Наукова діяльність М. Жовтобрюха

                                                  Вступ

     Фонетика у розумінні М.А.Жовтобрюха – розділ мовознавства, який вивчає звуковий склад мови. Фонетика української мови досліджує звукову систему, що властива українській мові, вивчає умови творення звуків, їх роль в оформленні людської думки, їх класифікацію, різні зміни та чергування.

Осн. одиницею Ф. є фонема. Поняття фонеми і звука як явища фізичного у Ф. не ототожнюється. Фонема виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність звуків і становить обов’язкову категорію мови як сусп. явища, тоді як звук належить до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом мовного потоку, що варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та специф. рис у різних його стиліст. спрямуваннях. Форма існування мови виступає у її звук. вираженні. Тому й розгляд її фонем. складу в Ф. грунтується на фіз. та артикуляц.-акуст. характеристиках мовних звуків. Виділяються та протиставляються, напр., фонеми голосні й приголосні, дзвінкі й глухі, палаталізовані й непалаталізовані та ін.

Ф. тісно пов’язана  з морфологією: по-перше, морфеми, як і слова, виражаються і розрізняються за допомогою фонем; по-друге, фонеми служать засобом вираження і розрізнення грамат. значень слів (рука — руку) і, по-третє, зміна грамат. форми може супроводжуватися чергуванням фонем у тій самій основі (рука — руці, рух — рушати, ніс — носа).

                                  Біографічні дані

Михайло Андрійович Жовтобрюх (17. ХІ 1905, с. Ручки, тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. – 16. ХІІ 1995, Київ) – відомий мовознавець, фахівець із фонетики, граматики й історії української мови. Доктор філол. наук (1964), професор (1965). Після закінчення Дніпропетровського інституту народної освіти (1929), викладав у Запорізькому педінституті. У 1937–1941 і 1944–1948 рр. – доцент Київського педінституту. Згодом завідував мовознавчими кафедрами в педінститутах Тюмені, Бухари та Черкас. У 1959–1982 рр. – завідувач відділу теорії української літературної мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР. Водночас (у 1960–1985 рр.) – професор Київського педінституту ім. О. М. Горького. Автор численних праць із проблем сучасної української мови (фонетика, словотвір, морфологія, синтаксис), історії української мови й українського мовознавства, стилістики, культури мови, соціолінгвістики, порівняльної граматики східнослов’янських мов, діалектології російської мови. Розкрив роль періодичної преси у становленні української літературної мови та її норм. Дав вичерпний діахронічний опис звукової системи української мови у єдності її фонетичного та фонематичного аспектів. Ініціатор і організатор написання академічної праці «Сучасна українська літературна мови» (у 5 кн., 1969–1973). Автор підручників для вищої школи, в яких відображував останні досягнення науково-теоретичної думки. Лауреат премії ім. І. Франка (1985).

Монографії

• «Курс історії української літературної мови» (співавтор; т. 2; 1961).
• «Мова української преси (до середини дев’яностих років ХІХ ст.)» (1963).
• «Сучасна українська літературна мова. Фонетика» (співавтор; 1969).
• «Мова української періодичної преси (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)» (1970).
• «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» (співавтор; 1973).
• «Історія української мови. Фонетика» (співавтор; 1979).
• «Словотвір сучасної української літературної мови» (співавтор; 1979).
• «Українська літературна мова» (1984).

 Словники

• «Українська літературна вимова і наголос» (відповід. ред.; 1973).

 Підручники

• «Елементи мовознавства та відомості з історії української мови» (1941).
• «Історична граматика української мови» (співавтор; 1957, 2-ге вид. 1962).
• «Курс сучасної української літературної мови» (співавтор; 1959, 4-те вид. 1972).
• «Порівняльна граматика української і російської мов» (співавтор; 1978; 2-ге вид. 1987).
• «Історична граматика української мови» (співавтор; 1980).
• «Нарис історії українського радянського мовознавства (1918–1941)» (1991).

                                   Наукові дослідження

Звуки – це найменші неподільні одиниці. Вони характеризуються різними акустичними і фізіологічними властивостями. В слові мовний звук до значення не ідентиферентний. Н-д, звуки [б],[м],[р],[с] вжиті ізольовано, поза словом, не служать засобом спілкування. Але у словах била, мила, вила,рила вони виступають носіями певних значень, бо всі названі слова означають різні поняття.

Звуки можуть вносити нове значення не тільки в слова, а й у їх форми.

