна форма суспільної діяльності - наука. Теоретична, як і інші види духовної діяльності, стала привілеєм аристократів та вільних громадян тогочасного світу. Складався й соціальний прошарок людей, професійною діяльністю яких стала наука (Архімед, Евклід, Піфагор та інші). Наукова діяльність стала суспільною діяльністю, а наукова праця - суспільно-значимою працею.

Вперше філософський аналіз науки здійснив Арістотель. Для нього наука була особливою формою знання (знання заради самого знання), у її досягненні він вбачав людську, суспільну значимість і мету. В епоху Середньовіччя, наука могла існувати і розвиватися лише в рамках релігійно-церковної догматики, прислуговуючи теології, релігії та церкві. З епохи Відродження ("коперніканського перевороту") у теоретичному світогляді починається звільнення науки, утверджується її самостійність і бурхливий розвиток. І лише з Нового часу науку вважають історичним продуктом людської діяльності. Ф.Бекон, оцінюючи її роль, зазначав, що "знання - це "влада", "могутність", а відтак сила". Звідси й розпочинається процес утвердження соціального статусу науки.

Розуміння цього давалося не легко, розтягнулося на століття й призвело до того, що лише у XVIII ст. завершився процес виокремлення цілого ряду природничих наук (біологія, фізика, хімія та ін.) і набуття ними самостійного статусу. Щодо суспільних наук (соціології, політології), то вони завершили процес конституювання і набуття статусу самостійних лише у 50 - 60-х роках XX століття. Цим і завершився процес відокремлення наук від філософії. Чіткіше окреслився і сам предмет філософії. Наука стала самостійним, професійним і специфічним видом соціальної діяльності, головним завданням якої стало продукування знань. Добуті знання стали не стільки задоволенням гносеологічних амбіцій науковців, скільки соціальним замовленням, спрямованим, з одного боку, на техніко - технологічне переоснащення виробництва, а з іншого - на "виробництво самої людини", удосконалення її духовного світу. Це призвело до роздвоєння процесу суспільного виробництва, в якому історія природи і техніки та історія людини ідуть поруч, сприяючи взаємному розвиткові та прогресу кожного з них.

Розвиток науки, у значній мірі, обумовлений рівнем розвитку економічних факторів та соціально-політичним ладом країни, які впливають на її розвиток, визначають її цілі та напрями. Від них, у кінцевому рахунку, залежить використання наукових досягнень, матеріалізація теоретичних здобутків тощо. Тому суспільство, його стан завжди були потужним чинником впливу на розвиток науки.

Можна констатувати, що сучасне суспільство не може ні існувати, ні функціонувати, ні розвиватися без науки. Воно ставить перед наукою все нові завдання: пошук ефективних форм її організації та діяльності, інтенсифікації циклу "наука - техніка (технології) - виробництво". Виклики, з якими зіштовхується людство, заставляють людину по-новому ставитись до науки, рішучіше повертаючи її до потреб виробництва, а виробництва - до неї. З цією метою створюються науково-технічні комплекси, центри та інститути при виробничих корпораціях та концернах. Зрозумілою є Й економічна ефективність коштів вкладених у науку. їх віддача у десятки разів вища, аніж безпосередньо у виробництво.

Водночас нинішній стан розвитку цивілізації характеризується всезростаючим впливом економічних, політичних, правових, філософських, соціальних та інших наук на розвиток суспільства. Сьогодні очевидно, що розбудова правової держави, громадянського суспільства, в кінцевому рахунку, формування духовно багатої особистості, немислимі без глибоких суспільних і гуманітарних теорій та підходів.

Надзвичайно актуальними, життєво необхідними є формування екологічної свідомості, екологічного мислення та екологічної культури. В умовах науково-технологічного прогресу, коли процес перетворення біосфери у ноосферу ставить перед людством завдання наукового моделювання, прогнозування й управління, - здійснити це неможливо без глибокого теоретичного обґрунтування, формування світоглядних, методологічних і етичних аспектів науки.                                             

Основні етапи розвитку науки

     Сучасна  історія науки виділяє такі основні етапи її розвитку

1.       Класична наука − (ХУІІ − ХІХ ст.)  Домінує лінійний і об'єктивний стиль мислення, бажання пізнати об'єкт  сам по собі, безвідносно до умов його пізнання суб'єктом, реальність підпорядкована універсальним законам. Класична раціональність  розглядає процеси шляхом причинно-наслідкових зв’язків, сформувалась механістична картинав світу, яка  набула статусу універсальної наукової онтології.

