МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

       ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

       Кафедра Менеджмент у виробничій сфері

       Реферат

       на  тему: «Інноваційна політика в Україні»

Виконала:

студентка 4 курсу

групи МВ-08-2

Шульга  Анастасія

Перевірив:

викл. к.держ.упр.

Довгань А.С.  
 
 
 
 
 
 
 

Донецьк 2011

        ЗМІСТ

        ВСТУП

       Перехід до ринкової економіки збільшив значення активізації інноваційної діяльності, проблем формування інноваційного  потенціалу країни, що дозволяє реорганізувати економіку, прискорено розвивати наукомістке виробництво, що повинно стати найважливішим фактором виходу з економічної кризи і забезпечення умов для економічного росту.

       Між економічними відносинами, що існують  у процесі здійснення інноваційної діяльності, мірами їхнього господарського регулювання і самими інноваційними процесами у національній економіці існують складні взаємозв'язки.

       Особливу  значимість для нашої країни має  творче використання досвіду розвинених країн по реалізації мір державної  підтримки інноваційних процесів в економіці, що дозволить сформувати діючу вітчизняну систему стимулювання інноваційної діяльності. Актуальність дослідження даних питань зростає в зв'язку з тим, що українська економіка прагне до гідного й органічного входження у світове співтовариство. Подолання відставання практично у всіх галузях і виробництвах припускає посилення інноваційного характеру підприємницької діяльності, формування особливої інноваційної сфери, та законодавчого її регулювання.

       Усе вище сказане визначає практичну  і теоретичну значимість проблеми, а, отже, і актуальність даного дослідження.

       Дослідженням  практичних і теоретичних проблем  здійснення інноваційної діяльності займалися  багато вітчизняних фахівців-теоретиків Т.У.Буніч, П.Н.Завлін, А.С.Кулагін, Л.И.Леонтьєв, А.Ю.Юданов та інші. Закордонні дослідники В.Беренс, Р.Друккер, Д.Кларк, Р.Портер, Й.Шумпетер й інші розвили сучасну теорію економічних відносин, які відображають інноваційний характер підприємництва у виробничій сфері. Однак велика частина робіт цих учених носить переважно загальнотеоретичний характер чи присвячена рішенню окремих аспектів проблем.

       Основна мета даної роботи полягає у дослідженні особливостей інноваційної політики в Україні. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

• дослідити сутність поняття інновації;
• проаналізувати стан інноваційної діяльності в Україні;
• розглянути особливості законодавчого регулювання інноваційної діяльності.

        1. Загальноекономічна характеристика  інноваційної діяльності

       Відповідно  до ст. 325 Господарського кодексу України (далі – ГК України), Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій із метою виконання довгострокових науково-технічних програм із тривалими термінами окупності витрат і упровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя. В статті 326 ГК України, законодавець визначає форми інвестування інноваційної діяльності. Так, відповідно до ч. 1 зазначеної статті, Інвестиціями у сфері господарювання признаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей і майнових прав в об’єкти господарської діяльності з метою отримання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту. Формами інвестування інноваційної діяльності є:

• державне (комунальне) інвестування, яке здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетного засобу та інших засобів відповідно закону;
• комерційне інвестування, яке здійснюється суб’єктами господарювання за рахунок власних або позикових засобів із метою розвитку бази підприємництва;
• соціальне інвестування, яке здійснюється в об’єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;
• іноземне інвестування, яке здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;
• загальне інвестування, яке здійснюється суб’єктами України разом із іноземними юридичними особами або іноземцями[10].

