Інвестиційна діяльність комерційних банків - Банківська справа

Інвестиційна діяльність комерційних  банків - Банківська справа - Скачать бесплатно

 

Зміст

1. Поняття та види банківських  інвестицій. 2. Довгострокове кредитування  як форма участі банку в інвестиційному процесі. 3. Діяльність комерційного банку на ринку цінних паперів. 4. Формування банківського портфеля цінних паперів та управління ним.

5. Інвестиційна діяльність банку  Аваль. 

Вступ

Сьогодні, в умовах ринкової економіки, що розвивається, усе більше зростає інтерес до питань інвестиційної діяльності комерційних банків. Успішне становлення цієї сфери діяльності банків поряд зі становленням інфраструктури фондового ринку має величезне значення для доль ринкової економіки в Україні. Від діяльності банків на фондовому ринку виграють не тільки керівництво й акціонери, але також їхні контрагенти й позичальники, жителі й підприємства регіону, де функціонують банки, їхня діяльність банків, що здійснюють операції із цінними паперами на внутрішньому й зовнішньому ринках України, комерційного банку на фондовому ринку, розробка відповідних методологічних положень і практичних рекомендацій.

Ціль дослідження припускає  рішення наступних завдань:

1. етапи розвитку 

2. розкрити основні напрямки  інвестиційної діяльності банку;

3. розробити напрямку вдосконалювання  інвестиційної діяльності банку. 1. Поняття та види банківських інвестицій.

Інвестиції - це витрати на виробництво  та нагромадження запасів виробництва, або ж сукупність витрат, які реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво та інші галузі народного господарства.

Згідно з законодавством інвестиції поділяються на:

1. Капітальні (придбання будівель, споруд, інших об'єктів нерухомості, інших основних фондів та нематеріальних активів).

2. Фінансові (придбання корпоративних  прав, цінних паперів, деривативів  та інших фінансових інструментів). У свою чергу, фінансові інвестиції  розрізняються як:

• прямі інвестиції - передбачає внесення коштів чи майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою;

• портфельні інвестиції - придбання  цінних паперів та інших фінансових активів за кошти на біржовому  ринку;

3. Інвестиції під реінвестиції - здійснення капітальних чи фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

Цілі інвестиційної діяльності комерційного банку полягають у  додержанні безпеки банківських  коштів, забезпеченні їх диверсифікації, доходу та ліквідності.

Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома  напрямами:

• за допомогою механізмів фондового  ринку;

• за допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування.

Комерційні банки повинні в  своїй інвестиційній діяльності мати тісний контакт з підприємствами. У випадку створення нового підприємства заснування його можливе за допомогою банківського капіталу як в рамках фінансово-промислових груп, так і поза ними. Фінансово-промисловими групами вважаються ті організації та структури, які утворюються шляхом об'єднання промислового і фінансового капіталів. В Україні банкам заборонено виступати в ролі головного підприємства згідно з Законом "Про фінансово-промислові групи".

Комерційний банк може брати участь у санації підприємства: він дає кошти підприємству, натомість одержує його цінні папери. Також можлива і передача державної частки капіталів підприємства в довірче управління банку, замість чого банк зобов'язується інвестувати певну суму коштів у це підприємство.

2. Довгострокове кредитування  як форма участі банку в  інвестиційному процесі.

За допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування комерційний  банк може брати участь в інвестиційному процесі. Довгострокові кредити  банку є однією з найпоширеніших форм цієї участі. На відміну від засновницьких операцій, використання банківського кредиту стимулює споживачів інвестицій ефективніше використовувати кошти, щоб забезпечити погашення кредиту та відсотків за його користування.

Призначенням довгострокового кредитування є впровадження прямих інвестиційних заходів, реалізації витрат на придбання елементів основного капіталу.

До об'єктів довгострокового  кредитування відносяться:

• будівництво нових підприємств;

• реконструкція, технічне переозброєння і розширення підприємств;

• організація випуску нової  продукції;

• придбання науково-технічної  продукції, інтелектуальних цінностей  та інших об'єктів власності;

• здійснення екологічних заходів.