2.       Некласична наука (перша половина ХХ ст), її виникнення пов'язано з розробкою релятивістської та квантової теорії, що дозволяє   характеризувати корпускулярні або хвильові властивості мікроб’єктів, робить акцент на незворотності  природних процесів, відкидає об'єктивізм  класичної науки, уявлення про реальність, яка не залежить від засобів пізнання і суб'єктивного фактора.

3.       Поснекласична наука ( друга половина ХХ початок ХХІ ст. ) базується на принципах нової раціональності − нерівноважності,  несталості, становлення, досліджує  відкриті, складні системи, здатні до самоорганізації, враховує  співвідношення характеру  отриманих знань  про об'єкт не тільки з особливостями засобів і операцій діяльності  суб'єкта пізнання, а і з її ціннісними і цільовими структурами.

Кожний етап має свою парадигму, свою картину світу, свої фундаментальні ідеї. Класична наука  має своєю парадигмою механіку, її картина світу будується на принципі жорсткого лапласівського детермінізму, їй відповідає образ світобудови як годинникового механізму.

З некласичною наукою позв'язана парадигма відносності, дискретності, вірогідності, додатковості.

              Постнекласичній стадії відповідає парадигма становлення і самоорганізації.

              При цьому зміна класичної науки некласичною, а останньої − постнекласичною не означає, що кожний новий етап повністю заперечує попередній. Навпаки, вони  співіснують і тісно взаємодіють, доповнюючи одне  одного.

Історія розвитку науки

Інтерес до проблем історії науки не випадковий. За визначенням Ф. Енгельса, "теоретичне мислення кожної епохи, а значить і нашої епохи, це - історичний продукт..." (Маркс, Енгельс, т. 20, 344).

За минуле сторіччя відбувся неймовірний підйом наукової думки людства, що набула зовсім новий напрямок розвитку - повна комп'ютеризація, Всесвітня павутина. Але зворотним боком видатних відкриттів стали величезної моці руйнування, наприклад, від ядерних вибухів. Наука породила цілий вузол протиріч.

Іншою віхою на шляху технічних нововведень, коли наукові ідеї одержали практичне втілення, став винахід братів Уілбура й Олівера Райт. У 1890 р. вони довідалися про експерименти, зв'язаних з польотом, що планується, що вироблялися в Німеччині, і захопилися ідеєю повітроплавання, почавши власні розробки, зв'язані з принципами польоту. З'єднавши наукові знання і технічні навички, брати Райт побудували кілька літальних апаратів. Потім 17 грудня 1903 р. вони здійснили успішний запуск літального апарата важче повітря, що приводиться в рух механічним гвинтом.

Ще один винахід, ледь замічене в момент своєї появи в 1947 р., відкрило нову еру в розподілі інформації. У той рік Джон Бардін, Вільям Б. Шокли й Уолтер Бреттейн, що працювали в Лабораторії Белл, спираючи на дуже складні становища теоретичної фізики, винайшли транзистор - невеликий пристрій, здатне замінити масивні радіолампи. Транзистор і винайдені десять років через інтегральні мікросхеми дозволили сховати складну електронну начинку в невеликий корпус. У результаті сьогоднішні комп'ютери розміром із книгу перевершують по своїх параметрах комп'ютери 60-х, що займали цілі приміщення, що привело до дійсної революції в способі життя людей, уплинувши на їхню роботу, навчання, ведення бізнесу, проведення наукових досліджень.

В другій половині XX століття американські учені відомі вже аж ніяк не тільки завдяки практичним розробкам. Відразу вони одержали визнання за їхній внесок у "чисту науку", за розробку теорій і концепцій. Зміна пріоритетів наукових досліджень можна простежити за списком Нобелівських лауреатів по фізиці і хімії. У першій половині сторіччя, з 1901 по 1950 р., американські вчені серед лауреатів премії складали меншість. Після 1950 р. американці одержують приблизно половину Нобелівських премій, присуджуваних за наукові досягнення.