       Загальні  умови реалізації інвестицій в Україні  визначаються законом. Інноваційна діяльність використовує засоби для виконання науково-технічних і технологічних розробок, освоєння виробництва і продажу інноваційної продукції, якою можуть бути нові високоліквідні технології, машини, устаткування, товари народного споживання, інформаційні послуги, управлінські рішення, освітні програми. Тобто йдеться про найширше упровадження наукових досягнень у всіх сферах діяльності шляхом комерціалізації науки. Якщо інвестиційна діяльність пов’язана з певним ризиком, то інноваційна є ще більш ризиковою і тому належить до венчурного бізнесу. Вона припускає створення і реалізацію ланцюжка «науково-дослідна робота – дослідно-конструкторська розробка – наладка і освоєння виробництва – випуск інноваційної продукції – продаж інноваційної продукції – отримання прибутку» з мінімальними витратами часу і засобів. Інноваційною діяльністю не можна примусити займатися або ввести її наказовим порядком. Вона є саморегульованим процесом, спонукальною причиною якого є бажання отримати надприбуток від реалізації нової конкурентоздатної продукції, а стримуючим моментом – підвищений ступінь ризику. Процес почнеться мимовільно тільки тоді, коли перша причина буде сильнішою за другу. Саме тому в США, Англії, Франції, Японії та інших розвинутих країнах інноваційна діяльність заохочується економічними методами за рахунок надання її суб’єктам істотних пільг як на державному, так і на регіональному рівнях: пільгове фінансування інноваційних структур і малого інноваційного бізнесу, пільгове оподаткування, пільгова амортизаційна політика, тощо. До того ж обов’язково враховуються потреби регіону. Однією з ключових проблем є організація взаємодії двох найважливіших сфер діяльності – науки і виробництва. Міжнародний досвід інноваційної діяльності свідчить про різноманітність форм і методів, вживаних залежно від політики держави в сфері науково-технічного прогресу і взаємодії розробників науково-технічної продукції і виробників. В Україні інноваційна діяльність розвивалася у двох напрямах. По-перше, вона була підтримана на державному рівні шляхом створення в 1993 році Державного інноваційного фонду (ДІФ). Створені у всіх обласних центрах регіональні відділення ДІФ приймали до розгляду інноваційні пропозиції від державних і приватних організацій і після проходження державної експертизи і виконання всіх передбачених процедур, видавали їм безпроцентні позики на зворотній основі. Отримання безпроцентного кредиту на три роки для розвитку виробництва і випуску інноваційної продукції з’явилося достатньо сильним стимулом. Другим напрямом інноваційної діяльності в Україні була робота зі створення інноваційних структур (технопарків, інноваційних центрів, інноваційних інкубаторів). Законодавча і методична бази для їхнього розвитку почали розроблятися в 1996 році[2]. 

       2. Законодавство України у сфері інноваційної діяльності

       Закон України «Про інноваційну діяльність»  від 4 липня 2002 року № 40-IV визначає правові, економічні та організаційні основи державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми  стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Згідно з зазначеним Законом державну підтримку одержують суб’єкти господарської діяльності форм власності, що реалізовують в Україні інноваційні проекти, і підприємств усіх форм власності, які мають статус інноваційних[2].

       Треба мати на увазі, що розробка і продукування новин – річ ризикована. До того ж, як правило, потрібне упровадження нових  технологій, потрібне нове устаткування, часто іноземного виробництва, а це – значні капіталовкладення. І якщо це робити на тих же умовах, за якими працюють усі інші суб’єкти господарювання ззовні меж інноваційної діяльності, то не тільки отримання прибутку, але і просте повернення вкладених в інновації грошей стає проблематичним. А тому держава бере на себе організаційну, фінансову і правову підтримку інноваційної діяльності. Саме воно повинне піклуватися про створення умов для існування і постійного розширення інноваційної діяльності шляхом зменшення ставок оподаткування інноваційної продукції, прямої фінансової підтримки інноваційної діяльності та іншими шляхами. Це підтверджується багаторічним досвідом роботи в цій сфері Державної інноваційної фундації, попри критичні оцінки, які останнім часом мали місце, не можна не бачити позитивних результатів його діяльності в організації і фінансовій підтримці упровадження науково-технічних розробок і новітніх технологій у виробництво.

       Чинний  закон встановлює, що головною метою  державної інноваційної політики є  створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку і використовування науково-технічного потенціалу країни, забезпечення упровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- і ресурсоекономних технологій, виробництва і реалізації нових видів конкурентоздатної продукції. З цією метою державну підтримку одержують підприємці – суб’єкти господарювання всіх форм власності, які реалізують в Україні інноваційні проекти.

       Згідно  з Законом «Про інноваційну діяльність» основними принципами державної інноваційної політики є:

• орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;
• визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
• формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;
• створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;
• забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;
• ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;
• вживання заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;
• фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
• сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;
• інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності;
• підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності[2].

       Відповідно  до Постанови Кабінету Міністрів  України «Про деякі питання Державного агентства України по інвестиціях  і інноваціях» від 16 травня 2007 р. № 749, затверджено Положення про  Державне агентство з інвестицій та інновацій. Основними завданнями Держінвестицій є:

• участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;
• створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності[2].