Основними джерелами ресурсів для  довгострокового кредитування можуть виступати власні кошти банку, державні кошти, а також залучені банком ресурси.

У процесі надання довгострокового  кредиту потенційний позичальник, окрім стандартного переліку документів, має подати за узгодженням з банком такі матеріали:

• проектно-кошторисну документацію;

• основні техніко-економічні показники  проекту;

• контракт на будівництво;

• документи на право землекористування;

• позитивне рішення екологічної  експертизи;

• план технічного переозброєння.

На основі поданих документів у банку проводиться оцінка кредитоспроможності позичальника, а також попередня інженерно-економічна експертиза проекту. Спеціалісти банку визначають доцільність надання кредиту та його економічну ефективність. Також вони вирішують проблему потреби у довгостроковому кредитуванні шляхом визначення повної вартості витрат на впровадження заходів за умови, що кредит є єдиним джерелом фінансування проекту, або ж різниці між вартістю цих витрат і власними коштами позичальника, якщо існують інші джерела фінансування проекту.

Видача довгострокового кредиту  може здійснюватися одночасно або  поетапно (в міру виконання будівельно-монтажних  робіт, придбання товарно-матеріальних цінностей тощо). Відсоткова ставка за кредит обумовлюється з урахуванням  терміну позички, рівня ризику, кредитної історії клієнтів. Загальний термін користування кредитом складається з нормативного часу здійснення витрат і часу, протягом якого цей кредит повертається банку.

Деякі особливості має проектне фінансування інвестиційних проектів. Проектне фінансування - це таке фінансування інвестиційних проектів, коли основним забезпеченням надоних коштів є сам проект, тобто доходи, які в майбутньому отримає підприємство, що здійснює будівництво чи реконструкцію. Тобто, проектне фінансування грунтується на життєздатності самого проекту без урахування платоспроможності його учасників та їх гарантій.

При проектному фінансуванні джерелом погашення заборгованості виступають грошові потоки, які генеруються  в результаті реалізації проекту. Для  прийняття рішення про таке фінансування висувається вимога участі у проекті значної частки власних коштів замовника.

Розрізняють такі типи проектного фінансування:

1. Без будь-якого регресу на  позичальника: банк-кредитор бере  на себе весь ризик, оцінюючи  лише ймовірні доходи від проекту.

2. Без регресу на позичальника  в період, що йде за впровадженням  проекту в експлуатацію: підрядники  гарантують оплату, дотримання кошторисної  вартості проекту і за певних  умов відшкодовують збитки, пов'язані  із затримкою введення об'єкта в експлуатацію.

3. З повним регресом на позичальника: кредитор не бере на себе  ризики, а надає кошти під гарантію  організаторів проекту. 

Обсяги державного кредитування, напрями, а також об'єкти кредитування визначаються в Україні державною програмою економічного та соціального розвитку країни. Рішення про надання кредиту за рахунок державних коштів, а також розмір процентної ставки визначаються Національним банком України, Міністерством фінансів та Міністерством економіки. Потім НБУ укладає кредитну угоду з комерційним банком, а той, у свою чергу, - з клієнтом.

Щодо контролю за цільовим використанням  державного кредиту, то його здійснює НБУ, а контроль за своєчасним поверненням  коштів до бюджету - Міністерство фінансів або Головне управління Державного казначейства України.

3. Діяльність комерційного  банку на ринку цінних паперів

Згідно з чинним законодавством комерційні банки в Україні можуть поєднувати банківські, інвестиційні та страхові операції. Участь комерційних  банків в інвестиційному процесі має як позитивні, так і негативні моменти.

До позитивних можна віднести наступні:

1. Допуск банків на фондовий  ринок сприятиме конкуренції  між його учасниками, що означає  зменшення витрат емітентів та  інвесторів.

2. Вкладення банком коштів у  цінні папери диверсифікує його активи, що підвищує стабільність банку, а отже, і надійність збереження коштів вкладників.

3. Взаємопроникнення банківського  та промислового капіталу покращує  потік інформації, посилює конкурентоздатність  банків та виробничого сектора. Володіючи акціями підприємства, банки отримують доступ до депозитів, а також мають вплив на підприємство у поверненості кредитів.

