Обєктивні та субєктивні фактори становлення тоталітарних режимів

       МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

       Волинський  національний університет імені  Лесі Українки

       Педагогічний  інститут 
 
 
 
 
 
 

       ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАУКОВО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ

       «Об`єктивні та суб`єктивні фактори становлення тоталітарних режимів» 
 
 
 
 
 
 

       Підготувала:

       студентка 45 групи

спеціальності «Соціальна   педагогіка»

       Присяжнюк Анастасія 
 
 

Луцьк 2011

ЗМІСТ

       Стор.

       ВСТУП…………………………………………………………………….3 

       1. Політичні режими, їх види…………………………………………….5

       2. Фактори становлення тоталітарних режимів…………………………8 

       ВИСНОВКИ………………………………………………………..…...15

       СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….17 

        Вступ 

       Політичний  режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням  законодавчої, виконавчої і судової  влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

       На  сучасному етапі прийнято розрізняти демократичні та антидемократичні політичні  режими.

       Іноді виділяють авторитарні, тоталітарні типи політичного режиму. Його різновидами можуть бути ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші політичні режими.

       Тоталітаризм  – це феномен ХХ ст. Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis – весь, цілий, повний) – одна з форм політичного  режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма  сферами життя суспільства і  окремо взятої людини: політичного, економічного, соціального і навіть особистого. Всю сутність тоталітарної держави висловив Б.Муссоліні: “Все для держави, нічого проти держави, нічого поза державою”. Тоталітаризм у найбільш завершеному вигляду існував у Італії, Німеччині, СРСР та державах соціалістичного табору. Тоталітаризм у різних країнах, в різний час мав свої особливості у відповідності до специфічних особливостей кожної країни.

       Поняття тоталітаризм вперше використав у 1923 р. ліберальний політик Джованні Амендолла, характеризуючи італійський фашизм. Згодом термін став застосовуватися стосовно сталінського режиму в СРСР та гітлерівського в Німеччині.

       Феномен тоталітаризму своїм корінням сягає  глибини віків, знаходить свою схожість з диспотіями і тираніями стародавніх часів, з авторитарними системами влади. Але лише у ХХ ст. в умовах кризи класичної ліберальної ідеї, при переході до розвинутого індустріального суспільства і соціальної демократії з`являється тип жорсткої диктатури, яка спирається на масові рухи, і пронизана унітарною (єдиною) ідеологією.

1. Політичні режими, їх види

       Політичний  режим – це сукупність засобів  і методів здійснення державної  влади, які відображають її зміст  та характер взаємовідносин особи і  держави.

       Характер  політичного режиму визначається рядом  ознак – способом формування органів влади, можливістю реалізації волевиявлення народу в здійсненні держаної влади, співвідношенням органів, що здійснюють законодавчі, виконавчі і судові повноваження, особливостями розподілу владних повноважень між центральними і місцевими органами, місцем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, правовим статусом особи тощо. Але основою характеру політичного режиму є система методів здійснення державної влади. А оскільки ці методи можуть бути демократичними і недемократичними, то відповідно політичний режим може бути демократичним чи недемократичним (антидемократичним). Однак це надто спрощений поділ режимів, і за докладнішого їх розгляду розрізняють такі їх види, як демократичний, авторитарний, тоталітарний, деспотичний і ліберальний.

       Демократичний режим. Слово „демократія” походить від грецької і означає народовладдя (demos – народ, kratos – влада). Отже, демократичний  режим відзначається насамперед участю народу в здійсненні державної  влади. За висловом Авраама Лінкольна, демократія – це влада народу, яка здійснюється народом в інтересах народу. А в сучасному конституціоналізмі основною формальною ознакою демократизму є конституційне закріплення принципу, що носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади є народ, а фактичною ознакою – фактична міра реалізації цього принципу.

       Залежно від механізму участі народу в  здійснені державної влади розрізняють  безпосередню (пряму) і представницьку (непряму) демократію.

       Безпосередня  демократія характеризується безпосередньою участю народу в здійсненні державної влади шляхом референдумів, виборів, зборів, сходів, віче тощо.

