індустріалізація і колективізація в україні: теорія та практика

      20-ті роки ознаменувалися гострою боротьбою у партійно-державному керівництві СРСР навколо питань подальшого розвитку країни. Розташовуючись географічно між відсталою Азією і розвинутою Європою, Радянський Союз прагнув піднятися до рівня останньої. Прискорення економічного розвитку, створення новітніх галузей промисловості, осучаснення сільського господарства, модернізація всіх інших сфер життя були об'єктивною необхідністю, з якою в керівництві ВКП(б) 
погоджувалися всі. Без цього надії на створення соціалістичного суспільства 
всередині  країни і  близьку світову революцію  розвіювались, як міраж. 
Розбіжності   виникли лише щодо темпів розвитку, джерел індустріалізації,  
пріоритетів різних галузей    народного господарства. Навколо цих питань 
розгорнулася боротьба, в ході якої особисті та групові   амбіції керівників   
заступали суспільство з його реальними потребами.

Для позитивного  вирішення проблем необхідно було змінювати економічну політику. Така зміна означала б відмову від командних висот шляхом приватизації промисловості або колективізації селянських засобів виробництва і одержавлення сільського господарства. У керівництві СРСР перемогли сили, що перебували на позиціях диктатури та адміністрування в політичному та економічному житті. Вони вирішили розселянити селянство і одержавити сільськогосподарське виробництво. Нехтуючи власним досвідом, в нових історичних умовах почали підготовку до нової спроби будівництва поза ринкової економіки, а це означало згортання непу. Ці процеси пов'язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту».

Особливою увагою була наділена Україна. За життя Леніна в Україні (як і в РСФРР) очолював номенклатуру голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У залишався другорядною фігурою. До 1923 р. головою РНК УСРР був X. Раковський — довірена особа Леніна, друг Л. Троцького. Після поразки Раковського в боротьбі за незалежний статус України і зміцнення особистої влади Сталіна головою РНК УСРР було призначено В. Чубаря. В Україні було розгорнуто чистку кадрів, залишалися на посадах тільки ті, хто беззастережно підтримував одноосібну диктатуру Сталіна.

              1. Індустріалізація на Україні. Теорія та практика.

           Формування диктатури Сталіна нерозривно пов'язане із концепцією планової економіки. Уже в грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б), керуючись висловом Сталіна, що «наші плани — це не плани-прогнози, а плани — директиви», проголосив пріоритет державного плану над ринком. Директиви з'їзду для складання першого п'ятирічного плану передбачали знищити товарно-грошові відносини у найближчий час.

Це яскраво  продемонструвала підготовка до XV з'їзду ВКП(б), який планувалося   зібрати наприкінці 1927 р. У жовтні були опубліковані тези ЦК ВКП(б) до XV  з'їзду з критикою Л. Троцького та його прибічників, звинувачених у «підкопі  під неп», закликах до індустріалізації за рахунок зниження закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і підвищення - на промислову. Напередодні XV з'їзду ВКП(б) відбувся X з'їзд КП(б)У, який підтримав тези ЦК   ВКП(б). Майже всі  керівники України,  в  тому числі Л.Каганович  (тоді генеральний   секретар   ЦК   КП(б)У),   Л. Мануїльський,   Г.Петровський,  М.Скрипник, В.Чубар виступили проти Л.Троцького. Нечисленні його прихильники  в  компартії України  -  І.Дашковський,  Н.Гордон, М.Голубенко, Я.Дробніс та інші   - не мали підтримки. [1, 388] 

      ХV з'їзд ВКП(б) висловився за прискорення темпів розвитку народного господарства при збереженні рівноваги між різними галузями, за пропорційність між накопиченням і споживанням, за госпрозрахунок та інші елементи непу.    Сталіну вдалося переконати більшість з'їзду , в тому числі Бухаріна та його   прихильників, виключити Троцького з партії. Тим самим з політичної арени   був усунутий один з найпослідовніших противників Сталіна. Останньому це розчищало шлях до необмеженої влади в партії і державі.