Проте є ряд негативних аспектів щодо участі комерційних банків в  інвестиційному бізнесі:

1. Операції з цінними паперами є більш ризиковим видом діяльності, ніж банківська справа.

2. Збитки банків від зміни  курсової вартості цінних паперів  або невдалого їх розміщення  при емісії цінних паперів  можуть зашкодити інтересам банків, дестабілізувати банківську систему. 

3. Наявність системи страхування депозитів зменшує самосвідомість банкірів.

4. Поєднання банківського та  інвестиційного бізнесу здатне  спричинити конфлікт інтересів  між структурними підрозділами  банку. 

5. Занадто близькі відносини  банку та підприємства внаслідок володіння банком пакетом акцій можуть спричинити ситуацію, коли в разі погіршення фінансового становища підприємства банк буде продовжувати його кредитування, щоб запобігти збиткам від зниження курсової вартості акцій.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів - це підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів й організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності. Професійну діяльність на ринку цінних паперів здійснюють юридичні і фізичні особи тільки на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому чинним законодавством і нормативними документами Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку.

В Україні зараз випускаються та перебувають в обігу такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішньої  республіканської і місцевої позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати та векселі.

Згідно з чинним законодавством комерційні банки можуть здійснювати  операції з цінними паперами у  таких напрямах:

1. Як емітенти цінних паперів  (випуск акцій, облігацій, ощадних  і депозитних сертифікатів, емісія  банківських векселів).

2. Як інвестори (вкладання коштів банків у цінні папери).

3. Як посередники, що виконують  операції з цінними паперами  в інтересах та за дорученням  своїх клієнтів (брокерські операції, дилерські, довірчі, реєстраторські, депозитні, розрахунково-клірингові, консультаційні).

Діяльністю по випуску цінних паперів  визначається виконання торговцями цінних паперів за дорученням від  імені та за рахунок емітента обов'язків  по організації передплати на цінні  папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торговець може брати  на себе зобов'язання викупити в емітента нереалізовані цінні папери.

Обігом цінних паперів називають  укладання та виконання угод щодо цінних паперів, яке не пов'язане  з їх випуском.

Торгівля цінними паперами - це здійснення угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінними паперами проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені і за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерські чи комерційні операції).

Іншим видом діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів  є депозитарна, тобто діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів та обліку прав власності  на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами. Вона може здійснюватися юридичними особами, що одержали в установленому порядку дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення депозитарної діяльності. Порядок видачі дозволу комерційним банкам на здійснення депозитарної діяльності затверджено Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку 08.05.98 № 57.

Обслуговування обігу державних  цінних паперів та депозитарна діяльність щодо державних цінних паперів здійснюється депозитарієм НБУ, який є складовою  верхнього рівня Національної депозитарної системи України (Закон "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні").

Депозитарій НБУ здійснює такі види депозитарної діяльності:

• зберігання та обслуговування обігу  державних цінних паперів та операцій емітента щодо випущених ним державних цінних паперів;

• кліринг і розрахунки за угодами  щодо державних цінних паперів.

Власник цінних паперів чи особа, яка  діє за його дорученням, що користуються послугами депозитарію зі зберігання цінних паперів та обліку прав власності на них, є його депонентами (клієнтами). Взаємовідносини між депозитарієм і депонентом регулюються договором, укладання якого не обумовлює перехід до депозитарію прав власності на цінні папери депонента.

Депозитарна діяльність поділяється на такі види:

• відповідальне зберігання та облік  прав власності на цінні папери;

• депозитарні операції з цінними  паперами, тобто комплекс облікових  дій, результатом яких є зміна  залишків на рахунку депо (депозитарного  обліку);

• розрахунково-клірингові операції по угодах з цінними паперами, які укладаються на фондових біржах або в електронних торговельно-інформаційних мережах.

Комерційні банки можуть здійснювати  діяльність з управління цінними  паперами, тобто таку, що ведеться від свого імені за винагороду на підставі відповідного договору протягом терміну, визначеного стосовно управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.

У процесі здійснення професійної  діяльності на ринку цінних ділерів  комерційні банки можуть надавати послуги, які безпосередньо сприяють укладанню  цивільно-правових угод з цінники  паперами на біржовому та позабіржовому  ринках цінних паперів.