       З погляду на наведене, можна було б вважати, що інноваційна діяльність є спроможною та не потребує додаткового регулювання. Але в існуючих реаліях, є чинники, які перешкоджають інноваційній діяльності. Якщо їх розділити на економічні і виробничі, то можна зазначити, що чинники, що належать до першої групи, створюють великі труднощі і характеризуються відсутністю власних грошових коштів, високими кредитними ставками, недостатньою фінансовою підтримкою держави, низьким платоспроможним попитом на нові продукти, високим економічним ризиком і тривалими термінами окупності нововведень. Друга група містить не менш важливі чинники, а саме: в основному низький інноваційний потенціал підприємств, слабка інформованість про нові технології і ринки збуту, відсутність можливостей кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями.

       Очевидно, що випуск конкурентоздатної продукції припускає новизну, надійність в експлуатації, відповідний технічний рівень, використовування екологічно чистих технологій, що забезпечується інноваційною політикою. В цей час система стратегічного управління інноваційним розвитком ще не сформована. Державні науково-технічні програми розпливчасті, інноваційних програм практично немає, таким чином, держава не виконує свою інноваційну функцію, що неприпустимо в сучасних умовах у разі необхідності здійснити «прорив» на світовий ринок. Однією із завдань Державного агентства з інвестицій та інновацій, відповідно до ст. 4 зазначеним вище Положенням, є вивчення світового досвіду залучення інвестицій і введення механізмів стимулювання інноваційного розвитку, а також надання пропозицій щодо поширення його в Україні[4]. Дослідження зарубіжної практики і власний досвід дають підстави стверджувати, що однією з основної мети державної політики повинне бути забезпечення і підтримка починів всіх учасників, пов’язаних з розвитком науково-технічного прогресу. Рекомендації з нововведень найрозвинутіших країн достатньо обширні – від державної підтримки технологічних новин і інвестицій в інфраструктуру до постачання маркетинговою інформацією і субсидування експорту. Інноваційна діяльність у широкому значенні припускає реалізації заходів щодо створення, придбання, освоєння і поширення нових і вдосконалених видів продукції, послуг, технологій, сировини і матеріалів, методів організації виробництва і управління.

       Розглядаючи інноваційну та інвестиційну політики, можна сформулювати такі пропозиції, які забезпечать реалізацію інноваційної та інвестиційної політики:

• вдосконалення принципів і методів державного бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної сфери;
• вдосконалення чинного податкового законодавства як непрямого механізму фінансування вітчизняної науки та інноваційних проектів;
• реалізація комплексу заходів щодо стимулювання взаємодії банківської системи і бізнесу страховки з реальним сектором економіки, враховуючи науково-технічну сферу;
• створення системи стимулювання діяльності венчурних фундацій і компаній в інноваційній сфері;
• формування інноваційної інфраструктури;
• зацікавити вітчизняних фізичних і юридичних осіб в інвестуванні українських підприємств.

       Державна  підтримка великих, системних інновацій повинна здійснюватися в першу чергу через реалізацію цільових інноваційних програм, органічно пов’язаних з середньостроковими перспективами розвитку реального сектора і соціально-економічними прогнозами. Вимагається дуже продумано проводити політику залучення іноземних інвестицій. Необхідне проведення політики цілеспрямованого регулювання грошової пропозиції на користь науково-виробничої сфери з використанням механізму обліку і переобліку векселів виробничих підприємств, інструментів державних гарантій, заходів валютного регулювання. Фінансовий капітал повинен забезпечувати потреби реального сектора економіки. 

       3. Загальні засади  інноваційної політики в Україні

       Щоб прискорити процес інтегрування у міжнародний  ринок, нашій державі необхідно  реалізувати комплекс заходів по розвитку підприємництва, децентралізації зовнішньоекономічної діяльності, зміні зовнішньоторгової системи.

       Зовнішньоекономічна діяльність посідає одне з найважливіших  місць і є вагомою складовою  економічної системи будь-якої незалежної держави.

       Структура українського експорту вкрай незадовільна. Головну роль в ній грають сировина, напівфабрикати, сільськогосподарська продукція [6].

         Реальну небезпеку становить  те, що непродуманий експорт ресурсів  може призвести до серйозних,  навіть непоправних наслідків, так як сировинні ресурси обмежені та вичерпні. Крім того, надмірне захоплення експортом може стати, до певної міри, стимулом для добуваючих галузей, і в той же час призводити до подальшого занепаду інших, до подальшого відставання в області, наприклад, машинобудування, особливо в його найсучасніших галузях – мікроелектроніці, лазерній, електронно-обчислювальній техніці та інших напрямах.