       XV з'їзд ВКП(б) прийняв директиви по складанню першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР. Проект плану мав два варіанти -«відправний» та «оптимальний». «Оптимальний» був розрахований на більш сприятливі умови господарювання і містив дещо вищі директивні показники. Середньорічний темп приросту промислової продукції згідно з «відправним» варіантом п'ятирічки становив 18%, «оптимальним» - 20-22%. У травні 1929р. оптимальний варіант плану схвалила XVI партійна конференція ВКП(б). Відповідно до основних показників п'ятирічного плану розроблялися плани економічного розвитку України.

       У травні 1929 р. вони були затверджені XI Всеукраїнським з'їздом Рад і стали державним законом.

Капіталовкладення в економіку України центр  визначив у сумі 13 млрд. крб. Це досить багато, якщо врахувати, що в цілому на капітальне будівництво в СРСР планувалося виділити 64 млрд. крб. Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, ряду інших електростанцій, спорудження багатьох шахт, заводів, фабрик. Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 рази, продукції машинобудування, головним чином важкого - у 3 рази, хімічної промисловості - у 3,5 рази. Цей план оцінювався як напружений, але цілком реальний.

     П'ятирічний план потребував великих зусиль українського народу, але не обіцяв відповідного поліпшення його життя. Він закріплював традиційну структуру народного господарства, усталену ще до революції, котра ґрунтувалася на видобувних галузях і первинній обробці сировини.

     Відразу після завершення роботи XV з'їзду ВКП(б) почався перегляд його намірів вести господарське будівництво в рамках нової економічної політики. Приводом до цього стала хлібозаготівельна криза зими 1927-1928 рр.

      У січні Й.Сталін виїхав у Сибір, де у виступах перед місцевим партійно-радянським активом звинуватив заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівлі і закликав працівників судів та прокуратури застосувати до них 107-му статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Це був перший крок до згортання непу. Економічні методи хлібозаготівель змінювались адміністративно-судовими. По суті, йшлося про повернення до продовольчої розкладки, хоча ці слова тоді не вживалися.

      «Класових ворогів» інтенсивно шукали і в місті. На початку 1928. р. відбувся сфабрикований ГПУ процес над «шкідниками», так звана «шахтинська справа», а по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Деякі з них до революції були власниками шахт і мріяли про повернення старих порядків. Але на ті дії, в яких їх звинувачували («висаджували в повітря і затоплювали шахти, псували устаткування, підпалювали електростанції, свідомо зривали продовольче й промтоварне постачання гірників» ), - ці, у більшості своїй літні інтелігенти були просто не здатні. Із 49 засуджених 7 осіб розстріляли. [2, 179]

 Однак перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка отримала понад 20% загальних капіталовкладень, із 1500 нових підприємств майже 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської ГЕС. Споруджувалися великі підприємства — «Запоріжсталь», Харківський тракторний завод та ін. У другій, і третій п'ятирічках рівень інвестицій в Україну знизився. З 4500 підприємств, що будувалися у другій п'ятирічці (1933—1937), в Україні розміщувалися до 1000, у незакінченій третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 із 3000. Це було пов'язано з планами створення нової промислової бази на Сході, де заводи знаходилися в більшій безпеці на випадок війни.

       У перший рік п'ятирічки економіка СРСР ще відчувала імпульси непу, які забезпечили їй високий темп розвитку - 23,7%. Валова продукція промисловості УРСР у 1928/29 рр. збільшилася на 20% проти 16,5% за п'ятирічним планом» Зростання продуктивності праці в промисловості республіки становило 17,7% значно більше показника попереднього року - 7,9%. У першу чергу план перевиконували галузі групи «А», які випускали знаряддя праці, машини, устаткування. Галузі, що виробляли предмети споживання (група «Б»), розвивалися повільніше.