Одне із самих вражаючих і суперечливих досягнень технології - підпорядкування людині ядерної енергії. Концепції, що дозволили розщепити атом, розроблялися вченими багатьох країн, але перехід від ідей до практичного здійснення ядерної реакції був досягнутий американськими вченими на початку 40-х рр.

Космічна ера почалася майже одночасно з Атомною ерою. Американець Роберт Г. Годдард був одним з перших учених, що експериментують із системами ракетної тяги. У своїй невеликій лабораторії у Вустере, Массачусетс, Годдард працював з рідким киснем і гасом, використовуваними як паливо при запуску ракети в атмосферу. У 1926 р. він успішно запустив першу у світі ракету на рідкому паливі, що піднялося на висоту 12,5 м. Протягом наступних за цим 10 років Годдард домігся того, що його ракети досягали помірної висоти - 2 км, а інтерес до ракетобудування значно зріс як у США, так і у Великобританії, Німеччині і СРСР.

Напевно, найбільш вражаючим з наукових досліджень, що ведуться в США, є проект генома людини, здійснювана під егідою НИЗ. Мова йде про спробустворення генетичної карти людини, коли встановлюється хімічна композиція кожного з 50-100 тисяч генів, що відповідають за формування людського тіла. Очікується, що здійснення проекту займе 15 років і обійдеться щонайменше в 3 мільярди доларів.

Загальні характеристики сучасної науки

Сучасна постнекласична наука  характеризується такими рисами:

1. Широке розповсюдження ідей і методів синергетики – теорії самоорганізації   та розвитку  систем будь-якої природи.

2. Утвердження парадигми цілісності, тобто усвідомлення необхідності глобального  всестороннього  погляду на світ. Це проявляється:

       у цілісності суспільства, біосфери, ноосфери, світобудови. Людина знаходиться не за межами об’єкта, що вивчається, а всередині нього. Вона лише частина, яка пізнає ціле;

       у формуванні  нового розуміння природи як органічної цілісності  (організм, вид, біоценоз, біогеоценоз);

       природничі науки об’єднуються, посилюється також  взаємодія природничих і гуманітарних наук, науки і мистецтва;

       використання наукою традицій східного мислення і його методів.

3.   Широке застосування ідеї (принципу) коеволюції, тобто взаємообумовлених змін  систем або  частин  в середині цілого.   Виникнувши як  принцип  спільної еволюції різних біологічних об’єктів та рівнів їх організації, поняття коєволюції охоплює сьогодні  узагальнену картину всіх еволюційних процесів – глобальний еволюціонізм.

4. Запровадження у всі науки та широке розповсюдження ідеї розвитку  (історизація та діалектизація науки)

5. Зміна характеру об’єкта дослідження та посилення ролі міждисциплінарних, комплексних підходів у його вивченні. Об'єктом постнекласичної науки є складні системи, що  з  часом формують усе нові й нові рівні організації. Такими система є, перш за все,   системи, у яких присутня людина.

6. Поєднання об’єктивного світу і світу людини,  ліквідація розриву між об’єктом і суб’єктом.

7. Усе більш широке використання філософії та її методів у всіх науках.

8. Посилення математизації наукових теорій і збільшення їх рівня складності й абстрактності.

9. Методологічний плюралізм.

Сучасна наука. Основні концепції.

Сучасна наука виникла в Європі в період XV-XVII ст. Будучи особливою формою пізнання світу і його перетворення, наука сформувала розуміння того, що є світ, природа, як можна і треба ставитися людині до них. Цілком очевидно, що наукове погляд на світ могло утвердитися в суспільстві тільки тому, що воно було вже готове прийняти цей погляд як щось само собою зрозуміле. Отже, в період руйнування системи феодального виробництва в суспільстві формується нове, порівняно з середньовічним, погляд на світ, природу, за своєю суттю збігається з науковим.