4. Формування банківського портфеля цінних паперів та управління ним.

У банківській практиці вкладення  коштів у цінні папери називаються  інвестиціями. Останні певним чином  відрізняються від кредитів:

1. Позичка припускає використання  коштів протягом відносно короткого проміжку часу з умовою повернення її або її еквівалента. Інвестування передбачає вкладання грошей з метою забезпечення надходження коштів протягом порівняно тривалого часу до того, як вкладені кошти повернуться до власника.

2. При банківському кредитуванні ініціатором угоди, як правило, виступає боржник, а при інвестуванні - банк, який намагається купити активи на ринку.

3. При кредитуванні банк часто  є єдиним чи одним з небагатьох  кредиторів, тоді як при інвестуванні  він є одним з багатьох інвесторів.

4. Кредитування пов'язане з особистими  відносинами банку з позичальником,  а інвестування є знеособленою  діяльністю.

Проте між кредитними та інвестиційними операціями існує і тісний зв'язок:

- зазначені операції найбільш  прибуткові, а значить - найбільш ризиковані;

- банки зобов'язані підтримувати  оптимальну структуру своїх активів  і залежно від економічної  ситуації змінювати її на користь  кредитів або на користь інвестицій.

До  основних цілей інвестицій належать: дохідність вкладень, безпека вкладень, ризик інвестицій та ліквідність вкладених коштів.

Жоден цінний папір не відповідає всім зазначеним цілям. У процесі управління портфелем  цінних паперів банк може досягти  компромісу між інвестиційними цілями або ж робити акцент на якійсь з  них.

Сукупність цінних паперів, придбаних банком шляхом активних операцій з метою отримання прибутків, складає його інвестиційний портфель. У цю сукупність входять зобов'язання, які обертаються на ринку у вигляді акцій, облігацій та векселів.

Участь банку в капіталі акціонерного товариства дозволяє отримувати дивіденди  на вкладений капітал, а також  бути співвласником даного товариства.

Номінальна вартість акції не має  нічого спільного з курсовою ціною (продажна ціна у певний період часу), по якій продають і купують акції на біржі. Курсову ціну акції там визначають попит та пропозиція. За акціями не існує терміну погашення, тому їх можна розглядати як довічну ренту. Ціну акції можна визначити, дисконтуючи суму дивідендів за нескінчений період:

де: P - ціна акції;

D - постійний річний дивіденд  на акцію; 

К - річна ставка дисконту (очікувана  ставка доходу).

Дисконтна ставка - це відсоткова ставка, яка застосовується до майбутніх платежів, щоб врахувати ризик і непевність, пов'язану з фактором часу. Очікувана ставка дисконту залежить від основної реальної норми процента, який існує для інвестицій з мінімальним ризиком, від премії за кредитний ризик, від очікуваного рівня інфляції і від строку погашення цінного паперу. Якщо в майбутньому інфляція буде більшою, чим очікувалось, то кредитори програють, а позичальники виграють, якщо інфляція буде меншою, чим очікувалось, то виграють кредитори, а позичальники програють.

Попереднє рівняння можна переписати у вигляді простої формули:

Власники привілейованих акцій  регулярно одержують фіксовані  дивіденди від компаній, які випускають акції. Тому ціну привілейованої акції легко визначити за вказаною формулою.

Складнішим є визначення ціни звичайної  акції. За звичайними акціями величина дивідендів заздалегідь не фіксується і відсутні гарантії на їхнє одержання. Розмір дивідендів зумовлений величиною прибутку компанії.

Якщо розмір дивідендів не змінюється, то ціна акції розраховується за вказаною вище формулою.

У тому випадку, коли розмір дивідендів постійно зростає, фомула ціни акції  трансформується:

де: Р - ціна звичайної акції;

Do- останній сплачений дивіденд  на акцію; 

D1- дивіденд на акцію через  рік; 

К - річна очікувана ставка доходу (ставка дисконту);

g - постійний очікуваний темп приросту дивіденду.

