Інноваційна політика держави

     Науково-технічний  прогрес(НТП), визнаний у всьому світі як найважливіший фактор економічного розвитку, нерозривно пов’язаний з поняттям  інноваційного процесу. Це, як справедливо відзначив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний у своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво і керування. Він складається в одержанні нововведення і продовжується від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи в такий спосіб весь комплекс відносин виробництва, обміну, споживання.

     Існує безліч форм керування інноваціями на самих різних рівнях: від підрозділів корпорацій до держави, у цілому покликаного в сучасних умовах здійснювати спеціальну  економічну політику. Як і практично всяка інша політика, вона неоднакова в різних країнах, хоча і  підлегла до однієї і тієї ж мети: стимулюванню інноваційної активності і розвитку науково-технічного потенціалу. [ № 6]

     Інновація — це кінцевий результат впровадження досягнень НТП з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, і оргапізаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.

     Річні вчені трактують це поняття по-різному  — залежно від предмету свого дослідження. Наприклад, І. Шумпетер під інновацією розуміє науково-організаційну комбінацію виробничих факторів з метою впровадження нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації в промисловості. Ю. П. Морозов трактує інновацію як прибуткове використання нововведень. Д. В. Соколов під інноваціями розуміє кінцевий результат створення і впровадження принципово нового або модифікованого нововведення, яке задовольняє конкретні суспільні потреби та уможливлює отримання ряду ефектів (економічного, соціального, науково-технічного, екологічного). М. Хучек зазначає, що  інновація — це впровадження будь-якої нової речі,новини, реформи.

     Аналіз  різноманітних визначень інновації  веде до висновку, що специфічний зміст інновації становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін. [№ 1, с. 169].

     Інноваційна діяльність - це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

     Основним  об'єктом інноваційної діяльності є  інновації - новостворені і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери, забезпечують економію витрат чи створюють умови для такої економії. Відповідно до Закону України "Про інноваційну діяльність" (36/02-ВР) об'єктами інноваційної діяльності виступають:

         -інноваційні програми і проекти;

         -нові знання та інтелектуальні продукти;

         -виробниче обладнання та процеси;

         -інфраструктура виробництва і підприємництва;

         -організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

         -сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

         -товарна продукція; 

         -механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції. [№ 3]

     Терміни «інновація» та «інноваційний процес»  є близькими, але не однозначними. Інноваційний процес пов'язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Інноваційний процес складається з таких взаємозумовлених стадій: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські розробки, дослідне виробництво, споживання.

     В основі інноваційного процесу лежить створення, впровадження і поширення  інновацій, необхідними властивостями  яких є науково-технічна новизна, практичне  їх застосування і комерційна реалізованість з метою задоволення нових  суспільних потреб. Ефективність інноваційного процесу визначається лише після впровадження інновації, коли стає зрозуміло, в якій мірі вона задовольняє потреби ринку.

     Організаційну, правову та економічну підтримку  інноваційної діяльності на різних рівнях і різних формах забезпечує інноваційна інфраструктура - сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-яких форм власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, освітні, юридичні, тренінгові тощо).

     Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних  держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять  в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

     При цьому під інноваційним підприємством  прийнято вважати інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо - підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг. [№ 5]

     Інноваційні процеси більшою мірою, ніж інші елементи НТП, пов'язані з ринковими відносинами. їхня спрямованість і темпи залежать від соціально-економічного середовища, в якому вони функціонують і розвиваються.

     Розрізняють три форми інноваційного процесу:

• простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);
• простий міжорганізаційний (товарна форма);
• розширений.

     Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення й використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється не тільки в самій інновації, а й у підготовці нових виробників для нововве дення. Внаслідок взаємної конкуренції виробників нововведення вдосконалюється, набуває нових якостей, розширюються його ринки збуту.