Сучасна наука в основному істотно, кардинально відрізняється від тієї науки, яка існувала сторіччя або навіть півстоліття тому. Змінився весь її вигляд і характер її взаємозв'язків із суспільством.

Треба зауважити, що все ж таки існують три основні концепції науки: наука як знання, наука як діяльність, наука як соціальний інститут. Сучасна наука являє собою органічну єдність цих трьох моментів. Тут діяльність - її основа, своєрідна "субстанція", знання - системоутворюючий фактор, а соціальний інститут - спосіб об'єднання вчених і організації їх спільної діяльності. І ці три моменти і складають повне визначення сучасної науки.

Перша концепція, наука як знання, з багатовіковою традицією розглядається як особлива форма суспільної свідомості і являє собою деяку систему знань. Так розуміли науку ще Арістотель і Кант. Подібне розуміння наук довгий час було, мало не єдиним.

Логіко-гносеологічна трактування науки обумовлюється як суспільно-історичними умовами, так і рівнем розвитку самої науки. Фактично тут абсолютизувалися ті боку науки, які виявилися в минулому, на ранніх етапах її існування, коли наукове знання уявлялося плодом чисто духовних зусиль мислячого індивіда, а соціальна детермінація наукової діяльності ще не могла бути виявлена ​​з достатньою повнотою.

Ця концепція не може у своїй самотності розкрити повне визначення сучасної науки. Якщо науку розглядати тільки як систему знань, то виникають деякі недоліки. А справа все в тому, що такий напрям у науці (опора лише на достовірні, перевірені факти, знання) досить одноманітно і обмежено. Від дослідників вислизає її соціальна природа, творці, матеріально-технічна база, обмежуються можливості для більш глибокого і всебічного дослідження специфіки, структури, місця, соціальної ролі та функцій науки. Все це призвело до необхідності розробки іншої концепції науки, до посилення вивчення діяльнісних і соціальних аспектів цього суспільного феномену.

Якщо ми розглянемо науку як діяльність, то нам сьогодні її функції представляються не тільки найбільш очевидними, а й першими і початковими. І це зрозуміло, якщо враховувати безпрецедентні масштаби і темпи сучасного науково-технічного прогресу, результати якого відчутно виявляються у всіх галузях життя і у всіх сферах діяльності людини. Наприклад, недавно іноземні вчені висунули одну, досить сильну і різку гіпотезу про причини вірування людей у ​​божество. Після багатьох досліджень вони прийшли до думки, що в будову людського ДНК знаходиться такий ген, який і дає різні команди мозку про існування божества.

Важливою стороною перетворення науки в безпосередню продуктивну силу є створення і зміцнення сталих каналів для практичного використання наукових знань, поява таких галузей діяльності, як прикладні дослідження і розробки, створення мереж науково-технічної інформації та ін Причому слідом за промисловістю такі канали навіть за його межами . Все це тягне за собою значні наслідки і для науки, і для практики.

Однак при історичному розгляді картина постає в іншому світлі.  Процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу вперше був зафіксований і проаналізовано К. Марксом у середині минулого століття, коли синтез науки, техніки і виробництва був не стільки реальністю, яких було розроблено діяльнісний підхід до науки, в результаті чого вона стала трактуватися не тільки і не стільки як знання саме по собі, а перш за все як особлива сфера професійно - спеціалізованої діяльності, своєрідний вид духовного виробництва. Трохи пізніше наука стала розумітися і як соціальний інститут.

Наука як соціальний інститут - це соціальний спосіб організації спільної діяльності вчених, які є особливою соціально-професійною групою, певною спільнотою.

Інституціоналізація науки досягається за допомогою відомих форм організації, конкретних установ, традицій, норм, цінностей, ідеалів і т.п.

Мета і призначення науки як соціального інституту - виробництво і розповсюдження наукового знання, розробка засобів і методів дослідження, відтворення вчених і забезпечення виконання ними своїх соціальних функцій.