       В той же час, статистичні дані, опубліковані Світовою торговою організацією в 1994 році, свідчать, що на перше місце серед експортних товарів, з часткою близько 11% від загального об`єму, вийшла комп`ютерна техніка та програмне забезпечення [6].

       Це  говорить про те, що ринок машин і обладнання насичується найбільш наукомісткою продукцією. Теж саме можна сказати і про інші ринки.

       Неухильне зростання об`ємів продажу наукомісткої продукції свідчить про все більшу увагу, яку держави-світові лідери надають проблемам якнайшвидшої реалізації нововведень. У таких країнах, як США, Японія та інших, програми державної підтримки інноваційної діяльності включено до пріоритетних напрямів внутрішньої політики у ХХІ ст. [7].

       Інноваційна політика – складний, не позбавлений  ризику процес, проходження якого визначається багатьма передумовами: технічними, фінансовими, економічними, соціальними [4]. Інноваційна політика об`єднує науку, техніку, підприємництво, економіку і управління. Вона зачіпає все соціально-економічне середовище, включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної грамотності населення, і є, в принципі, сукупністю заходів, зв`язаних з просуванням нової, або поліпшеної продукції на ринок збуту.

       Умовно  можна виділити чотири варіанти інноваційної політики [4]:

       Політика  “технологічного поштовху” ґрунтується  на тому, що пріоритетні напрямки розвитку науки та техніки визначаються державою, котра володіє необхідними матеріальними  ресурсами, експертизою та інформаційним  забезпеченням. Такий варіант інноваційної політики виходить з наявності науково-технічних та соціально-економічних проблем і передбачає для їх вирішення розробку різних державних програм, великих капіталовкладень, інших прямих форм державної участі у регулюванні інноваційних процесів. Характерним прикладом такої політики є політика уряду США у 40-50 роках, коли створювались принципово нові напрями в галузі електроніки, ЕОМ, зв`язку, авіабудування.

       Політика  “ринкової орієнтації” передбачає провідну роль ринкового механізму  у розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки. Така політика орієнтована на обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень, створенні економічного клімату та інформаційного середовища для нововведень у фірмах, скорочення прямої участі в НДЕКР та дослідженнях ринків, а також на зменшення прямих форм регулювання, які заважають стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Ця форма політики була пріоритетною в 70-х роках у США, Німеччині, Японії, а на початку 80-х років поворот до неї здійснила більшість розвинених країн.

       3. В 60-70 роках в США мала місце  політика “соціальної орієнтації”,  яка передбачала регулювання  соціальних наслідків НТП, а  прийняття рішень базувалось  на широкому соціально-політичному  консенсусі з залученням широкої громадськості. Цей час характерний великою кількістю розробок у військовій сфері, які було направлено у цивільну промисловість, для виробництва товарів народного споживання.

       4. Зусилля, які направляються на  зміну економічної структури господарського механізму. Вона передбачає великий вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміни галузевої структури, на взаємодію суб`єктів господарювання, на рівень життя і т. д. В даний час лише Японія послідовно дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою.

       Але майже 30-річний потік технологій, який дозволив Японії зайняти позицію  серед світових лідерів, з подання  Пентагону, був суттєво перекритий адміністрацією Рейгана. Тому японський  уряд, спільно із найвпливовішими корпораціями, висунув нову концепцію: односторонній потік технологій замінити на спільні дослідження на основі взаємності, чим забезпечити постійне надходження до країни нових перспективних розробок [7].

       Цей підхід забезпечив здійснення нового витка економічного розвитку країни, та небезпека з боку “молодих тигрів” Південно-Східної Азії примусила шукати нові шляхи стимулювання науково-технічного прогресу. У результаті було висунуто шестицільову програму досягнення абсолютного технічного лідерства на основі використання минулого досвіду та потужності промислового потенціалу [6]. Програма включає наступні стратегічні напрями:

       Паралельна  реалізація науково-технічних програм.

       Стратегічні міжнародні союзи.

       Проект  “Технополіс”.

       Створення телекомунікаційних мереж.

       Підтримка венчурного капіталу і венчурних  фірм.

       Селективне  заохочування імпорту.

       На  відміну від практики минулих  років, ці напрями зв`язані не з  величезними бюджетними витратами, а, скоріше, вони ґрунтуються на максимальному  використанні переваг, які витікають із основних змін у японському суспільстві.