     Процес  поширення інновацій проходить  дві фази: 1)створення нововведення і його розповсюдження; 2) дифузія нововведення. На першій фазі корисний ефект нововведення ще не реалізується повною мірою, а тільки створюються перспективи такої реалізації. На другій фазі внаслідок збільшення виробництва нововведення відбувається зниження витрат і збільшення споживачів, а отже, перерозподіл корисного ефекту. Дифузія інновацій — це процес їх передавання комунікаційними каналами, внаслідок чого нововведення проникають в інші галузі виробництва та знаходять все більше споживачів.

     З поняттям інноваційного процесу тісно пов'язане інше поняття — інноваційна діяльність. Це діяльність, спрямована на використання й конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та підвищення якості продукції з її наступною ефективною реалізацією на внутрішньому і зарубіжному ринках. Інноваційна діяльність, яка пов'язана з капіталовкладенням в інновації, отримала назву інноваційної форми інвестування.

     Головною проблемою державного регулювання є проблема міри втручання держави в дію ринкових механізмів, які формують економічне середовище інноваційного процесу. Вирішити цю проблему можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов'язані з інноваційним процесом, Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму стає обгрунтуванням державної інноваційної політики. Досвід індустріально розвинутих країн доводить, що внаслідок застосуваня добре продуманої державної інноваційної політики можна досягти значного прискорення інноваційного процесу.

     Суспільні витрати на виробництво інноваційного  продукту складаються з двох частин: по-перше, це приватні витрати суб'єкта інноваційного процесу (приватні витрати називають іще внутрішніми) і, по-друге, зовнішні для цього суб'єкта витрати, які зробили інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з продукуванням інноваційного продукту. Отже, суспільні витрати — це сума внутрішніх та зовнішніх витрат, пов'язаних з інноваційним процесом. Відповідно до цього визначаються граничні витрати. Граничні витрати — це така величина суспільних витрат, яка характеризує приріст витрат (внутрішніх та зовнішніх) унаслідок збільшення їх на одиницю виробництва інвестиційного продукту.

     При оцінюванні ефективності інноваційного процесу, крім категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який отримує безпосередньо суб'єкт інноваційного процесу (такий ефект іще називають внутрішнім). Зовнішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох. Це стосується і граничних їхніх характеристик, що показують значення приросту цих ефектів на додаткову одиницю інноваційного продукту під час його виробництва та споживання.

     Суспільні витрати та ефекті є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб'єктами інноваційної діяльності у зв'язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх.

     Зовнішні  ефекти виникають у третіх осіб унаслідок  того, що в ціні товару через дифузію  інновацій не відображено витрат, пов'язаних із виготовленням цього товару, а також не відбуваєтьєся перерозподілу ефекту між виробником і споживачем. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назіву екстерналій.

     Позитивні екстерналії фактично значають наявність у товарі безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не беруть участі в інноваційному процесі.

     Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві ефективний попит.

     Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту.

     Державне  регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. [№  1, с. 171-175]

     Інноваційна політика - це комплекс впливу державних структур на економіку, пов'язаних з стимулюванням економічної та соціальної ефективності інноваційних процесів, а також комплекс організаційних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов виникнення та функціонування інноваційної інфраструктури.

     Основні напрями державної інноваційної політики:

         -підтримка фундаментальних досліджень;

         -фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт для створення нової техніки та технологій, а також суттєвого вдосконалення існуючих;

        -створення законодавчої та інформаційної бази для забезпечення і стимулювання інноваційної діяльності.

     При цьому найважливішими засобами регулювання інноваційної діяльності на державному рівні є: закони і законодавчі акти; обсяги і джерела фінансування; асигнування і дотації з місцевого бюджету; ціноутворення; норми і нормативи; державні замовлення і закупки; ставки податків і пільги по оподаткуванню; відсотки за кредит і державні гарантії; мито й митні податки; ліцензії і квоти; розробка і реалізація державних і цільових комплексних програм.[№ 4, с. 89-90]

      Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

         -визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

         -формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

         -створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

         -захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

         -фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

         -стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

         -встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

         -підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

     Державне  регулювання інноваційної діяльності невіддільне від охорони права  інтелектуальної власності, оскільки будь-яка інновація є реалізацією (впровадженням) об'єкта права інтелектуальної власності. При цьому, до них відносять: об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, географічні зазначення та фірмові найменування); нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності (сорти рослин, породи тварин, топографії інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, раціоналізаторські пропозиції); об'єкти авторського права (комп'ютерні програми, компіляції даних, твори літератури та мистецтва) й суміжних прав (виконання творів, фонограми й відеограми, передачі організацій мовлення).[№ 2]

     В даний  час економісти за ступенем активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн:

• у першій переважає концепція необхідності активного втручання держави в керування економікою (Японія і Франція);
• друга характеризується переважним упором на ринкові відносини (США,  Великобританія);
• третя дотримує "проміжного" варіанту економічної, у тому числі й інноваційної, політиці. Державне регулювання сполучається з низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі методи впливу при розвинутій системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.

     Заходи впливу держави в області інновацій можна підрозділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх визначається економічною ситуацією в країні й обраної в зв'язку з цим концепцією державного регулювання - з упором або на ринок, або на централізований вплив.

     Непрям і методи, використовувані в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, на стимулювання самих інноваційних процесів, а з іншого боку - на створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторської діяльності.

     Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчій і програмно-цільовій.

     Адміністративно-відомча  форма виявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосереднього сприяння інноваціям.

     Програмно-цільова  форма державного  регулювання інновацій припускає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі й у малих наукомістких  фірмах; створюється система  державних  контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д.

     Контрактне  фінансування являє собою один з  елементів розповсюдженої в даний час системи контрактних відносин - договорів між замовниками і підрядчиками. [№ 3]

     Законодавче забезпечення інноваційної діяльності в Україні насамперед регулюється Законом України "Про інноваційну діяльність" (ВРУ від 04.07.02 №40/IV), де представлені термінологія та основні аспекти державного регулювання в сфері інноваційної діяльності, охарактеризовано правовий режим інноваційних проектів, продуктів, інноваційних підприємств та методологію їх державної реєстрації, а також особливості фінансової підтримки та міжнародного співробітництва в сфері інноваційної діяльності. У Законі України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (№1316-IV/2003) визначаються організаційні, правові та фінансові засади функціонування та розвитку науково-технологічної сфери. Закон України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" (№443-IV/2003) створює правову базу для концентрації ресурсів держави на провідних напрямках науково-технологічного оновлення виробництва, забезпечення вітчизняного ринку конкурентною, наукомісткою продукцією та виходу з нею на світовий ринок. У Законі України "Про спеціальний режим діяльності технологічних парків" (№3333-IV/2006) визначено правові та економічні засади запровадження та функціонування спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків. Також в даній сфері суспільних відносин діють Цивільний Кодекс України (глава IV "Право інтелектуальної власності"), Закони України "Про інвестиційну діяльність", "Про наукову і науково-технічну експертизу", "Про власність", "Про державне регулювання в сфері трансферу технологій", Указ Президента України від 30.12.2005 року № 1873/2005 "Про утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій", Указ Президента України від 11.07.2006 року № 606/2006 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006 року "Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України ", постанова Верховної Ради України "Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технологічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні" (№1786-VI). [№ 5]

     З посиленням міжнародних інтеграційних процесів і виробленням  погодженої економічної політики, властивої загальному економічному простору країн, зокрема членів ЄС, з'являється нова можливість:

• розробка єдиної інноваційної  політики на рівні держав-членів співтовариства. Вироблення єдиного антимонопольного законодавства;
• використання системи прискорених амортизаційних відрахувань, що, власне кажучи, є безпроцентними позиками на придбання новітньої техніки;
• пільгове оподатковування витрат на НИОКР; заохочення  дрібного наукомісткого бізнесу;
• пряме фінансування підприємств для заохочення нововведень в областях новітніх технологій;
• стимулювання співробітництва університетської науки  і компаній, що роблять наукомістку продукцію,

       Це далеко не повний перелік  атрибутів інноваційної політики, що проводиться в країнах європейського співтовариства, і відкриваючих власне кажучи рівні можливості для національних підприємств країн-членів ЄС у сфері інноваційного бізнесу.