        З початку п'ятирічки верхівка СРСР почала шукати нові методи інтенсифікації праці робітників, зокрема, шляхом організації масового виробничого змагання. Поштовхом до цього послужила публікація 20 січня 1929 р. у газеті «Правда» статті В.Леніна «Як організувати змагання?», написаної зразу після жовтневого перевороту 1917 р., але досі невідомої масовому читачеві. Ініціаторами змагання виступило керівництво шахт «Центральна» і «Північна» тресту «Артемвугілля», яке 31 січня 1929 р. підписало першу в країні господарсько-політичну угоду про змагання. Шахтарів зобов'язали перевиконати планові завдання, підвищити продуктивність праці, знизити собівартість продукції. Весною у виробничому змаганні, якому дали офіційну назву «соціалістичного», брали участь 2 млн. робітників різних галузей промисловості СРСР, в основному металістів, гірників, текстильників. На Україні в середині квітня чисельність учасників змагання досягла 310 тис чол. Прагнучи перетворити ударну працю в норму, ЦК ВКП(б) 9 травня прийняв постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів», якою зобов'язував профспілки забезпечити організацію змагання. Загальне керівництво ним здійснювала партія. Це рішення цілком відповідало уявленням більшовиків про профспілки як «приводні паси» між робітничим класом і партією.

        Успіхи першого року п'ятирічки на тлі жорстокої економічної кризи, що охопила 1929 р. капіталістичний світ, створили ілюзію можливості швидко, «одним махом» вирватися. з економічної відсталості, перейти в розряд економічно розвинутих держав. Багато більшовиків, особливо працівників партійного й державно-господарського апарату, схилялося до курсу максимального напруження сил, здійснення економічного «стрибка» і, завдяки йому, побудови соціалізму за декілька років. Сьогочасні потреби народу до уваги не бралися. Вважалося, що безконфліктне й сите майбутнє варте кількох років напруженої праці та повного самообмеження.

      З осені 1928 р. у містечках почалося введення карток на хліб для робітників і службовців.

       У 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було вирішено «за всяку ціну» прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості. Таким чином, мова йшла не про гармонійний, всебічний розвиток економіки, а про максимальне нарощування окремих виробництв, завдання яких - забезпечити умови для побудови нових заводів і фабрик. Сталін у статті «Рік великого перелому», опублікованій до 12-ї річниці жовтневого перевороту, обнародував запланований темп приросту другого року п'ятирічки - 32%. Це  рішення не підкріплювалося відповідними матеріальними ресурсами. У липні наступного року, коли до закінчення господарського року залишалося кілька місяців і його підсумки ще не були відомі, відбувся XVI з'їзд ВКП(б), на якому Сталін виступив з пропозицією декретувати на 1930/31 господарський рік 45% приросту промислової продукції. Це майже втроє більше того, що свого часу пропонував Троцький, звинувачений у схильності до «над індустріалізації».[3, 207]

        Старий госпрозрахунковий народногосподарський механізм, який складався в умовах непу, для реалізації авантюристичних сталінських директив був непридатний. З початку п'ятирічки здійснювалася заміна трестівського госпрозрахунку господарським розрахунком на рівні підприємств. 5 грудня 1929 р ЦК ВКП(6) ухвалив постанову «Пре реорганізацію управління промисловістю», згідно з якою підприємства, а не трести, стали головними ланками управління Але підприємства були позбавлені економічної самостійності, яку мали трести. Велика промисловість України - основа індустріальної могутньої республіки - перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Республіканські наркомати керували лише місцевою промисловістю. Ця обставина зменшувала і без того незначні владні повноваження місцевого партійно-державного керівництва. Несміливі спроби довести центрові економічну недоцільність вилучення з-під контролю республіканських органів великих підприємств були зігноровані. Українська СРР, як і всі інші радянські республіки, була позбавлена економічної самостійності.