У тому випадку, коли дивіденди на звичайну акцію зростають нерівномірно, то слід обрахувати майбутні дивіденди  окремо за кожен період, потім дисконтувати ці суми до теперешньої вартості і  додати отримані результати.

Вкладення в облігації є менш ризикованими у порівнянні із вкладеннями  в акції. Самими надійними і безпечними на фондовому ринку є державні боргові зобов'язання. В Україні  поки що важко гарантувати ліквідність  урядових запозичень із-за економічної  нестабільності та дефіциту державного бюджету.

Комерційні банки можуть купувати боргові цінні папери на дату їх випуску або після цієї дати протягом строку їх дії. Боргові цінні папери можуть бути придбані за номіналом, з  надбавкою (премією) або знижкою (дисконтом). Премія - це перевищення ринкової вартості (вартості придбання) облігації над її номінальною вартістю без врахування нарахованих на час придбання відсотків (купона). Дисконт - це різниця між номінальною вартістю облігації та її ринковою вартістю (вартістю придбання), якщо ринкова вартість нижча номінальної без врахування нарахованих на час придбання відсотків.

Формула розрахунку ціни купівлі-продажу  однієї облігації така:

V = Н + P,

де: V - ціна купівлі-продажу;

Н - номінальна вартість однієї облігації;

P - премія або дисконт. 

Виходячи з бажаної дохідності можна розрахувати курсову різницю  по одній облігації за формулою:

де: P - премія або дисконт;

D - дохід по облігації; 

C - бажана дохідність облігації; 

к - C : 100%;

n - кількість днів до погашення; 

Н - номінальна вартість однієї облігації.

Т - максимальна кількість днів у році за умовами угоди.

Формула розрахунку дохідності облігації  при придбанні така:

де: С - дохідність облігації, %;

D - дохід по облігації; 

P - премія або дисконт; 

V - ціна придбання облігації; 

n - кількість днів до погашення;

Т - максимальна кількість днів у році за умовами угоди.

Розглянуті вище формули застосовуються для облігацій з термінами  погашення до 1 року.

Для визначення ціни облігації з  терміном погашення понад 1 рік застосовується така формула:

де: P - вартість облігації;

Н - номінальна вартість облігації;

D - річний купонний дохід на  облігацію; 

К - річна очікувана ставка доходу на облігацію (або дохід на облігацію при її погашенні);

n - термін розміщення облігації. 

Таким чином, ціна облігації складається  із суми теперішньої вартості грошового  потоку майбутніх відсоткових платежів плюс теперішня вартість суми облігації, яка погашається при настання строку. Ціна облігації може бути вищою за номінал і нижчою від нього. Вона прямо пропорційна купонній відсотковій стаці та оберенено пропорційна ставці очікуваного доходу.

Як правило, розрахунок ціни облігації  складніший, ніж у наведеній формулі. При її визначення можуть додатково враховуватись такі фактори:

• скільки разів протягом року нараховуються відсотки купонного  доходу;

• за якою ставкою оподатковується  купонний дохід за облігацією та очікуваний дохід за облігацією при її погашенні;

• за який час до отримання наступного купонного доходу купується облігація.

Якщо купонний дохід нараховується m разів протягом року, то тоді замість  річної ставки дисконту використовується ставка K1, розрахована на менший інтервал часу, що дає змогу врахувати реінвестування відсотків протяком року: K1 = K/m

Здебільшого у біржових зведеннях  наводять не ринкову ціну облігації, а її курс, що дорівнює відсотковому співвідношенню ринкової ціни та номіналу. Це роблять для того, щоб відбити  попит на певну облігацію і  очікуваний дисконт. Наприклад, облігація номіналом 1000 грн. продається за курсом 85. Це означає, що її ринкова ціна складає 850 грн.

Найважливішою характеристикою облігації  є її дохідність. Розрізняють такі види дохідності: купонну, поточну та повну.

Купонна дохідність визначається відносно номіналу і показує, який відсоток нараховується щорічно власникові облігації. Ця ставка встановлюється згідно з умовами випуску.