     Погоджена на рівні держав-членів ЄС інноваційна політика знаходить логічне завершення у виробленні координаційних заходів, що стимулюють інноваційний бізнес на рівні співтовариства в цілому. [№ 2]

     Звертання держав із традиційно розвинутими ринковими відносинами до питань глобального, перспективного характеру (маються на увазі ретельний аналіз напрямків технічного розвитку і вибір пріоритетних областей інноваційної діяльності; аналіз темпів розвитку інноваційних процесів і схильності суспільства до інноваційного підприємництва; ініціювання інноваційних програм і т.д.)  розкриває основну причину  державного  втручання в керування інноваціями. Зосереджуючи увагу переважно на  питаннях перспективного характеру, державні заходи впливу гармонійно доповнюють ринкові механізми, що роблять в основному лише короткостроковий вплив на сферу інновацій.

     Ринкові орієнтири дозволяють підприємствам  враховувати сьогоднішню економічну ситуацію і виробляти визначені прогнози, але тільки на найближче майбутнє. У цих умовах пріоритет віддається інноваційним процесам, що забезпечують  високий "приватний ефект" - найчастіше максимум прибутку на вкладений акціонерами капітал. При цьому можуть виявитися незатребуваними інноваційні ідеї, що укладають у собі величезний "суспільний ефект" (наприклад, програма боротьби зі СНІДом) чи потенційний ефект у майбутньому (продукти і процеси завтрашнього дня).  От  ці  спрямовані  у відносно далеке майбутнє ідеї і покликана, головним чином, вбирати у свою орбіту сучасна інноваційна політика промислово розвитих капіталістичних країн.

     У цьому зв'язку не може не тривожити майже повна відсутність подібної політики і подібних їй механізмів в Україні й інших колишніх республіках СРСР. необхідно невідкладно визначити і досить чітко сформулювати діючу програму розвитку усього майбутнього інноваційного комплексу України Вона повинна охоплювати як окремі виробничі, дослідницькі, конструкторські, інформаційні одиниці, їхнього сполучення в ринкових структурах, та і  органи державного керування такими інноваціями, що непідвласні стихійним силам ринкового регулювання. І в цьому змісті позитивний досвід в області державної інноваційної політики в західних країнах може виявитися дуже корисним на рівні як окремих країн - колишніх союзних республік, так і Співдружності незалежних держав.

     Навряд  чи можна розраховувати, що вже перші  кроки приватизації зможуть найближчим часом привести до могутнього розвитку інноваційної діяльності на рівні підприємств.

     Ринок, що "всмоктує" будь-які товари ібудь-якої якості, панування виробника над споживачем, монополізм ціноутворення - усе це ніяк не створює райдужної картини бурхливого науково-технічного прогресу, при цьому кожен з усіх сил прагне роздобути нову машину, освоїти прогресивну технологію, створити новий товар. Однак, видозмінюючи  умови приватизації, критично оцінюючи і уміло використовуючи західний досвід "зовнішнього" прямого і непрямого впливу на систему стимулювання інновацій, напевно можна прискорити прогресивні зміни. При цьому необхідно, зокрема , прагнути до розвитку в Україні міжнародної структури нововведень і системи передачі технологій, до створення відповідних консультаційних служб, патентної системи, міжнародних технічних стандартів, посиленню інтеграції в інноваційних процесах. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  використаної літератури

1. Державне регулювання економіки/Навчальний посібник – К.: 2000, с. 169-175.
2. http://www.cfin.ru.
3. http://www.libertarium.com .
4. Економіка України та шляхи її подальшого реформуваня – К.: Генеза, 1995, с. 89-90.
5. www.ekonomika.voladm.gov.ua
6. www.economics.com.ua

Міністерство  освіти і науки України

Київський національний лінгвістичний університет

Реферат

з економіки  на тему:

“Інноваційна  політика держави”

Студентки 317 групи

факультету  англійської мови

Щербини Наталії

Київ 2008