      Нові,   впроваджені   Москвою,  адміністративно-директивні   методи  управління характеризувалися   централізацією  і   строгою   регламентацією.   Кредитна  і податкова   реформи   1930   р.   надали   промисловості   права   винятковості, ліквідувавши фінансові обмеження для підприємств. На практиці це означало встановлення диктатури промисловості.

       Однак, незважаючи на привілейоване становище промисловості, керівників новобудов, котрі приступили до реалізації сталінських директив, спіткали численні труднощі: нестача коштів, устаткування, брак кваліфікованих кадрів, загальна техніко-економічна відсталість. Плани і технічна документація часто переглядалися, що спричиняло постійну лихоманку. Так, генеральний план будівництва Дніпрокомбінату в Запоріжжі був офіційно затверджений 4 листопада 1930 р., а проекту спорудження та устаткування окремих ліній, цехів на той час ще не було. Це призводило до неритмічності поставок обладнання, металоконструкцій. Не   менш   складна  ситуація   складалася   і   на   підприємствах,   що   підлягали реконструкції. На Дніпровському металургійному заводі ім. Петровського план капітального  будівництва  протягом  року  змінювався   13  разів,  а на  заводі , ім. Дзержинського  у Дніпродзержинську  -   10  разів,  і врешті-решт десятий варіант збігся з першим. Тридцяті роки — період бурхливого розвитку в Україні цивільної авіації. В січні 1930 р. шляхом злиття двох акціонерних товариств — «Укрповітрошлях» і російського «Добролет» було створено Всесоюзне товариство цивільного повітряного флоту (ЦПФ) — ВТЦПФ. Пізніше назву було замінено на Всесоюзне об'єднання цивільної авіації (ВОЦА). В лютому 1931 р. введено нову назву — Головне Управління ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня 1932 р. — «Аерофлот». З цього часу цивільна авіація України розвивалася як одне із відділень Аерофлоту.

У період з 1930 р. до початку Другої світової війни  в Україні відбувався процес розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло понад 30 аеропортів. Найбільш відомими були Харківський, Київський (в Броварах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді та інших містах. В Одесі та Севастополі діяли гідроаеропорти. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. вони перевищували 27 тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах експлуатувалися літаки видатного українського авіаконструктора К. Калініна (1889—1938; розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Його літак К-5 впродовж 10 років був основою літакопарків цивільної авіації.

    Спостерігаючи з-за рубежу за ходом промислового  будівництва, Л.Троцький у «Бюлетені опозиції» писав: «Тепер гасло одне: без оглядки вперед! План переглядається у бік збільшення... Посилання на об'єктивні   перешкоди   -  погане  обладнання,   нестачу  сировини  або  її  погану  якість  -   прирівнюється до зради революції. Зверху вимагають: розмах, ударність, наступ!  Усе інше - від лукавого!» Це була точна оцінка тієї економічної ситуації, яка і склалася в роки першої п'ятирічки в СРСР.

         Економічне безумство, що охопило всі рівні керівництва, тривало й у 1932 р. Г.Орджонікідзе в доповіді на XVII конференції ВКП(й) повідомив про запланований   на     1932   р.  приріст  промислової  продукції  -  36%.  Ніяких серйозних обґрунтувань такого феноменального стрибка зроблено не було. Та й не дивно. Як і попередні, ця цифра була абсолютно нереальною.