       Гаслом  цієї програми могла б стати фраза, надрукована у журналі “Джапан  індастрел джорнел” в 1985 році, під  час роботи ЕКСПО-85: “Зворотний відлік почався. Залишилось лише 15 років до ХХІ сторіччя. Ви готові? Ми – так!” [3].

       Ситуація  в нашій економіці мало відрізняється  від повоєнної Японії чи Німеччини. То чи варто шукати свій власний  шлях на початку виходу з кризи, чи не оптимальніше адаптувати чужий досвід до умов сучасної України?

       Розпорядженням Президента України від 23.01.1996 р. № 17/96 “Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів” обласним, Київській та Севастопольській держадміністраціям доручено сприяти створенню інноваційних структур, що мають за мету розв`язання першочергових проблем економічного розвитку регіону на базі нових технологій та виробництва конкурентоспроможної продукції [3].

       Але за простотою формулювання проблеми прихована велика і розтягнута в  часі робота, яка не може бути виконана простим створенням нової адміністративної структури. Таке розуміння інноваційного процесу є дуже спрощеним і може серйозно зашкодити в майбутньому.

       Вирішення цього завдання потребує комплексного підходу і є достатньо довгостроковим.

       По-перше, необхідно визначитись із стратегічними та тактичними аспектами організації інноваційної діяльності. Стратегічний напрям передбачає забезпечення корінної структурної перебудови економіки. Його реалізація включає матеріально-технічне забезпечення довгострокових програм розвитку науково-технічної інфраструктури (лабораторій, наукових центрів), створення механізмів фінансування нововведень з підвищеним ризиком, здійснення великомасштабних науково-технічних програм, що потребують міжгалузевої кооперації або спільного, науки з промисловістю, задоволення стратегічних та соціальних суспільних потреб.

       Заходи  тактичного порядку направляються, в першу чергу, на укріплення інноваційного  потенціалу компаній, підвищення якості продукції та ефективності виробництва.

       Кожна область повинна мати свою програму, свої пріоритетні напрями у відповідності до стану власної науково-промислової бази, виходячи із потенційних виробничих можливостей регіону, орієнтуючись на наявні ресурси та ринкові потреби. Але є безперечним те, що без науково-технічного прогресу, використовуючи екстенсивні та жорсткі командні методи, вивести державу із стану соціально-економічного колапсу на межі ХХІ сторіччя неможливо. 

       4. Проблеми у світі  інновацій

       Особливого  значення інноваційний процес набуває  для перехідних економік. А саме такою є економіка України. Ринкові відносини, що впроваджуються, різко висвічують спадщину адміністративно-командної системи - надвитратне, неефективне господарювання, що в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та встановлення врівноважених цін ставить більшість існуючих підприємств перед загрозою банкрутства.

       Подолання цього стану неможливе тільки через потужний інноваційний перерозподіл ресурсів суспільства, на користь конкурентоспроможних наукоємних виробництв.

       Відсутність структурної перебудови інноваційного типу генерує потужні стагнації та інфляції. Виробництво ніби "виштовхує" капітал, призначений для відтворення неефективних підприємств, які втратили попит на свою продукцію. Подолання такої структурної кризи можливе тільки в тому разі, якщо цей капітал спрямовуватиметься в науково-технічні інновації, у нові виробництва, котрі визначають суть та напрями трансформаційних процесів.

       Країна  з перехідною економікою, яка програє "інноваційні змагання", залишається  аутсайдером світової спільноти. Тому Україна може претендувати на належне їй за потенціалом місце в Європі та світі лише за умови, що вона виявиться спроможною опанувати інноваційний шлях розвитку. Для цього потрібно створити соціально-економічні умови та стимули для організаційної конвергенції в українському суспільстві пріоритету системи цінностей науково-технічного розвитку та ідеології ринкових реформ[8].

       Негативні наслідки кризових явищ в економіці  України та їх переплетіння в сфері  науки освіти, техніки і технологічного розвитку зумовили істотне гальмування інноваційних процесів. Бюджетне фінансування науково-технічної сфери неухильно зменшується, залишається низьким рівень впровадження у виробництво результатів досліджень та розробок, наука поступово перестає бути суспільно визнаною пріоритетною діяльністю держави. Відбувається незворотна втрата інтелектуального потенціалу країни.