       Представницька  демократія відзначається тим, що державна влада здійснюється не безпосередньо народом, а через обраних ним представників до державних органів і насамперед до парламенту, у яких вони і представляють інтереси своїх виборців. Водночас слід брати до уваги, що у сучасних умовах демократичний режим є змішаним, оскільки передбачає і елементи прямої демократії, якими є референдум, вибори, збори, і елементи непрямої демократії, якими є обрання представників народу до державних органів.

       Авторитарний  режим – це владний режим. Він  відзначається значним зосередження влади у руках однієї особи  або групи осіб, домінування органів  виконавчої влади і, як наслідок, обмеженням загальновизнаних прав, свобод та інших демократичних інститутів, нав’язуванням державної волі суспільству та ігноруванням його власної, суворою субординацією суб’єктів влади – підпорядкування.

       Тоталітарний  режим – це крайній прояв авторитарного режиму, який передбачає повний (тотальний) контроль держави над усіма сферами суспільного і особистого життя та поглинання нею громадянського суспільства.

       Прикладами  типових тоталітарних режимів є  колишні нацистські режими у Німеччині  та Італії, сталінізм у СРСР, маоїзм у Китаї.

       Деспотичний режим (тиранія) відзначається необмеженою  владою і свавіллям правителя, який при її здійсненні спирається лише на каральні органи і здійснює свою волю грубими силовими методами. Прикладами деспотичних режимів є східні рабовласницькі деспотії – Вавилон, Ассирія, Єгипет, Мідія та ін. Це історичний тип режиму. У сучасних умовах він практично неможливий, оскільки принципи відносин між владою і суспільством докорінно змінились.

       Ліберальний режим – це перехідний тип політичного режиму. Історично він виникає у результаті боротьби проти абсолютизму, а тому на початковому етапі відзначається співіснуванням необмеженої влади монарха ті окремих первинних демократичних інститутів: наявності представницького органу, конституції, запровадженням таких первинних прав і свобод, як право приватної власності, свобода конкуренції і ринку, скасуванням привілеїв дворянства і духовенства та допущенням до участі у здійсненні державної влади вихідців з третього стану – буржуазії.

       У сучасних умовах це перехідний тип  від тоталітарного до демократичного режиму. Такі режими має переважна  більшість пострадянських держав. [2, 67] 

        2. Об’єктивні та суб’єктивні фактори становлення тоталітарних режимів 

       Тоталітаризм з'явився в XX ст. При дослідженні проблеми тоталітаризму виникає ряд запитань, зокрема:

         Що сприяло його виникненню  в одних країнах і чому його  уникнули інші країни?

         Чи є в цьому певні закономірності?

         Чи закінчилася в XX ст. епоха  тоталітаризму, чи в майбутньому  демократія не відступить перед новою хвилею деспотизму?

         Де необхідно шукати коріння  тоталітаризму: в економіці, в  ідеології чи в самій свідомості  людей? 

         Дослідники дають різні варіанти  відповідей на ці запитання.  Нижче наведені найбільш типові  підходи, які пояснюють феномен тоталітаризму. Згідно з першою версією, потенційна можливість тоталітаризму ховається у розширенні функції державного контролю і регулювання. Вже сам собою державний капіталізм, що з'явився на рубежі ХІХ-ХХ ст., є авторитарною тенденцією. Є думка, що якщо процес регулювання з боку держави заходить достатньо далеко, то суспільство губить здатність до самоконтролю і прирікає себе на тоталітаризм. Подібного погляду притримувався К.Поппер, який розглядав тоталітарну систему такою, а держава присвоює собі функції управління у всіх сферах, насильництвом регулює їх у дусі пануючої, орієнтованої на ідеальне майбутнє, ідеології. Серед інших причин дослідники називають концентрацію ресурсів у руках держави в період Першої світової війни, що потенційно посилило можливості держави в управлінні іншими суспільними процесами. На цю причину вказував у 40-х pp. Ф.Хайєк, який побачив у посиленні планового регулювання "дорогу до рабства". [4, 12]

         Деякі дослідники розглядають  тоталітаризм як перемогу тоталітарних  ідеологій, які виявилися потрібні масам людей. Духовну передумову подібних ідеологій XX ст. намагаються вивести з ідей минулого, зокрема, з політичних ідей Платона, Н.Макіавеллі, Ж.-Ж.Руссо, Ф.Гегеля. Встановлюється генетичний зв'язок ліворадикального тоталітаризму з соціалістичною теорією К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, а праворадикального тоталітаризму - з теорією Гегеля.