         Ось чому, коли настав час підбивати підсумки п'ятирічки, політбюро своїм рішенням від 1 лютого 1933 р. заборонило всім відомствам друкувати будь-які цифрові дані з цього приводу. Країні запропонували узагальнюючу версію, сформульовану Й.В.Сталіним: по випуску валової продукції, обчисленої в карбованцях, промисловість виконала п'ятирічний план за 4 роки і 3 місяці, причому важка промисловість виконала на 108%. Натуральних показників (у кілограмах, тоннах, метрах, штуках), як правило, не наводилося. Такий підхід мав завдання створити картину безперервних успіхів і приховати справжній стан справ. Для п'ятирічки була характерною поява нових виробництв, яких раніше не було. Це давало змогу з допомогою цін нарощувати «вал». Крім того, у ці роки в умовах інфляції стрімко підвищувалися ціни на всі види промислової продукції. Насправді ж досягти намічених Сталіним рубежів не вдалося. Протягом п'ятирічки темпи розвитку промисловості впали від 23,7% у 1928/29 рр. до 5% у 1933 р. У середньому, після «великого перелому» 1929р., щорічний приріст становив 15,7%, що було менше передбаченого директивами XV з'їзду ВКП(б).[1, 392]

     Розглянемо стан розвитку чорної металургії, й вугільної промисловості Донбасу - ключових галузей індустрії України.

     П'ятирічний план України передбачав збільшення виплавки чавуну з 2,4 млн. т у 1928 р. до 6,6 - у 1933 р. Потім план переглянули, й металургії України було поставлено завдання збільшити обсяги виробництва чавуну втроє. Фактично, у 1933 р. було виплавлено тільки 4,3 млн. т.       

      Подібна ситуація склалась і у вугільній промисловості Донбасу. П'ятирічним 
планом передбачалося довести видобуток вугілля з 27 до 53 млн. т. Потім 
завдання шахтарям різко збільшили. Наприкінці п'ятирічки вони мали видобувати до 80 млн. т вугілля. Але фактично їм удалося досягти лише 45- 
мільйонного рубежу. 

      Незважаючи на провал політики форсованого розвитку, країна за п'ятирічку зробила великий крок уперед. Надзвичайне напруження сил, жертви, на які йшла велика частина робітників, щиро вірячи в світле майбутнє, забезпечили значне нарощення промислової продукції СРСР.

              Форсованому економічному розвитку було принесено в жертву життєвий рівень народних мас. Максимальна концентрація засобів на розвитку важкої промисловості загострила й без того важку ситуацію в легкій промисловості. Це 
негативно відбилося на становищі трудящих. Деяке номінальне підвищення 
заробітної плати не забезпечувалося товарною масою. Емісія грошей викликала їх знецінення. Державні позики з'їдали заощадження. У 1927 - 1929 рр. 
розповсюджувалися три позики індустріалізації, у 1930 р. - позика «П'ятирічка 
за чотири роки», у 1931-му - позика «Третього вирішального року», у 
наступному - позика «Четвертого завершального». У роки першої п'ятирічки . 
держава розгорнула широку торгівлю алкогольними напоями. У вересні 1930р. 
Сталін дав вказівку Молотову «відкрито піти на максимальне збільшення 
виробництва горілки...». В умовах гострої продовольчої кризи, голоду в селі 
сталінське керівництво продовжувало експорт, хліба. У побут радянських 
людей надовго ввійшли черги, продовольчі картки, дефіцити найнеобхіднішого. 
Сотні тисяч людей, які виїхали із села й стали робітниками, не могли одержати 
житла. Плинність робочої сили була величезною. На Донбасі, наприклад, 
протягом другої половини 1930 р. було прийнято на роботу 195 тис. чол., а 
звільнено 180 тис. Всюди панував принцип: «Спочатку завод, а потім місто». 
Диктат адміністрації щодо робітників наростав. У республіці, як і в країні в 
цілому, була організована кампанія самозакріплення, у ході якої робітники 
брали зобов'язання до кінця п'ятирічки не змінювати місця роботи. Інтереси 
народних мас мало що значили для Сталіна з його підручними, всупереч їхнім 
демагогічним заявам. 