       Основним  недоліком здійснюваної інноваційної політики залишається її спрямованість  на управління переважно "процесом", а не "кінцевими результатами". Треба створювати матеріально-технічне підґрунтя для системи стимулів та необхідних організаційно-технологічних понять ефективної роботи хоча б найкращої частини науково-технічного та виробничого потенціалу. Тому для вдосконалення інноваційної політики дуже важливо формувати стимулююче економіко-правове середовище саме для тих суб'єктів циклу "наука-техніка-виробництво", які забезпечують відчутні позитивні кінцеві результати.

       Державна  інноваційна політика повинна стати  найважливішою підоймою діяльності, спрямованої на виведення економіки  України з кризи. Головною метою  такої політики є стратегічна  орієнтація розвитку виробництва на створення і широке застосування принципово нових машин, матеріалів, комплексних технологічних систем, ефективне освоєння науково-технічних розробок, забезпечення соціально-економічних, організаційних і правових умов для постійного відтворення та ефективного використання науково-технічного потенціалу. Досвід показує, що значна частина науково-технічних інновацій пов'язана з інвестиційними товарами, які потребують капітальних витрат. Тому, якщо рівень нагромадження інвестицій у країни низький, то потенційні можливості розвитку науково-технічної сфери можуть бути втраченими. Цей аспект сьогодні дуже актуальний для країн з перехідною економікою, бо процес відтворення виробничого апарату переживає глибоку кризу. Основні причини кризи інвестування: екстенсивний характер відтворення в минулому; відсутність економічного механізму стимулювання спад інвестиційної активності; руйнівна сила інфляції[9].

       В Україні ще не склався дієвий механізм інвестування масштабних технологічних  змін. Державні науково-технічні програми часто не забезпечують кінцевих результатів. Міністерства та відомства обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв, не мають достатніх коштів для інноваційних трансформацій своїх галузей. Недержавні комерційні структури ще не можуть здійснювати довгострокові проекти, які б забезпечували базові технологічні зміни. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовані на підтримку виробництв, які мають короткострокову експортну перспективу.

       Проблеми  поліпшення структури економіки, оголошені  пріоритетними завданнями реформування, залишаються поки що нерозв'язаними. Спад інвестиційної діяльності набагато важливіший, ніж безпосередньо саме виробництво.

       Таким чином держава вбачає своїм головним завданням створення сприятливих  умов для активізації інноваційної діяльності, стимулювання приватних  інвестицій при обмеженні своєї діяльності як інвестора[5].

        ВИСНОВКИ

       В роботі досліджено основні проблеми інноваційної політики Україні. Що стосується стану інноваційної діяльності в  Україні, то відстежується тенденція  її поступового зниження. Серед основних критеріїв, що свідчать про незадовільний стан інноваційної діяльності в Україні, виділені наступні: зменшення витрат на науку та науково-технічні вироби, низький рівень експортабельності та конкурентоспроможності товарів та послуг, обсяги оновленої продукції характеризуються тенденцією скорочення. Обмеження інноваційної діяльності є наслідком неефективного державного впливу, зокрема податкових пільг, антимонопольного, патентно-ліцензійного та кон’юнктурного регулювання технологічного оновлення виробництв.

       Механізм стимулювання інноваційної діяльності має складатися з наступних обов’язкових заходів, які повинні бути зафіксовані законодавчо:

• моральне заохочення авторів: присудження спеціальних почесних звань, включення в члени винахідницьких клубів, видачу винахідникам посвідчень, грамот, медалей і інших знаків відзнаки, публікації про авторів і створені винаходи;
• авторам винаходів, заявлених від імені підприємства і, що використовувалися в перебіг року, доцільно надавати право вибору часу чергової відпустки;
• рекомендувати встановлення підвищеного окладу в порівнянні з іншими групами персоналу фірми, як основну форму матеріального стимулювання винахідників;
• автору винаходу, на який були видані відповідні охоронні документи, премія за підсумками року може бути збільшена до 15%;
• пропонується застосовувати преміювання осіб, що створили винахід, не тільки у вигляді наявних виплат, але й у вигляді дивідендів по виданих акціях компанії;
• можуть бути встановлені нормативи виплат винагороди за винаходи в розмірі 10-25% від економічного ефекту протягом першого року його використання, а у випадку особливо важливих - 10% і в наступному році використання винаходу.
• доцільно рекомендувати фірмам виплачувати винагороди навіть за винаходи, що безпосередньо промислово не використовуються.