У період становлення науки як соціального інституту визрівали матеріальні передумови, створювався необхідний для цього інтелектуальний клімат, вироблявся відповідний лад мислення. Звичайно, наукове знання і тоді не було ізольовано від швидко розвивалася техніки, але зв'язок між ними носила однобічний характер. Деякі проблеми, що виникали в ході розвитку техніки, ставали предметом наукового дослідження і навіть давали початок новим науковим дисциплінам. Так було, наприклад, з гідравлікою і термодинамікою. Сама ж наука мало, що давала практичної діяльності - промисловості, сільського господарства, медицини. І справа була не тільки в тої, що сама практика, як правило, не вміла, та й відчувала потреби спиратися на завоювання науки чи хоча б просто систематично враховувати їх.

Сьогодні, в умовах науково-технічної революції, у науки все більш виразно виявляється ще одна концепція, вона виступає в якості соціальної сили. Найбільш яскраво це виявляється в тих численних в наші дні ситуаціях, коли дані і методи науки використовуються для розробки масштабних планів і програм соціального економічного розвитку. При складанні кожної такої програми, яка визначає, як правило, цілі діяльності багатьох підприємств, установ і організацій, принципово необхідно безпосередню участь вчених як носіїв спеціальних знань і методів з різних областей. Істотно також, що зважаючи на комплексний характеру подібних планів і програм їх розробка і здійснення припускають взаємодію громадських, природничих і технічних наук.

КУЛЬТУРА - сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттєвих характеристик і можливостей - та частина дійсності, яка перетворена людиною, але в якій людські творчі можливості проявились із найбільшим ступенем повноти, досконалості та виразності, внаслідок чого культура постає носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших та найвищих цінностей, ідеалів, сенсів.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ- стан функціонування суспільства, що виникає на основі певних досягнень в розвитку культури; цивілізація пов язана із будуванням міст, із виникненням письма та держави, із виготовленням та використанням металів, тому вона суттєво стабілізує суспільну історію; але внаслідок неспівпадіння вихідних спрямувань цивілізаційних та культурних процесів, між: культурою та цивілізацією можливі не лише взаємні впливи та стимулювання, а й конфлікти.

Суттєві ознаки культури

Все, що ми називаємо людським началом буття, постає перед нами як певне протистояння та збалансування стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Цей момент є принципово важливим для філософського осмислення людини, і він набув свого досить виразного виявлення у проблемі культури. У XX ст. ця проблема постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології. З чим це пов'язано?

Перш за все, це було зумовлене значним ускладненням соціально-історичних процесів наприкінці XIX ст., коли через інтенсифікацію економічного життя відбулося зростання соціального спілкування; можна навіть говорити про певну інтернаціоналізацію історії. Фактично на Землі зникли відокремлені та ізольовані регіони, все людство опинилося втягнутим в єдиний процес всесвітньої історії.

По-друге, внаслідок інтенсифікації соціально-історичних процесів відбулось певне змішування різних культур, народів та етносів, результатом чого постала криза позиції європоцентризму. До того часу європейці вважали свою культуру єдино гідною визнання, найбільш правильною та розвиненою Відповідно, будь-яка інша культура заслуговувала на увагу лише тою мірою, якою вона була подібною до європейської культури. Але виявилось, що існують культури, зовсім не схожі на європейську, проте такі, що чудово виконують свою людиноформуючу функцію; більше того, ці культури інколи виглядають навіть привабливіше за європейську. Адже серед їх носіїв немає злочинів, пияцтва, самогубств та інших "плодів" "європейської суперкультури".

По-третє, саме у XX ст. виявилось: те, що вважалось видатними досягненнями європейської культури, може бути оберненим проти людини. Йшлося про досягнення європейської науки, що небезпідставно вважалася досягненням європейської культури, які були втілені у військову техніку та спрямовані на небувале раніше масове знищення людини. Ще більш жахливих виявлень цей момент набув під час другої світової війни, коли офіцери, що пройшли навчання в найкращих європейських університетах, могли відправляти на смерть десятки й тисячі ні в чому не повинних людей. В цю війну, як відомо, винищувались не лише вояки, а й мирне населення, а певні етноси взагалі були поставлені на межу повного знищення (євреї, цигани).