      Друга п'ятирічка, розрахована на 1933-1937 рр.; продовжила суперечливі тенденції попередніх років. «Директиви по складанню другого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР» прийняла в лютому 1932 р. XVII конференція ВКП(б). XII з'їзд КП(б)У, який відбувся в січні 1934 р., схвалив тези й накреслив перспективи розвитку УСРР у другій п'ятирічці. Особлива увага надавалася створенню найновішої технічної бази промисловості, завершенню будівництва й освоєнню нових підприємств. В Україні передбачалося ввести в дію гіганти чорної металургії - «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», великі машинобудівні заводи - Новокраматорський, Харківський турбогенераторний, Луганський паровозобудівний та ряд інших. Провали першої п'ятирічки не минули марно. Передбачалося, що приріст продукції промисловості СРСР у 1933-1.937 рр. щорічно становитиме 16, 5%.

      П'ятирічний план передбачав також програму соціальних перетворень: остаточне витіснення капіталістичних елементів і ліквідацію поділу суспільства на класи взагалі.

Якщо економічний бік п'ятирічного плану був більш-менш виважений, то соціальна програма - продовженням «воєнно-комуністичного» штурму, який застосовувався попередньої п'ятирічки. «Витіснення капіталістичних елементів» втілилося в закриття тих нечисленних приватних торговельно-промислових закладів, котрі ще залишалися після першої п'ятирічки. Ця обставина посилювала товарний голод на ринку предметів повсякденного вжитку.

        Що ж до «ліквідації поділу суспільства на класи взагалі», то це була чергова утопія. Сталінізм продовжував експлуатувати революційний ентузіазм тієї частини робітничого класу, яка вбачала в плані п'ятирічки    вирішальний шлях до соціалізму - ідеального, безконфліктного і безпроблемного суспільства, для 
досягнення котрого потрібне нове напруження всіх сил країни. Саме ця частина робітничого класу дала ініціаторів нових трудових починів, активних учасників виробничого змагання другої п'ятирічки. 

      Найвідоміший трудовий почин другої п'ятирічки зв'язаний з іменем Олексія Стаханова. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна Ірміне» в Кадіївці О.Стаханов застосував новий метод роботи, заснований на розподілі виробничих операцій між вибійником і кріпильниками. У результаті за зміну ним було вирубано 102 т вугілля, що у 14,5 рази більше норми, яка на той час дорівнювала 7 т. Стаханову допомагали два кріпильники, прізвища яких залишилися невідомими.[3, 213] 

      Преса підхопила почин Стаханова. В інших галузях народного господарства з'явилися послідовники стахановського методу роботи. У верстатобудуванні стахановський рух розпочав фрезерувальник Московського верстатобудівного заводу ім. Г.Орджонікідзе І.Гудов, в автомобілебудуванні  коваль   Горьківського автозаводу О.Х.Бусигін. На залізничному транспорті новаторські методи вперше впровадив машиніст депо «Слов'янськ» Донецької залізниці П.Ф.Кривоніс. 

      Досягнення стахановців лягли в основу перегляду виробничих норм усіх 
робітників і планових завдань підприємств. Норми виробітку зросли на 35- 
45%. Далеко не скрізь це робилося достатньо обґрунтовано. У багатьох 
випадках підвищення норм призводило до перенапруження виробничого 
процесу, незадоволення робітників та інженерно-технічних працівників. Це 
в свою чергу, викликало репресії НКВС, який у всіх зривах на виробництві, 
новобудовах, на транспорті вбачав підступи «класових ворогів». 

       Друга п'ятирічка була новим важливим етапом індустріалізації. До ладу діючих у СРСР стали ще 4500 підприємств. В Україні особливо швидко розвивалося машинобудування, було налагоджено виробництво радіальних, свердлильних, шліфувальних та інших верстатів, потужних паровозів, доменного й прокатного обладнання, великих турбогенераторів, підйомних кранів тощо. Новокраматорський завод важкого машинобудування, введений у дію 1934 р., став одним з найбільших заводів цього профілю в Європі. У перші роки другої п'ятирічки стали до ладу гіганти металургії: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь.    