         Так, К.Поппер побачив безпосереднє  обґрунтування тоталітарного націоналізму в таких ідеях Гегеля:

• існування в кожній історичній епосі вибраної нації, визначеної для світового панування;
• одвічна ворожість держав одна до одної і війна як спосіб їх утвердження;
• свобода держави від моральних обов'язків;
• моральна цінність війни (Гегель вважав, що довгий, а тим більше вічний мир "розбещує націю");
• ідеал героїчного життя ("живи ризикуючи") на противагу буржуазному спокою тощо.

       Формування  тоталітарних політичних режимів у  їхній класичній формі відбулося  в порівняно невеликій групі  країн. Причини цього явища зовні  були схожі з факторами, що визначили появу «авторитарного синдрому» - реакцією суспільства з напівзруйнованими традиційними структурами на протиріччя процесу модернізації. Але тоталітаризм міг народитися тільки в тих країнах, де процес модернізації вже в досить сильному ступені відбився на стані суспільства, де його руйнівні наслідки сформували новий тип масової політичної психології. Маси тут негативно реагували на модернізацію у всіх її проявах. Мінявся уклад життя, характер суспільних цінностей, мотивація соціальної поведінки. Реальністю ставала політична воля й соціальна незалежність, конкурентний, змагальницький спосіб життя. При цьому велика кількість людей виявлялася внутрішньо не готовою до цієї насильницької трансформації звичних соціальних відносин, до відповідальності за власну долю, до необхідності постійного особистого вибору. Не вистраждана, а подарована воля асоціювалася скоріше із самітністю, ізоляцією, породжувала розгубленість і неприкаяність. Психологічною реакцією на витрати прискореної модернізації стала поява масової маргінальності, особливого роду політичної агресивності, формування «авторитарного характеру». Тоталітарні політичні режими володіли цілим рядом загальних особливостей, породжених їхньою соціально-психологічною природою. [5, 128]

       Масове  суспільство починає формуватися з кінця XIX - початку XX ст., як результат процесу модернізації. Під модернізацією розуміють процес переходу від аграрного до індустріального типу виробництва, урбанізацію, розвиток засобів масової комунікації, підвищення загального рівня грамотності тощо. Одночасно модернізація призвела до різного розмивання традиційних структур (сільської общини, сім'ї) і звичного укладу життя, до ерозії традиційних культурних і моральних цінностей та викликала підйом соціально-політичної активності масової людини.

       Тоталітаризм  можна розглядати як реакцію "масової  людини" на політичні і соціально-економічні кризи першої половини XX ст.: революції, світові і громадянські війни, затяжні  економічні кризи. Ці явища супроводжувалися масовою маргіналізацією населення, тобто появою величезної кількості людей, "вибитих" з своїх соціальних груп (класових, професійних, сімейних, національних тощо). Необхідно відзначити, що під маргінальністю розуміється викликане якимись обставинами (наприклад, мінрацією, урбанізацією, економічними кризами) знаходження індивіда поза своєю соціальною групою, а також розрив індивіда з груповими соціокультурними нормами. Результатом розпаду традиційних структур стала поява атомізованих (з послабленими соціальними зв'язками) людей, які стали зручним об'єктом для маніпулювання. Атомізована маса була найбільш чутливою на заклики тоталітарних вождів, які запропонували їй нову консолідуючу основу - ідеологію, за допомогою якої створювалася ілюзія залучення індивіда до класу або раси, до держави.