Для спілкування мають значення не всі мовні звуки та їх різновиди, а лише основні звуки, або звукові типи, із зміною яких зв'язана зміна значення слів і їх форм. Такі звукові типи називаються фонемами. Фонема — це неподільна звукова одиниця людської мови, здатна розрізнювати значення слів та морфем.

Кожна фонема, як певна звукова одиниця, відрізняється від інших своїми самостійними властивостями, якісно й функціонально протиставляється іншим фонемам. Всі ж фонеми мови творять єдину систему, в якій кожен член протистоїть всім іншим, відрізняється від них. У цій системі виділити будь-яку фонему можна саме тому, що їй якісно й функціонально протистоять інші фонеми.

Наприклад, в  українській мові виділяється фонема а, бо їй протистоять фонеми е_, і, и, о, у, які відрізняються від неї артикуляційно та функціонально (мала — мела, рак — рік, мама — мамо, сад — суд). Звук н (твердий) в українській мові якісно і функціонально відрізняється від н' (м'якого) і з цього погляду протистоїть йому, отже, приголосні н і н’ становлять в ній окремі фонеми (стан — стан,лан — лан, загону— загону). Слово везти з дзвінким зубним з відрізняється своїм значенням від вести з глухим зубним с; таким чином, артикуляційно різні приголосні — дзвінкий з і глухий с — протистоять один одному й функціонально, тому вони також є окремими фонемами і т. д.

Однак фонема реально  існує в мові не тільки із своїми якісно самостійними ознаками, а і  з тими, які залежать від позиційних умов артикуляції мовного звука. Позиційні, тобто несамостійні, елементи мовного звука творять варіанти, або відтінки, фонеми. Наприклад, в українській мові голосна фонема е в ненаголошеній позиції реалізується також як е^и або я. Реально існуючі в ній ненаголошені звуки е^и й и, які в наголошеній позиції відповідають голосному е, і є варіантами фонеми е (весни, ве^исна, висна). Фонема о в українській мові реалізується не тільки в звукові о (сон,року, ворон), але й в о^у, у⁰ та в о середнього ряду (л'он). Всі вони становлять варіанти фонеми о.

Позиційні варіанти, або відтінки, фонеми називають ще комбінаторними варіантами фонеми

З усіх варіантів найтиповішим для даної фонеми є основний. Він  вимовляється і тоді, коли звук твориться  ізольовано від інших мовних звуків. Так, з усіх варіантів фонеми о в українській мові найтиповішим, або основним, варіантом є лабіалізований голосний середнього піднесення заднього ряду, який звичайно спостерігається в ізольованій вимові та під наголосом після твердого приголосного, а в ненаголошеній позиції — не перед складом з у (мох_у гора). З усіх варіантів фонеми е основним є той, який твориться в ізольованій вимові та в наголошеній позиції (день, сестри).

Основний варіант  фонеми звичайно й сприймається як соціально значущий елемент звукової мови, здатний розрізнювати значення слів та морфем, хоч реально існують і інші її варіанти, функції яких пізнаються через ототожнювання з основним.

В українській  мові на стику чітко відокремлюваних  складових частин слова або окремих слів приголосні можуть утворювати з акустичного погляду довгий звук: оббити (об:ти). Такі приголосні не становлять осібних фонем, а є сполученням двох однакових фонем нормальної довготи.

Це ж саме відбувається на стику кореневого і суфіксального н: причинна.. У довгому твердому н тут реалізується дві самостійні фонеми н: ст’інна. У такому, наприклад, слові, як ссати і похідних від нього (ссуть, ссавці)_.

Чується довгий твердий с (дати, сут'), в якому реалізується дві самостійних фонеми с (с:ати, с:ут’). _ Поширені в сучасній українській мові довгі м'які приголосні д’:,т’:,н’:, л’:, з’:, с’:, ц’:, ж’:, ч’:, ш’:.

Довгі м'які приголосні теж не є самостійними фонемами, в них виявляється по дві фонеми: з'— з'з', с'—с'с'.

Губні приголосні б, п, в, ф, м, задньоязичні к, х та фарингальний г у сучасній українській літературній мові вимовляються не тільки як тверді, а і як напівпом'якшені звуки. Однак таке розрізнення їх вимови пов'язане не з диференціацією у значенні слова, а з позицією щодо наступного голосного, який і виконує функцію звука, що розрізняє значення слова і його форми: бик — бік. Отже, тверді і напівпом'якшені б_у п,в, ф, м,к, х і г становлять не окремі самостійні фонеми, а лише варіанти тих самих фонем.