       Характерною особливістю другої п'ятирічки був також досить швидкий розвиток легкої і харчової промисловості. Мільйони нових жителів міст слід було забезпечити найнеобхіднішим.

       Як і результати першої п'ятирічки, сталінське керівництво фальсифікувало підсумки розвитку країни в 1933-1937 рр. Було оголошено, що промисловість СРСР, як і УРСР, справилася із завданням п'ятирічки 1 квітня 1937 р., тобто за 4 роки і 3 місяці. Але це не відповідало дійсності. Проаналізувавши 46 найважливіших показників другої п'ятирічки, дослідники дійшли висновку, що лише по 10 з них завдання були виконані. Якщо ж узяти повний набір показників, то процент виконання плану п'ятирічки не перевищував 70-77 %

        План третьої п'ятирічки, розрахований на 1938-1942 рр., був прийнятий ХУІІI з'їздом ВКП(б), який відбувся в березні 1939 р. Європа стояла на порозі нової світової війни, тому були різко збільшені асигнування на оборону. В 1939 р. вони становили 25% державного бюджету, в 1941 р. - 43,4%. Передбачалося досягти швидкого розвитку перш за все воєнно-промислових галузей СРСР.

В Україні планувалося  збільшити видобуток вугілля, нарощення потужностей машинобудівної промисловості, хімічних підприємств, електроенергетики.

     У цілому темпи розвитку промисловості в роки п'ятирічки не відставали від запланованих. Це було результатом надзвичайних заходів, які, фактично означали прикріплення робітників та інженерно-технічних працівників до підприємств, новобудов, установ. Наприкінці грудня 1938 р. ЦК ВКП(б), РНК СРСР разом зі слухняними профспілками прийняли спільну постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування та боротьбу із зловживаннями в цій справі», якою запроваджувалась єдина трудова книжка, а виплати по соціальному страхуванню робилися залежними від ставлення робітника до праці, у червні 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла указ «Про перехід на 8-годиннийі робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками й службовцями підприємств і установ». порушення дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину й каралось ув'язненнями.

     Довоєнні п'ятирічки вивели Україну на якісно новий рівень економічного розвитку. Тривалий час для ілюстрації цього вказували на зміну співвідношення промислової й сільськогосподарської продукції. В усіх підручниках стверджувалося, що за роки другої п'ятирічки питома вага промисловості у валовій продукції народного господарства УСРР досягла 77,4%. Вважалося, що це одне з найважливіших досягнень п'ятирічок. При цьому в основу обчислення бралися вартісні показники. Але відомо, що ціни на продукцію сільського господарства в ті роки були штучно занижені одночасно із завищенням цін на промислову продукцію. Тому точно визначити питому вагу різних секторів у загальному обсязі продукції неможливо. І все ж не викликає сумніву, що в результаті перших п'ятирічок відбулось історичне зрушення: переважно аграрний  характер  економіки  України відійшов у минуле. На карті Європи з'явилась індустріальна Україна. Досягнуто це було переважно за рахунок форсованого розвитку чорної металургії й вугільної промисловості. За обсягом виплавки чавуну Україна посідала друге місце в Європі (після Німеччини), за видобутком вугілля - четверте місце в світі. Швидко нарощува лися також потужності підприємств важкого машинобудування. В Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій, і серед них сім промислових гігантів-новобудов: Запоріжсталь, Криворіжсталь, і Азовсталь, Дніпрогес, Дніпровський алюмінієвий у Запоріжжі, Краматорський машинобудівний і Харківський тракторний заводи. На величезні підприємства перетворилися п'ять реконструйованих об'єктів - Луганський паровозобудівний завод, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський і Комунарський металургійні заводи. Вартість кожного з цих дванадцяти заводів за тогочасним обчисленням перевищувала 100 млн. крб. Таких промислових гігантів у СРСР було близько трьох з половиною десятків, однак вражаючі темпи розвитку важкої промисловості не супроводжувалися відповідним приростом продукції легкої і харчової, соціально-культурної сфери. Індустріальна потужність України була зорієнтована на первинну переробку сировини і «виготовлення машин для виробництва машин», а не на задоволення повсякденних потреб людини.[4, 156]