         Визнання того, що тоталітаризм  спирається на певний тип свідомості  і психологію "масової людини" знайшло відображення в соціально-психологічному  трактуванні причин тоталітаризму.  Так, Е.Фромм зробив спробу пояснити конформізм і послушність особистості при тоталітаризмі не тільки зовнішнім тиском з боку лідерів, а певними універсальними якостями несвідомого у психіці людини, які можуть проявити себе при певних умовах. Кризи і війни першої третини XX ст. спричинили у цілих групах населення відчуття втрати і страху за свою безпеку, що знайшло вихід у специфічному психологічному феномені, який отримав назву - "втеча від свободи". Іншими словами, ця втеча має від відповідальності, яка супроводжувалася пошуком вождів, здатних відновити гарантії особистої безпеки порядок і знищені соціальні зв'язки. Це дозволяє подивитися на тоталітарну диктатуру в іншій площині: особлива духовна сутність цього режиму формується не тільки як результат маніпулювання свідомістю народу, але й основі психічних імпульсів, що йдуть від мас до вождів. Страх перед хаосом і анархією, розпадом традиційних зв'язків, які спостерігаються в період гострих криз і революційних перетворень, лежить в основі мотивації пошуку вождів, здатних "залізною рукою" відновити суспільну стабільність. Культ вождів, який має місце при тоталітаризмі, також може бути пояснений психологією атомізованої маси. Маса не просто хоче підпорядковуватися сильному лідеру, але вона підносить цих лідерів. Через подібний ірраціональний зв'язок з вождями маса відчуває себе головним суб'єктом історії. Х.Арендт звернула увагу на таке явище, як повна ідентифікація мас з лідерами. Як відзначила дослідниця, причина любові мас до тоталітарних вождів полягала в тому, що біографії останніх втілили в себе біографію мас тієї епохи: невдачі у професійному і соціальному житті, нещастя в особистому житті тощо. Тому велич вождів сприймалася масами як власне піднесення. Звичайно, поява культу вождів має й іншу причину. Міф про вождів-героїв активно втілюється у свідомість народу всіма засобами пропаганди. Що стосується И.Сталіна, то тут було присутнє явище, яке М.Вебер визначив як функціональну харизму - перенесення на Й.Сталіна авторитету В.Леніна. Був створений образ Сталіна як вірного соратника, учня: продовжувача справ Леніна. [3, 15]

         Соціально-політичний і соціально-психологічний  підходи можуть бути доповнені  версією "модернізації, що спізнилася" (модернізація "навздогін"). Її  найбільш часто використовують  для пояснення причини виникнення тоталітаризму в 65 деяких сучасних авторитарних режимах. Модернізація, що спізнилася, є формою форсованого розвитку, коли робляться спроби швидкого переходу суспільства на новий економічний, технологічний і соціальний рівень, який демонструється більш розвинутими країнами (індустріалізація в СРСР, економічний ріст сучасних країн Південно-Східної Азії). Подібна форма модернізації містить загрозу становлення так званих постмодернізаційних диктатур. Під цим розуміється різке посилення ролі держави у здійсненні всіх перетворень. У колишньому СРСР це проявилося у формуванні командно-адміністративної системи, яка взяла на себе функцію мобілізації всіх ресурсів суспільства для забезпечення плану індустріалізації країни. Не випадково, що в теперішній час більшість країн, які намагаються в економіці і технології "наздогнати" розвинуті країни, являють собою авторитарні політичні режими. Є й інші причини, що сприяють виникненню авторитарних режимів. Авторитаризм може стати реакцією на соціальну напругу в суспільстві і політичну нестабільність, які можуть бути викликані економічними кризами, різкою майновою диференціацією населення у поєднанні з проблемами бідності і голоду. Правлячі еліти, намагаючись зберегти суспільну стабільність, роблять ставку на недемократичні механізми її забезпечення.

       Нижче наведені найбільш типові підходи, що пояснюють феномен тоталітаризму.

       1. Відповідно до першої версії  потенційна можливість тоталітаризму  криється в розширенні функції  державного контролю й регулювання.  Уже сам по собі держкапіталізм, що з'явилася на рубежі ХIХ-ХХ ст., являв собою авторитарну тенденцію. Якщо ж процес регулювання з боку держави заходить досить далеко, то суспільство губить здатність до самоконтролю й прирікає себе на тоталітаризм. Серед інших причин назвемо концентрацію ресурсів у руках держави в період Першої світової війни, що потенційно підсилило можливості держави в керуванні іншими суспільними процесами.

       2. Тоталітаризм виводиться з перемоги  тоталітарних ідеологій. Духовну  передумову подібних ідеологій ХХ в. дослідники намагаються вивести з ідей минулого, зокрема, з політичної філософії Платона, Т. Макіавеллі, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Гегеля.