Поточна дохідність визначає відсоток, який щорічно одержує власник  облігації на інвестований капітал. Вона розраховується як відсоткове співвідношення між річним купонним доходом від облігації і тією ціною, за якою інвестор її придбав. Слід розрізняти дохідність, що наводиться у біржових зведеннях, і дохідність для певного інвестора: у першому випадку використовується поточний курс цінного паперу, у другому випадку у знаменнику записують курс, за яким облігацію купив інвестор.

Повна дохідність характеризує не тільки поточний дохід за облігацією, а  й виграш (збиток), що його одержує  інвестор, погашаючи облігацію за ціною, вищою або нижчою за ціну купівлі.

Активні операції комерційних банків включають також облік і дисконт  векселів.

Вексель - це цінний папір, який засвідчує  безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя.

Якщо векселедержатель зацікавлений у достроковому поверненні коштів, відвернених у розрахунках, він  може продати боргове зобов'язання комерційному банку. Вексель передається  банку при наявності повного  передаточного напису - індосаменту, який означає перехід права одержання платежу по векселю до банка.

За достроковий платіж банк утримує  з номінальної суми векселя певну  винагороду на свою користь, тобто вексель  оплачується із знижкою. Різниця  між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримав за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням або дисконтом.

Нарахування суми дисконту здійснюється за формулою:

де Д - сума дисконту;

Н - номінальна сума векселя;

к - річна ставка дисконту;

n - строк у днях від дня  обліку до дня платежу; 

Т - максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Сума дисконту стягується банком ніби наперед, але зараховується на дохідний рахунок банку тільки після отримання платежу за векселем.

Враховуючи вексель, банк отримує  його у своє розпорядження, стає кредитором - векселедержателем з усіма правами  і обов'язками останнього згідно з  Положенням про вексель.

Інвестиційні операції, як і кредитні, приносять основну частину доходів  банку, також підлягають ризикам. Банківським  інвестиціям властиві такі ризики:

1. Кредитний ризик. Пов'язаний  з імовірністю того, що фінансові  можливості емітента знизяться  настільки, що він виявиться неспроможним виконати свої зобов'язання щодо сплати основного боргу та доходів по цінних паперах.

2. Ринковий ризик. Випливає з  того, що за непередбачуваних  обставин на ринку цінних паперів  або в економіці привабливість  цінних паперів як об'єкта грошових вкладень може бути частково втрачена, внаслідок чого їх продаж стане можливим лише за умови великої знижки.

3. Процентний ризик. Пов'язаний  з тим, що зростання чи зниження  процентних ставок негативно  вплине на різницю між процентними  доходами і процентними витратами. Наприклад, зростання процентних ставок веде до зниження ринкової ціни раніше емітованих зобов'язань.

4. Інфляційний ризик. Імовірність  того, що ціни на товари і  послуги, що придбаваються банком, збільшаться або вартість активів банку буде зведена до нуля через зростання цін.

З метою підвищення доходів, зменшення  ризику втрати ліквідності в нинішніх умовах комерційні банки застосовують дійові методи управління інвестиційним  портфелем, а саме:

1. Метод короткострокового акцепту. Цей метод відноситься до найбільш обережних. Інвестиційний портфель банку повністю формується з короткострокових цінних паперів (2 - 3 роки), що підвищує банківську ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок. Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.

2. Метод рівномірного розподілу  коштів. Дозволяє зменшувати коливання  в доходах від цінних паперів  і, хоча не приносить великих  доходів, гарантує відсутність  значних втрат. 

3. Метод довгострокового акцепту.  Цей метод є протилежністю методу короткострокового акцепту. Доцільний в період падіння ринкових норм процента. На практиці є доступною переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.

4. Метод процентних очікувань.  Застосування цього методу пов'язане з прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.

5. Метод "штанги". Цей метод  є найбільш доцільним для комерційних  банків. При такому підході основна  частина інвестиційного портфеля  складається з довгострокових  зобов'язань, що врівноважуються короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні.

Основним засобом зменшення  ризику є диверсифікація вкладень, коли капітал розподіляється між  великою кількістю цінних паперів. При цьому цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись ризику, але можна його зменшити.

При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення коштів у певний вид  цінних паперів в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного портфеля. Коли інвестиційний портфель досягне такого стану, що інвестор забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається збалансованим.