Цим самим вони відрізняються  від інших парних твердих і  палаталізованих звуків, які розрізняють значення слів (рад — р'ад, с'іл — с'іл') і тому є окремими фонемами.

М.А. Жовтобрюх схильний вважати їж фонемами периферійної системи. Побудова фонологічної опозиції на основі запозичених та українських слів(бюро – буро) не має достатніх підстав, тому що тверда чи м’яка вимова приголосних у таких іншомовних словах зумовлена чинною орфографією, яка може з часом змінюватися.

Голосні звуки  української мови розрізняються  за участю губ та за положенням язика  у процесі їх творення.

За  участю губ у творенні голосних вони діляться на лабіалізовані (від латинського слова labialis — губний, labium — губа) і нелабіалізовані. В українській мові до лабіалізованих голосних належать у та о, а до нелабіалізованих — а, е, и, і.

Ступінь лабіалізації звуків у та о неоднаковий: перший з них лабіалізований значно більше, ніж другий.

Голосні діляться на три групи: а) голосні переднього ряду, б) голосні середнього ряду і в) голосні заднього ряду.

За ступенем підняття спинки язика до піднебіння, або, як ще називають, за способом творення, голосні діляться на звуки високого, середнього і низького піднесення. В українській мові до голосних високого піднесення належать і, и та у, середнього — е та о і низького — а.

Розрізняється сильна і  слабка позиція голосних фонем. Сильною для них є позиція під наголосом, а слабкою — без наголосу. У сильній позиції найповніше виявляються самостійні риси голосного звука як окремої фонеми, тобто в положенні під наголосом він вимовляється чітко, ясно і відмежовується від усіх інших голосних звуків. У слабкій позиції всі голосні характеризуються меншою часокількістю (довготою), тобто вони в ненаголошеному положенні коротші від наголошених.

 За участю  шуму і голосу в творенні  приголосних та їх співвідношенням вони діляться на дві основні групи: а) шумні приголосні і сонанти, або сонорні.

Шумними називаються такі приголосні, які творяться одним шумом або шумом з незначною участю голосу. До шумних належать б, п, ф, г, х, г, к, д, т, ж, ш, дж, ч, з, с, дз, ц.

а також д’з̓, дз^’, с^’, т^̓, ц’   . Шумні приголосні, утворені з участю голосу, є дзвінкі, а утворені одним шумом — глухі. Дзвінкі і глухі приголосні становлять в українській мові акустичні пари, тобто дзвінкому приголосному відповідає глухий,, а саме:

дзвінкі—-б, г, с, д, ж, дж, з, дз; д^’, з^̓, дз^’;

б) глухі— п, х, к, т, ш, ч, с, ц; т^’,с^’, ц̓

Проте глухому ф акустично співвідносного дзвінкого приголосного в сучасній українській літературній мові немає.

Сонорними називаються такі приголосні, які творяться шумом і голосом, але переважає в рих голос. До сонорних належать л, р, м, н, в і j, а також л^̓, р^’, н^’. Звуки л і р називаються плавними, а м і н — носовими.

2. За місцем  творення приголосні розподіляються  на такі групи:

а) губні — б, п, в, ф, м;

б) передньоязичні — д, т, з, с, дз, ц, ж, ги, дж, ч_у

л, р, н і з^’, с^’, дз^’, ц^’, р^’;

в) середиьоязичні—j, д^’, т’, н^̓, л^’;

г)задньоязичні — г (у таких словах, як ганок, гедзь, герлига, гуля), к, х;

  д) горловий, або фарингальний— г.

Губні приголосні діляться на дві групи: губно-губні, або білабіальні, і губно-зубні, або л а б і о - д е н- т а л ь н і.

Активним органом  творення язичних приголосних є язик.

Передньоязичні  приголосні творяться при наближенні кінчика язика або його передньої  частини до верхніх зубів. В залежності від пасивного органа вони поділяються  на зубні і піднебінно-зубні.

До зубних належать з, с, дз, ц, д, т, н; до поднебінно-зубних — ж, ш, дж, ч, р, л.

При творенні середньоязичного приголосного j середня частина спинки язика наближається до середньої частини піднебіння. Тому в залежності від пасивного органа цей звук є середньопіднебінним.