      У роки довоєнних п'ятирічок мало що змінилось і в географії української промисловості. Значні зрушення відбулися в традиційних промислових центрах -"Донбасі, Придніпров'ї, а також у Харкові, Одесі, Києві, деяких інших великих містах республіки.

      Радянське керівництво постійно наголошувало на прагненні ліквідувати фактичну економічну нерівність, що склалась між центром і національними районами в імперські часи, сприяти гармонійному розвитку всіх радянських республік. Однак на практиці цього не відбувалося. Хронічна нестача всього штовхала керівництво на пошук найлегших, найекономічніших варіантів розміщення новобудов: споруджували там, де були кадри відповідного профілю і кваліфікації, де існували запаси сировини і корисних копалин. Переважно зі стратегічних міркувань нові виробництва розгортались у східних районах СРСР. У результаті цього закріплювалася традиційна економічна структура, яка ще до революції прив'язувала народне господарство України до потреб імперії, а за нових умов продовжувала служити засобом підпорядкування республіки центру. Що ж до досягнень важкої промисловості, то в умовах, коли Українська РСР втратила свій економічний і політичний суверенітет, а її промисловістю розпоряджалися центральні відомства, народ республіки від них мало що одержав.

В цілому, за роки перших п'ятирічок у надзвичайно складних умовах тоталітарного режиму трудящі  України створили потужну індустріальну базу, що ввела республіку в коло економічно розвинутих країн світу.

                         2. Колективізація на Україні. Теорія і практика.

       Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов'язували із переведенням селянства на рейки колективного виробництва.

       Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства пройшла досить тривалу еволюцію. У 1917-1920 рр. виникли перші колгоспи. Це було результатом об'єднання селянських господарств при активному сприянні радянської влади. Залежно від ступеня усуспільнення, колективні господарства поділялися на кілька типів: товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) - колективізувалися лише посіви; артілі - колективізувалися посіви й майно, але залишалася, присадибна ділянка та необхідний для її обробітку живий і неживий реманент; комуни - селянські господарства повністю розчинялися в колективному. Незважаючи на всебічну підтримку держави, селянство неохоче йшло в колективи. В.Ленін, який у перші роки радянської влади активно підтримував колективізацію, у грудні 1920 р. змушений був визнати: «Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий, і в найближчий час іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться».[3, 221]

     Новий імпульс ідея перетворення селянського господарства дістала в статті Леніна «Про кооперацію», продиктованій на початку 1923 р. Кооперативи виникли задовго до 1917 р. і в умовах «воєнного комунізму» вважалися «буржуазно-торгашеською» формою економічних зв'язків між виробниками, несумісною із соціалізмом. Тодішні уявлення більшовиків про соціалізм, як про безтоварне господарство, засноване на прямому продуктообміні між виробниками, суперечили господарській практиці кооперації, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Після переходу до непу уявлення про методи соціалістичного будівництва на деякий час змінилося: тепер вони включали ринок і товарно-грошові відносини. Виходячи з цього, у кооперації, що гармонійно поєднувала індивідуальні та групові інтереси, В.І.Ленін почав вбачати шлях як найбільш простий, легкий і доступний для селянства «при переході до соціалізму».

Цілком очевидно - кооперування і радянська колективізація не лише не поєднуються, а й суперечать одне одному. Проте Й.В.Сталін, усупереч реаль ному стану речей, оголосив у 1928 р. Колгоспи «найбільш яскравим видом виробничої кооперації». 

Колгоспи  були зручною формою, з допомогою  якої можна було легко викачувати