По-четверте, в другий половині XIX ст. почалися процеси формування некласичної культури, що яскраво виявилися та запанували у XX ст. Не-класична - масова або авангардна - культура досить разюче відрізнялась від класичної і тому породила болюче питання про саму сутність культури. На тлі усіх цих процесів людина у XX ст., за словами німецького філософа М. Шелера, остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підстави для самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало розглядатися як основа людського способу буття та провідного людиноутворюючого чинника.

Це значить, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури.

Загострений інтерес до культури почав виявлятися ще на початку XX ст., і вже у шістдесяті роки спеціальні дослідження нараховували та аналізували біля трьохсот визначень культури, що засвідчувало надзвичайну складність цього явища, його численні зв'язки із різними сторонами та сферами суспільного життя.

Наприкінці XX ст. гострі сперечання навколо поняття культури поступово вщухли, проте це не значить, що воно перестало цікавити науку; скоріше, навпаки, наука вже не ставить під сумнів значущість культури для людини та суспільної історії, а тому її інтерес поступово пересунувся в бік деталізацій та поглиблень окремих напрямів її дослідження. Сьогодні вважається за важливе не стільки намагатися остаточно визначити культуру, скільки окреслити її суттєві (в певному плані) ознаки. Філософський аналіз культури також іде зазначеним шляхом. Отже, розглянемо суттєві ознаки культури, що їх сучасна філософія виводить на перший план.

1. Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, або як "друга природа", створена людиною. За цією ознакою культура окреслюється як світ артефактів - штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Відповідно, за межами людської діяльності ми вже не стикаємося із культурою. Саме слово "культура" в своєму початковому значенні фіксує цей момент, бо воно позначало оброблення землі. По сьогоднішній день це значення збереглось, наприклад, в сільському господарстві, де існує інструмент під назвою "культиватор"; відомий також термін "сільськогосподарські культури".

Отже, при розгляді культури наша увага повинна бути спрямованою на те, до чого доторкнулася рука людини, а там, де ми знайдемо щось штучне, ми повинні припускати людську діяльність (або діяльність якихось інших істот, споріднених нам за способом буття).

Виділяючи цю першу ознаку, ми потрапляємо у складну систему відношень між природним та свідомо зміненим, природним та соціальним. Ці відношення, як відомо, можуть бути злагодженими, а можуть бути і досить конфліктними. В найкращому варіанті культуротворча діяльність повинна виявляти, використовувати та яскраво демонструвати глибинні потенції природного.

Суттєві ознаки культури

- те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність ( "друга природа", створена людиною);

- способи, технології, методи творення культурних явищ (куль-туротворча людська діяльність), які вводять людину у так званий технологічний аспект культури;

- сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінностей;

- те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились максимально повно, досконало та виразно;

- способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей;

- внутрішній та зовнішній діалогізм;

- правила, норми, звичаї та стереотипи людської поведінки.

Названа перша ознака культури є важливою, проте не вирішальною.

2. Дослідники культури давно дійшли висновку, що для осмислення культури зовсім не обов'язково фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення, оскільки технологія, методи творення культурних явищ постають ключем до їх осмислення та умовою прилучення до процесів культуротворення. Коли ми звертаємося саме до способів культурної діяльності, ми отримуємо можливість оцінювати явища культури навіть шляхом обчислення: так, наприклад, при наявності сучасних технологій лиття сталі, що характеризуються високою економічною ефективністю, те, що в сімдесятих роках XX ст. у Китаї запроваджували її виготовлення за допомогою примітивних домашніх плавильних печей було, безумовно, явищем некультурним.

Дана ознака культури - способи культуротворчої діяльності - вводить нас у так званий технологічний аспект культури; при цьому технологія розуміється в найширшому плані - як всі необхідні умови продукування предметів культури. За цією ознакою ми можемо вести розмову про зростання культури, про культури передові та відсталі, ефективні та неефективні, індустріальні та доіндустріальні, розвинені та примітивні. Ця ознака дозволяє враховувати також: і те, яким саме чином люди включаються у культуротворчий процес: чи постають вони при цьому як активні діячі, чи як прості виконавці, чи, навіть, як агенти (або жертви) даного процесу. Ясно, що при цьому виявляються не лише характеристики технології, а й характеристики соціальної системи в аспекті її культурності.