У сучасній українській літературній мові розрізняються приголосні звуки твердий і м'який л (ладу_, л'аду), які становлять окремі фонеми. Твердий л належить до передньоязичних приголосних і твориться при змиканні кінця язика з альвеолами (через це його називають альвеолярним звуком) або з переднім краєм піднебіння. Проте в українських діалектах спостерігається й інша вимова л. Так, наприклад, у багатьох південно-західних говорах при творенні твердого л кінець язика змикається з внутрішньою стороною верхніх передніх зубів, а тіло язика сильно відтягується назад. Такий л називають зубно-велярним (зубно- задньопіднебінним). При його вимові бічні проходи, через які виходить струмінь видихуваного повітря, значно ширші, ніж при вимові звичайного л в літературній мові.

Артикуляція твердого л залежить і від наступного голосного. Перед е та и він твориться при більш задньому, глибшому змиканні язика з пасивними мовними органами. Такий л називають «середнім», препалатальним (від латинського слова ргае- palatum — передній край твердого піднебіння), або заальвео- л я р н и м. У транскрипції його позначають буквою л (лежу, липа).

М'який л за місцем творення належить до середньоязичних приголосних.

За способом творення приголосні української мови розподіляються на проривні (або зімкнуті), фрикативні (або щілинні), зімкнуто-прохідні і африкати.

До проривних  належать б, п, д, т, ґ, к (також д’ т^’).

     До  фрикативних, або щілинних, належать в, ф, г,х, ж, ш, з, с і j (також з’, с^’).

Зімкнуто-прохідними є такі приголосні: м, н, л, р, а також н’, л’, р’. До африкат належать дж, ч, дз і ц.

М.А.Жовтобрюх розробив свою транскрипцію. Для Жовтобрюха фонетична транскрипція – «письмо, за допомогою якого якнайточніше передаються звуки і всі їхні комбінаторні варіанти, незалежно від ролі в звуковій системі мови. Фонетичною транскрипцією користуються тоді, коли вивчають звуки з акустичного і фізіологічного погляду». При цьому фонетична транскрипція будується на таких двох вимогах: «Кожна буква повинна вживатись на письмі для позначення лише одного звука; кожен звук повинен позначатись однією і тією ж буквою».

Дослідники  по-різному подають систему позначень  та діакритичних знаків.

Так, Жовтобрюх  використовує для позначення найпростіший варіант транскрипції. Увагу він акцентує говорячи про позиційний відтінок ненаголошеного голосного, який позначається написанням букви нагорі збоку від основної фонеми, наприклад [не^ису], більш передню вимову голосних заднього ряду (позначається однією або двома крапками над голосним), також на губно-губному позначенні в латинською w, проривну вимову г автор закликає позначати буквою ґ або латинською g, звук дж – відповідною лігатурою або буквою ž.

                                                Висновки

М.А. Жовтобрюх  мав надзвичайну освіченість, кожну  мовну проблему чи явище розглядав  концептуально, в контексті здобутків  різних наукових шкіл і новітніх ідей.

Він розробив власну класифікацію голосних і приголосних. Якщо порівнювати із сучасним поділом, то, у першу чергу, М.А. Жовтобрюх відносить фонему и до високого підняття, хоча і не заперечує наближення його до середнього. Зараховує до середньоязикових крім д’, т’, н’, л’ та й.

Фонема л має  різну вимову. Твердий л належить до передньоязичних приголосних і твориться при змиканні кінця язика з альвеолами. В українських діалектах спостерігається й інша вимова л. У багатьох південно-західних говорах при творенні твердого л кінець язика змикається з внутрішньою стороною верхніх передніх зубів, а тіло язика сильно відтягується назад. Такий л називають зубно-велярним (зубно- задньопіднебінним). При його вимові бічні проходи, через які виходить струмінь видихуваного повітря, значно ширші, ніж при вимові звичайного л в літературній мові.

М.А. Жовтобрюх  вважає подовжені приголосні окремими фонемами(д’д’ – д’:).

І сьогодні його дослідження та класифікації користуються великою популярністю .

                                 Список використаної літератури            

1. М.А.Жовтобрюх,  Б.М.Кулик. курс сучасної української  літературної мови. – К.,1965.- Ч.1

2. Українська  мова: енциклопедія; за ред.. Русанівського  В.М., Тараненко О.О. К., 2004.

3. Сучасна українська  літературна мова: Лексикологія. Фонетика: підручник ∕ А.К. Мойсієнко, В.В. Бондаренко та ін. – К. : Знання, 2010.