       3. Більше розповсюджений підхід, що  виводить тоталітаризм із об'єктивних  тенденцій розвитку сучасної  цивілізації, зокрема, з її технізації. Технічна ера, породжена торжеством раціонального світогляду, означала встановлення особливого панування не тільки над природою, але й над людиною. По думці філософа, техніка перетворює цілісного індивіда в окрему робочу функцію, робить його поведінку легко контрольованою і керованою. Це є особливий спосіб організації маніпулювання людьми. Відзначимо, що в 20-30-х рр. з'явилися й нові технічні можливості для маніпулювання людьми, пов'язані з розвитком доступних засобів масової інформації (масові тиражі газет, радіо). Розглядаючи сучасну тенденцію, підвищення ролі ЗМІ в житті суспільства, учені висловлюють побоювання, що перехід до інформаційного суспільства створить нові, більше тонкі форми контролю за свідомістю й поведінкою людей.

       4. З позиції соціально-політичного  підходу корінь тоталітаризму  прослідковується в активності "масової  людини", у розширенні форм  її політичної участі. Масове  суспільство стало зручним об'єктом  маніпулювання з боку вождів. Модернізація, особливо в її прискореному варіанті, характерному для Німеччини й Росії, а пізніше й для азіатського регіону, привела до різкого розмивання традиційних структур (сільські громади, родини), до ерозії традиційних культурних цінностей і викликала підйом соціально-політичної активності масової людини.

       5. Далі слід відзначити соціально-психологічне  трактування тоталітаризму. Конформізм  і слухняність особистості при  тоталітаризмі не тільки зовнішнім  тиском з боку лідерів, а  певними універсальними якостями  несвідомого в психіці людини (наприклад, агресивністю), які проявляються в специфічних конкретно-історичних умовах. Вираження нездатності людини нести особисту відповідальність за свою долю, що проявляється в спробі перекласти її на сильного лідера, перед яким він відчуває одночасно й страх і повагу. Це дозволяє глянути на тоталітарну диктатуру в іншій площині: особлива духовна сутність цього режиму формується не тільки як результат маніпулювання свідомістю народу, але й на основі психічних імпульсів, що йдуть від мас до вождів. Не прийнявши цей вектор у розрахунок, неможливо зрозуміти ні саму природу культу вождів, ні причини відносної стабільності тоталітарних режимів… [6, 208] 

        Висновки 

       Тоталітарні політичні режими являють собою  специфічну форму авторитарних диктатур ХХ в. Термін «тоталітаризм» є похідним від поняття «тотальна держава».

       Надалі  тоталітарною називалася особлива форма  державності, властивим фашистським  режимам в Італії, Австрії, Іспанії, Португалії, націонал-соціалістському  в Німеччині, комуністичному в СРСР й інших соціалістичних країнах.

       Основні причини виникнення тоталітаризму:

• загострення протиріч в етнорелігійній сфері;
• фрагментарна політична культура, коли населення орієнтується на різні ідеології і моделі розвитку при одночасній відсутності єдиних загальнонаціональних цінностей;
• нерозвиненість політичних інститутів, які дозволяють виразити інтереси різних верств населення.

         Поряд з внутрішньою напругою, авторитаризм може утвердитися  як відповідь на зовнішню (реальну  або уявну) загрозу: можливість  воєнних конфліктів, втрати незалежності. Одночасно авторитаризм може виростати з політичної пасивності народу, архаїчної політичної культури, зі звички підкорення владі.

         Хоча авторитаризм часто виступає  реакцією на внутрішню нестабільність  суспільства, сам він потенційно нестабільний.

         Це пов'язано з деякими причинами: 

• відсутність масової підтримки і чітко вираженого джерела легітимності влади;
• справа тримати суспільство в установлених владою межах викликає зворотну реакцію демократичної опозиції;
• невирішеність таких соціальних проблем, як голод, абсолютна бідність населення. Наприклад, у деяких країнах Південно-Східної Азії і Африки відсутні елементарні соціальні програми (в тому числі і пенсійні);
• поглиблення соціального розшарування між багатими і бідними, яке в деяких країнах виступає зворотною стороною швидкого економічного росту.

        Список використаних джерел 

       1. Основи правознавства: Підручник  для 9-го класу загальноосвітніх  закладів. – К.: Генеза, 2002. – 320 с. 

       2. Басмак М., Бармак О. Я. Основи  правознавства. 9 клас. Посібник для підготовки до державної підсумкової атестації – Тернопіль: Астон, 2003. – 80 с.

       3. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

       4. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

       5. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

       6. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325.